Ці люди в Києві

Євгенія Кононенко
Євгенія Кононенко

Подія, про яку так багато говорили французи й франкофони міста Києва, так і не сталася: Філіп Лабро  до стольного града не приїхав. Легенда французького кіно, зірка французького телебачення, поважний французький письменник, культовий французький журналіст (колумніст Фігаро) планував відвідати Київ! Це вже сама по собі подія, рівновелика візитові на київську землю Алена Делона й Мішеля Уельбека в одні особі! Київські газетярі, французький культурний центр, культурний відділ французького посольства, видавництво «Нора друк», і я, перекладачка останнього роману знакового романіста «Ці люди», почали мити шию для глибокого декольте ще на початку травня. Адже фраза, вимовлена радницею з питань культури мадам Дюрефле справила магічну дію на тих, хто бодай щось знає про сучасний стан французької культури: «Філіп Лабро буде в Києві!»

Французький культурний центр періодично запрошує актуальних французьких літераторів — іноді достатньо відомих, — які читають лекції в котромусь із університетів та зустрічаються з читачами в котрійсь із книгарень. Але запросити самого Фліпа Лабро – про це київський істеблішмент республіки Франція і не мріяв. І о диво! Дарма що видавництво «Нора Друк» у серії «День Європи» готувало переклад його останнього роману «Ці люди…»  Мсьє Лабро настільки завантажений, що не може навіть відповісти на запитання для коротенького інтерв’ю для газети. І раптом сталося диво: до Києва зібралася його дружина у справах парфумерного бізнесу. І мсьє Лабро САМ(!)  запропонував свої послуги: а чи не приймете ви мене, якщо я приїду до Києва на один день? І не просто приїде до столиці України як приватна особа, а напише колонку у «Фігаро» — свої славетні сім із половиною тисяч знаків… про Україну! Тож видавництво «Нора друк» у форс-мажорному ритмі взялося друкувати роман «Ці люди…» до прибуття Його.

І ось у мистецькому Арсеналі працівники видавництва прикрашають свою торгову точку тепленькими, щойно з друкарні, «Цими людьми…», передбачаючи завтрашню зустріч із французьким світилом, — аж раптом  дзвінок із посольства: Філіп Лабро не приїде. Він приїхав до аеропорту без паспорта. Попросив посадити його в літак без документа. Йому пояснили: навіть якщо йому підуть на зустріч і посадять у літак, в Україні йому назустріч ніхто не піде й без паспорта не приймуть. Відпровадять назад.

А тепер кілька рядків, адресовано тим, хто ще не знає, хто такий Філіп Лабро. Він народився 1936 року. У вісімнадцять поїхав вчитися до Сполучених Штатів, навчання закинув, натомість багато подорожував по країні. Повернувся до Франції, розпочав кар’єру репортера в «Франс Суар». Два роки був на алжирській війні. Потім повернувся до  роботи репортера, почав працювати в кіно. Автор сценарію культового кінофільму «Берег лівий, берег правий» та інших знакових французьких кінофільмів. Зробив кар’єру не лише творчу, а й як чиновник високого рангу – впродовж багатьох років був віце-президентом французької філії RTL, обіймав інші високі посади. І паралельно виступав як письменник, відомий у Франції та за її межами. Російською було перекладено його роман «Мануела», у якому, крім іншого, продемонстровано жорстку американізацію французького молодіжного середовища.

На початку 2000-х Лабро пережив тяжку депресію, що стала надбанням французького соціуму. Славетна людина, яка мала все: славу, гроші, подорожі, улюблену роботу, родину, враз відчула тяжкий несмак до життя, непідробне небажання жити. Те, що збагнути може тільки той, хто сам пережив такий стан або спостерігав таке в ближнього. Те, чого принципово не розуміють ті, хто не пізнав такого на практиці. Філіпові Лабро пощастило видряпатися з тої халепи, і цей свій досвід він відбив у книзі «Сім разів упасти, вісім устати». І повернувся до бурхливого життя телезірки, колумніста й романіста. На каналі «Direct-8» він нині веде ток-шоу, назву якого можна перекласти як «Позбуваємося казенної мови». Шоу надзвичайно експресивне та яскраве. Його можуть дивитися і «кайфувати» (слівце з романів Лабро) навіть ті, хто не знає французької. Бо ж навіть якщо й знаєш мову, все одно важко зрозуміти реалії, навколо яких точаться пасіонарні дискусії. Проте неможливо не відзначити високого професіоналізму шоу з такою влучною назвою. Адже людям властиво говорити штампами, характерними для їх середовища. Спровокувати людину на неказенний дискурс – то є великий хист телеведучого.

Остання книга Лабро – збірка його репортажів для «Фігаро», яка так і називається: «7500 знаків». І, я вам скажу, мсьє Лабро – блискучий колумніст, оскільки його репортажі читаються з інтересом, навіть якщо не знаєш контексту.  Хоча й іноді жорсткий і брутальний.

Проте Україна не втрапила в 7500 знаків Філіпа Лабро… Можна надавати будь-якого сенсу неприїзду видатної особистості. Сенс є особливо глибоким, якщо його, водночас, можна тлумачити за допомогою протилежних тез. Або Лабро своїм неприїздом висловив неповагу до України, або навпаки, завелику повагу, ввівши Україну до омріяної Європи, адже до країн Євросоюзу можна літати без паспорта. Він навіть перереєстрував квиток на наступний день на ранок, але потім вирішив, що то йому зарано вставати. Інфантильна поведінка, притаманна поважним зіркам. Саме тут логічно було б перейти до роману Філіпа Лабро «Ці люди…», презентація якого щойно відбулася в Києві без участі автора. Роману, в який метр вклав увесь свій життєвий досвід – від юнацьких поневірянь по Сполучених Штатах до досвіду телезірки.

Двоє головних героїв роману – американська полька Марія Вазарцацька, молода дівчина із нелегкою долею, яка має шанс зробити кар’єру на французькому телебаченні, ще невідомо, чи використає вона цей блискучий шанс, і старий цинік та мегаломан Маркус Маркус, актуальна зірка, можна навіть сказати, мегазірка того ж таки французького телебачення, культовий автор жорсткого ток-шоу «Ви, хто любите славу».  Ток-шоу, під час якого за 50 хвилин треба відповісти на 50 запитань — дуже відвертих, знущальних, навіть принизливих. Проте весь французький бомонд чомусь мріє бути опитаним у такий спосіб, змагаючись у черзі на участь у передачі.

Що більше я працювала над перекладом цього роману й паралельно довідувалася про його автора, то більше переконувалася: прототипом огидного Маркуса Маркуса є… сам Філіп Лабро. Вередлива телезірка, для кого способом існування є не тільки приниження візаві в ефірі, а й своїх помічників. Світ французького телебачення показано правдиво й жорстко. І це становить особливу цінність роману, оскільки світ за лаштунками телебачення, а також чорні глибини душі справжньої телезірки направду не відомі читачам психологічної літератури. Існує певне стереотипне уявлення про те, що відбувається в телестудіях. Філіп Лабро показав нестереотипне, не кітчеве телевізійне дно – те, куди література ще майже не зазирала. Показав ту велику гру, що ведеться в колах великого впливу на довірливі душі тих, хто ніколи не навчиться розрізняти світло й темряву.

Але й Марія Вазарацацька, юний янгол, чарівна дівчина, яка зберегла доброту і співчуття, попри страшний досвід раннього зґвалтування, також є alter ego автора! Недаремно розділи роману про Марію написано від першої особи. Французькі читачі дорікали автору, що мова Марії надто рафінована, хоча йдеться про дуже юну неосвічену дівчину з низів, дарма що здібну й навіть талановиту. Як на мене, вишукані монологи малограмотної Марії є виправданими, оскільки на сторінках роману промовляє її душа, минаючи вербальні засоби її середовища. Але й із Марією не все так просто. Ця юна особа вбила невинну людину. Помилилася, думаючи, що вбиває ненависного вітчима. З цим їй треба жити далі. Отже, на сторінках свого роману наш багатогранний автор зробив, певне, неусвідомлену спробу поєднати світло й темряву, і показав, наскільки непростим є таке поєднання.

Не буду розповідати багато про щойно перекладений мною роман. Гадаю, його читатимуть і про нього писатимуть. Від тексту «Цих людей…» повернуся до контексту його перших кроків в Україні. Філіп Лабро не приїхав, одначе, журналісти, які прийшли на презентацію, не догледіли цього, й під час презентації ставили запитання до автора, хоча ніхто з тих, хто презентував книгу, не міг навіть віддалено нагадати презентабельного сивого артистичного пана. «А може, швиденько загримувати когось під Лабро, хай посидить на нашій презентації, щоб не розчаровувати шанувальників французької культури?» – жартома запропонувала видавець «Цих людей…» Елеонора Симонова. І то було б сміливе продовження тієї гри смислами, яку пропонує роман Філіпа Лабро «Ці люди…» Автор в Україну не приїхав, проте якби й приїхав, то лише на один день. І написав би злий репортаж про Україну, надавши глобального сенсу враженням одного дня. Зрештою, Україні не звикати до злих репортажів про себе. Цього не сталося. Проте роман скандального колумніста й телевізійника в Україні — і це головне. Повторю вже сказане: сподіваюся, його читатимуть.