Казус ОЗ, або Чим крук схожий на капшук?

Яна Дубинянська
Яна Дубинянська

«[…] прислали мені лінк на її [Олени Захарченко] нову книжку – «Сім воріт» – почала читати і – як у “Пропалій грамоті” – “слухай, каже, де я тебе бачив”?:) “Дуже багато смертей”(с) як двигун сюжету, почергова зміна нараторів (розділи, правда, коротенькі), а замість воїнів УПА з “іншої реальності” в сучасний Київ і Львів приходять – шумерські боги)), – і “брюкі прєвращаютца в елєґантниє шорти”(с), тобто з “Музею” виходить цілком таке жвавеньке маслітівське чтиво (я ще, правда, не дочитала, куди вона це все виводить, але “звідки” – вже очевидно […]»

Я не зареєстрована на фейсбукові, де з’явилися ці слова Оксани Забужко, але блогосферою інформація розповзається швидко. Наразі – дякуючи головному конспірологу укрліт стронговському, котрий вважає, що така шкандальна заява ОЗ-старшої, безумовно, піде на користь ОЗ-junior та її книжці. Колегу стронга навіть не цікавить, чи вона, ОЗ-старша, серйозно.

А мене, навпаки, цікавить саме це.

Книжка Олени Захарченко «Сім воріт» видана (в електронному та аудіоформаті) завдяки гранту, доступна для вільного скачування на порталі «Автура» за посиланням, що його так ненав’язливо подала Оксана Стефанівна. І хоча я відклала для себе перехід на електронні книжки до тих близьких часів, коли «читалка» коштуватиме сто доларів, задля відповіді поступилася принципами і скачала книжку молодшої ОЗ. Навіть у двох форматах: спочатку в txt (бо мене в книжках, хоч як це дивно, найперше цікавить текст), а потім, коли виявилося, що глючить довжина рядків, все ж таки у pdf. І отримала неабияке естетичне задоволення.

Впевнена, що всі, хто писатиме про «Сім воріт», почнуть із поки що екзотичних для нас аспектів електронного книговидання: яка верстка, який колір шрифта і фону, які форзаци й колонтитули… Все це й справді дуже і дуже на рівні. І так само справді: оригінально заверстаний пірамідкою зміст зі стрілочками на початку файлу чимось подібний до родоводів на форзаці «Музею». Звичайно, суто зовні, якщо не зважати на літери.

Суто зовнішньої подібності я чекала й на рівні тексту. Справді, ну де Оксана Стефанівна збиралася ставити копірайт?

«Дуже багато смертей» як двигун сюжету? – за цим принципом побудований будь-який детектив або трилер.

Почергова зміна нараторів? Більш за цей термін я люблю, до речі, тільки визначення «фокальний персонаж». А взагалі, кожен читач, далекий від нашого феєричного сленгу, пригадає безліч книжок, від класики до сучасності, де сюжет розгортається через погляд і сприйняття різних героїв по черзі. А будь-який романіст бодай раз у житті так писав (від себе пропоную і «Сходовий майданчик», і «Фінал новорічної п’єси», і «Листи до полковника», і особливо «Проект «Міссурі»», цілком побудований на цьому прийомі, – що його мені, на жаль, не спало на думку запатентувати).

І останнє, цитую: «замість воїнів УПА з “іншої реальності” в сучасний Київ і Львів приходять – шумерські боги». Оцей однорідний ряд, як на мене, відгомонить суто керолівським божевіллям, та менше з тим. Принципова тут для ОЗ-старшої – «інша реальність». Навернення до якої для неї, реалістки, було, безперечно, сміливим кроком. У рецензії на «Музей покинутих секретів» я писала, що нині висока література вже неможлива без суттєвого елементу фантастики. Оксана Забужко це розуміє, та невже тільки вона?

А може, нікому, крім ОЗ, не спадало на думку поєднати оці три елементи?

Отут і починається, на мій погляд, найсумніше.

Звичайно, спадало. Перше, що пригадалося одразу – «Малая Глуша» Марії Галіної, сенсація позаминулого літературного року в Росії, книжка, що здобула масу літературних премій і впевнено похитнула кордони між високою та жанровою літературами. Там теж багато загадкових смертей, оповідь із погляду різних персонажів, інші світи, звідки до приморського міста задушливих 1970-х приходять прадавні духи мезоамериканської міфології (а перемагає їх, до речі, карпатський мольфар!). Хто у нас, у затишній тусовці укрліт, читав цю книжку? А могли б, хоча б зважаючи на те, що Галіна – одеситка, часто буває в Україні і багато робить для популяризації української літератури в журналі «Новый мир». До речі, в літературному сенсі «Малая Глуша» не має нічого спільного ані з «Музеєм», ані з «Сімома воротами»…

Хочете ще? Будь ласка, «Літума в Андах» Маріо Варгаса Льоси, не найновіший його роман, просто я прочитала його не так давно. Так само: і смерті, і зміна нараторів, і магія-міфологія інших світів…

Ми не звикли вписувати твори укрліт у ширший, світовий контекст. У герметичному просторі легше вишиковувати ієрархії і проводити паралелі. ОЗ-старша, безперечно, є в цій невеличкій заплаві найбільшою рибою. Їй, мабуть, комфортно у цій іпостасі. Яка за визначенням мусить тягнути за собою обов’язковий шлейф наслідувачів, що до їхніх лав мимоволі потрапила молодша ОЗ…

Отже, я прочитала і скажу. «Сім воріт» не має з «Музеєм» навіть зовнішньої подібності. Це аж ніяк не багаторівневий роман на зламі жанрів, а досить камерний твір (із моїми традиційними заувагами до «романів» у 170 сторінок читачі «ЛітАкценту» вже знайомі, тож не повторюватимуся) цілком у руслі магічного реалізму. Лаконічний, атмосферний, емоційний, штрихпунктирний, приправлений дещицею абсурду і точними замальовками з життя. Коли ви вже хочете аналогій із нашого герметичного літературного життя, то найперша – твори Тані Малярчук. Такі тексти можна порівняти з плямами Роршаха: дивні, дещо хаотичні, нечітко окреслені, вони набувають того змісту, який здатен побачити кожен окремо взятий читач. «Жвавеньке маслітівське чтиво», побачене ОЗ-старшою, залишається на її читацькій совісті.

І останнє. Я зупинилася десь на 90-й сторінці «Семи воріт», коли випадково – трапляється ж! – зустріла в місті Олену Захарченко. І дізналася, що її текст був уже дописаний на момент, коли ОЗ-старша вперше презентувала свій «Музей». Твори ОЗ-junior, на жаль, поки що не видають одразу «з коліс», навіть в електронному форматі. Аргумент, ні?

А взагалі-то, може, не варто нехтувати конспірологічною версією колеги стронговського? Адже Оксана Забужко чесно піарить менш розкручених колег, вона з завзяттям і захватом намагалася вивести в люди і Марину Соколян, і Юрія Камаєва, і Володимира Лиса… Хтозна, можливо, шкандаль і «фе» від ОЗ матиме більш помітний ефект, ніж її ж компліменти?

Яна Дубинянська

Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».