Маскулінний лебідь

Юрій Макаров. Геній місця. — Київ: Факт, 2010
Юрій Макаров. Геній місця. — Київ: Факт, 2010

Якщо захочеш по-справжньому, все саме стане виходити!
Іванка, героїня повісті

Ймовірно, більшість рецензій можна розділити на дві доволі чіткі групи. До перших, які умовно назвемо рецензіями-передмовами, зараховуємо статті, автори яких орієнтовані на те, що читач іще не ознайомлений зі змістом книги. Відтак, вони намагаються зацікавити його натяками, про що ж у книжці написано, не переходячи, однак, певної межі порушення «прав читача» — тобто не розкриваючи, наприклад, сюжетних перипетій, розв’язок тощо. Пропоновану рецензію можна зарахувати до іншої категорії — до типу рецензій-післямов, які ґрунтуються на припущенні, що читач уже встиг ознайомитися з текстом, і тому скоріше закликають його до діалогу, ніж до читання книги. Таке припущення, безперечно, є доволі умовним і зовсім не означає, що рецензія без читання самого тексту стане незрозумілою — зрештою, читачі часто починають читання книжок з післямов.

Повість «Геній місця» Юрія Макарова — літературознавця, журналіста, певний час головного редактора журналу «Український тиждень», телеведучого — належить до того доволі розмитого жанру пригодницьких творів, який охоплює, на перший погляд, майже все: від А. Дюма чи Ч. Діккенса до С. Кінга і Д. Брауна, — твори яких часто мають між собою дуже мало спільного. Відтак, спершу варто спробувати трохи звузити жанрові рамки повісті Макарова, зарахувавши її до певного піджанру. Хоча в тексті є риси і детективного, і шпигунського, і любовного романів, однак вони не є для нього визначальними, оскільки лише формують певну оболонку, у той час, як серцевина твору має зовсім інший характер.

Саме зважаючи на цю серцевину я й назвав би «Генія місця» повістю «поліпшення становища» або, вдаючись до літературних алюзій, історією гидкого каченяти. Які головні риси цього жанру? Найважливішою ознакою є зміна, що відбувається з головним героєм: на початку твору він є невдахою, наприкінці — успішною людиною, яка отримує задоволення від життя (усе як в Андерсена!). Сюди відносимо всі твори, у яких на початку герой був без валізи з грошима, а наприкінці стає її власником, у яких на початку від нього йде дружина, а під кінець він знаходить собі ще кращу, у яких на початку на нього ніхто не звертає уваги, а під кінець він стає «душею компанії». Складно втриматися, щоб не назвати подібні романи й повісті сублімаціями: перша частина в них доволі реалістична, тоді як друга нагадує радше химерну вигадку, покликану створити кращий світ, який для персонажа насправді є недоступним.

У «Генієві місця» все відбувається саме так. Головного героя твору — художника Мотю (Матвія), який живе разом із дружиною та маленькою дочкою в Києві, — на початку зображено як типового невдаху. У нього немає пристойної роботи — лише час від часу він виконує дизайнерські послуги. Мотя запобігає перед дружиною, зважуючи кожне слово перед тим, як щось сказати. Однак усе ж головною його проблемою (ця тема “червоною ниткою” проходить через увесь твір) є втрата маскулінності. Сім’я Моті на початку твору — типовий приклад зміщених гендерних ролей: дружина заробляє гроші, працюючи в рієлторській компанії, а чоловік доглядає за дитиною, не маючи постійного заробітку. Примітно, що жінки, з якими Мотя час від часу спілкується на вулиці, возячи коляску з донькою, узагалі не вважають його чоловіком, обговорюючи при ньому всілякі інтимні подробиці. Зрештою, саме зменшувальне ім’я героя — Мотя (за асоціацією згадується тьотя Мотя М. Куліша) — є свідченням певної фемінності цього персонажа.

Однак, звісно, ситуація поступово змінюється. Першим кроком на шляху до цього став намір Моті зайнятися шпигуванням за іншими. Він помітив, що за його дружиною стежать (поважний клієнт хоче купити будинок задешево, дружина Моті не погоджується, і тому на неї починають «тиснути»), а тому вирішив самотужки зайнятися «контррозвідкою», підкинувши бандитам жучків. Такий намір виявився для нього не надто складним, бо його батько, як з’ясувалося, колись працював у спецслужбах — був конструктором із числа тих, що вигадують нові технології для Джеймса Бонда. До речі, цей та багато інших персонажів твору є доволі гротескними: вони не дуже реалістичні і нагадують, скоріше, узагальнених героїв анекдотів, ніж справжніх людей. Зокрема, саме такою є бабуся Моті, яка зачитується романами Паланіка та Буковскі, а також бізнесмен Сахаров, другорядний персонаж повісті, — у нього «на письмовому столі замість прес-пап’є валявся справжній зливок золота, а з акваріума витріщався на світ маленький крокодильчик» (с. 25). До речі, можна зробити припущення (доволі спірне), що тема твору — конструювання фантастичного «прекрасного світу» для Моті — частково зумовлює нереалістичність зображення персонажів. Вони не можуть бути правдоподібними, оскільки сам сюжет є неправдоподібним, більше нагадуючи хороший сон, ніж дійсність.

Шпигунська діяльність Моті спричиняється до того, що від нього йде дружина, яка аргументує це тим, що їй набридли дитячі ігри чоловіка. Однак у прекрасному світі Моті нема місця для невдач — якщо авторське перо невідворотно присудило йому бути успішним, то з цього шляху схибити вже не вдасться. Власне, дуже скоро Мотя зустрічає old flame — Іванку, своє студентське кохання. Цей факт є дуже цікавим, оскільки він цілковито виправдовує слабкість героя. Читач міг би звинувачувати (цілком резонно) Мотю в тому, що йому не вистачило сили вберегти дружину. Однак виправдання цій слабкості знаходиться дуже швидко: він мав право загубити її для того, щоб зустріти ту, яку насправді кохав. Виходить (з ретроспективної точки зору), що герой вчинив з дружиною не слабкодухо, а, навпаки, правильно, оскільки зробив вибір на користь «справжнього кохання».

До речі, повість Макарова можна вважати навіть антифеміністичною (не побоюся цього слова), адже головний її пафос — в утвердженні традиційних патріархальних ролей: чоловік має приносити додому гроші, дружина — стояти коло плити. Підтвердженням цього може бути зображення в повісті Іванки, віднайденої коханої Матвія, котра називає себе феміністкою. Цікаво, однак, що впродовж цілого твору ця «феміністка» не робить нічого для того, щоб виявити свій жіночий «бунт» на ділі: вона чудово куховарить для Матвія, пере йому одяг, а також виконує інші функції дружини. Щоправда, вона не вміє поводитися з маленькими дітьми (нетипова для традиційного жіночого образу риса), а також живе сама в квартирі. Однак тут її «феміністичність» є показною, позірною: обидві ці риси є «від’ємними» — замість того, щоб надавати Іванці додаткових феміністичних рис, тобто робити її «більше, ніж жінкою», автор робить її «недожінкою». Це жінка, яка просто не зовсім справно вміє виконувати свої жіночі обов’язки.

Безперечно, манна, яка падає на голову Моті, не обмежується поверненням йому маскулінності в очах батька чи нової-старої коханої. Щоб ще більше унаочнити зміну, що сталася з Матвієм, автор дає можливість оновленому героєві познущатися над тими, хто стежив за ним та його дружиною. Матвій застає в себе вдома одного з детективів, які підкладали йому пристрої для підслуховування, і насміхається над ним на очах в Іванки — кращої ситуації годі вигадати. Ще одне вивищення Матвія відбувається тоді, коли він підкладає мікрофон самому генералу контррозвідки (так би мовити, новачок у шпигунстві обходить бувалого спеціаліста). Виникає підозра, що генерала автор зробив контррозвідником лише для того, щоб перемога Матвія була ще більш тріумфальною, а поразка генерала — ганебнішою.

Таких і схожих епізодів у другій половині повісті (після того, як слабке каченя стало маскулінним лебедем) дуже багато. Зокрема, ідеї, що їх продукує герой, виявляються ледве не геніальними, слабкість кудись раптом зникає, а разом із нею — страх (про що сам Мотя рефлексує в кількох місцях тексту), оточення визнає в Матвієві «справжнього чоловіка» тощо. Всі ці зміни є такими разючими й неймовірними, що легше припустити, що всі вони є хворобливими фантазіями головного героя, а не дійсністю. Схоже на те, що перед нами типовий приклад психофуги — хвороби, за якої людина забуває все про своє минуле і конструює собі нове, прекрасне життя, підживлюване фантазією і зміненим місцем проживання (примітно, що оновлений Мотя переселяється в інше житло).

Кому можна порадити повість Юрія Макарова? Зважаючи на те, що читач схильний ототожнювати себе з головним героєм, її можна запропонувати тому, кого дістало життя, кому хочеться радикальної зміни, хто вважає, що він застряг на чорній смузі життя і до білої ще далеко, але хто, водночас, не хоче працювати для того, щоб ситуація якось змінилася. У такому випадку «Геній місця» стане своєрідними ліками — синьою таблеткою, отриманою з долоні письменника-Морфея.