Поезія не вроздріб, або Сенс антологій

Неважко помітити, що жанр антології за останні роки здобув у нас справжню популярність. Десятки видань охоплюють усе ширший діапазон – від невичерпної колекції «готичних» і «кав’ярняних» легенд і новел Юрія Винничука до «приватних» антологій Василя Ґабора; від традиційних (напів)наукових видань, пов’язаних із певним періодом чи явищем (Розстріляне Відродження, Празька і Нью-йоркська школи тощо), – до щорічних збірників літературних конкурсів і фестивалів. Часом трапляються й екзотичніші літературні зібрання – як-от минулорічна в’язанка письменницьких снів «Сновиди» від Тараса Малковича. Не кажу вже про численні приклади поетичного чи прозового «вибраного» з одного або кількох століть, своєрідним піком чого стала майже непідйомна антологія української малої прози ХХ століття, впорядкована минулоріч Вірою Агеєвою.

Іншими словами, можемо говорити про справжній ренесанс квітникарства в українській літературі (адже грецьке «άνθο-λογία» первісно мало саме таке значення – «квітник»).

Вочевидь, не всі літературні квітники плекані однаково добре, а під однією палітуркою інколи трапляються і мало сумісні імена й тексти. Та, мабуть, у цьому й полягає одне з призначень такого жанру (особливо, коли йдеться про поточний літературний процес) – дати читачеві змогу виокремити на загальному тлі щось найцікавіше, знайти серед десятків імен одне (а як пощастить, то й декілька), до яких згодом захочеш повернутися вже в іншому форматі.

Водночас антологія – це не лише сума текстів, а й окремий книжковий жанр, який, принаймні в ідеалі, мав би бути цікавим сам по собі – через принцип добору авторів, якусь оригінальну ідею чи просто добрий літературний смак упорядника (хоч останнє, як відомо, – річ суб’єктивна).

У цій же статті йтиметься про найпомітніші за останні кілька років антології сучасної української поезії. При цьому, до уваги братиму саме авторські проекти, а не, скажімо, фестивальні чи конкурсні збірники, що виконують радше архівну функцію й зазвичай уміщують чи не все подане переможцями або учасниками.

Авторська ж антологія – це завжди щось більше. Наскільки ж більше – залежить від самого упорядника й міри його любові до авторів і до свого проекту.

Та про це – далі.

 

ЛітПошта. — Київ: Видавництво Жупанського, 2009
ЛітПошта. — Київ: Видавництво Жупанського, 2009

Поетичний «молодняк»
Так сталося, що три з п’яти видань, про які йтиметься в цій статті, впорядкувала одна особа – Марія Шунь, поетка родом зі Львівщини, яка з середини 1990-х проживає в Сполучених Штатах, але при цьому активно долучається до тутешнього літературного процесу. І, судячи хоча б із кількості впорядкованих нею антологій, стала таким собі добрим ангелом сучасної української поезії.

Найперший із її антологійних проектів, здійснений спільно з Ігорем Павлюком, – це «ЛітПошта» (К.: Видавництво Жупанського, 2009), «збірка молодої поезії, і не тільки», як сказано в передмові. І це «не тільки», як дізнаємося, поширюється не лише на інші художні жанри (поезія в прозі Богдана-Олега Горобчука, а також прозові уривки Олени та Артема Захарченків), а й – зовсім несподівано – на жанри літературно-критичні (власне, мова про три рецензії Юлії Стахівської на книжки Тараса Антиповича, Остапа Сливинського та Іри Цілик).

Загалом, основу «ЛітПошти» (а до антології увійшли тексти аж тридцяти чотирьох авторів) становлять ті, кого нині називають «двотисячниками» – літератори, яким випало дебютувати в минулому десятилітті, а народжені переважно у 1980-ті. Втім, трапляються тут і старші Олег Короташ (1976 р.н.), Дмитро Лазуткін (1978 р.н.), — вони починали трохи раніше, але й досі в читацькій рецепції не вийшли з категорії «молодих поетів»; і значно молодші Марія Марченкова (1992 р.н.) чи Роман Романюк (1989 р.н.), яких, разом із кількома іншими, «анонсують» наприкінці збірника як потенційну надію наступного поетичного десятиліття.

З огляду на велику кількість авторів, «ЛітПошта», здається, і не може претендувати на жодну іншу роль, аніж лише ознайомчу. Невеликі добірки віршів змінюють одна одну, аби в якийсь момент викликати стійке відчуття déjà vu: так, попри стильове і тематичне розмаїття, починає здаватися, що, за певними винятками, всі поети між собою невловимо подібні, і цих подібностей між ними – значно більше, ніж відмінностей. Хоча, мабуть, така «оптична» омана – вада чи не всіх великих антологій, зорієнтованих передусім на «ширину» (зібрання якомога більшої кількості імен).

Водночас упорядниця ще на початку зізнається, що охоплений нею «літпоштівський поетичний діапазон» – «без настройки». І з цим означенням, мабуть, не в усьому компліментарним, — таки неважко погодитися. Якщо ж із добором поетичних текстів справа більш-менш зрозуміла (зрештою, це завжди питання смаку автора чи упорядника), то оказіональна поява текстів інших жанрів видається не зовсім виправданою і викликає легке здивування.

Скажімо, для чого давати в поетичну антологію книжкові рецензії, тим паче, коли в авторки є, крім того, ще багато доброї поезії? А якщо вже давати, то чому тільки одного автора (бо ж є тут й інші поети, які також пишуть літературно-критичні статті)? Зрештою, те саме стосується і прози, яку в збірник включено, так би мовити, не на загальних засадах, а здається, досить випадково (може, з побажання окремих авторів або ж із якихось інших, не відомих читачеві, причин).

Та, попри це незрозуміле дивацтво, «ЛітПошті» та її упорядникам треба віддати й належне. Власне, очевидною є настанова антології на якнайповніший зріз молодої української поезії.

З одного боку, є тут із добрий десяток імен, які більшою або меншою мірою встигли прозвучати в українській літературі, а дехто з авторів має вже одну або й кілька власних поетичних збірок. Олег Коцарев, Олесь Корж, Ірина Шувалова, Дмитро Лазуткін, Юлія Стахівська, Світлана Богдан, Макс Лижов, Альбіна Позднякова, Богдан-Олег Горобчук: виокремлювати когось – справа завжди невдячна, та наводити повний перелік у цій ситуації, мабуть, іще недоречніше, – ліпше вже самому переглянути книжку.

Дві тонни. — Київ: Маузер, 2007
Дві тонни. — Київ: Маузер, 2007

З іншого ж боку, «ЛітПошту» можна сприймати і як своєрідну альтернативу або ж доповнення до дещо давнішого антологійного проекту Олега Романенка та Богдана-Олега Горобчука «Дві тонни» (К.: Маузер, 2007), колись анонсованого упорядниками як антологія «найкращої молодої поезії» «двотисячників».

І цей поетичний збірник, продовживши традицію поділу вітчизняного літературного процесу на десятиліття (прототипом «Двох тонн», скоріше за все, був «дев’ятдесятницький» «Іменник»), понад два роки справді був найповнішим зібранням текстів нової хвилі української поезії.

Доволі стильний на вигляд, із дотепною концепцією (числову «магію» тут дотримано в усьому – і в підрахунку загальної маси учасників, і у відповідності ваги й літочислення, і навіть у накладі), він здається репрезентативним і з огляду на авторське наповнення: тридцять два літератори, родом із другої половини 1970-х – 1980-х, які вже також мають більш або менш упізнавані імена й чиї літературні початки пов’язані саме з 2000-ми. Ось деякі з тих, про кого ще тут не згадувала: Катерина Бабкіна, Ярослав Гадзінський, Катерина Калитко, Павло Коробчук, Олеся Мамчич, Богдана Матіяш, Олег Романенко, Олена Степаненко, стронґовський, Галина Ткачук, Сашко Ушкалов, Катерина Хаддад та ін.

До речі, аналогія з «Іменником» (К.: Смолоскип, 1997) виправдана ще в одному аспекті: чимало авторів «Двох тонн» так чи так дотичні до «смолоскипівського» літературного середовища й зокрема – до щорічного ірпінського семінару творчої молоді, звідки «починалося» чимало літераторів уже щонайменше двох поколінь.

Тож у якомусь сенсі «Дві тонни» є антологією поетів-приятелів або принаймні поетів-знайомих. Що, поза сумнівом, треба лише вітати, не забуваючи при цьому, що йдеться таки не про всю сучасну українську поезію, а лише про її певну – хай навіть і доволі яскраву й численну – частину.

Відтак зрозумілішими стають і амбіції упорядників «ЛітПошти» – доповнити цей уже майже канонічний перелік «двотисячників» альтернативними іменами (а в її антології – понад двадцять поетів, які не фігурують у «Двох тоннах»).

Читач цілком логічно може схопитися за голову: понад тридцять поетів (у тому-таки «Іменнику» фігурувало втричі менше!), але й це ще не всі. Бо ж і до них існує альтернатива, до того ж, така численна.

Та чи справді вся ця поезія така талановита й цікава, щоб витрачати на неї свої час і зусилля?

І тут можу висловити тільки свою суб’єктивну думку: і так, і ні. Звичайно ж, не все з надрукованого в «ЛітПошті» (як і, зрештою, в «Двох тоннах») видається однаково вартісним. Часом дратує і засилля «верлібрів» (пишу в лапках, бо, як багатьом уже відомо, частина авторів має дуже умовне уявлення про цей жанр), і не завжди вдалі спроби епатувати читача (погодьтеся, до цього також треба мати талант), і, зрештою, брак в окремих випадках банального читацького досвіду (тут відразу спадає на думку бородатий анекдот про «чукчу-писателя»).

Та все ж саме такий «масовий» підхід виглядає дуже симптоматичним і водночас виправданим: він якраз і відображає ту ситуацію поетичного «буму» двотисячних, коли й поезії, і поетів раптом стало справді багато. Й не випадково саме в це десятиліття молоді українські автори почали шукати й інші форми комунікації з читачем – через слеми, читання на літературних фестивалях, експериментальні проекти з відеопоезією тощо. А всі ці речі, як на мене, стали можливими саме тому, що сучасна поезія, в найрозмаїтіших її формах і виявах, стала справою і зацікавленням багатьох.

ЛяЛяК. — Львів: Піраміда, 2010
ЛяЛяК. — Львів: Піраміда, 2010

Третя ж антологія, анонсована як «двотисячницька», – це «ЛяЛяК», або «Львівська літературна криївка» (Львів: Піраміда, 2010), впорядкована, знову ж, Марією Шунь.

«Поезію Львова та приЛьвова 2000-х» представлено сімнадцятьма авторами, та при цьому, жоден із них не фігурував у вже згадуваних загальноукраїнських поетичних (!) збірниках. Інакше кажучи, укладачка знову вибрала далеко не найлегший шлях – відкривати нові імена й, по суті, власноруч створювати для поодиноких авторів, не належних до якогось одного угрупування чи навіть спільної літературної тусівки, загальний контекст.

Вибір регіону в цьому випадку зрозумілий: як колишня львів’янка, упорядниця, напевне, має свій приватний сентимент до цих територій. До того ж, Львів завжди мав особливий, порівняно з рештою України, культурний статус і відповідні претензії (кажу в доброму значенні цього слова).

Хоча якраз у «регіональному» плані «ЛяЛяК» не є піонером. Маю на увазі хоча б дещо ранішу за часом антологію одинадцяти поеток дев’яностих «Ми і вона» (Львів: ЛА «Піраміда», 2005), де, за винятком Олени Гусейнової (та-таки «вона»), решта були саме львів’янками.

Якщо ж казати про ґендерний баланс «ЛяЛяКа», то його не до кінця, але в першому наближенні, витримано: сім поетів і десять поеток. Водночас частина авторів є львів’янами не за походженням, а тільки за теперішнім місцем проживання. Скажімо, Володимир Вакуленко-К. – родом зі Слобожанщини; чи не найвідоміший з антології автор Григорій Семенчук походить із Хмельницька; а двомовний поет Владислав Шубєнков (хоча в антології включено лише його україномовні тексти) народжений у Шепетівці.

Та цікаво, що тут це вже не має особливого значення. Хоча б тому, що поезію решти авторів дуже важко назвати «більш львівською». За винятком хіба що трохи «куртуазного» Василя Мицька (1978 р.н.), якого, за слушним зауваженням Марії Шунь, можна було б сприйняти за одного з ґаборівської «дванадцятки» (представника львівської літературної богеми 1930-х).

Мова ж решти поетів є такою ж, умовно кажучи, літературною (в одних випадках) або такою ж розмовно-сленґовою (в інших), як і загалом у сучасній українській поезії. Так само, як і реалії – або дуже особистісні, або типові й упізнавані для мешканця будь-якого регіону нашої країни.

Кажу це до того, що «ЛяЛяК» частково зруйнував і один із моїх горизонтів сподівань: беручись за цю антологію, я, чесно кажучи, думала побачити в ній більше самого Львова. Не обов’язково того міфологізованого, по який приїздять туристи або який ностальгійно плекає частина старшої генерації, але все-таки унікального – якого не знайдеш ані в Парижі чи Відні, ані в жодному з українських міст.

У поезії трохи старших Мар’яни Савки чи, скажімо, Остапа Сливинського (не кажучи вже про багатьох поетів попередніх поколінь) цей приватний Львів, як мені здається, ще можна знайти. Натомість поезія молодших видається якоюсь більш універсальною чи то радше глобалізованою (важко підібрати адекватне слово).

Та це – аж ніяк не вияв мого смутку. Зрештою, і тут були автори, які викликали особисто мій читацький інтерес: Галина Гевків, Наталя Дьомова, Юлія Ванда-Мусаковська, Григорій Семенчук та деякі інші. Це радше – звичайна констатація факту. Який, у свою чергу, може віддзеркалювати й загальнішу (не тільки мистецьку) ситуацію. Бо ж між сучасним Львовом і, скажімо, Дніпропетровськом, Києвом, Харковом або якимись іншими містами може виявитися значно більше спільного, ніж нам могло колись здаватися.

 

Метаморфози. — Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2011
Метаморфози. — Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2011

Best of the Best (?)
Поетична антологія «Метаморфози» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2011) – найновіша за часом появи і водночас найбільш розрекламована: промоційні тури проходили в кількох найбільших українських містах, а саме видання має доволі великий, як на наші реалії, наклад, – вісім тисяч.

І справа тут не лише в популярності «десяти поетів останніх десяти років», що туди потрапили, а й не в останню чергу в зірковому статусі самого укладача – Сергія Жадана (певно, на нього видавці й робили головну ставку).

Майже в усьому дзеркальне щодо минулорічного прозового «Декамерона», видання має і максимально просту симетричну структуру: п’ять поетів (Андрій Бондар, Сергій Жадан, Олег Коцарев, Дмитро Лазуткін, Остап Сливинський) і стільки ж поеток (Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Богдана Матіяш, Світлана Поваляєва, Мар’яна Савка).

170 віршів антології, як дізнаємося з короткого анонсу на останній сторінці палітурки, «відбивають» «10 років поетичних метаморфоз» (от, здавалося б, і просте пояснення назви). Та цікаво: про які саме метаморфози йдеться? Мабуть, усе-таки не індивідуальні (у поетиці кожного окремо взятого автора), а більш загальні – в українському поетичному процесі як такому. І, напевно, саме для цього в антології витримано баланс і між «трохи молодшими» й «трохи старшими» – вже належними до різних літературних декад, але ще не безнадійно далекими одне від одного.

Також і «молодші» поети тут – не наймолодші, а вже доволі відомі. Й це також закономірно. Адже, хоч тут ніде й не вживають епітет «найкращі», імпліцитно, як і в «Декамероні», мають на увазі саме їх – тих десятьох, кого Сергій Жадан (безумовно, авторитетний для багатьох) вважає найцікавішими і найвідомішими поетами «останніх десяти років».

І сперечатися з його вибором ніби й не виникає бажання. Трохи несподіваним у цьому переліку здається хіба що ім’я Світлани Поваляєвої, яка, хоч і справді не перший рік пише вірші, свої літературні амбіції, як здавалося, пов’язує з прозовими жанрами. Принаймні, віднести її до першої поетичної десятки, думаю, мало кому би спало на думку. Та, як пише в післямові Віктор Неборак, ніхто не заважає упорядникам інших видань втілювати власні пропозиції.

До всього ж іншого, здавалося, не може бути жодних запитань. Поети, яким уже не треба доводити, що вони вміють добре писати, подають свої нові або й просто раніше не друковані тексти. Й у цьому відношенні антологія виконує свою функцію: її з цікавістю прочитуєш від першого до останнього рядка, ні в кому не розчаровуючись, але й надто не змінюючи попередніх уявлень про авторів.

Та все ж чогось «Метаморфозам» відчутно бракує. Особливо, якщо читаєш їх уже після «молодняківських» збірників – ніби й дуже нерівних за якістю, але водночас якихось страшенно живих. І якраз у такому порівнянні починаєш розуміти, що не вистачає тут упорядницького драйву – тієї-таки любові укладача до своєї роботи, про яку я писала на початку. Важко позбутися відчуття, що для самого Сергія Жадана – то був тільки один із багатьох поточних проектів, який він виконав хоч і професійно, але майже механічно.

Якщо проводити аналогії, то, мабуть, десь такою є різниця між двома картинами доброго художника – свідомо створеною на замовлення і написаною без зовнішніх спонук. Ніби й авторський стиль не змінився, і якість ніде не підкачала, та, як писав Вітольд Ґомбрович, – nie zachwyca. І нема на то ради.

 

Аз, два три… дванадцять – лист у пляшці. — Львів: Піраміда, 2010
Аз, два три… дванадцять – лист у пляшці. — Львів: Піраміда, 2010

(Не)еміґраційна поезія
Антологія «Аз, два три… дванадцять – лист у пляшці» (Львів: ЛА «Піраміда», 2010) займає осібне місце в цьому огляді, та й серед поетичних антологій загалом. Уже хоча б із тієї причини, що охоплює вона особливий, після феномену Нью-Йоркської школи мало артикульований, сегмент сучасної української літератури – «авторське зарубіжжя».

Мова, як уже неважко здогадатися, про українських авторів, які проживають за кордоном (хто – десятиліттями, а хто – лише декілька останніх років), інтеґровані в тамтешнє життя (більшість із них успішно реалізують і власні професійні амбіції), а свій зв’язок із рідною культурою підтримують через літературу – пишучи українською.

Розкидані світом – від Америки та Ізраїлю до ближніх Польщі, Чехії, Латвії і трохи дальшої Німеччини та Великої Британії, – ці дванадцять літераторів існують у зовсім різних середовищах, по-різному, зрештою, пов’язані з українською мовою і самою Україною. Хтось приїздить сюди доволі часто, влаштовує літературні зустрічі й / або видає книжки (відомі ширшому загалові Василь Махно, Оксана Луцишина, Оксана Максимчук); для інших же писання – мало не єдина форма існування в рідній мові.

І в цьому сенсі метафора «листа в пляшці» є дуже влучною: це тексти, адресовані невідомому читачеві, віддаленому не лише в просторі, а й у часі (бо ж мова, як і люди, неуникно змінюється; сам же автор, відокремлений від цих процесів, розвивається в якомусь особливому, майже індивідуальному, напрямі).

Співупорядником Марії Шунь у «АЗі» став іще один незмінний шанувальник антологійного формату – автор «Приватної колекції» Василь Ґабор. І чи-то через його участь, чи-то через особливий інтерес до цього явища самої Марії Шунь (яка, до речі, є однією з авторок антології), видання і справді вийшло якимось дуже приватним і, мабуть, тому таким цікавим.

Власне, укладачі не лише зібрали тексти зовсім різних авторів кількох поколінь під однією палітуркою (у цьому випадку назву всіх: Тарас Девдюк, Вікторія Їхова, Оксана Луцишина, Оксана Лущевська, Оксана Максимчук, Василь Махно, Тетяна Мельник, Володимир Олейко, Дана Рудик, Юрій Садловський, Анна Хромова, Марія Шунь), а й зробили спробу показати, з чого виникає ця література й чим вона є для кожного з названих літераторів.

Свої віршовані добірки автори доповнюють короткими прозово-есеїстичними текстами про місце свого актуального проживання, написаними спеціально для антології (за винятком есею Василя Махна «Поет у Нью-Йорку», надрукованому ще 2002 року в газеті «Література плюс»). І результати виявилися, як на мене, доволі несподіваними. Бо ж відмінними, як з’ясувалося, є не лише географічні, побутові й усілякі інші реалії, а й форма оповіді авторів про своє теперішнє життя, а відтак і спосіб його осмислення.

Хтось докладно описав улюблені місця, розповів про найчастіші маршрути й місцеві цікавинки; хтось, натомість, почав переповідати історію і міфологію країни, в якій опинився; дехто просто ділився фактами зі свого життя; багато хто намагався пояснити, що саме любить у своєму нинішньому існуванні й чому вибрав цю, а не іншу, країну; а ще більшість авторів писали про те, як розуміють свій зв’язок із Україною і чим для них є їхня література і писання рідною мовою.

Та цікаво, що ностальгійні інтонації, хоч інколи й траплялися (і радше в окремих віршах, аніж есеях), аж ніяк не переважали. І, маю припущення, що саме в цьому й полягає відмінність між давнішою діаспорною літературою, писаною людьми, вимушено відлученими від рідної землі, й літературою нинішніх «зарубіжних українців», які, живучи в глобалізованому й уже давно не моноетнічному світі, не відчувають неподоланної прірви між собою і місцем свого походження. Радше навпаки, – вони, як пише в передмові Марія Шунь, вважають себе «багатшими», бо ж отримали «змогу розуміти, чим є інша культура та ментальність», але при цьому не втратили своїх коренів.

Вочевидь, дванадцять – далеко не вичерпний каталог українських літераторів за кордоном (упорядники й самі це розуміють). Та все ж антологія важлива хоча б тим, що дала перший поштовх до осмислення цього явища в його сучасному вигляді й, зрештою, спробувала започаткувати дискусію про межі й потенції української літератури в нинішньому – або й завтрашньому – світі. Світі, де, якщо вірити Томасові Венцлові, років за сто–двісті національні культури збережуться лише в діаспорних осередках.