Антон Санченко: «Намагаюся бути ближчим до жанру суднових журналів»

Антон Санченко. Фото з сайту day.kiev.ua
Антон Санченко. Фото з сайту day.kiev.ua

Колективне свідоме української літератури має досить нерівномірну регіональну дистрибуцію: нині найголосніше представлена Західна Україна та Слобожанщина. Несправедливо мало присутніми на сьогодні є Центральна та Східна Україна. Але морський південь – завдяки Антонові Санченкові – все голосніше звучить у колективному свідомому. Український читач, який, мабуть, утомився від прози про тарганів у голові богемних випускників філфаків, отримав змогу почитати легку і плинну мариністику. «ЛітАкцентові» вдалося поспілкуватися з «головним радистом» української мариністики незадовго після виходу його книги «Нариси бурси» («Темпора»).

— Думаю, для початку читачам «ЛітАкценту» буде цікаво довідатися про Вашу морехідну кар’єру. Оскільки автор – не випускник філфаку – це рідкість для української літератури…
— Взагалі-то я – якраз випускник філфаку КНУ ім. Т.Г. Шевченка, або — на момент випуску – вже Інституту філології. Усе чекаю, коли мене нарешті про філфак хоч щось запитають, але, мабуть, марно. Тож, не дочекавшись запитання, натякну, що прототипів деяких викладачів із моєї нової книжки «Нариси бурси» можна шукати і в жовтому корпусі КНУ.

Щодо кар’єри, то в начальника радіостанції вона зазвичай стрімка: рейс практикантом, рейс стажером, рейс другим радистом, і ось ти вже начальник, і рости тобі далі нікуди. Правда, начальник без жодного підлеглого, як правило, — але то таке. У море я ходив щось із 13 з половиною років. Мені цікаво було спостерігати в попередніх інтерв’ю, як кожен журналіст додавав мені плавцензу, перетворюючи оці роки спочатку на півтора десятка, а потім на майже два десятиліття. Насправді, деякий «запас для маневру» в мене є, бо свій перший пароплав я відшкрябав від іржі і пофарбував років у чотирнадцять, але це ще було на річці, а не на морі. Тобто всі підрахунки залежать від точки відліку.

Те ж, наприклад, і з кількістю відвіданих країн, портів тощо. Ось у Латвії, в Ризі та Лієпаї, я був, коли вона ще була у складі СРСР. Зараховано чи ні? А в Гвінеї був, не розібравшись навіть, в якій саме з Гвіней (їх декілька), і не сходячи на берег, бо в мене саме щось з апаратури згоріло, і я усю стоянку те ремонтував, не до того було. Отож зазвичай я формулюю це так: моя остання валіза побувала не менш ніж в 19 країнах. І цього досить.

— Банальне питання, але в контексті Вашої кар’єри воно має певний сенс: як Ви прийшли до ідеї займатися літературою?
— Я не приходив до такої ідеї. Я писав і все. Безідейно. Бо, див. вище про стрімкість кар’єри радиста, — рости кудись, якихось нових здобутків, людині все ж хочеться. І часу вільного в людини на пароплаві досить, не завжди ж козла забивати. За десять років цієї писанини і відсилання оповідань та повістей до тогочасних літературних часописів, відповідь, яка стосувалася не вхідного номера в редакції, а якихось інших якостей рукопису, я отримав лише одного разу. Неважко здогадатися, що писав я російською і відсилав до Москви та Лєнінґрада, бо в радянський час усі відомі «товстуни» були зосереджені чомусь саме в цих містах. Про існування ж, скажімо, київської російськомовної «Радуги», до редакції якої міг би занести рукопис власноручно, я навіть не здогадувався, так мало місця вона займала в інформаційному просторі того часу, і такими малими накладами виходила. Це важливо. Просто віч-на-віч поспілкуватися з редактором і вислухати, що саме в твоїй писанині йому не підходить. У випадку із «Радугою» їх не влаштовувала морська тематика — не в дусі часу, мовляв. Саме починалися бандитські дев’яності, і «Радуга» чи не першою на теренах СНД, публікувала чи то «Москву бандитську», чи то «Бандитський Петербург». Я погодився, що таки справді, море – то вічна цінність, може й зачекати, але так і не зрозумів, який стосунок та бандитська проза мала до Києва. Аж ніяк не більший, ніж моя «херсонська», чи «одеська» чи ще якась там морська. У цьому відмінність між українською і російською літературами. Коли перейшов на українську, несподівано виявилося, що українським читачам керченські рибалки чомусь цікавіші за московських бандитів. І що ще  важливіше – редактори часописів та видавництв у цьому зі своїми читачами солідарні. (Утім, перейшов на українську – не досить точно, я від неї ніколи не тікав, писав і українською, хоча навіть не намагався те публікувати, і то були переважно далекі від мариністики тексти).

Антон Санченко. Нариси бурси. — Київ: Темпора, 2011
Антон Санченко. Нариси бурси. — Київ: Темпора, 2011

Насправді флот дуже залежний якраз від літератури. Якби не книжки, в море ходили б лише уродженці якихось прибережних міст, які мають перед собою живий приклад батьків-дядьків-сватів тощо. А цього для простого відтворення «водоплаваючих» мало, бо ще ж і дівчата народжуються, і в моряків, до речі, значно частіше, ніж у суходільних мужчин. Цьому навіть є якесь наукове пояснення, але не перебріхуватиму, залишу дипломованим медикам. А ще ж той живий приклад буває і не завжди позитивним, тобто діти моряків своїм власним дітям таких вічно відсутніх батьків якраз не побажають, і в море принципово не йдуть. І тут беруться за справу письменники-мариністи…

Тож якби не було літератури, я, киянин, просто не став би моряком, для мене це речі нероздільні. Я й досі вважаю, що книжки мала б читати саме молодь, яка лише обирає собі життєвий шлях і формує певні моделі поведінки. Шлях і ймовірні попутники, описані, скажімо, Віктором Конецьким, чи Леонідом Тендюком, мені колись сподобалися. Ось щодо останнього, пригадую, що коли обирав собі розподіл до керченської «Югрыбпромразведки», а не до промислових об’єднань у Севастополі чи Одесі, я точно знав, що хочу працювати на наукових суднах, завдяки прозі Тендюка, а саме його чудовим мандрівним нотаткам зі збірки «Під крилами альбатроса». Все справдилося, мрії збулися, Тендюк не обманув. Лише океан був не Тихий, а Індійський, але то таке.

Тож коли я пишу про море, я просто віддаю старі борги попередникам-мариністам. Бо хочу, щоб хлопці і надалі «обирали море серед всіх чудес». А дівчата і далі кохали „простих романтиків, відважних льотчиків та моряків».

— Як сприймають вашу творчість друзі-моряки?
— Хто як. Переважно з гумором і розумінням особливостей красного письменства. Але були й образи. Причому геть для мене несподівані. Начебто найсимпатичніший персонаж, так ним пишався, так йому всі читачі співпереживають і за нього хвилюються, а прототип себе впізнав і сказав тобі в слухавку: «Таке понаписував, що на голову не налазить». Втішаюся прикладом Екзюпері, з яким теж хтось з друзів-льотчиків через таке посварився, і перепрошую. І мушу пояснювати особливості художньої прози матросам. Якщо ви впізнали себе і вам сподобалося, це про вас, а якщо не сподобалося, це про когось іншого. Бо герої, зазвичай, – збірні, типові, автор понасмикував з миру по нитці і таке інше.

— На презентації «Нарисів бурси» пан Капранов говорив про «моряцьку правду», тобто про схильність до перебільшень. Чи згодні Ви з тим, що це одна з ключових ознак Вашої творчості. І взагалі – де проходить ватерлінія художнього домислу і реальності у Ваших творах?
— Ну, твердження про існування якоїсь особливої моряцької правди і є отим перебільшенням. Я, навпаки, завжди потерпаю від того, що якщо записувати, як воно було насправді, тобі ніхто не повірить, бо такого не могло бути. Або доведеться дуже довго пояснювати, як саме твій герой до такого життя дійшов. А я пишу оповідання. Тому, навпаки, в неймовірну, але правдиву ситуацію доводиться вводити вигаданий елемент правдоподібності. Вгадуваності, типовості, прочитуваності читачем з першого разу і без приміток. Хоча, як називають це, скажімо, в Португалії, «казки трьох моряків» – неймовірні оповідки моряків у портових шинках про далекі країни – теж дуже поважний жанр, але з розвитком туризму і свободи пересування Земною кулею взагалі, він уже не такий актуальний. Спеціально для пана Капранова зазначу – коли я пишу, швидкість вітру була 32 метри на секунду, вона була саме такою, я не прибрехав ні на метр, лише спробував ще й пояснити суходільному читачеві, що це ураган, і як він виглядає в морі та біля узбережжя, це не для красного слівця було записане. Бо є ще жанр суднових журналів, до яких і заноситься ота «моряцька правда», і заповіддю для цих записів є «пиши, що бачиш». Намагаюся бути ближчим саме до цього жанру, а не до флотської «травлі», жанру, як відомо, усному.

Антон Санченко
Антон Санченко

— «Нариси бурси», як і «Депеш мод» Сергія Жадана, писалися з російськомовної дійсності, тобто Ви вдавалися до внутрішнього перекладу спогадів. Результат вийшов досить органічний. Що було найважче?
— Міжмовна омонімія. Або, скажімо, персонажі, які і в той час розмовляли українською. Бо я не перебільшував би російськомовність мого рідного міста Херсона, українська рідна в ньому для 74% мешканців, так само, як у Києві. Інша справа, що чомусь уважається, що нею слід спілкуватися лише на базарі чи в селах, бо інакше ти не «городський» і «село неасфальтоване». Отак їде геть «канонічеський» автобус із Херсона в Білозерку, проїздить межу міста, і всі одразу переходять на українську. Просто феномен якийсь. Ну, тепер, після КНУ ім. ТГШ, я вже знаю, що це називається нестійка двомовність. У часи навчання в ХМУ РП я, звичайно ж, цього не знав, але помічав неодноразово.

Ну, і залишилось ще щось за кадром у зв’язку з цією ось «одномовністю» збірки, до чого я не знав, як підступитися. Тобто російську поезію Ахматової і Ґумільова легше подати українською у перекладах українських поетів і ще й влаштувати з цього певні мовні грашки, ніж відобразити отого «внутрішнього буратіно», якими були тоді всі україномовні. З появою мобільних телефонів це стало помітно всім – з родичами кожен з нас не придурюється і говорить саме тою мовою, якою йому рідніше, і українська несподівано повернулася на вулиці навіть таких придавлених імперським міфом міст, як Херсон. А в молодості я те ж саме чув на переговорному пункті на проспекті Ушакова, коли їздив з земляками-киянами телефонувати додому щовихідних. Досі іноді смакую мимоволі підслухану фразу земляка, який зараз живе в Петропавлівську-Камчатському — капітана, потім вже навіть власника якоїсь риболовецької фірми, дай Бог йому усіляких бізнесових успіхів і великих уловів сайри.

Телефонна фраза була дуже буденна й проста: «Чуєш, батьку?». І я лише не так давно зрозумів, що вона ж то – гоголівська. Справжня фраза Остапа, як вона звучала до того, як Гоголь переклав її російською: «Батько! где ты! Слышишь ли ты?» Порівнюйте експресивність, пафос та фонетику цих фраз самі.

Тобто, в українській літературі (крім «Ворошиловграда» Жадана я б згадав ще «Там, де Південь» Ульяненка, «Клясу» Вольвача, і, певно, ще якихось нечитаних мною авторів), процес відбувається зворотній гоголівському, я для себе називаю його рядком із пінкфлойдів «bring the boys back home».

— Що Ви взяли б зі світової мариністики в українську? Чого їй бракує?
— Ну, перш за все – самі переклади тієї світової мариністики. Якщо не брати античність, їх просто нема, хоча українська перекладацька школа і в часи СРСР була однією з найкращих.

Чому в нас існує премія Джозефа Конрада для молодих авторів, і не існує перекладів «У дзеркалі морів» чи «Лорда Джима» (український переклад «Лорда Джима» існує. – Ред.)? Він же наш земляк, хоча й писав англійською, мусили б видати вже хоча б з цієї причини. Найгірше в цій ситуації те, що я припускаю, що і переклади ці існують, але я нічого про них не знаю, хоча – ну, дуже зацікавлена особа.

Найцікавіше ж те, що в російську літературу ті переклади світової мариністики теж потрапляли в основному від нас, через одеське видавництво «Маяк». Що з тим видавництвом зараз, не знаю, їхні книжки знаходжу тепер лише у розділах «Букіністика», і нові переклади світової класики російською теж щось на очі не потрапляють. Чи, знову ж таки, їх просто до нас не довозять, бо всі місця на полицях книгарень зайняли альтернативною історією та детективами.

— Окрім оригінальної творчості, Ви також займаєтеся перекладом. До друку готується книжка Слокама, яку Ви переклали разом із друзями. Яких ще здобутків світової мариністики бракує в українському перекладі?
— Джозефа Конрада я вже назвав, додам Германа Мелвілла й Джека Лондона. Такі ось три кити. Підозрюю, що Лондона, якраз, активно перекладали і в радянський час, він був із дозволених авторів, не знаю лише, чи замахнувся хтось з українських перекладачів саме на його морські твори – «Морського вовка» чи «Повісті Південних морів». А ось «Заколоту на „Ельсінорі”» його – точно в радянський час не друкували, так це несхоже на Лондона-соціаліста, яким нам намагалися його представити. Одного ж Мелвіллового «Мобі Діка» будь-якому перекладачеві вистачить на те, щоб його ім’я золотими літерами вписали туди, куди ті імена перекладачів зазвичай вписують. Вічна книга про вічне море.

Звичайно, хотілось би і когось камернішого та молодшого від цих атлантів, Алістера Макліна якогось, або навіть Переса-Реверте теж українською почитати, а також легіон сучасних англомовних авторів, яких ніколи не перекладали російською. Але я реаліст. Перекласти хоча б класику.

Оце наговорив сім мішків гречаної вовни і нарешті згадав чудовий український переклад «Хроніки капітана Блада» Рафаеля Сабатіні радянського часу М.Дмитренка і неймовірний переклад «Острова скарбів» Стівенсона, який зробив хтось із довоєнних львів’ян ледь не львівською ґварою. Ну і власне, «Солону кригу» Конецького А.Шевченко у 80-ті так шикарно переклав, що я відтоді не міг читати її в оригіналі, як не соромно мені в цьому зізнаватися щодо Віктора Вікторовича. Тобто деякі здобутки були, не треба узагальнювати.

Російську ж мариністику, того ж одесита Бориса Житкова чи феодосійця Олександра Гріна, перекладати не треба, треба просто перевидати. Тим паче, що в одеситів раніше це непогано виходило. Куди воно поділося?

— Зараз Ви вже плаваєте не так морем, як інтернетом…
— Я, власне, і морями не стільки плавав, скільки ходив. А Інтернетом – блукав, а не сьорфив. Щось так уже років із одинадцять, чи дванадцять. Тут теж усе від точки відліку залежить. Скажу лише, що коли я став займатися Інтернетом професійно, тобто отримувати гроші за улюблену справу, українських користувачів ще було менше, ніж мешканців Троєщини. Я відтоді так і рахував їх – Троєщинами. Дві Троєщини, три Троєщини, коли кількість перевалила за кількість мешканців Києва – облишив за цим слідкувати. Нарешті.

На початках же інтернетів усе було якось людяніше та інтелігентніше, комп’ютери ще були забавкою усіляких гуманітарних ботанів та технічно грамотних сисадмінів, а не юлеботів і літакцентівських тролів, і несподівані скупчення стількох культурних людей в одному місці в один час вибухали феєричними проектами. Ми знову повертаємося до літератури, до речі. Якби не інтернети, я б мабуть років у 27 обламався зі своїми літературними вправами, скільки, насправді, можна безрезультатно битися лобом об стіну? А тут з’явилася купа літературних сайтів, ми всі стали якось одне одному помітні, попри відстані, і головне – у кожного з’явилися нарешті читачі, окрім затурканих нашими проханнями почитати й оцінити рідних та знайомих. Перше російське інтернетне покоління авторів вже десь поблизу тамтешнього літературного Олімпу, чи може Шипки, чи Казбека, не знаю як у них те називається. Достатньо назвати хоча б Горчева, Бикова та Горалік, відомих мені ще з тих часів. Мене ж утішає те, що українське покоління не забарилося, і цьогорічну «Коронацію слова» вигравали теж переважно інтернетні автори, причому восьмеро принаймні, – з сайту ГАК, на якому і я публікуюся дотепер.

Антон Санченко. Фото з сайту zaxid.net
Антон Санченко. Фото з сайту zaxid.net

На початку ж 2000-х  я  публікувався на одеській «Літературній палубі» Дмитра Скафіді,  хоча вже повернувся до Києва. Це був такий абсолютно пантагрюелівський персонаж одеських літературних кіл, царство йому небесне. Другий помічник капітана, який міг модерувати свій сайт з якогось Ліверпуля, а наступного разу вже з Панамського каналу, а морської прози принципово не писав, як я його не вмовляв, весь час писав якусь нескінченну космооперу, йому її весь час редагували в якомусь донецькому видавництві фантастики, але тут він знову йшов у рейс, редакторський примірник губився при переїзді видавництва, і все починалося спочатку. Це не заважало йому весь час добросовісно відвідувати всі фантастичні конвенти та інші збіговиська, випивати з усіма фантастичними гуру, про щось домовлятися, запрошувати на сайт цікавих одеських авторів нефантастичної орієнтації, і знову йти в рейс на 9 місяців.

І ось з його подачі я геть для себе несподівано виграв перший і останній літературний конкурс у своєму житті – Деліцинські «Тенета» 2002 року – за повість «30 градусів за Меркатором» у категорії «Сентиментальний та любовний роман». І навіть отримав приз 200 доларів з самої Гамерики, — Леонід Деліцин ще мешкав там. (Якщо ви не знаєте, хто це – Гугль вам в поміч) У 2002 році це була половина суми, необхідної на видання книжки самвидавівським способом, а тут ще сталося друге чудо інтернету, і довелося йти з шапкою по друзях-моряках, збирати решту і книжку «Вызывной канал» таки видавати.

Друге чудо полягало в тому, що на сайті «Літературна палуба» з’явився сам… Віктор Конецький. От не вірте людям, що вік є перешкодою комп’ютерізації, Віктору Вікторовичу в той час вже було за шістдесят. Ми зі Скафіді та іншими авторами-моряками чомусь заходилися обговорювати якусь давню його книжку, здається «Серед міфів та рифів», і тут – оте чудо. Привіталося, відрекомендувалося, чемно кахикнуло і сказало, що йому дуже приємно, що його ще досі хтось читає і обговорює. Ми були вже стріляні горобці, з’їли вже не одну інтернетну містифікацію, але в гестбуці Скафіді обов’язковим полем була поштова адреса, тож я не втримався і написав на неї певне питання, відповідь на яке міг знати тільки справжній Конецький. Я просто вже колись відсилав йому свій рукопис, отримав відповідь від його дружини й одночасно літературного секретаря Тетяни Валентинівни, з якої зрозумів, що Віктору Вікторовичу тоді було не до рукописів, до того ж підозрюю, що рукописами його завалювали всі моряки колишнього Радянського Союзу, і навряд чи він їх читав, бо скільки ж можна, чесне слово?

Але листування зав’язалося, чимось Віктора Вікторовича все ж моя нескромна особа зацікавила, рукопис він мій якщо до того не читав, то попросив знайти в тих стосах читацьких листів і прочитав. І сказав, що мені треба писати, що це треба видавати хоч як, хоч тушкою, хоч чучелком, і що він тримає за мене кулаки. Ми ще певний час листувалися, маю як наслідок його останню книжку з автографом, яка поклала початок моїй колекції книжок з автографами письменників, яку збираю з того часу.

Антон Санченко. Баркароли. — Київ: Факт, 2008
Антон Санченко. Баркароли. — Київ: Факт, 2008

— Розкажіть про ідею Вашого сайту «Автура». Якими здобутками можете похвалитися на сьогодні?
— Сайт «Автура» створено з єдиною метою – щоб я знав, у кого з українських авторів мені слід просити автограф у зв’язку з виходом нової книжки і вчасно міг їх з цим привітати. І щоб разом зі мною про це довідувалися усі читачі українських книжок, які таке шукають в інтернеті. Зараз на сайті зареєстровані 134 сучасних українських автори, які виклали бібліографію та уривки з 471-ї своєї книжки, прикріпили до них 625 рецензій у пресі, це все рахується за спеціальним алгоритмом і подається у вигляді рейтингу популярності з класифікацією на 155 жанрів, бо мене замучила ситуація, коли всі українські книжки в будь-якій книгарні намагаються втиснути в одну шафу, і вважають що українська література – то і є такий жанр. Між тим, я точно знаю, що я – мариніст.

Крім того, сайт несподівано став єднальною ланкою між книжками паперовими та електронними, бо рейтинг зміг вирахувати популярність і тих, і інших. Після досвіду з піксельною книжкою Олени Захарченко «Сім воріт», яку можна скачати з нашого сайту, і це вже зробила 3481 людина за три тижні, кажу про це вже з упевненістю, як про перевірений факт. А електрокнижкам досі заважало якраз те, що вони не вміли правильно вибудовувати ієрархій і вертикалей, на відміну від книжок паперових. Тому знайти серед них щось вартісне було завданням не з простих. Сподіваюся, зараз цю важку роботу робитиме «Автура» та її хитрі алгоритми «колаборативної фільтрації», як обізвав це московський професор Долгін.

І крім усього цього, «Автура» – це інтернет-ретро, на знак ностальгії за отими першими роками інтернетів без штабістів і продавців віагри в гестбуках. Дуже хотілось би ту атмосферу відродити бодай локально.

— Чи достатньо активно українська література використовує соціальні медіа?
— Іноді мені здається, що навіть занадто активно, і краще б Отар Довженко вже писав нову книжку замість нового допису в «мордокнижці», а Олександр Ворошило знову повернувся до книговидання.

— У книзі «Роман як держава» Мілорад Павич пророкував недалеку смерть паперової книжки. Що скажете з цього приводу, маючи досвід піксельного розповсюдження творчості?
— Скажу, що Павич поспішив з епітафіями. Принаймні, його власні книжки, навіть гіпертекстові, я читав тільки на папері. А половина з тих, хто придбав уже мої «Нариси бурси» після першої презентації книжки, вже їх читали чи то на сайті у вигляді рукопису, чи вже у вигляді піксельної книжки, скачавши з «Автури». Тобто чомусь людям хотілося мати саме паперовий примірник, попри все.

«Навколосвітню подорож вітрильником наодинці» Слокама ми вже плануємо випускати одночасно і в електронному, і в паперовому вигляді, щоб дослідити ще і таку взаємодію між «агрегатними станами книжки», як я це пропоную називати.

Антон Санченко. Вызывной канал. — Киев: Пересвет, 2003
Антон Санченко. Вызывной канал. — Киев: Пересвет, 2003

Тема взагалі цікава, відповідей не знає ніхто, навіть американці з «Амазону», бо на їхньому материку нема ні наших рідних онлайнових піратотек, ні ринку Петрівка під боком. Час покаже.

З «Нарисами бурси» у їх піксельній іпостасі з’ясувалося, що, навіть за таких несприятливих обставин всенашаровості, українці загалом готові за електрокнижку платити авторові певну суму, розмір цієї суми теж встановлено. У західних маркетологів це зветься «справедлива ціна» – геть відсутнє в наших видавців поняття. Тож цей шлях перспективний. Але це аж ніяк не означає, що паперове книговидання скінчиться. Видозміниться. Дешеві, неохайно видані книжки точно зникнуть, а якісь – та залишаться. Хто зорієнтується вчасно, які саме, – той і буде на коні.

— Ну, і традиційне питання: які плани у мариністиці і не тільки?
— Наполеонівські. Тільки не сприймайте це за бажання емігрувати на острів Св. Єлени.

— Цього Напелеон і не планував. Щиро дякую, за розмову і бажаю успіхів.

Розмову підтримував Лесь Белей