Юкіо Місіма: Тернистий шлях до вітчизняного читача

“Сповідь маски” – перше японське видання 1949 р.

Якби Юкіо Місіми не існувало – його слід було б вигадати. За відвертістю, епатажністю та впливом на літературний процес Японії твори Місіми можна порівняти хіба що з танка Йосано Акіко (яка на самому початку ХХ ст. шокувала поціновувачів поезії відвертим еротизмом своєї збірки «Розкуйовджене волосся»). Визнання прийшло до Місіми вже з першим, почасти автобіографічним романом «Сповідь маски», опублікованим 1949 р. Справа навіть не у мотивах одностатевого кохання (ці мотиви не були новими для японської літератури, їх використовували і давніші автори, зокрема Іхара Сайкаку), а в самій подачі, незавуальованості, глибинному психологізмі героїв. Для післявоєнної Японії яскравий, сміливий до зухвалості і дуже екстравагантний талант Місіми був надією на духовне відродження, повернення японцям почуття національної гордості. Після виходу роману «Золотий храм» у 1952 р. Місіма сягнув літературної слави, а кожна його наступна книга ставала бестселером.
Однак шлях Юкіо Місіми до українського читача виявився надзвичайно довгим і тернистим. Тривалий час для українських інтелектуалів японська література була доступна лише в російських перекладах. Передусім – через відсутність української школи японістики. Розвитку російської японістики сприяло навіть географічне становище – морські шторми неодноразово викидали японських моряків на російські береги. Перша японська школа в Росії була організована ще 1736 р. при Петербурзькій Академії наук. Її засновник, син японського шкіпера Гондза, прожив усього 21 рік, але встиг видати «Лексикон словено-японский» – перший словник, укладений церковнослов’янською (!) мовою. Однак справжній розквіт японістики припадає на ХХ ст., коли виникає нова школа сходознавства академіка Миколи Конрада, що виховала цілу плеяду російських перекладачів-японістів: Зея Рахім, Тетяна Григорьєва, Віра Маркова, Борис Раскін, Соломон Гутерман та інші.

Перший Місіма на пострадянському просторі

На тлі подібної «розкоші» здобутки України в галузі перекладу з японської виглядають, щиро кажучи, біднувато:  маємо лише двох перекладачів, які професійно займаються японською літературою – Івана Дзюба та Ігоря Дубінського (що характерно – обидва вивчили мову самотужки). Решта перекладів виконана японістами, які не спеціалізуються на художній прозі – і це лишає прикрий відбиток на стилістиці їхніх перекладів.
Знайомству з творчістю Місіми перешкоджало також негативне ставлення до нього з боку радянського офіціозу. Ідеологічно-пуританська цензура одразу записала Місіму в «неправильні автори» – натуралізм, відвертість, а тим більше нетрадиційна орієнтація (адже в СРСР взагалі «сексу нема») не влазили у вузькі рамки «прогресивної зарубіжної літератури». Крім того, 1968 р. Місіма видав п’єсу «Мій друг Гітлер» (незважаючи на провокативну назву, в ній було всього лише відтворено історію командувача «штурмовиків» Ернста Рема). Реакція з радянського боку була негайною: «Місіма – фашист!». І на ім’я автора наклали табу.
З потеплінням клімату твори Місіми починають публікуватися в Росії в перекладах Григорія Чхартішвілі (більше відомого як Борис Акунін). Велика книга

його перекладів вийшла в 1993 р. (Юкио Мисима. Золотой храм. «Северо-Запад», Спб, 1993). Тривалий час це були єдині переклади, доступні на пострадянському просторі. Іван Дзюб переклав значний пласт японської класики ХХ ст. (ще й Муракамі на додачу),  за що був нагороджений орденом Вранішнього Сонця (як і Чхартішвілі), але так і не дійшов до табуйованого Місіми. Ігор Дубінський, чиї переклади друкувалися на поч. 90-х у «Всесвіті», нині публікується виключно на власному сайті (http://dubinskyi.narod.ru), – у зв’язку з незадовільною ситуацією на українському книжковому ринку.
Що правда, то правда – видавництва неохоче беруться за японську літературу, попит на яку зазвичай невисокий. Виняток складає хіба що модний Харукі Муракамі та ще кілька авторів «останнього призову» (Рю Муракамі, Банана Йосімото та ін.). До речі, Іван Дзюб з ентузіазмом узявся перекладати Харукі Муракамі, тоді як Ігор Дубінський категорично відмовився, вважаючи Муракамі «кон’юнктурником, який продукує халтуру».
Ще одна складність – східна специфіка. Аби перекладати літературу, недостатньо знати лише мову – треба знати традицію. Проблеми, що можуть виникнути при перекладах, пов’язані із недостатніми знаннями щодо японських звичаїв, побуту, етики тощо. Так, аби не плутатися в численних японських приставках до імен (-сан, -кун, -тян, -семпай, -кохай), перекладачі їх або ж зовсім опускають, або знаходять приблизні мовні аналоги (взагалі наші перекладачі практично всі шанобливі звертання на кшталт «містер», «сеньйор», «мсьє», «мадам» демократично перекладають «пан» або «пані»). Японські міри довжини, ваги, назви предметів побуту тощо – замінюються підібраними словами приблизного значення («саке» – горілка, «татамі» – циновка, «сакура» – вишня тощо). Нарешті, манери японців. Іван Дзюб зазначав, що в російських перекладах Муракамі, зроблених Дмитром Коваленіним, діалоги звучать грубувато і фамільярно (японська дівчина ніколи не скаже хлопцеві «ти» на першому побаченні).

Перше україномовне видання творів Місіми

Першим проривом стала книга «Жінка маркіза де Сада» («Фоліо», 2006), що вмістила однойменну п’єсу Місіми (пер. Інни Данченко) та роман «Сповідь маски» (пер. Дарини Купко). Попри певну кількість недоробок, помилок та кальки, це нарешті відбулося – у світ вийшло окреме видання творів Місіми в українському перекладі (перекладати п’єсу, написану японцем, дія якої відбувається у Франції XVII ст., та роман, просякнутий гомосексуальними мотивами – задоволення «те іще»).
Нарешті, через п’ять років на полиці українських книгарень лягло солідне видання – роман Місіми «Заборонені барви» (Kinjiki) перекладений Дмитром Москальовим («Фоліо», серія «Карта світу», 2011). Цей переклад видається більш професійним та вивіреним, що є важливим фактором, враховуючи обсяг роману (майже 670 сторінок).
Окремо слід сказати про сам роман, який є чудовим взірцем ранньої творчості Місіми. Після досить лаконічної «Сповіді маски» «Заборонені барви» стали своєрідним масштабним одкровенням автора. Оригінальна зав’язка: старий письменник Сюнсуке, що вже давно списався, зустрічає юнака на ім’я Юїті Мінамі (підозріло схоже на «Юкіо Місіма», чи не так?) і відкриває у ньому ту красу, про яку сам Юїті спершу не здогадувався. Відбувається своєрідне відкриття Нарциса стороннім спостерігачем. І письменник, усвідомлюючи, що юнак володіє тим, чого йому все життя бракувало, – красою, здатністю причаровувати – прагне перетворити Юїті на знаряддя моральних тортур, аби помститися жінкам, які не покохали його, Сюнсуке. І те, що юнак спроможний кохати тільки юнаків, лише розпалює уяву старого. Дивний вчинок і страшний вчинок – життя Юїті круто змінюється, з волі Сюнсуке він бере шлюб, і одночасно перетворюється на світського лева, завойовника жіночих сердець. Але це фальшиве амплуа гнітить Юїті, він відчуває провину перед дружиною. Він – іграшка в руках Сюнсуке. Йому хочеться втекти, і тут виявляється, що є інший світ – світ, заселений такими, як він сам. Чи не вперше від античних часів у світовій літературі так яскраво змальовується середовище гомосексуалістів – людей, які живуть у паралельному вимірі, ведуть подвійне життя, скидаючи маски лише в колі собі подібних. Але і цей маленький світ, захований від окатого зовнішнього світу в непримітні бари та особняки, не здатний висвітлити темряви в душі юнака – геї так само прагнуть володіти його красою, як і жінки, яких він не може кохати. Він легко міняє коханців, дозволяє собі вередування, зверхність, але аромат розквітлого Нарциса виявляється отруйним і для нього, і для близьких людей.

Найновіший український Місіма

Ця сумна історія побудована на філософській єдності протилежностей: старості й молодості, краси й потворності, пристрасті й байдужості. Усвідомлення Юїті сили власної краси пробуджує в ньому егоїзм, оголює темні сторони його єства. Бажання Сюнсуке, який фактично опікується Юїті, помститися жінкам здійснюються, проте не повертають письменнику, який давно усвідомив власне творче безсилля, ні молодості, ні втраченого таланту. Багатогранне життя (сім’янин – світський лев – persona grata гей-клубу) призводить до духовної дисгармонії головного героя, постійні повороти долі (чоловік жінки, яку Юїті мусить у себе закохати, сам виявляється геєм) підкреслюють його трагедію – трагедію новітнього Нарциса. Краса і хіть, розмита межа між прекрасним і потворним. Муки совісті перед дружиною, яку Юїті не може кохати, а лише жаліти. Тонкий психологізм переживань перемежовано традиційними для Місіми роздумами про красу, частина з яких вкладена у вуста Сюнсуке як його творча концепція. Стиль роману подекуди нагадує художню прозу Кавабати (який дав Місімі дорогу в літературу і безперечно вплинув на його творчість), водночас у ньому явно відчутний вплив «Портрета Доріана Грея» Оскара Уайльда. Сама історія Юїті часом нагадує історію уайльдовського хлопчика-зірки – прекрасний юнак впадає у потворність егоїзму і жорстокості.
Вихід роману «Заборонені барви» засвідчив, що японська література має перспективи в Україні. Свого часу Ігор Дубінський в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» (серпень 2006 р.) категорично заявив: «Переклад з японської – дороге хобі». Тим не менш, схоже, що, начитавшись Муракамі, читачі зацікавилися й іншими японськими авторами, з’являються нові переклади. Одне слово, надія є. Будемо сподіватись, що з часом Україна матиме власну японську перекладацьку школу – і не тільки для видання розтиражованих новомодних авторів.

Народився 20 травня 1985 р. в родині науковців. Киянин. Після закінчення середньої школи 2002 р. вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на історичний факультет. З 2003 р. більш-менш систематично виступав із віршами на поетичних конкурсах. Перші критичні статті були надруковані 2006 року у «Віснику літоб’єднання "Радосинь"». 2007 р. захистив магістерську роботу на тему «Сима Цянь – патріарх китайського історіописання» і вступив до аспірантури. Член літстудії «Перехрестя» та поетичного інтернет-об’єднання «Sevama». Інтереси: література, східна культура, релігійно-філософські вчення Сходу, праукраїнські вірування.