Українське фентезі на Eurocon-2011
- 21 Чер 2011 14:54
- 3,431
- 282 коментарі
Молода київська письменниця та журналіст Марія Ряполова отримала нагороду Європейського співтовариства наукової фантастики (ESFS Encouragement Award) за свій дебютний фентезійний роман «Бурецвіт», який побачив світ наприкінці 2010 року у видавництві «Кальварія».
Лауреатів премії було оголошено в суботу, 18 червня, у Стокгольмі під час щорічного Європейського Конвенту наукової фантастики Eurocon-2011.
Олег Сілін (Skye), співзасновник літературного проекту та конкурсу «Зоряна Фортеця»: «Роман Марії Ряполової «Бурецвіт» — це не лише симпатичні герої, яким віриш. Це не тільки особливе світосприйняття, у якому немає двох полюсів. Немає красенів-героїв, і немає пекельно-інфернальних супротивників. Це боротьба кількох точок зору, кількох правд, кожна з яких має право на існування».
Для довідки
Марія Ряполова (1987) — письменниця, журналіст, автор чисельних статей в медіа з культурної та соціальної тематик, фантастичних оповідань і роману «Бурецвіт». Переможець конкурсу фантастичних оповідань «Зоряна Фортеця» (2008) за оповідання «Звідки беруться янголи».
Низка її фантастичних оповідань друкувалась у літературних часописах (наприклад, Оповідання «Сон про минуле та майбутнє»), а 2010 року у видавництві «Кальварія» вийшла її дебютна книжка «Бурецвіт».
У березні 2011 року Марію з її дебютною книжкою було номіновано на премію Європейського співтовариства наукової фантастики (ESFS — The European Science Fiction Society) у номінації ENCOURAGEMENT AWARD.
Додаткова інформація: 050-3729200, ksena@msbrand.net
Потім з талановитим завзяттям авторка слово “лайно” вкладає в уста й інших героїв (це, мабуть, для тих цитачів, яким до мізків це слово ще не залізло):
— Мені жодного разу не поталанило в цьому житті, крім одного, коли мене не зґвалтувала діваха на ім’я Мрія. Але насправді я вважаю, що мені не пощастило й тоді.
— Що ще за Мрія? — насупилася Вулик. — І я вважаю це, як не дивно, подарунком долі. Завдяки тому, що, на відміну від інших, я ніколи не бачив оманливих вогників фортуни на своєму шляху, я ясно розумію, яке лайно життя.
— Це… це не має значення.
— Я кажу вам це, щоб ви зрозуміли, що життя — лайно.
Байдуже, своє життя ви прожили, чи ні, байдуже, як довго ви жили і скільки разів.
— Що він верзе? — почулося звідкілясь позаду.
— Я кажу вам це, аби ви цілком урозуміли, що життя — будь-що лайно, і не дуже переймалися тим, що я вам зараз скажу.
Помилки набору. :( Треба читати так:
Потім з талановитим завзяттям авторка слово “лайно” вкладає в уста й інших героїв (це, мабуть, для тих читачів, яким до мізків це слово ще не залізло):
— Мені жодного разу не поталанило в цьому житті, крім одного, коли мене не зґвалтувала діваха на ім’я Мрія. Але насправді я вважаю, що мені не пощастило й тоді.
— Що ще за Мрія? — насупилася Вулик. — І я вважаю це, як не дивно, подарунком долі. Завдяки тому, що, на відміну від інших, я ніколи не бачив оманливих вогників фортуни на своєму шляху, я ясно розумію, яке лайно життя.
— Це… це не має значення.
— Я кажу вам це, щоб ви зрозуміли, що життя — лайно.
Байдуже, своє життя ви прожили, чи ні, байдуже, як довго ви жили і скільки разів.
— Що він верзе? — почулося звідкілясь позаду.
— Я кажу вам це, аби ви цілком урозуміли, що життя — будь-що лайно, і не дуже переймалися тим, що я вам зараз скажу.
Прочитала ваші дописи. Чесно кажучи, ну його те “лайно”, про яке так любить писати автор і читати поціновувачі його “світу”. Це в романі не найгірше.
Набагато цікавіші самі герої, як ви підмітили. Наприклад, Бурецвіт. Це саме та “половина” психологічної лінії, про яку я казала раніше.
Роман називається іменем героя, тобто саме цього героя підсвідомо читач сприймає як головного. Протягом тексту Бурецвіта наполегливо вчать брахати, красти, бути безсоромним, наприклад ссяти перед жінками, ні за що не триматися, нехтувати і своїм минулим, і своєю гідністю, і своїми почуттями. Тобто цьому напряму вчать і самого читача, саме так він має поводитись у своєму реальному житті, щоб бути “владарем світу цього” (знайти орхідею).
Це для “слухняних” читачів, які йдуть за головним героєм. Для нереалізованих панянок автор змальовує Лірину, яка “симпатична” (не ззовні – на противагу дурній білявці Перлі, якій кожна така сексуально нереалізована паночка явно заздрить), “розумна”, але лінива, не керується власною волею (нею весь час маніпулюють Моротемн, Мереж, русалки-чоловіки та ін.) і постійно хоче десь сховатися. До речі, ця героїня так і не знаходить себе, як намагаються переконати деякі дописувачі, які читали виключно початок і кінець роману (насправді навіть найбільш вичитані редактором частини), бо не реалізується як вільна особистість.
То повернемось до Бурецвіта. Врешті-решт виявляється, що справжнього Бурецвіта читач не бачив аж до останньої сцени роману. Замість Бурецвіта у його подобі “орхідею долі” шукає Моротемн, а “сміливий і відчайдушний” Бурецвіт давним-давно віддав свою долю чаклуну. І це при тому, що “найздоровішим” у всьому романі таки виглядає Бурецвіт-Моротемн, жахливий чаклун, що відібрав сотні людських доль.
То чому вчить цей роман насправді? Яку модель поведінки закладає у підсвідомість читачів?
Ще про одну “лайнову” цитату з роману, потім перечитаю уважніше. ;)
І нарешті авторка домагається свого!
Завдяки її талановитій фантастиці головний герой Бурецвіт, шукач “орхідеї долі” повністю сприймає той головний месидж:
“«Які ж ми засранці», — подумала я.
— Припини, це все зовсім не так.
— Шановні, — Бурецвіт покашляв, щоб прочистити горло, — не переймайтеся. Згадайте мудрі слова Мережа про життя, що є лайном. Шановні, я ж іще нічого не сказав…”
А далі вже й інша головна героїня роману Лірина навіть не намагається надати спротив, і тільки “сміється”, бо разом їз “шукачем” теж знайшла свою “долю”:
“— Чортівня! — крикнула Перла. — Я влізла долонею в собаче лайно!
— Мої вітання, — відгукнувся шукач.
Я засміялася ще дужче.”
Крута критика. Єфремов би плакав)
Вітаю, ви вже на третій сторінці)
Вітаю і вас, ???, адже це наша спільна праця!
більшість дописів написані або спровоковані вами з марічками. Не треба мені чужих лаврів)
Початок обговорення роману “Бурецвіт” на попередній сторінці: http://litakcent.com/2011/06/21/ukrajinske-fentezi-na-eurocon-2011/comment-page-2/
справді, не приведи господь хтось пропустить ваші цінні дописи)
ви так і не сказали, як відрізняєте марічок)
Вам вже відповідають: http://litakcent.com/2011/06/21/ukrajinske-fentezi-na-eurocon-2011/comment-page-2/#comment-9416
Приблизно так. ;)
метафори не приймаються)
Ну, що ж то за читач чи дописувач, що не вміє мислити метафорично… ;)
скажімо так, у мене виникають інші аналогії, тому давайте конкретніше)
А початок обговорення новини на першій сторінці: http://litakcent.com/2011/06/21/ukrajinske-fentezi-na-eurocon-2011/comment-page-1/
Коментарів Марічки: 61 з 258.
Коментарів Читача: 89 з 258.
Разом 150 з 258, тобто 58%.
Скільки вам заплатили за це?
о, статистика рулить)
і хто, цікаво, платить)
бо я теж вмію смикати цитати, раптом що)
Ви не повірите.
Минуло 10 днів від початку цієї розмови, все, що мало бути сказане, прозвучало. За цей час тут було залишено понад 250 коментарів. Цю сторінку відвідало більше двох тисяч відвідувачів. Сотні людей спостерігали за обговоренням.
Настав час підвести підсумки.
Олег Сілін (Skye) +
За сміливість, стриманість, тверду і виважену позицію і намагання до останнього зберегти своє обличчя і захистити твір, який похвалив публічно, навіть знаючи, що будь-яке обговорення не на користь самому твору. Я залюбки поспілкуюся з такою розумною людиною на будь-яку, хай і не літературну, тему, коли наші шляхи в Інеті знову перетнуться.
Читач +
За стійкість духу і послідовність і відстоюванні своїх переконань, віртуозне володіння словом. Також з великим задоволенням розмовлятиму з вами на більш привабливих темах, де можна поговорити серйозно.
ВОЛФ –
За страусову поведінку й антинаціональну надію на «авось». Дослухайтесь до поради психолога,: не варто жити заради «бабла» і керуватися виключно інтересами власної вигоди. Коли ви припуститесь помилки наступного разу і, наприклад, проголосуєте за те, що навіть не знайшли часу прочитати, проти вас будуть вже не читачі і любителі фантастики, а письменники з вашого власного об’єднання.
Заступнику головного редактора електронного видання «ЛітАкцент» Ірині Троскот –
За політику подвійних стандартів, поділ авторів і рецензентів на «своїх» і «чужих», використання «морозу» як основної «зброї» проти «незручних» запитань, книг і людей. З поваги до засновників сайту не наводитиму фрагменти свого листування з вами (та й до падіння «Літфоруму» за ці дні зі мною багато чим встигли поділитися).
Марії Ряполовій однозначний –
Ви не просто знехтували можливістю отримати професійний аналіз свого роману принаймні від чотирьох незаангажованих людей, а й взагалі нічому не навчилися у цій ситуації, ховаючись під масками тролів.
Коли на «Рутенію» написали розгромну і цілком несправедливу рецензію, Віталій Климчук мав сміливість прийти і чемно відстояти свою книгу. Ось із кого вам варто було б писати свого «шукача».
Завсідникам і постійним дописувачам «ЛітАкценту», зокрема, В.Пузію і Я.Дубинянській, –
За зволікання і нехтуванням шансом «перехопити» актуальну тему і зробити власне дослідження для «Дискусійного поля», вія якого б не змогла відмовитись Ірина Троскот, чим зробили б добру справу для всієї української літератури.
Валерію Верховському несподіваний +
За знайдену силу не втрутитися в обговорення і пройти повз розмову «про фантастику», навіть коли його особисто було згадано.
Молодим письменникам і поціновувачам роману «Бурецвіт» –
За незнання предмету обговорення і тексту твору, а також стереотипне мислення.
Шановні молоді і талановиті письменники, багатомільйонна Україна не живе за моделлю спілкування вашої крихітної тусовки. Поки ви цього не зрозумієте, ваші літературоцентричні та егоцентричні твори не стануть справжньою читабельною і цікавою літературою і зможуть «дотягнути» тільки до «стирательського» шаблону.
Обуреним читачам роману «Бурецвіт» –
За неподолані емоції, перехід на особистість автора і небажання аргументувати свою позицію щодо тексту такої якості.
Читачам дискусії цілковитий +
За уважне читання і зроблені висновки.
Але найбільший + я хочу поставити автору цього коментаря: «Шановна, а шо Ви особисто зробили для цього крім обливати багнюкою авторку, людей, які роблять україномовні конкурси, об’єднання любителів фантастики? Саме Ви?»
Так, справді, що хорошого я зробила?
Я роблю те, що насправді потрібно авторам, – купую їхні книги. Образно кажучи, «голосую» за їхній талант і професійність своєю заробленою гривнею.
А ще сперечаюся з продавцями, які розповідають про «вторинність і меншовартість» сучасної української літератури і доводять, що у Східній Україні україномовні книги добровільно, не за шкільною програмою, ніколи не купуватимуть. А ще відслідковую по-справжньому цікаві оригінальні твори, розповідаю про них своїм друзям і тим, хто поважає мою думку, якщо того не хочуть робити «записні» критики і рецензенти, яким до вподоби література на кшталт «Він і вона. Про секс».
Я робила так і робитиму надалі.
На цьому крапка. Усі ж, кому небайдужа українська книга, приєднуйтесь до флеш-мобу «Читай українською!». Умови і пропозиції дивіться, наприклад, тут – http://graphomanoff.uaforums.net/–vt963.html
І вже після того задавайте питання про те, ким і для чого все це було зроблене. :)
Господи, які ж ми всі непримиренно різні – і навіть тоді, коли істина навіть не замаскована чимось…
і так бракує класних книжок у літературі нашій. а роман цей – відрижка Кальварії, яка по всім показникам уже давно в дупі.
Не бачу розмови, тому й не втручаюся :)
А тих, хто справді хоче друкуватися з УФ – виходьте на звязок зі мною, надсилайте тести.
Я збираю авторів української фантастики, наразі особливо цікавить фахові рецезії, статті про класиків жанру, а також перекладачі.
З привітом
Валерій Верховський
Давно не чув такого смішного ефіру.
Оце так відзначилась Марина Фіалко зі своїм “Книжковим базаром” на радіо “Ера FM”, коли розмовляла з письменницею і журналісткою Марією Ряполовою.
Тільки це була розмова не з Ряполовою, яка здебільшого не могла і двох слів зв’язати, відповідаючи “Так”, “Ага”, “Звісно”, а розмірковування Фіалко і коментарі Дроздовського і Сладкевич “про хвентезі”.
Розмовляє автор роману “Бурецвіт” так само кострубато, як і пише. Дивно, що людина себе називає журналістом, письменником і сценаристом. Хоча б щось розумне з папірця прочитала – на радіо ж тебе ніхто не бачить.
Потішив “афоризм” від М.Ряполової: “Все, що не є науковою фантастикою і де є магія – це фентезі”.
І визначення Сладкевич, що Україна є прародителькою словнів… пардон… фентезі.
А ще, що в Україні “українське фентезі” є піджарном жанру фентезі.
Оце так рівень професійної критично-аналітичної підготовки. :)
А ви всі, хто наїзжав на Марію, ви вмієте розмовляти й писати українською літературною мовою? Ой леле, отож-бо. У нас навіть розпіарені письменники її не знають і нею не володіють. А причина ясна як сонечко: спілкуєтеся в родинах ви всі, від заходу до сходу, винятково суржиком, ви навіть російської нормально не знаєте, письменники неписьменні. Вам має бути соромно за свою хамську поведінку, а Марії своїм вищанням ви тільки зробили піар, дякуємо!
Перевіримо вашу тезу, шановне “Погляньте на себе”? Я бачу у вашому дописі принаймні один русизм, а скільки ви у моєму? :)
Марія молодець, вона одна з перших виступила проти звичайного українського хамства і жлобства, а те, що на неї наїжджали різні покручі, то це всуціль національна проблема: злиденна нація ніде не може бути домінуючою, бо думає про набитий жратвою шлунок, а не про мистецтво.
І смішно сперечатись, бо геть не бачу з ким і навіщо: уже давно зійшли з дистанції Чех і Дереш, десь на маргінесах лишилася Малярчук і Карпа, забуті Кононович і Сєрова.
Підіб’ємо невеличкі підсумки. Без “+” та “-”, це ж не арена гладіаторська, що б там собі не думала “марічка”.
Марія Ряполова написала книгу. Зрозуміло, що скільки людей, стільки й смаків, але є факти: “Бурецвіт” визнано в Європі. Твір викликав суперечки, і це добре. Через пересічні книжки не лізуть на барикади. Можна порадіти, що в Україні є здібні люди, здатні писати цікаві твори, розвивати жанри й ламати стереотипи. Аплодую авторці та бажаю їй успіхів.
Кілька слів щодо незадоволених. Дуже шкода “марічку” й “читача”. Заздрість – почуття двобічне, воно неприємне, але може й посприяти розвитку. Та не в цьому випадку. Перекручування, брехня, брудні психологічні прийоми, “наїзди”, пересмикування, навмисне переведення розмови у абсурд – ось і все, що зробили ці дописувачі. Нездатність розуміти іронію та метафори, взагалі-то, є ознакою психічної хвороби. Усі аргументи цих розлючених істот зводились до “мені не подобається, а я маю неперевершений смак”. Може, їм і небайдужа доля української літератури, як і Гітлеру була небайдужа доля Німеччини.
Висновки кожен зробив і зробить сам. Марії – наснаги та визнання, а “марічці” – хорошого лікаря та одужання.
“Дуже шкода “марічку” й “читача”.”
Ще не набалакалися, Лелін? Проконсультуйтеся з Марією Ряполовою, чи хоче вона “продовження банкету”…
Зважила на такий значний розголос і потратила частину вихідних на прочитання книжки (дяка Богові та бібліотеці, маю змогу не тратити на те родинні кошти :))).
Враження таке, що поспіхом зробили автоматичний переклад із російського оригіналу, добряче зекономили на редакторові – й пішло у друк.
Єдине бентежить, як ЦЕ втрапило взагалі на якийсь конкурс?
Чи, можливо, конкурсний варіант був таки іншим – російсько/німецько/англо чи іншомовний, належно відредагований і т.д.?!
Я спробувала шматочок перекласти російською. Вийшла цілком читабельна, хоча й банальна річ, частина “срак” і “лайна” легко змінюється на поширені нині “в полной жопе”, “вот чёрт”, ” в дерьме по уши” и т.п…
Можливо, коли б хтось із достатнім запасом української лексики не полінувався хоча б трішки відредагувати український варіант, вийшло б щось краще, ніж видрукуване….
Зрештою, авторка ще молода. Сподіваюся, їй колись пощастить не лише на видавця, а й на редактора.
Побачивши таке жваве обговорення, я також почала читати книжку.
Мені дуже-дуже сподобався початок – ці описи дивовижних рослин, спілкування з ними, як відвідувач із водоростями сперечався. Але тільки-но розпочалися діалоги про орхідею долі, якось воно менш яскравим стало. У магазинчику серед рослин, коли дія повертається туди, все ніби оживає. Я таки дочитала до моменту, як шукачі поїхали в місце з картини і поки зупинилася. Далеко не відкладаю, може, і дочитаю якось, але не тягне.
Аліна, я тебе впізнав! Мереж. Тобі, Яні та всім маричкам
Лайно – продукт мільярдів срак
Марічка, це хіба не так?
Так,так воно і є, авжеж!
Тобі кажу це я – Мереж!
В житті усі ми шукачі
Хто вдень шукає, хто вночі
Хто ОРХІДЕЮ,хто бабло,
А ти відловлюєш ЛАЙНО
З чужих книжок
Для діток кепський це зразок!
А я з віршами зав’язав
Художником вже наче став,
Точніше, мордописом.
Всі кепські справи залишу,
Твого портрета напишу,
Чи в профіль, чи анфас,Маричко,
Покаж,нарешті, личко!
Це добре, що вас “пробило” на творчість, Читачко. :))
Прочитайте це уважніше, адже “слово, сказане на березі, не має влади”:
“Ви коли-небудь бачили Море? Ні, я не про малюнки і фотографії, і навіть не про ваш щорічний відпочинок на узбережжі. Розповідь піде про інше… Чи колись ви бачили Море так, як бачать його письменники?
Море пам’ятає всіх, хто звертався до нього. Пам’ятає усіх нас, бо кожен схилявся до нього хоч раз у далекому дитинстві.
Так, ми були дітьми, завзятими, наївними, і в тій наївності містився один з найкоштовніших скарбів, бо наївність дарує свободу переконань і почуттів, незалежність від думки старших, розумніших, пихатих своєю розумністю і досвідом.
Ми читали книжки, дозволяючи їм захопити нас і повести за собою. І книжки зачаровували читачів, приводячи до Моря, бо шлях туди будується з фантазій. Прокладається він для кожного свій лише один раз, тому пройшовши до кінця, більше ніколи тієї дороги не забудеш.
Море котило хвилі, величне, безкінечне, оманливе. Море вразило кожне серце людське. А чиє не вразило… То хіба може той, що красу навіть в дитинстві не приймає, людиною називатися?
І спантеличений читач, не довіряючи собі, занурював руки у воду, несвідомо намагаючись оволодіти могутністю морською, підкорити її велич. Та вода вислизала крізь пальці, хизуючись чистотою і мінливістю форми. Тоді, повернувшись додому, багато хто записав свої враження, перший вірш чи замальовку. Ще більше тих, що побоялися довіритися словам.
Море кличе тих, хто приходив до нього, кличе, доки ти владний його чути, доки маєш силу в нього вірити, доки головна мета не зводиться лише до купи грошей. Звичайні люди не повертаються до Моря, вони не потребують таємничого шурхоту його камінців, плескоту хвиль і солоних цілунків бризок. Письменники повертаються.
Вони схиляються перед Морем, вітаючись з водою, і Море вітається у відповідь, бо вже знає, хто до нього завітав. І письменник не може відвести здивованого погляду від рук, на яких замість солі залишилося сяйво. В світі людей цього сяйва не видно, та долоні завжди огортає тепло, щойно ти наближаєшся до Моря.
І коли майбутній письменник нарешті наважиться подивитися навколо, відчуваючи, як все у цьому світі змінюється, приймаючи тебе як гідного творити, він бачить корабель, що віддає швартови, а потім повільно зникає за виднокраєм.
Це корабель того автора, що привів тебе сюди. Але корабель не справжній, лише привид, лише спогад, бо автор щасливо повернувся з плавання, щоб ти зміг прочитати його книгу.
Це диво може налякати, викликати заздрість чи бажання мати ще кращий корабель, здійснювати власні подорожі. У кожного почуття свої. Та відтоді майбутній письменник часто вертається на узбережжя.
Іноді він просто сидить і споглядає за Морем, і приходить розуміння, що ця неосяжність ніколи не повторюється, а тільки люди повторюють за іншими, звинувачуючи у цьому начебто обмеженість водної площини. Хоча ще ніхто не діставався іншого берега.
Іноді він бачить людей, які соромно озираючись або зневажливо, не звертаючи ні на кого уваги, набирають воду і переливають у басейни, що притягли з собою. Створюють штучне море і граються у ньому в човники, радісні і трохи схиблені на споминах про свої справжні подорожі, час яких давно минув. І молодого письменника опановує жах, і він присягається, що ніколи не опуститься до такого. Та майже ніколи не дотримується клятви.
Іноді він спостерігає, як відпливають чужі кораблі, але надто рідко капітани беруть на борт зайвого пасажира. Потім ті кораблі з’являються знову, зазвичай понівечені штормом, з подраними вітрилами, а горді та знесилені капітани часто не втримуються на ногах, щойно сходять на землю, і довго не можуть прийти до тями і підвестися.
Шанувальники штучного моря погрожують і благають, намагаючись купити чи відібрати воду, яку сміливці набрали у відкритому Морі. Ці люди знають майже всіх капітанів, відчувається, що вони пов’язані як захопленістю та заздрістю, так і зневагою та ненавистю. А на тебе майже ніхто не зверне уваги. Майже всі вони хоч недовго були у відкритому Морі. А ти? У тебе навіть власного корабля нема.
Іноді ти занурюєш долоні у воду, навчаючись гратися словами. Навіть дуже-дуже гарно гратися, але в тих творах не буде душі, свіжості першотворення, бо твоєму хисту потрібні нові враження і простір. Йому набридло це узбережжя, чужі свята відчайдушності і горе обережності. Він тягне тебе на глибину, далеко-далеко, де ще ніхто не був…
Іноді молодий письменник знаходить уламки чужих кораблів, поїдених іржею і цвіллю, майже потерть, а не дерево – забутих, покинутих, зраджених кораблів, та потрощені болем уламки красенів, котрі не витримали урагану.
Багато хто так і не побудує свого корабля. Не вистачить терпіння для вітрил, рішучості, віри в себе, сміливості, щоб ті вітрила вітром наповнити, влади над компасом і навігаційними приладами, майстерності, що скріпить дошки бортів, волі, яка піде на каркас, фантазії, що створить команду з героїв іще ненаписаного твору.
Та ще безліч чого треба, щоб побудувати свій корабель. Хоча були сміливці, які відправлялися у подорож на крихітних суденцях, власноруч вичерпуючи воду. І деякі щасливці навіть поверталися з перемогою і славою. А були і ті, що надто старанно і довго проектували і перевіряли свій корабель, і так ніколи й не закінчували працю або боялися відійти далеко від берега, полонені обережністю і шануванням авторитетів.
А кожна справжня подорож – це втілення небезпеки. Море підступне, воно заманює спокоєм і привітністю, та щойно з поля зору зникне примарне узбережжя, безмежний простір виявляє свою владу.
І тоді треба Море слухати, бо це його історії ти переповідаєш людям, тому так потрібна тиша, яку зневажають сучасні витвори техніки. Море ніколи не мовить до них, бо ненавидить, і безсумнівно одурить і потопить. Це справа честі. І треба з Морем сперечатися, бо лише так можна залишитися живим і стати гідним цієї безмежної безодні, що обдаровує і штормами, і штилем.
Там, на глибині, у кожного свій шлях і свої спокуси, і свої випробування. Зазвичай у це не втаємничують навіть найближчих людей, бо Море помститься. І ті, хто ділиться таким досвідом, дуже рідко подорожують знову, привчаючись до забавок у човники.
Та одне я можу сказати, що, незважаючи на небезпеку, знаходитися на глибині – велике щастя, якого потребуєш більше за щось інше, і той світ, який ти створюєш, завжди ближчий і кращий за світ людський, навіть якщо барви його тільки темні.
Капітан, зазвичай самотній, вищий за всіх людей і могутніший, і велика спокуса скористатися словом, щоб знищити ворога, причарувати того, хто не відповідає взаємністю, підкорити цілий народ або світ. В Морі це можливо, та ціна для кожного своя, і лише до зла призведуть такі бажання.
Я вже відчувала, як дихає Море під моїм кораблем, я запливала далеко, іноді сумніваючись, що знайду шлях додому. Та я знову опинюсь на глибині, навіть ще далі від берега, так далеко, наскільки вистачить сміливості.
Спусти на воду свій корабель, молодий письменнику!
Залишилося так мало капітанів, і на березі стоять великі черги за привезеною свіжою, не замуленою, живою водою, та без ліку тих, хто безглуздо грається словами. І це, насправді не головне вміння, підмінило душу письменництва, знищує його чарівну силу, бо слово, сказане на березі, не має влади.
Я чекаю на тебе там, на глибині.
Не бійся, вір, у тебе все обов’язково вийде.
А якщо ти потрапиш у біду, поклич, молоді капітани прийдуть тобі на допомогу.”
http://litforum.net.ua/showthread.php?p=83372#post83372
“Я чекаю на тебе там, на глибині.”
Що, потопли вже,бідолахи?
“А якщо ти потрапиш у біду, поклич, молоді капітани прийдуть тобі на допомогу”
Що ж, це ми побачили!
Значить, ви не з тих, кому було це написано: “Іноді ти занурюєш долоні у воду, навчаючись гратися словами. Навіть дуже-дуже гарно гратися, але в тих творах не буде душі, свіжості першотворення, бо твоєму хисту потрібні нові враження і простір. Йому набридло це узбережжя, чужі свята відчайдушності і горе обережності. Він тягне тебе на глибину, далеко-далеко, де ще ніхто не був…”
Шкода…
Цікаво, як це мене впізнали, коли я вперше тут висловлююсь? Хоча яка Вам різниця. З обговорення книжки, хай там якої, зробили незрозуміло що.
Якщо в авторки подібні захисники, то з ними й вороги не потрібні.