Нові води Гераклітової річки

Ліна Костенко. Річка Геракліта. — Київ: Либідь, 2011
Ліна Костенко. Річка Геракліта. — Київ: Либідь, 2011

У повсякденному вжитку відомим є вислів давньогрецького філософа-досократика Геракліта «Не можна двічі ввійти до тієї самої річки». Водночас філософи зазначають, що ближчим до першоджерела є дещо інше формулювання (за А. Г. Тихолазом): «На тих, хто входить до тих самих річок, набігають інші та інші води». Таким чином, отримуємо інакший відтінок значення: замість неможливості повторення певних дій або станів – змінність у межах одного явища; отже, в ту саму річку ввійти таки можна, проте води на нас набігатимуть щоразу інші.

Гераклітів вислів став основою образу в одній із поезій Ліни Костенко («Чи, може, це приснилось нам / купання в річці Геракліта?»), а також дав назву її найновішій поетичній збірці. І тут його первісне значення проявляється якнайповніше: адже, входячи до вже нібито добре знаної поетичної ріки, ми несподівано відчуваємо наплив нових хвиль: крім близько двохсот раніше друкованих текстів, серед яких – чимало вже завчених напам’ять, покладених на музику, проспіваних і вкарбованих у найпотаємніші закапелки внутрішніх сховищ, є також понад п’ятдесят нових, уперше публікованих віршів (у змісті їх назви виділено іншим кольором, аби допитливий читач міг усе з’ясувати).

Видавництво «Либідь» запропонувало шанувальникам творчості Ліни Костенко подарункове видання: великий формат, і чимало малюнків (художник – Сергій Якутович). Щоправда, молоде покоління може нарікати на незручність такої книжки: її не можна взяти з собою в торбинку і, скажімо, читати в транспорті дорогою до університету чи на роботу. «Річка Геракліта» розрахована на неквапливе гортання вдома, під вікном біля увімкненої настільної лямпи, з розгляданням ілюстрацій та зупинками для обмірковування кожного тексту.

Композиція збірки побудована за календарним принципом – чотири частини як чотири пори року: «Осінні карнавали», «Сліпучий магній снігових пустель», «Весна підніме келихи тюльпанів» і «Що в нас було? Любов і літо» – своєрідні поетичні четьї-мінеї з віршем на кожен день, для будь-якого відтінку настрою. Водночас Дмитро Дроздовський у післямові проводить і музичну паралель із «Порами року» Антоніо Вівальді – тож невипадково, що до видання є й «музичний» додаток – диск із записами Ліни Костенко, яка читає тексти з нової збірки, а в паузах звучить скрипка Мирослави Которович. Отже, маємо своєрідний синкретичний витвір із залученням поетичного, образотворчого і музичного мистецтв.

На презентації Ліна Василівна зазначала: «Наш політичний момент зараз нам диктує якісь дражливі, страшні, неприємні емоції. А якщо ми переживатимемо якісь дуже красиві речі, ми будемо сильніші, ми випромінюватимемо самодостатність свого сприйняття зовсім інакшого світу… Оце бажання зовсім інакше сприймати світ і навернуло мене до цієї книжки». Намір створити «якісь дуже красиві речі» вочевидь став рушійною силою у підготовці нового видання. Слова «гарний», «красивий» та однокореневі з ними звучать у поезіях збірки, як видається, аж зачасто – не раз хочеться, аби замість них були якісь інші лексеми, які б давали читачеві змогу побачити цю красу, а не лише містили емоційно-оцінну характеристику («Яка сумна й красива хуртовина!», «Красива осінь вишиває клени», «і гарну осінь ухопив за коси», «Гарні коні. Білі й вороні», «Прийшов у місто дуже гарний лось», «Стояла ніч, красива, як Кармен», «це гарне місто у цвітінні лип»). Чи вміщені у книжці тексти потверджують естетично спрямовану інтенцію видавців? Спробуємо поглянути на це питання пильніше, насамперед зосередившись на вперше друкованих поезіях і поставивши перед собою завдання з’ясувати, що нового і що добре знаного у них віднайде читач.

Перш за все, впадає в око домінування у збірці пейзажної лірики – поруч із давнішими шедеврами («Осінній день, осінній день, осінній!», «Сосновий ліс перебирає струни…») – чимало свіжих текстів на подібну тематику. Водночас новим у них видається лаконічність і позірна простота фрази зі ставкою на один яскравий зоровий образ. Не раз поезії містять лише по чотири рядки:
Ще пахне сіно. Ще рояться оси.
Ще у дуплянках солодко медам.
А вже вночі навшпиньки ходить осінь
і полум’я жоржин задмухує садам.

Часом описуваний пейзаж перенесено у площину минулого, актуалізується тема пам’яті:
Сади стояли в білому наливі.
Іскрив зеніт, як вольтова дуга.
А ми були безсмертні, бо щасливі.
За нами пам’ять руки простяга.

Поетеса раз у раз звертається до образу лісу, що є знаковим для її творчості («Сороко, не кричи! Я в лісі не стороння…»). Водночас у його розробці з’являються гіркі нотки, пов’язані з мотивом утрати близької людини: «І той, що вже нізвідки і ніколи / не вийде з лісу і не погука».

Любовна лірика також посідає у збірці вагоме місце. Крім добре знаних поезій «Осінній день березами почавсь», «Недумано, негадано…» – подано і нові її зразки з несподіваними яскравими образами: «Я в Твоїх очах надрукована / таємним шифром Твоєї ніжності». Проте в цих текстах любовне почуття постає як амбівалентне, нерозривно пов’язане з болем («Це як гіпноз, як магія безодні, / як струм жаги, що в голосі болів»; «Кохання – це мука. Кохання – це хист. / Кохання – це твій ненаписаний лист»), а водночас набуває статусу позачасовості, вічності (як у поезії «Твій силует за соснами…»).

Те, що читач із радістю впізнає як уже знаний і рідний мотив творчості Ліни Костенко, – це дитяче доглибне здивування перед найпростішими речами довкілля, які спричиняються до моментів осяяння:
А я дивлюсь, а я чомусь радію.
Моя душа від поля до небес.
А власне, справді… теж мені подія…
Сніги і хлопчик, і рябенький пес.

(Нагадує давніше «А що такого? Підлітки на конях… / В маєтку гетьмана… Івана Сулими…» або ж «А тепер – якийсь листочок осінній, / і вже стоїш в потрясінні»).

Низку вперше друкованих поезій присвячено античним мотивам («Хтось є в мені, і я питаю: – Хто ти?», «Ящірка Івашкевича», «У мить натхнення Бог створив Сицилію», «По сей день Посейдон посідає свій трон», «День світився, як свята Цецилія»), де винесений у площину вічності давньогрецький світ протиставлено світу сучасному. Цікавою є поява не надто поширеного у творчості Ліни Костенко християнського мотиву («Свят-Вечір», де своєрідно розроблено тему дитинства Христа). Він також асоціюється зі світом спогадів і світом традиції, що зазнає міфологізації, перетворюється на казку («Мені снилась бабуся, що вона ще жива», з давніших текстів – «Українське альфреско»:
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…),
а також потрапляє у позачасову площину («Далеко там в полях за вітряками… / Стоїть мати моя при дорозі / заплітає у коси дощ»).

Власне, названі вище мотиви приблизно й окреслюють те коло естетичного, яке начебто позиціонувалося як матриця нового видання. Тим часом поза ним опиняється низка присутніх у збірці тем. Найпершою серед них вочевидь є тема Зони (саме так, із великої літери, у текстах названо Чорнобильську зону відчуження). «Осіння піротехніка – тумани», «Чорнобиль-2», «Цей дощ – як душ. Цей день такий ласкавий», «Страшні корчі вербових ікебан» – ці та інші поезії подають похмуру і демонізовану картину Зони, що розростається до розмірів всеукраїнської загрози зникнення, як у поезії «На березі Прип’яті спить сатана»:
Той чорний реактор – і пекло, і трон.
Він спить на піску, підібгавши коліна.
І сниться йому в ореолі ворон
вже вся Україна, вже вся Україна…

Цікаво, що один із нових віршів на цю тему – «Чорні верби над ставом. Білий вечір води» і віршовим розміром, і кольоровими образами відсилає нас до добре знаного тексту «Біля білої вежі чорне дерево. Спи» – таким чином авторка свідомо чи й несвідомо прокладає місточок між двома поезіями і створює начебто нове – похмуріше – перепрочитання давнішої з них.

Певною мірою демонізованим постає у збірці образ міста. Хоча подекуди в рядках можна вбачати своєрідну його естетику («І творять графіку химерну / в польотах бриючих низьких / останні Музи постмодерну – / ворони звалищ приміських», або ж «У місті не топчуть рясту, / у місті топчуть асфальт»), а в одному з раніше друкованих віршів є спроба вивести його у координати вічності за допомогою мотиву кохання («Місто, премісто, прамісто моє! / Стійбище людське з асфальту й бетону. / Як там не буде, а все-таки є / той силует у вікні золотому!»). Проте місто для Ліни Костенко є переважно осередком зла, від якого автор намагається відокремитися, як у поезії «Сіре місто, бетонна маро»: «Вже цей світ божевільний – не мій, / а моє вже тут тільки терпіння».

Апологетика минулого поєднується у віршах з мотивом невіри у цивілізаційний прогрес, викривальні інвективи на адресу сучасності звучать у збірці не раз. І це, власне, є той момент, який читачеві сприйняти важко – принаймні, в мене викликають внутрішній опір рядки на кшталт «Були Геракли і Перикли, / і не порнуха, а Парнас», «Учора все іще було» або ж «Натомість маєм бздуру модню, / амбіцій вистріпаний рюш. / І чорний викид сірководню / з отруєних століттям душ». І опір цей виникає навіть не стосовно змісту, а стосовно форми висловлювання. Ліна Костенко не раз звертається у поезіях до слова «хочеться» («Хочеться чуда і трішки вина», «Так хочеться якоїсь етики», «Просто хочеться моря»). Мені ж як читачеві хочеться доброї поезії, якої в збірці направду багато, і так само бажається менше публіцистики та інвектив, сенс яких часто лишається незрозумілим («Вже дожились – забули колір неба, / воно буває кольору досад») і які, як видається, були б доречними на газетних і журнальних шпальтах, але не в поетичних книжках.

Дивує, що молодий дослідник Дмитро Дроздовський у післямові до видання вдається до таких же філіппік: «…Люди перестали дивитися одне одному у вічі, і душі набули гіркого присмаку… Тепер більшість просто не хоче перейматися долею і проблемами іншої людини, комунікація зводиться до формалізованих привітань, запитань-відповідей. І зовсім не потрібно бачити людину у світлі її душі». Тут виникає нестримне бажання вступати у дискусію і доводити, що і не все так погано нині, і не все так було добре раніше.

Втім, не відступаймо від теми. Додамо на завершення цієї репліки, що почуття тотальної некомфортності у сучасному цивілізаційному просторі спричиняється як до апокаліптичних візій у поезіях авторки («День нахмуриться ніччю. Переглянуться зорі. / Озирнеться комета. Заплачуть дощі, / що Земля вже пустельна, і ріки вже хворі, / і немає ж куди повернутись душі»), так і до певних ескапістських інтенцій, які отримують зворушливе образне втілення («Сумний їжак образився на всіх, / заліг і вкрився листям з головою»).

Цікавим досвідом для читача збірки стане нове звучання, якого набувають раніше друковані тексти поруч із публікованими вперше. Скажімо, після поезії «Був день як день, як дні усі буденні», присвяченої смерті Дерріди і проблемі розминання у сучасному світі, особливо актуально звучить вірш «Шалені темпи. Час не наша власність», який — попри складнощі новітніх ритмів життя — вказує і на речі, що зачіпають і не залишають байдужими, тобто з якими людина таки не розминається. Згадуваний текст «Сіре місто, бетонна маро», що описує людську безпорадність «В миготінні трасуючих трас, / в гримотінні новітньої ери», посилює пронизливість наступного – «Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить», де людина вже у природному просторі прочуває власну сутність як любов («Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. / І, може, це і є моя найвища сутність»). Тим часом після хрестоматійного «Сосновий ліс перебирає струни» з наскрізною метафорою «вічної ріки» несподівано з’являється новий вірш «Час поле тихою сапою», що трагічно апелює до попереднього: «Ріки немає. Русло всохло. / Дно каламутне і брудне», накладає катастрофічний відтінок на сприйняття давнішого тексту. Та й завершує збірку вельми зловісна поезія «Ґондоли чорні», в якій стверджується: «Життя – це чорний подіум подій». І далі — апелювання до теми смерті: така похмура нота підсумовує книжку…

Ще кілька слів про композицію збірки. Крім поезій, вона містить передмову упорядника видання Оксани Пахльовської, яка наводить цікаві особисті спогади, пов’язані з віршами матері, а також коротке післяслово Сергія Якутовича і розлогу ґрунтовну післямову Дмитра Дроздовського, який вписує поезії авторки у широкий історико-культурний контекст. Не зупинятимемося на ній докладно, проте важко оминути увагою тезу, якою Д.Дроздовський підсумовує свій виклад. Нарікаючи на скрутну суспільно-політичну ситуацію в нашій країні, він зазначає: «Ані президенти, ані представники еліти не знають нічого про свій народ. Поняття «нація» стає ефемерним конструктом, який використовують лише у передвиборчій пропаганді. Натомість у такій ситуації єдиним джерелом Істини є Поет. Ліна Костенко залишається людиною «з іншого світу» – себто зі світу порядності, моральності, етичної відповідальності. І сьогодні, коли соціокультурний вимір України досяг апогею своєї шизофренічної сюрреальності та абсурдності… Слово Ліни Костенко постає чи не єдиним світом, у якому людина може знайти себе і стати Людиною».

Незрозуміло, чому «чи не єдиним» – адже можна назвати ще довгу низку імен, щодо яких наведена вище характеристика буде актуальною. З того, що відразу спадає на думку, – чому також не слово Івана Малковича? З молодших – чому не слово Богдани Матіяш? Так, це зовсім інші покоління, представники яких до того ж не беруть на себе функції вербалізації певних дидактичних тез, – але їхні тексти і без такої вербалізації так само апелюють до, сказати б, гуманістичних цінностей і дають змогу «знайти себе і стати Людиною». Тож навіщо аж така редукція нашого поетичного простору?

Крім того, видається, що уявлення про Поета як джерело Істини є дещо неправомірними й ображають як самого поета, так і його читача. Сучасний читач не бажає поезії як носія істини, але лише як супутника і помічника на його особистому шляху до неї, який невідомо чи й скінчиться колись. Поезія Ліни Костенко, як видається, буде цінною для наступних поколінь саме як такий супутник, не завдяки своїм викривальним публіцистичним інтонаціям, а завдяки тим тихим і пронизливим осяянням, яких у її текстах чимало і які резонують із найтоншими внутрішніми струнами пожадливого шукача навіть не істини, а шляху до істини, яка невідомо чи й існує і чи може бути спохоплена у межах часово-просторових координат… Адже, попри все сказане і написане, – «Несказане лишилось несказанним». І щоразу нові води поетичних річок кожного з авторів – лише чергові спроби сказати про те, що не дається в слова. А саме відсотком несказаного, на яке вказує сказане, здається, і вимірюється цінність поетичного тексту.

Світлана Богдан

Народилася 1985 року у Києві. Здобула фах філолога у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», де 2013 року захистила кандидатську дисертацію на тему «Поетика міфу у творчості Миколи Вінграновського». Авторка поетичних збірок «Коли ще автомобілі були людьми» (2006) і «Той, Хто бачить мене» (2015). Переможець і фіналіст поетичних конкурсів «Молоде вино», «Гранослов», «Смолоскип», «Ватерлінія», «Культреванш». Учасниця поетично-музичної формації «Се-Бо Світ». Сфери діяльності – літературна критика, літредагування, переклад