У пошуках утраченого “я”

«Живий класик» американської літератури Філіп Рот став лауреатом Міжнародної Букерівської премії.

 

“Моя проза про людей у несприятливих умовах”

Букерівську  премію засновано 1969 року як найвищу щорічну нагороду за літературні твори письменників Співдружності націй (колишньої Британської співдружності). Минув час – і 2005 року  було започатковано ще одну, вже Міжнародну Букерівську премію, яку присуджують раз на два роки англомовним (або перекладеним англійською) письменникам, причому не за один твір, а за  «творчу активність, розвиток та загальний внесок у світову художню літературу». Обидві премії чоловічі. Цього року Букерівську премію присуджено американському письменнику  Філіпу Роту. Спробуємо представити українському читачеві  Філіпа Рота, прозаїка, автора 30 книжок  (остання «Nemesis»  вийшла  друком у жовтні 2010 р.),  який володіє чи не усім комплектом американських літературних нагород. Критики називають  його «живим класиком» американської літератури (а деякі – і генієм).
Філіп Рот  (Philip Milton Roth, 19.ІІІ.1933) народився у Ньюарку,  штат Нью-Джерсі. Він був другою дитиною у родині єврейських  іммігрантів,  коріння яких десь в Україні.  «Вікіпедія»  пише, що предки Рота вийшли з  Галичини; інші джерела повідомляють, що родина матері прибула з Київщини. Батько не закінчив навіть школи, оскільки змушений був заробляти на життя з дев’яти років. На час народження сина родина належала вже до нижчого середнього класу і проживала в єврейському кварталі Ньюарка, свято зберігаючи віру, мораль, звичаї, весь життєвий уклад, притаманний єврейству. Специфікою такого комьюніті була замкненість, консервативність, непереборний страх перед «Іншим», «Чужим», набутий єврейським народом за всю його попередню історію. Хлопчик закінчив школу у рідному місті і вступив до університету, де спеціалізувався з англійської мови  та літератури.  Навчався, а потім і викладав (композицію, літературну компаративістику) у різних університетах США (зокрема, у Чиказькому, й одному з найпрестижніших – Прінстонському).
Оповідання Рота почали  виходити друком у  кінці п’ятдесятих, а 1959 р. вийшла збірка «Прощавай, Колумбус» (Goodbye, Columbus), до якої було включено однойменну повість і п’ять новел.  Книжка, у якій невимушено і з гумором розповідалося про  реальне життя  юнаків і підлітків з єврейського середовища сучасної Америки, була зустрінута  надзвичайно прихильно і критикою, і читачами. Вона одразу здобула престижну Національну книжкову премію США. Одержуючи нагороду, Рот сказав: «Моя проза про людей  у несприятливих умовах». Тоді ж молодий письменник     виголосив  формулу своєї творчості: родина, родина, родина, Ньюарк, Ньюарк, Ньюарк, євреї, євреї, євреї.  Тема єврейства в американській літературі набуває особливого значення.
Нью-Йоркські інтелектуали, які групувалися навколо лівого журналу «Партізен Ревью», поціновували  єврейські мотиви як

концентрований вияв алієнації особистості у державі, що  прагне  до  створення  споживацького суспільства. Алієнований американський єврей (так само, як фолкнерівський мулат) постає як найяскравіший взірець модерністської відчуженої особистості. Саме з цієї позиції інтелектуали  активно підтримували  єврейських письменників США – Бернарда Маламуда, Сола Беллоу, Філіпа Рота.
Другий    і третій  романи (Letting Go, 1962;  When She Was  Good, 1967)  написано майже у класичній  манері. Рот зізнається, що намагався наслідувати Г.Джеймса. Ці книжки не принесли слави автору. Не тільки власну тему, але й власну стилістику йому вдалося віднайти у наступному романі «Комплекс Портного».
За своєю формою – це сповідь  тридцятитрьохрічного  єврейського  інтелектуала своєму  психоаналітику.  Розповідь пристрасна, темпераментна, щира, фрагментована,  своєрідно аналітична,  сповнена іронією, цинізмом,  перенасичена не так сексом,  як сексуальними  фантазіями, трагіфарсова за своєю тональністю. Стрижень  тексту – намагання   протагоніста  звільнитися  від липкого павутиння позаісторичного єврейства, сформованого досвідом виживання на теренах чужої історії, до американської гілки якого він належить за

“…Ньюарк, Ньюарк, Ньюарк, євреї, євреї, євреї”

походженням і вихованням.
Роман, безперечно,  позначено  автобіографічністю. Рот пише  про те, що знає найкраще,  про атмосферу і коло людей, серед яких він народився і виріс, що стали невід’ємною частиною його самого. Такого відтворення  цього прошарку американської реальності зсередини література США ще не знала, для читачів він став справжнім відкриттям. Незвичайним є і  емотивний градус, у якому  його подано. То є тривалий вибух любові-ненависті до  батька, до матері, до друзів і родичів, головне  – до себе самого.
Відбувається  якесь  реактивне відторгнення павутиння традицій і звичаїв, аби  звільнити своє «я»,  стати незалежною особистістю,  знайти своє місце у  реальному житті.   Ще не вигулькнувши з родинного  гнізда, Алекс Портной  шукає будь-якого способу  доторкнутися до світу «інших», тієї реальності, яка вирує за колом, обмеженим єврейством. Предметом недосяжної  мрії для підлітка стає «шікса» – не єврейська біла дівчинка – і світ, у якому вона живе. Для юнака ж виходом у світ стає  коледж, університет, де він прагне увійти до гойської Америки, доторкнутися до її комьюніті та  канону.  Проникнути у  цей світ – означає  долучитися до  тих, хто  є    творцями  навколишнього  життя.   Але це майже неможливо, бо  набуття нового «я» вимагає   розтрощення, пошматування, знищення власного «я». І тоді  можливістю для  ствердження своєї цілісності залишається   секс. У  Рота   це навіть не секс, а  швидше його симулякр, який  забезпечує  постійне підтвердження репродуктивної чоловічої сили Алекса Портного, отже, його вітальність.

Реакція американської публіки й критики на цей скандальний роман була неоднозначною. Автора звинувачували в антисемітизмі, цинізмі, брутальності. Писали, що  він буквально знищив саму можливість  позитивного зображення образу єврейської матері  у подальшій літературі. Але було й інше сприйняття. Журнал  Times назвав роман серед  кращих художніх творів ХХ ст.  Можна  вважати, що тут, у ранніх творах Ф.Рота,  зав’язано у міцний вузол ті проблеми, які стануть найболючішими  у другій половині ХХ ст.: розщепленість «Я», «Я» та «Інший», «Чужий», «Ворог»… Так само можна вважати, що тут визначено основні параметри  творчості Рота: наявність автобіографізму,  інтелектуалізм головного героя,  інтонація сповідальності.
У другий період  підсилюється  інтерес  Рота  до Америки, її варіативної історії,  моментів вибору долі, що свідчить про  розширення персонального і творчого горизонту.  Водночас   надзвичайно   сучасним і плідним виявляється знайдений письменником творчий почерк: на тлі    постмодерністської прози  1970-х  органічним  виглядає  бурлеск, гротеск, іронічний, навіть скептичний, а часом цинічний, фрагментований,  енергійний наратив молодого майстра. «Чиста грайливість та  незрушна серйозність – мої ліпші друзі», – казав Рот в інтерв’ю Дж. К. Оутс (1975).  Протягом 1970-их Рот експериментує у різний спосіб: від навіяної кафкіанськими метаморфозами повісті «Грудь» (The Breast, 1972), у якій чоловік перетворюється на жіночий бюст, до  створення на кінець цієї декади образу свого  alter ego, письменника Натана Цукермана, якому судилося   стати серйозним речником автора у кількох романах між 1979 та 1986 рр. Теми, до яких письменник звертається у цей час, набувають громадянського звучання. «Не буде перебільшенням сказати, що Рот жахався того, що  політично відбувалося з його країною від часів Ніксона і В’єтнаму», – відзначав згодом  Чарльз Сімік, рецензуючи  один  із пізніших романів Рота   (New  York Review of Books,   9.Х.2008). У 1971 р. з’являється повість «Наша банда»  (Our Gang ),  уїдлива  сатира на  президента Ніксона, що в одному з своїх

“Комплекс Портного” – перший великий успіх Рота

виступів заперечував аборти, обстоюючи права  навіть ще не народжених. А водночас  вів  криваву війну, під час якої за наказами командувача лейтенант Келлі скидав бомби на мирних жителів  селища Сонгмі.
«Американська пастораль» (American Pastoral, 1997), «Я одружився з комуністкою» (I Married a Communist ,1998), «Людський  сором» (The Human Stain, 2000) складають своєрідну трилогію, у якій   передано повоєнне життя країни, коли відбувається загибель Американської Мрії. Це життя протиставляється тому, що, на думку автора, укладає її героїчний час, – добі Нового курсу, подолання Великої Депресії.
Далі  основні   інгредієнти  творів – письменницька особистість,  співвідношення у  ній різних елементів, людських і «мистецьких»,  взаємини  реальності  та вимислу – фактуальності і фікціональності – зближуються і навіть схрещуються, домінують у романістиці Рота аж до останніх років, коли вони вступають у тісний контакт із мотивами хвороби, виснаженості, наближення смерті, що  знаменують  третій етап його творчого шляху.
Отже, вже наприкінці 1970-их у романах Рота все частіше функції  провідних діючих осіб виконують письменники (Натан Цукерман, Девід Кепеш, Пітер Тарнопіль). Власне кажучи, нічого  оригінального у цьому немає. Але  Рот знаходить власну  родзинку у цій ситуації, яка зв’язує в єдине ціле всю його романістику. Нею виявляється вибудувана ним дилема про справжнє «я» письменника, який за самим характером своєї професії стає Протеєм. (Недаремно «найбільш протеїстичним з авторів» назвав переможця Букерівської премії його  інтерв’юер   Бен Тейлор).  І процес «протеїзації» з часом стає небезпечним для самого автора, який фактично втрачає власне «я» серед своїх діючих осіб.
Філіп Рот зізнається, що у чотирьох романах Цукерман  успішно виконував функції наратора, допомагаючи автору вести оповідь у заданій тональності. І лише у романі «Привід зникає», назва якого є відкритим   месиджем до Шекспірівського «Макбету» (до речі,  пізній Рот  дуже полюбляє   моделювати за Шекспіром, про що свідчить і назва іншого роману «Операція Шейлока: визнання») ситуації гранично  ускладнюються,   автор, нарешті, повністю використовує інтелектуальний і креативний потенціал свого персонажа. Це твір про те, як  старий і хворий Цукерман   відвідує місто своєї юності, як його переслідують привиди минулого,  спогади про секс, якого не було. Підстаркуватий немічний герой  закохується у молоду заміжню жінку Джеммі Логан. Це надихає протагоніста – письменника на написання тексту-параболи про взаємини чоловіка і жінки («Він і Вона»).   Випадково зустрічає Емі,  стару хвору жінку, яка викликає у Цукермана зливу спогадів  про власну молодість, про  визначальне для нього знайомство з тоді  широко відомим письменником Лоновим

Кадр з фільму “Елегія”, знятого за мотивами “Тварини, що помирає” Філіпа Рота

і його молодою подругою Емі, яка здавалася неофіту-Цукерману ожилою  легендою.   Одним із  важливих персонажів стає журналіст  Кліман (антипод  Цукермана), який хоче писати біографію Лонова і шукає  прихованих реальних причин творчого мовчання, безплідності Лонова у останні роки його життя.   Антагонізм із Кліманом виявляє себе на всіх рівнях. Перш за все,   Цукерман підозрює його у романі з

Дженні.  Далі  очевидним є протистояння поколінь: молодий і надзвичайно енергійний Кліман проти старіючого бранця немічної плоті Цукермана (не забуваймо, що для Рота саме плоть є носієм вітальності).  І, нарешті, головне: журналістський підхід Клімана до самого процесу письменницької діяльності. Він переконаний, що мистецтво відтворює реальне життя (на відміну від  твердої певності  майстра Цукермана, який певен, що  митець є кріейтером  самостійної художньої реальності). Власне, задля доведення правоти  цієї тези і

вибудовується уся  складна структура   роману. «Я не хотів бути ув’язненим у реальності. Я волів, аби моя уява  ширяла  так, як мені

заманеться», – пояснював Ф.Рот (інтерв’ю Ф.Рота  Бенджаміну Тейлору у травні 2011 р. з нагоди присудження Букерівської премії).
І друга, може, більш ускладнена теза, до якої ми вже зверталися, є невід’ємною від попередньої і  постійно виявляється у художній тканині  романістики Рота. Знову повертаємося до протеїстичності письменника і пов’язаної з нею  небезпеки втрати свого «я» реальним письменником.  І  тут  дуже промовистими є два тексти: «Факти: автобіографія романіста» (The Facts: A Novelist’s Autobiography, 1988) та «Операція Шейлока: зізнання»  (Operation Shylock: A Confession,   1993).  У першому, заявленому як  non-fiction, нібито фактографічно відтворюється авторська біографія, але у вигляді автобіографії Натана Цукермана.  Домінує одна тема: чи пощастить автору трансформувати себе у себе самого, чи залишаться маски, вимисли, фантоми, у яких і розчиниться реальна персоналія?
Продовження цей лейтмотив набуває в  «Операції Шейлока», де  діють … кілька Філіпів Ротів: справжній автор, його довірена особа-наратор, та двійник-самозванець. Самозванець прибуває в Ізраїль, випередивши  справжнього відомого письменника і пропонує тут свій проект «діаспоризму» – повернення східноєвропейських євреїв на стару батьківщину.  Справжній автор, природно, обурений його поведінкою. Але… забагато Філіпів Ротів; він і сам вже не може зорієнтуватися, де ж  серед них його справжнє «я»? На неординарні думки наштовхує його реальний судовий процес, заради якого письменник і прибуває до Ізраїлю. Йде суд над  колишнім   катом  багатьох тисяч  євреїв  Іваном Дем’янюком.   Але ж… на лаві підсудних стара добропорядна людина, яка протягом багатьох років вела абсолютно  ординарне життя:  працювала на заводі,  хазяйнувала  у саду, вирощувала синів, онуків, квіти, товаришувала з сусідами. І тут відбувається несподіване: письменник проводить аналогію між  автором Філіпом Ротом, який   більшу частину свого життя пристрасно

Чиста грайливість та незрушна серйозність

боровся з своїм «я», таким, як воно склалося у природному для нього середовищі, і …Іваном Дем’янюком. То де ж справжнє «я» цих

людей? Так стверджується плинність людської особистості (вже не «еgo», а «id»), неможливість розв’язання  проблеми  сутності  і

природності митця у лінійний спосіб.
Незважаючи на  певну  зосередженість на   проблемах згасання життя,  осмислення його підсумків (зокрема, у незвичній для Рота притчі  «Кожний» (Everyman, 2006), написаній як перегук з однойменною  середньовічною параболою), Рот  і сьогодні надзвичайно активний кріейтор, який щороку дає на-гора новий твір. Він дуже схвально сприйняв звістку про присудження Букерівської премії (на вручення якої до Лондона 28  червня, на жаль, прибути не зміг), зрадівши можливості, завдяки  її авторитетності, для    ширшого розповсюдження своїх творів. Сподіваємось, що  таку можливість матимуть і  українські читачі.