Людина, яка вірить у вагу слова

Іван Дзюба. Фото з сайту otherside.com.ua
Іван Дзюба. Фото з сайту otherside.com.ua

Іван Дзюба належить до не такої вже численної сьогодні когорти тих, хто ще твердо вірить: слова мають значення. А викладені словами й надруковані на папері думки за певних обставин можуть змінити життя не лише однієї окремої людини, але й цілої людської спільноти. Наприклад, нації, яка раптом усвідомить сама себе, вирішить бути кращою, шляхетнішою і мудрішою.

Відтак значення слова є для Івана Дзюби надзвичайно високим. І слова чужого – академік Дзюба належить до майже зниклої в інформаційну добу породи бібліофілів, яким потрібен доторк до друкованої сторінки, фізичне володіння усіма тими скарбами на численних книжкових полицях (які потроху забирають простір у самого власника помешкання). І слова власного – в сенсі величезної відповідальності за все написане і промовлене (а, отже, потенційно здатне теж лягти на папір – і не обов’язково з-під руки доброзичливця).

Постать Івана Михайловича Дзюби в сьогоднішній Україні – без перебільшення унікальна. Унікальна з багатьох причин.

Народжений на Донеччині в дуже простій родині (батько-робітник загинув у війну, мати все життя пропрацювала санітаркою в лікарні), сформований як особистість природою і людьми Оленівських Кар’єрів над Сухою Волновахою десь у степах між Сталіно й Маріуполем, він мав значно більше шансів стати, наприклад, типовим радянським ІТР-івцем (існувало колись таке поняття: «інженерно-технічний робітник»), доволі байдужим щодо проблем власної «закоріненості» (цей термін Симони Вейль сам Дзюба охоче вживає у нещодавно з’явлених спогадах, розмірковуючи над загадкою власної «українізації»). Адже, попри збережену природну україномовність донецької глибинки 1930-х, майбутній автор «Інтернаціоналізму чи русифікації» ще за студентських літ писав у анкетах «русскій» і аж до другої половини 1950-х залишався, за власним зізнанням, зразковою «радянською людиною» (щоправда, непримиренною до очевидного фальшу численних виявів офіційного життя, зі щирою вірою в живлющу силу очищеного від усіляких «спотворень» «вічно живого учення»).

Однак саме Дзюба став одним із інтелектуальних лідерів українського «шістдесятництва» і, зазнавши політичних переслідувань, цькувань і тривалого замовчування, не вагаючись повернувся до публічної ролі в часи горбачовської перебудови, коли лишень заносилося на чергову хвилю національного відродження. При цьому він безліч разів кидався «з українським барвінком під танк російської культури» (цей вислів одного сумнівної слави харківського письменника, нині всіма забутого, Іван Михайлович теж цитує у своїх спогадах). Та ще й, здається щоразу з болісною посмішкою інтелігентського нерозуміння дивувався: чого цей танк («культури» ж!) і не думає спинятися перед таким гарним і таким беззахисним барвінком…

У 1960-ті доля поклала на Івана Дзюбу тягар політичного ватажка, який за законами жанру неминуче мусив привести його до мученицької смерті в радянських таборах (як привів Василя Стуса і його побратимів). Ще й досі живі люди, до глибини душі ображені на Дзюбу: чому ж він не погодився тоді йти і вмирати? Чому обрав для себе долю Галілео Галілея, а не Джордано Бруно?  Але якщо Бруно залишився в історії яскравим символом нескореного вільнодумства, то Галілей і по «зреченні» інтенсивно працював, заклавши підвалини, на яких стоїть споруда сучасної науки. І Ньютон, а потім Ейнштейн могли написати свої праці, лише спираючись на ті висновки, які отримав (працюючи під невсипним наглядом інквізиції!) Галілео Галілей…

Важливо й те, що Дзюба, поставивши під сумнів «священні догми» системи, сумнівався і в непомильності власних висновків і присудів. Що вдієш – сумнів є нормальною рисою інтелігентної людини. Симптоматично, що в спогадах сам Іван Михайлович винесе надто жорстокий (напевно, що несправедливий!) присуд власним «дисидентським вибухам»: «не проти того повставав, не до тих апелював, ненадовго вистачало, марним кінчалося…»

Ні, рішуче не можу з цим погодитися! Іван Дзюба повставав якраз «проти того», і кінчалися ці повстання зовсім не марно.

Замість оспівувати «невмирущу красу солов’їно-калинової мови», доводити її походження від «аріїв-оріїв» і демонструвати її «культурні переваги» перед «зрослою на  угро-фінських болотах московщиною», він у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» (легально надісланій першим владним особам УРСР!) чи не вперше створив струнку наукову позитивістську програму в її обстоюванні, застосовну саме в конкретних умовах тодішнього тоталітарного СРСР. І, послуговуючись марксистською методологією, загнав на слизьке всіх тодішніх «штатних марксистів» (нездатна заперечити його невідпорні аргументи у відкритій дискусії, Система змушена була діяти проти Дзюби суто жандармськими методами). Тож навіть у глухі роки «маланчуківщини» (чи багато хто з молодих пам’ятає нині лиховісного секретаря ЦК КПУ Маланчука, який уславився заповзятливою боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом»?) сама згадка про Дзюбину працю багатьох змушувала щонайменше замислитися…

(Пригадую, яким відкриттям були Дзюбині побудови для мене – вперше читані в квітні 1988-го на лавочці в знаменитому Саксонському саду з малоформатного видання на цигарковому папері, подарованого варшавськими студентами-українцями! І лише років за два по тому українську мову в УРСР стало можливим легально боронити, вже не апелюючи щоразу до «норм ленінської національної політики»).

А тим часом опальний Дзюба, «спокутуючи провину перед трудящими» в багатотиражці авіазаводу імені Антонова, багато пише про літератури «братніх народів» Кавказу й Середньої Азії та їхні провідні постаті. І в цих його книжках не було ані грану фальшу – він справді вірив і вірить у життєдайність взаємозбагачення національних літератур, у необхідність міжнаціонального порозуміння. І безумовно правий у цій вірі.

І в цьому сенсі саме «український націоналіст» Іван Дзюба, промовляючи про досі належно не пошановані єврейські жертви на офіційно несанкціонованій церемонії в Бабиному Яру в 1960-ті, чи сприяючи відродженню культурного життя кримських татар, гагаузів, греків Приазов’я та інших етносів, що стали жертвами радянського «плавильного казана», вже на посаді міністра культури України на початку 1990-х явив приклади не декларованого, а справді глибоко відчутого й органічного інтернаціоналізму. Або ж, сучасною мовою, міжетнічного порозуміння й шляхетної толерантності.

Коли перебудова стрімко розсунула межі можливого, Іван Дзюба не вагаючись повернувся до ролі публіциста, започаткувавши у вельми популярному тоді «Вечірньому Києві» серію розмов на теми української мови, культури й історії. Дуже важливо, що писав він м’яко й інтелігентно (особливо це помітно на тлі «викривального» дискурсу більшості тодішньої «прогресивної» публіцистики), адресуючи свої аргументи не так прибічникам, як тим, хто ще вагається, хто лишень починає замислюватися щодо власної «закоріненості».

Тоді ж, у 1988-му, Іван Дзюба надрукував у газеті «Культура і життя» велику програмову статтю «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?» «Національній за формою, соціалістичній за змістом» культурі було поставлено вбивчий діагноз: нецілісність і фрагментарність, зумовлені тим, що українська мова (стрижень цієї культури!) не виконує всіх належних суспільних функцій. Стаття справила враження вибуху – і врешті-решт через чотири роки привела її автора в крісло міністра культури нової незалежної держави. Щоправда, перед тим було й президентство у заснованій 1989 року Республіканській асоціації україністів, створення якої стало справжнім інституційним викликом ще панівній на той час «марксистсько-ленінській науці», проривом українських гуманітаріїв на загальносвітові обшири.

Зараз прийнято говорити: з колишніх дисидентів вийшли погані урядовці. Назагал це справді так. Але Іван Дзюба був винятком з цього правила. Адже, попри окремі неминучі помилки (зокрема й у кадровій політиці – позначилося, очевидно, вроджене бажання Івана Михайловича думати про людей насамперед добре), він зумів зробити головне: почати перетворювати колишню «центральну філармонію УРСР» на інституцію з розробки і втілення в життя культурної політики незалежної європейської держави. Вперше наголос було зроблено на захисті національної культурної спадщини – і на розвитку модерних україномовних культурних індустрій. Вперше було розроблено (і затверджено – щоправда, вже після раптового і невмотивованого звільнення Івана Дзюби з посади) сучасну Концепцію державної культурної політики.

На жаль, багато з того (зокрема й концепція) не пережило відходу Івана Михайловича та його команди й повернення до звичної схеми «міністерства – центральної філармонії». За іронією долі, наступником інтелектуала Дзюби в міністерському кріслі, понад рік взагалі вакантному, став саме директор філармонії, чоловік на своєму рівні безумовно компетентний, але надто далекий від образу «українського Андре Мальро» (Дзюбу свого часу любили порівнювати з цим відомим письменником і культурологом, міністром культури голлістської Франції).

Звичайно, за природою своєю Іван Дзюба – зовсім не чиновник. Але природжена методичність і аналітичний розум ученого дозволяли йому не лише генерувати яскраві ідеї, але й не робити суттєвих «проколів» у рутинній апаратній роботі. Тому багато корисного зробив він пізніше й на посаді академіка-секретаря відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН (академіком його обрали наприкінці 1992-го попри відсутність формального наукового ступеня; про тему «Дзюба і наука» поговоримо трохи далі), і на посаді голови Комітету з національних премій імені Т.Г.Шевченка.

…У спогадах, оповідаючи про знехтувану пропозицію стати наприкінці 1950-х особистим секретарем легендарного українського літературознавця Олександра Білецького (який з величезною гідністю зумів пройти крізь макабричні роки сталінщини), Іван Михайлович з видимим жалем написав: «я був людиною вкрай легковажною, про завтрашній день не думав, а головне – не розумів, яку школу я міг би пройти в Олександра Івановича, міг би стати справжнім ученим. Але академічна наука мене не приваблювала, я рвався в бій». Відтак молодий Іван Дзюба зосередився тоді на поточній літературній критиці, і навіть підготовленої уже кандидатської так і не захистив. А після участі (разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом) у протестній акції в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у вересні 1965 року можливості формальної наукової кар’єри для Дзюби надовго виявилися  закриті.

І все ж Дзюба став справжнім ученим. Не вузьким літературознавцем, прив’язаним до однієї певної теми, а гуманітарієм найвищого рівня – і найширшого профілю. Його енциклопедична освіченість, здобута насамперед самостійною сумлінною працею з книжками, його уміння легко й невимушено апелювати до тисяч і тисяч джерел просто вражають. («Дзюба і книжки» – то окрема тема для розмови. Про рідкісні, малоприступні нині видання з ним можна говорити годинами. А головне – читаючи, Дзюба неодмінно робить виписки, що стають «цеглинками» для його власних книжок і статей, надзвичайно переконливих не лише фактологічною базою, але й постійним перегуком чи полемікою з думками інших авторів).

Його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація» скваліфікував як повноцінну докторську дисертацію найвищого рівня не хто інший, як пізніший помічник Володимира Щербицького Валерій Врублевський. Його стаття «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність» стала чи не першим зразком сучасної української інтердисциплінарної культурології. А монографії на шевченківську тему стали справжнім підсумком позитивістської традиції нашого шевченкознавства, що йде від Сергія Єфремова. І як жоден (нехай навіть наймодерніший за своїми методологічними настановами!) літературознавець не може обійтися без єфремовських коментарів до шевченкового листування й «Журналу», так, я переконаний, не може він сьогодні оминути й фактологічно наповнених і бездоганно логічно аргументованих побудов Івана Дзюби (особливо в таких сюжетах, як «Шевченко і слов’янофіли», чи «універсальні мотиви в Шевченковій поезії»).

Не кажу вже про численні блискучі статті, присвячені Лесі Українці, Ользі Кобилянській, Олександрові Довженку, Володимирові Свідзинському, Олександрові Білецькому, Іванові Сенченку, Іванові Драчу, Миколі Вінграновському, Григорієві Кочуру, Миколі Лукашу, Василеві Стусу та багатьом іншим постатям української літератури – від її визнаних корифеїв до симпатичних дебютантів-«шістдесятників», які промайнули кометами на літературному обрії, але пам’ять про яких Іван Дзюба прагне зберегти. Хтось скаже: усе те не наука, а есеїстика. Рішуче заперечу: гуманітарна наука зовсім не зобов’язана бути нудною, літературознавство лишень виграє, коли вбирається в елегантну форму есею.

А ініційований академіком Дзюбою проект «Енциклопедії сучасної України» вже назавжди лишиться останньою пам’яткою великої доби до-електронних паперових енциклопедій; хочеться вірити, що, попри всі перешкоди (і дедалі більшу конкуренцію з боку україномовної «Вікіпедії», яка розвивається напрочуд динамічно) він дійде таки до останньої літери української абетки – «Ь».

Іван Михайлович завжди вважав, що його голос має звучати ширше, аніж просто в колі академічних дослідників. Тим то й пішов він на межі 1950-60-х не в академічне літературознавство, а в поточну літературну критику (за що й здобув першу «відзнаку» від Системи: звільнення з журналу «Вітчизна» за «ідеологічні помилки»). Тим то й повернувся до рубрики у «Вечірньому Києві» наприкінці 1980-х, а вже на початку нового тисячоліття став сумлінним дописувачем «Дзеркала тижня» і «Дня», намагаючись пояснити всім, які то важливі речі: мова, література, культура, історія, мораль (і водночас тверезо бачачи наші власні національні вади, що є прикрою, але неминучою «компенсаторною реакцією» на століття упослідженості)… Не цурається він і «гарячої» публіцистики, відверто називаючи некомпетентність – некомпетентністю, аморальність – аморальністю, українофобство – українофобством. (Напевно, на світі поменшало б сталіністів, якби хоч частина з них мала б відвагу прочитати розвідку Дзюби «Пастка. 30 років зі Сталіним. 50 років без Сталіна». А чого  варта лишень назва найостаннішої збірки Дзюбиних статей, присвяченої феномену російського чорносотенства на українських теренах: «Нагнітання мороку». Влучніше не скажеш!).

Статті Дзюби помічають – і друзі, і вороги. Не випадково він став лютим ворогом одного відомого всім сьогоднішнього політичного діяча й міністра, який любить навперемінки приміряти тогу інтелектуала й мундир білогвардійського офіцера. Слід віддати діячеві належне – його тільки тішать наскоки напівписьменних українських «патріотів» з кола наших ультрарадикалів. Вони для нього – лише спосіб ще раз продемонструвати нікчемність усієї тієї «хохлофренії». А ось на коректні аргументи Івана Дзюби (підкріплені десятками цитат з писань самого діяча) відповісти виявилося нічого. Тому й вдався діяч до звичайної брутальної лайки  на адресу шанованого академіка – що для всіх скільки-небудь неупереджених стало ознакою незміренної інтелектуальної й моральної переваги академіка над «діячем»…

Окрема тема – робота Івана Михайловича на посаді головного редактора перенесеної в Україну «Сучасності», яка під його рукою була упродовж 1990-х – початку 2000-х незаперечно найкращим і найавторитетнішим літературним журналом, який відкривав нові імена і явища, і де надрукуватися вважали за честь. На жаль, після приходу до керма молодших журнал помер тихою смертю, не доживши до свого півстолітнього ювілею.

Вісімдесят років життя Івана Дзюби сповнені драматичних моментів: напівголодне по суті дитинство, війна, загибель батька на фронті, важкі повоєнні роки, важке «вростання» в київське життя (два роки без прописки, коли лякав кожен нічний стук у двері гуртожитку), набутий ще в студентські роки туберкульоз, арешти друзів у 1960-х, коли було брутально обірвано сподівання, виплекані «відлигою»,  робота над «Інтернаціоналізмом чи русифікацією», ще чорніша хвиля арештів 1972-го, півтора року в тюрмі КДБ (пригадую один-єдиний випадок, коли в міністерські часи під час візиту до Данії Іван Михайлович взявся оповідати про моторошну абсолютну ізоляцію й про те, що старий досвід «перестукування» тут був непридатний: камеру від камери відокремлювала метрова стіна, такий самий простінок і ще одна стіна), вирок, вимушене зречення, інтелектуальне скніння в заводській багатотиражці, повернення до наукового і громадського життя наприкінці 1980-х, посада міністра, мантія академіка…

Про все це (а головне – про власні постійні пошуки «закоріненості») Іван Михайлович гранично відверто написав у своїх «Спогадах і роздумах на фінішній прямій». Переконаний: це один з найсильніших зразків мемуаристики й есеїстики у світовій літературі; об’єктивні нащадки неминуче поставлять цю книгу десь в один ряд із текстами Марка Аврелія й Боеція, «Сповіддю» Блаженного Августина, «Пробами» Монтеня, «Сповіддю» Руссо й «Журналом» Шевченка.  Водночас розумію: гранично скромний Іван Михайлович неодмінно скривиться, прочитавши цей пасаж.  Адже, попри світове визнання і вітчизняні нагороди (включно із зіркою «Героя України») він так і залишився «шістдесятником», який живе в скромній квартирі на далеко не центральній вулиці авіаконструктора Антонова, де книжки лишають дедалі менше місця господарям: самому Іванові Михайловичу і його вірній супутниці й доброму ангелові-охоронцеві Марті Володимирівні. Але розмова про «Дзюбу в світовому контексті» потрібна не йому, а тій спільноті, інтелектуальним речником якої він став іще півстоліття тому.

…Іванові Дзюбі страшенно пощастило. Міг загинути в дитинстві (від випадкової бомби, від осколку під час підривних робіт на сусідньому кар’єрі, переходячи розбухлу від дощів степову річку – про все це є згадки в тих-таки «Спогадах»). Міг молодим померти від туберкульозу (про власне злочинно-недбале ставлення до здоров’я в ті роки Дзюба теж чесно пише). Міг не вийти живим з тюрми КГБ, продовживши довгий мартиролог загиблих українських інтелігентів…  Міг загинути – але вижив, щоб зробити все, що було йому призначено.

А водночас пощастило й усім нам. Адже в кожній спільноті мусять бути постаті, безумовно варті довіри. В Україні з цим, на жаль, не склалося. З медіа до нас промовляють брехливі, продажні й некомпетентні політики, фанатичні московські панотці з найсучаснішими дорогими годинниками (і зі свідомістю середньовічних фанатиків), примітивні у своїх украй обмежених духовних запитах (є прекрасні винятки, але говорю про загал) «зірки» шоу-бізнесу й спорту… А голос українських інтелектуалів залишається тихим, майже нечутним (обмеженим шпальтами тих кількох газет, які  готові до «серйозних» розмов).

Але він, цей голос, звучить – і ми можемо почути його. Якщо, звісно, захочемо. Але це вже залежатиме від нас. Зокрема й від того, наскільки ми використаємо сповна свій шанс бути сучасниками великого Івана Дзюби. Людини, яка в наш час дивовижно поєднала в собі риси енциклопедиста й просвітника – у тому високому значенні, яке надавало цим словам XVIII століття, прагнучи порвати з давніми мороком, забобонами й сваволею.