Дві рецензії на одну книгу

Віра Агеєва. Апологія модерну. Обрис ХХ віку: статті та есеї. – К.: Грані-Т, 2011
Віра Агеєва. Апологія модерну. Обрис ХХ віку: статті та есеї. – К.: Грані-Т, 2011

Ярослав Поліщук. Апологія без апологетики

У сумновідомі часи брежнєвського застою ювілейні та оказіональні доповіді прийнято було означувати в титулі: «здобутки та перспективи». Формула, що й казати, зручна, до того ж, оптимістична за визначенням: з одного боку, нагода поговорити про конкретні хороші результати, а  з іншого – змалювати далекі райдужні горизонти (дарма що утопічні, зате ж які привабливі!). Ото й подумалося, що таке окреслення не злецьки було б запозичити до рецензії на цю книгу. Хай уже пробачить читач, що не конче експлуатуватиму патетику й високопарні фрази, як у застійних промовах, а підсипатиму до страви дрібку іронії.

Розмову про «здобутки та перспективи» провокує сам факт появи цієї книжки, амбітність її надзавдання. По-перше, минає двадцять літ функціонування українського літературознавства в умовах Незалежності. Це було двадцятиліття новаторських інтерпретацій, затятих дискусій, скандальних оскаржень, переписування канону – одне слово, непрості будні, що нерідко нагадували стан затяжної війни зі спалахами та затишшями. І хоча й досі дим від перепалок ще не розвіявся, пора на підсумки, хоча б проміжні. По-друге, авторка книжки свідома такої потреби й добровільно зголошується на роль підсумовувача попереднього століття (чи пак, підсумовувачки, прошу пардону у феміністів за ґендерну нерівновагу термінів). Такі амбіції вона однозначно підтверджує в назві праці (прошу звернути увагу й на титул, і на підзаголовок).

Про модерність і модернізм говорено-дискутовано в останні часи багато, часом надміру багато, навіть до знудження. Проте, як не крути, історію новітнього письменства доводиться уявляти саме так – як історію спроб (вдалих чи невдалих, то вже інша річ) модернізувати національно-культурний дискурс. А що література в ньому займала таки провідну позицію, то й вага проблеми набуває стратегічного значення. Отож, історик української новітньої літератури мимоволі починає свою працю з усвідомлення засадничої проблеми, яку він не в змозі розв’язати: яким чином увесь цей розрізнений, суперечливий, нерідко понівечений цензурою й самоцензурою, покавалкований самими обставинами матеріал убгати в єдину схему? Ще півбіди, коли мова йде про окремі постаті. Ціла морока, коли доводиться окреслювати загальний процес, відновлювати (чи – встановлювати) канон.

Саме таке завдання й важиться розв’язати Віра Агеєва. Причому авторка книжки цілком свідома його «непідйомності». У вступному слові, оголошуючи читачеві основні теми та мотиви дослідження, вона зазначає, що не претендує на абсолютну істину. І називає два критерії, якими керуватиметься: «Письменники, творчість яких я бралася аналізувати, перш за все були мені по-читацьки найцікавішими з-поміж інших. Але поза тим саме вони, з мого погляду, яскраво репрезентують (аж ніяк його, звісно не вичерпуючи!) канон українського модернізму» (с. 7). Щодо першого застережень немає: звісно, авторка реалізує власну візію, власну компетентність і часами інтуїцію, і це її абсолютно легітимне право (credo quia absurdum, казали давні римляни ще задовго до травестії Котляревського!). Щодо другого (кого і в якій ролі делегувати до модерністичного канону) хочеться сперечатись, але тим-то й важлива ця лектура, що вона ініціює таку дискусію, заохочує, стимулює. Загалом, обрис укрліту минулого віку, запропонований Вірою Агеєвою, цікавий, посутній, інтригуючий.

Концептуально досвід модерності, за авторкою книжки, концентрується у кількох часових пластах, між котрими існують чималі (часом надто ризиковані для втрати тяглості самого процесу!) клаузули. В основі тут відома схема Соломії Павличко, до якої впроваджено певні корективи, головно щодо кінця ХХ та початку ХХІ ст. Отже, в межах 1910-40-х років проявлено три хвилі модернізації: ранній модернізм (від зламу сторіч), модернізм 20-х та початку 30-х років, а також повоєнна формація МУРу в еміґрації. Розриви в цьому випадку ще не аж такі радикальні, тож відчуття модерної традиції зберігається. Натомість більша криза характеризує другу половину століття, коли на українських теренах запанував соцреалізм. Тривала вона до появи «покоління 1986 року» чи Незалежності, коли література рішуче повернулася до практики модернізації. Соцреалізм, як відомо, досі залишається незручною практикою для істориків і чи не найбільшою сірою плямою на літературній мапі сучасності, – і визнати не з руки, й відкинути шкода. Віра Агеєва, слід підкреслити, ставиться до радянського літературного «методу» однозначно скептично, вважаючи його репресивною й профанною практикою. Цікаво, що в межах соцреалізму оцінює вона й шістдесятництво, доволі категорично (услід за О. Забужко та іншими авторами), проте логічно – в рамцях окресленої схеми – відмовляючи йому в праві на модерність. До речі, саме розділи, в яких авторка обґрунтовує оцінки соцреалізму, належать до найцікавіших ідей цієї праці («Розрахунок із соцреалізмом», «Тексти з подвійним дном…»).

Структура книжки виразна й логічна. У першій частині зібрано статті, що дають загальний огляд порушеної в книжці проблематики – від означення постмодернізму через проблеми канону та соцреалізму до захисту феміністичної критики. Зате особливістю другої частини є «монографічність» окремих тем, бо розмова торкається знакових постатей укрліту – Лесі Українки, Максима Рильського, Миколи Хвильового, Віктора Петрова-Домонтовича, Юрія Яновського. Звісно, цілком пристойна компанія, як на модерністів. Навіть без алюзії на Андруховичів вірш «The Bad Company», про який ви оце зараз подумали, дарма що ті ж таки персонажі там присутні. Монографічні нариси написані жваво й переконливо, що схиляє нас до рації дослідниці. Щоправда, зіставляючи ці імена із задекларованими в перших розділах (зокрема в огляді «Крізь століття…», писаному свого часу для антології прози ХХ віку з наміром підсумувати модерністський канон), помітимо брак інших ключових персонажів (себто тих, кого авторка вважає за найважливіших у новітньому каноні), хоча б такої ваги, як Ігор Костецький та Григір Тютюнник. Та це вже деталі. Загалом характеристика модернізму – звісно, в його суб’єктивно-індивідуальному прочитанні, що апріорно, –  вдалася.

Більші застереження викликає третя частина книжки, до якої увійшли дві статті – рецензія на працю Оксани Забужко про Лесю Українку («Notre Dame d’Ukraine») та відгук про творчість Тараса Прохаська. З вибором імен також зрозуміло: улюблені автори, та й творчість їхня загалом укладається в монографічну схему, що її окреслила дослідниця. Проте і малий обсяг третьої частини, і її концептуальна непевність дещо розчаровують: принаймні, вони перебувають у явній диспропорції щодо попередніх. Чи не краще було б ці нариси приєднати до другої частини дослідження?

Проникливий читач упізнає окремі статті цієї книжки, адже вони свого часу друкувалися як передмови/ післямови до окремих авторських видань (скажімо, В.Домонтовича) і антологій або ж як рецензії та відгуки у періодиці. До честі, авторка подала дати написання кожної статті, і це здебільшого останні роки. Одначе тексти цілком непогано вмонтовано в осібне книжкове видання, вони добре укладаються в цілісну структуру й відповідають заявленій авторкою стратегії інтерпретації. Таким чином вийшла повноформатна книжка, хоча при уважнішому погляді подибуємо певні невідповідності та небажані повтори. Так, двічі в різних місцях авторка цитує той самий вірш С.Жадана про «продажних поетів шістдесятих» (вірш колоритний, що й казати, та все ж), трапляються інші подібні недогляди.

«Апологія модерну» – книжка потрібна й вартісна. Філологічну молодь вона зацікавить свіжим, неупередженим і безумовно цікавим поглядом на літературу ХХ століття, несподіваними ракурсами та оцінками, які пропонує авторка. І буде доброю для переконування, що про історію укрліту можна писати цікаво, не конче за уторованими підручниковими штампами. Проте й досвідчений читач знайде інтригу в цій праці, зокрема — у витончених інтерпретаціях окремих хрестоматійних текстів або в несподіваних рефлексіях про стан національної культури ХХ століття.

Книжка Віри Агеєвої написана в популярно-науковому ключі, і це добре. Авторка не береться цитувати численних теоретиків, вона максимально обмежує себе в покликаннях. Проте це зовсім не означає, що ідеї праці не виходять із ширшого культурно-інтелектуального контексту: є тут і дух сучасної ліберальної гуманітаристики, й методика деконструкції та психоаналізу, що уможливлює новий погляд на літературну творчість ворохобного двадцятого віку. Звісно, справа смаку, коли загальні проблеми Віра Агеєва декларує на підставі влучних цитат із улюбленої Оксани Забужко: важливо, аби це було висловлено чітко й зрозуміло. Із виробленістю форми також проблем немає – як знати, дався взнаки досвід викладання у вищій школі, коли слід виразно й доступно формулювати навіть найскладніші істини.

Таким чином, «здобутки» наяву: Віра Агеєва запропонувала цікавий, суб’єктивно переконливий варіант історії української літератури ХХ століття – і самого процесу, і його фіксації на «історії в іменах». Цей процес охоплено в його меандричній непослідовності й мало не шизофренічній роздвоєності, коли спроби модернізації зазнають поразки, надовго поступаються ретроградним тенденціям чи «назадництву», як колоритно висловлювався М. Хвильовий, а вже затим, після льодовикового періоду соцреалізму надходить нова доба Незалежності й відновлюються модернізаційні процеси укрліту.

А як бути із «перспективами»? Вони, за Вірою Агеєвою, є, проте далеко не безхмарні. Бо дзеркало минулого, в яке пропонує вглядатися авторка, великою мірою засвідчує «уломність» національного модернізму, його неповноту й фраґментарність (не лише в темах чи жанрах, а в ширшому, системному смислі) – гріхи, від яких непросто позбутися, а позбутися треба, якщо хочемо доброї перспективи. Зрештою, добре, що у книзі, яку названо «Апологією модерну», авторка не вдається до поверхової апологетики, залишається тверезим і некомпліментарним аналітиком літературного процесу.

 

Євгенія Кононенко. Модерн у світлі «забужкоцентризму»

Апологія – то особливий жанр полемічної літератури, коли пристрасно захищається якесь велике явище, що, як вважається, піддається нападу з боку сильного звинувачення. Українському модерну нині в усій його повноті загрожує хіба що забуття, і тому та пристрасна його апологетика, якій присвятила свою книгу Віра Агеєва, нагадує сучасникам про цей чи не найцікавіший період української культури.

Якщо літературознавці у своїх книгах не просто аналізують тексти художньої прози чи поезії, а підходять до формулювання важливих суспільних чи екзистенційних ідей, то такі книги можуть претендувати на увагу не лише колег, а й найширших кіл читачів. Не просто писати про літературу, а знайти ті метафізичні змінні й константи, які ця література породжує, є надзавданням літературознавця, як і кожного дослідника зі сфери гуманітаристики. Поза сумнівом, книга Віри Агеєвої «Апологія модерну», видана в рамках проекту видавництва Грані-Т De Profundis, наближається до таких обріїв. Тут є настанова не лише схопити сутність літературного процесу певних періодів, а й заторкнути те, що цей процес підсилювало або викривляло. Якщо хтось і не погодиться з точністю оцінок Агеєвої, то ця незгода буде плідною, спровокує бажання знайти свою оцінку, або, принаймні, перечитати першоджерело. Це книга, що стимулює думку, а отже, відповідає засадам популярної серії.

Книга Агеєвої є зібранням окремих нарисів, кожен зі своїми мікросюжетами, що можуть існувати окремо. Всі нариси з книги поєднані стосунком до українського модернізму або відходом від нього. Дозволю собі викласти своє бачення кількох вимірів цікавої книги Віри Агеєвої, яка відкрила мені очі на певні питання, викликаючи то згоду, то незгоду. Але в будь-якому разі, цілком визнаю, що це дуже цікава і дуже плідна праця української гуманітаристики.

Усі сюжети «Апології модерну» розкрити в невеличкому нарисі неможливо, тож торкнемося тих, що запам’яталися найбільше і є найбільш суголосними – або дещо дисонансними.

Віра Агеєва розмірковує про канон української літератури та його зміни від однієї епохи до іншої. Здавалося, йдеться про речі тривіальні. Відходить одна епоха, настає інша, вносячи в канон свої тексти й свої цінності. Але цей процес є таким же драматичним, як і зміна епох. Віра Агеєва, перш ніж підійти до останніх змін канону у зв’язку з розвалом СРСР і проголошенням незалежності України, нагадала нам, як це відбувалося в попередні епохи. Йдеться не лише про те, які автори є в каноні, а й про те, як значні постаті, яких із канону вилучити вже не можна, сприймаються в різні епохи. Іноді з небуття воскресають забуті імена, щоб стати союзниками в боротьбі за утвердження тих цінностей, що були на часі в зовсім іншу епоху. Поступово дослідниця наближається до сучасніших питань, які досі є болючими, якщо йдеться про літературний канон. Це, звичайно, питання українських шістдесятників, які претендують на особливе місце в каноні літератури, ширше — культури незалежної України.

На відміну від доби неокласиків, ця сторінка ще не стала історією, і тому про неї писати варто дуже обережно, Як на мене, Віра Агеєва знайшла відповідні слова для означення амбівалентності шістдесятництва на теренах української культури. І аж двічі зацитовані чотири рядки з Сергія Жадана про «повернені кредити» «продажних поетів» свідчать, як на мене, про адекватне розуміння пафосу шістдесятницької риторики на різних етапах історії цього неоднозначного руху. Зокрема, дослідниця дає свою оцінку «солов’їній мові», яку нібито плекали шістдесятники, коли їх славили. Вони, водночас, «не вибирали слів», коли їх починали критикувати.

Нова українська література, поезія, що з’явилася перед розвалом СРСР, проза, що прийшла до читачів одразу по тому, характеризувалася насамперед вільнішим поводженням із мовою, коли події, описані українською, навіть із життя російськомовного світу вже не вражали «неавтенчиністю мови, над якою чинять насильство».  Хоча мовне питання залишається у незалежній Україні таким же гострим, як і в радянській, та мова «укрсучліту» вже не шокує фальшем нестравних зразків «укррадліту».

Цінність текстів Агеєвої ще й у зверненні до такого всеосяжного явища, як постмодернізм. Кожен укладає в це слово зміст згідно зі своїм життєвим, творчим або науковим досвідом. Мені імпонує той сенс, який вклала в поняття постмодернізму Віра Агеєва: «На кінець ХХ сторіччя, опинившись у постмодерному карнавалі симулякрів і стомившись від надмірної легкості буття, ми знову запрагли автентичності».

Наприкінці своїх рефлексій щодо відносності літературного канону – бо ж крім національного, освітнього, культурного, є ще індивідуальний канон кожної людини, яка вміє читати, – Віра Агеєва висловлює надію, що в ньому мають бути тільки вартісні твори, — думка, якої не можна не підтримати. Думка, що не є очевидною. Особливо для тих, хто тривалий час жив у часі, коли канон визначала не естетика, а ідеологія й пропаганда.

Віра Агеєва у своїй книзі знайшла цікавий адекватний формат зазирнути в той час. І найглибшим, а також найбільш новаторським, як на мене, в її книзі є нарис «Тексти з подвійним дном, або Психоаналіз соцреалізму». Ідея з цього нарису озвучувалася й раніше. Ще наприкінці 1980-х заговорили про те, що й тих українських поетів, які вижили в добу 1930-х, також слід вважати «розстріляними». Спираючись на глибоке знання текстів, Віра Агеєва показала, яку страшну ціну вони сплатили за виживання. Вона переконливо змалювала умови існування обдарованого поета в страшну добу сталінщини. Двоє поетів, на чиїх творчих долях Агеєва зосереджується найуважніше, – це Максим Рильський і Володимир Сосюра. Обоє були дуже обдарованими, й обоє стали придворними співцями. Агеєва аналізує трагікомічні рядки тих квазіпоезій. А читач доходить висновку, що все-таки стратегії поведінки митців були різні. Максим Рильський значно більше усвідомлював свій стан — чи не тому його угодовство не таке огидне, як у Володимира Сосюри, несамовитого в своєму запалі заслужити прощення від тиранічного режиму за те, що, не маючи пророчого хисту, воював проти нього, не знаючи, хто остаточно прийде до влади. У цьому нарисі ми бачимо й трагедію творчої особистості в тоталітарному режимі, і трагедії конкретних людей, кожна з яких виявила в той моторошний час свою людську індивідуальність. Як на мене, цей нарис демонструє плідний підхід, який ще не вичерпав себе в українській гуманітаристиці.

Дуже імпонує, що Максим Рильський є об’єктом особливого творчого зацікавлення Віри Агеєвої; творчість поета вона аналізує вже по-іншому в нарисі «Символістська лірика Максима Рильського…» — найбільшому за обсягом тексті «Апології Модерну». Тут простежується еволюція Рильського від символіста до неокласика. Головним сюжетом дослідження є дозрівання хисту одного з найвидатніших ліриків ХХ століття, який свідомо плекав класичний стиль. Не будемо переказувати всіх етапів цього дослідження, які є не менш цікавими, ніж доробок Рильського, що аналізується — той доробок, у якому Рильський був таки поетом, а не придворним блазнем зі згаданого вище психоаналітичного есею. Висновок, зроблено на ґрунті поезії Рильського, про те, що навіть у той несприятливий для творчої думки час не всі були зашкарублими соцреалістами, вистражданий і переконливий. Хоча припущення про візіонерський досвід Максима Рильського є певним переходом через деяку межу, але це невеликий фрагмент великої сумлінної праці, що не робить усього дослідження вразливим.

Про вразливість «езотеричного літературознавства» Віри Агеєвої краще говорити на прикладі есе «Поетичний візіонеризм Лесі Українки». Лесі Українці, на відміну від інших українських модерністів, забуття не загрожує. Тож переходимо до полемічного виміру «Апології модернізму». Одразу хочу підкреслити: авторка цих рядків аж ніяк не є позитивісткою, яка береться критикувати загадкові явища людської психіки винятково з позиції матеріалізму й психіатрії. Але переконана: обережна позиція агностика в ставленні до поетичних метафор містичного змісту, що їх так полюбляють поети, більш виграшна, ніж смілива позиція езотерика. Так, є висока езотерика Рудольфа Штайнера, Рене Генона, Алістера Кроулі, Максиміліана Волошина та багатьох інших, і є вульгарна езотерика масових видань. Звичайно, сучасний гуманітарій тяжіє до першого, але межа є дуже тонкою, іноді майже невловимою. Віра Агєва, говорячи про візіонеризм Лесі Українки, звертається навіть не до езотерики, а до того, що, на її думку, є об’єктивною наукою. Але ж, щоб збагнути, чому це дослідження не сягає того ж зваженого рівня, що й інші есеї з «Апології модерну», варто звернути увагу на деяку неточність слів, що призводить до дисбалансу думки. Наприклад, не можна говорити, що Юнг відкрив колективне несвідоме. Визначний психіатр і культуролог використав цю умовну конструкцію для своїх інтелектуальних побудов, створивши справді цікавий інструмент для багатьох типів досліджень, яким широко послуговуються. Але багато дослідників не визнають ані теорії колективного несвідомого, ні теорії архетипів, і також успішно працюють у гуманітаристиці. Трансперсональна психологію Станіслава Грофа – це щось на межі між наукою і не наукою; академічна психологія наразі не приймає й не спростовує висновків цієї дисципліни, в якої багато фанів і мало справжніх адептів. А також у відкритому доступі не існує системного вивчення ясновидіння та ясновидців. Проте напевне відомо, що поети надзвичайно люблять метафори, побудовані на містичному досвіді. Чи справді приходив до Пушкіна «шестикрилий серафим»? Або, якщо йти далі вглиб століть, то чи справді античний Вергілій приходив до Данте в похмурий ліс на страсну п’ятницю? А втім, Данте жив давно і в далеких краях, а Лариса Петрівна жила тут, відносно недавно і залишила безліч листів, у яких описала свій стан, який дехто береться трактувати як достеменне ясновидіння. На підтвердження своєрідного обдарування Лесі Українки Агеєва наводить багато поезій, і найперше Legende des siècles, де в поетичній формі подано похмуре пророцтво, передчуття великих катастроф і братовбивчих воєн, які не забарилися. Але «червона хмара» Лесі Українки, висловлена мовою високої поезії, є дуже загальною, не спускається до тої конкретики, що вражає у рідкісних зафіксованих пророцтвах, які збулися, роблячи зі свідків-позитивістів затятих містиків. Справжній ясновидець перевіряється саме на конкретиці, що здійснилася. Недарма фани Нострадамуса так носяться з катреном про того, хто стріляв із даху, вбачаючи точні дані про замах на американського президента. А сутінки віків пророкує кожен третій поет, хіба що Леся Українка зробила це талановитіше. І концентрація на втіленні творчого проекту в словесній формі, коли спочатку дуже хочеться розпочати, а потім немає сил не продовжувати, знайома й митцям скромнішого рівня, не такого могутнього обдарування, як у Лесі. Рядовим митцям не поталанить написати поезію рівня AVE REGINA, але вони дуже добре може проектувати на неї власний досвід.

Віра Агеєва на прикладі Сосюри й Рильського майстерно простежила мотивацію їхніх віршів на догоду добі. А нам, оскільки дослідниця належить тому ж живому літературному процесу, що й ми, не треба проводити таку ж кропітку історично-літературну роботу, щоб побачити мотивацію написання тексту есе «Поетичний візіонеризм Лесі Українки». Не потрібно заглиблюватися в нетрища психоаналітики, щоб збагнути: текст написано на підтримку Оксани Забужко після виходу її книги «Notre Dame d’Ukraine». Візіонеризм Лесі Українки – один із мікросюжетів цієї книги, було висміяно – на невисокому журналістському рівні, проте на сторінках популярної газети й Агеєва в контексті високого сестринства, стала на захист подруги — мікросюжет, що, знов таки випливає з «Апології Модерну». Подруги, дорожчої за істину. На підтвердження цього припущення дозволю собі приклад зі статті Віри Агеєвої про «Музей покинутих секретів», що не увійшла до «Апології модерну» — в ній цитується вже згаданий Станіслав Гроф, згідно з яким люди в зміненому стані психіки нібито згадують досвід своїх батьків і дідів. Тоді як висновки Грофа полягають у тому, що трансперсональна пам’ять не є родовою! Згадуються попередні інкарнації, що перебувають за межами нашого роду, нашої країни, а може, й нашої планети.  Станіслав Гроф, на відміну від Оксани Забужко, вибудовує не родовий, а реінкарнаційний ряд, і саме в ньому, а не в біологічному походженні, шукає всю повноту індивідуальної суб’єктивності.

Але вернімося до «Апології модерну», однією зі своєрідних родзинок якої є той-таки «забужкоцентризм». Навмисне не торкаюся нарису «Підхоплення увірваної нитки», що є захопленою рецензією на «Notre Dame d’Ukraine», на який я писала критичну рецензію (Дама з Химерами, КРИТИКА, 2010, №7-8), і не збираюся тут повертатися до цієї теми, хоча вона й не вичерпана.

Мені цілком імпонує останній нарис книги «Апологія поверхневої людини», в якому дослідниця аналізує творчість Тараса Прохаська і — знов таки — Оксани Забужко, відзначаючи переживання онтологічної бездомності обох авторів. Це дуже слушне спостереження, яке я приймаю. Також мені дуже слушним видається, коли Агеєва (на відміну від інших дослідників), не відносить Оксану Забужко до постмодернізму. Неоромантизм є тим, що значно повніше характеризує стильові особливості цієї авторки.

Але ж, декларуючи розрив із радянськими настановами, Агеєва деякою мірою робить із Забужко того, умовно кажучи, «Енгельса», який має захищати її тексти. Чи є коректним на підтвердження деградації українського народу наводити відомий абзац про «тлуми з київського метро», що є не гнівною публіцистикою, а уривком монологу героїні, особи пихатої й сповненої цинічного презирства до плебсу, яка вже на нині не подобається самій авторці, в чому та зізналася в одному зі своїх інтерв’ю. Чи це не реверанс у бік войовничого антиегалітаризму тої ж Забужко наголошування на варварстві героя хрестоматійної Fata morgana Хоми Ґудзя? Так, дуже точно підмічено Коцюбинським і так само точно проаналізовано Агеєвою пасаж про те, як тупий скотар трощив рояль. Але ж для повноти картини варварства черні не варто забувати й про варварство тогочасних власників роялів до тих, хто, як вважалося, мав знати своє місце поряд з худобою, чому той-таки Михайло Коцюбинський теж приділив чималу увагу. Також на сторінках «Апології модерну» ми можемо спостерігати, як авторка першої новаторської книги в незалежній Україні про Лесю Українку «Поетеса на зламі століть» обережно змінює свої інтерпретації великої поетеси, щоб узгодити їх із настановами «Notre Dame d’Ukraine»…

А втім, кожен дослідник має право на власну ідеологію, і має право її змінювати. Головне, що при читанні есеїстики Віри Агеєвої справді виникає могутній інтерактив, і я особисто вдячна їй за книгу, яку не просто прочитала, а пережила. Вдячна за шістдесятництво, постмодернізм і неоромантизм. Вдячна за Сосюру, про якого не згадувала від шкільної лави. За напівзабутого Рильського й незабутню Лесю Українку, чиї поезії мала поштовх по-новому перечитати. Можливо, не такою мірою емоційний відгук викликали сторінки про Домонтовича і Хвильового, але й їх  прочитала із цікавістю.

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.