Поет «останніх речей». Василь Герасим’юк і кінець міфології

Василь Герасим’юк
Василь Герасим’юк

Про свій родовід у розмові з Тарасом Прохаськом  (серія „Інший формат” івано-франківського видавництва Лілея-НВ) Василь Герасим’юк повідомляє таке:

„Дід, від якого у мене прізвище Герасим’юк, був командиром у січових стрільцях. Він помер від ран у 1932 році.  Його два сини –  мій тато і його брат, який був взятий зі зброєю в руках. Відповідно – двадцять п’ять років. А батька з мамою вислали.   А по матері моїй рід теж унікальний. Дід був і ройовим, і чотовим, і сотенним. Його псевдо Котигорошко, воно зазначене всюди, де треба ” [ІІ, с.13]. Тут йдеться про участь стрийка (брата батька) і діда по матері В. Герасим’юка в УПА.

Саме тому Василь Герасим’юк народився в Караганді (тодішня Казахська РСР) – місці виселення батьків. Це сталося 18 серпня 1956 року. Про першу свою земну подорож поет розповідає:

„Після двадцятого з’їзду, у п’ятдесят шостому, мої тато з мамою, незважаючи на те, що мені було два  місяці, повернулися у Прокураву. То моє родиме село. У мене немає жодного домішку навіть із сусіднього села. Вони всі з Прокурави. Їх там цілий цвинтар – десь на три поверхи вниз ” [ІІ, с. 14].

Середню освіту В. Герасим’юк здобував у Прокураві, а закінчив школу із золотою медаллю в Коломиї (дев’ятий і десятий класи).  А 8 липня 1973 року прибув до Києва, подав документи на вступ на українську філологію Київського університету ім. Т. Шевченка. Ця дата – одна з небагатьох, чітко зафіксованих у розмові Герасим’юка з Прохаськом. Після закінчення університету Герасим’юк працював редактором у видавництві ЦК ЛКСМУ „Молодь”, згодом –  редактором у видавництві „Дніпро”, з 1994 року – редактором і ведучим літературних передач на державній телерадіокомпанії. З кінця 2010 року веде цикл авторських передач „Діалог” на телеканалі „Культура”. Розмова для „Іншого формату” відбулася 11 червня 2003 року, тому пізніших подій у ній годі шукати. Забігаючи наперед, варто зазначити, що поезія Герасим’юка не надто охоче допускає в себе втручання сучасності, які могли б претендувати на таку чи таку історичність. Знакові події останніх тридцяти років, такі як аварія на Чорнобильській АЕС, проголошення Незалежності України, Помаранчевий Майдан та деякі інші не привернули особливої уваги поета. Хоча потоки часу, і навіть історично задокументованого, у ній відіграють субстанційну роль. Отож перерахуємо у хронологічному порядку поетичні книги В. Герасим’юка: „Смереки” (1982), „Потоки”(1986), „Космацький узір” (1989), „Діти трепети”(1991), „Осінні пси
Карпат”(1999), „Серпень за старим стилем”(2000), „Поет у повітрі” (2002), „Була така земля” (2003), „Папороть” (2006), „Смертні в музиці” (2007). За книгу „Поет у повітрі” В. Герасим’юка відзначено Національною премією ім. Т. Шевченка (2004).

Навіть зовнішня канва біографії В. Герасим’юка, викладена вище, сповнена відчутної напруги. Внук і син „українських буржуазних націоналістів” інтегрується в офіційну радянську систему, здобуває відповідальний статус редактора одного з провідних українських видавництв і саме тому впливає на український літературний процес. Він уникає участі в політичних структурах як у пізні тоталітарні (не намагався, як дехто з його ровесників, задля кар’єрних міркувань поповнити собою лави комуністичної партії), так і в ранні „незалежницькі” часи, зате зберігає за собою право на особисте ставлення до українських пострадянських перевтілень і перетворень. Авторитет В. Герасим’юка в українських літературних колах – незаперечний, та помітний найперше серед представників покоління вісімдесятників і наступних поколінь, що засвідчено численними присвятами йому окремих віршів. Та все-таки гра в підтексти з радянською системою не минула безслідно. За Герасим’юком, одне з джерел семантично ускладненого метафоризму багатьох вісімдесятників –  прискіплива увага до їхніх творів комуністичної цензури. У пізньому верлібрі В. Герасим’юка „Ох ті темні окуляри Збіґнєва Цибульського…” (кн. „Папороть”) читаємо:
Завдяки комуністичній цензурі
набагато уважніше дивились фільми
і глибше сприймали – вважає Вайда.
Чим тільки їй не завдячуємо!
Це ж вона відкрила
кілька необжитих поверхів метафори,
що нагліша і дієвіша
від національної дулі в кишені,
бо вся на виду – беріть, якщо охопите!..

Та занадто розмиту метафору могли не так відчитати не лише цензори, а й читачі з якнайвитонченішим смаком, – такі, як Ліна Костенко. Про це далі у вірші:
І мені не вистачило здібностей,
коли в юності писав „Ленін ступає”
в значенні загрози долам і горам.
Перемудрував з підтекстом – мало хто второпав.
От вже в новому тисячолітті
Ліна Василівна сказала:
Десь у якомусь вірші Ленін пройшов, авжеж.

Образна розмитість, а точніше, фрагментарні, побудовані на асоціаціях,  неповні, з пропущеними підметами речення дали підстави для хибної інтерпретації вірша „Прийшли вночі. «Твій, діду, син умер»…”, здійсненої Іваном Дзюбою у передмові до тому вибраного В. Герасим’юка „Була така земля”. Дзюба трактує воїнів УПА, які принесли батькові тяжку звістку про смерть його сина-повстанця, як облавників, карателів-переслідувачів: „Є й повітря, в якому серед ночі жахно „перевертається” старий гуцул, діставши звістку, що сина забила „облава”, – це „перевертання”, в повітрі, власне, нічне видіння самих облавників, які принесли звістку й заночували в хаті старого: дивна атмосфера не ненависти, а біблійного гріха братовбивства” [І, с. 17]. Деталі, які відрізняють облавників-червоноармійців від повстанців (обмундирування, вимова, зачіски, жестикуляція…) залишилися за межами вірша. На конкретне запитання старого – „Ви з Космача чи з Брустур?” – нічні прибульці відповідають: „Ми з облав”. Потім вони просять у старого прощення, і читач може потрактувати це так, що прибульці – облавники, винні у смерті сина старого. Насправді бойові побратими просять прощення в батька за те, що залишили тіло його сина в потоці, бо втікали від переслідувачів, рятуючи власні життя. Затемнена поетика Герасим’юка, вироблена під недремним наглядом цензорського ока, заважає подекуди вловити поетичний сенс його віршів, коли цензура вже не чинна. В дещо іншому світлі цю проблему означує Костянтин Москалець у післямові-коментарі до книги В. Герасим’юка „Папороть”: „Проте, як бути з віршами, прописаними за алогічними принципами почуття, котрі містять у собі позасловникові, надлишкові значення? Адже для контекстуального відбору таких значень читач, щонайменше, мусить мати співмірний з автором досвід” [IV, с. 295]. Критик-герменевтик долає цю проблему, запросивши поета до автокоментування.

Підцензурний метафоризм, як його подає В. Герасим’юк, був стратегією опору комуністичному режимові, тим ризикованішою, що сам режим і оплачував цей опір. Шістдесятників, як відомо, режим розколов на лояльних до влади митців і дисидентів. Ранній вісімдесятник В. Герасим’юк у двох своїх перших книжках вибирає не вірнопідданість чи опозиційність, а наважується випробувати цензуру і віддану владі критику на інтелектуально-художню спроможність і врешті переконується, що вихід на заборонені раніше теми (УПА, біблійні алюзії, неприйняття оптимістичного пафосу, нав’язуваного вимогами соціалістичного реалізму) – можливий. Паралельно він розвиває свою систему символів, базовавану, здавалося б, на збаналізованих пісенною модою поняттях – смереки, потоки, мала батьківщина, портрети трудящих людей, народні звичаї…  Поет віднаходить несподівану матрицю для свого поетичного світу – гуцульську кахлю:
Чомусь було соромно зізнатися,
що найсокровенніші таємниці
виповіли мені твої барани
із чудернацько закрученими рогами.

А все інше доводила до тями
великанська голова у бричці,
більша від брички і коней,
не кажучи вже про візницю.

А твої музики!
А твоя Молода!
(Вірш „Прощання з гуцульською кахлею”, кн. „Папороть”)

„Розпізнавальний” образ назовні, який сам собі свідомо обрав
В. Герасим’юк на початку своєї поетичної кар’єри, не викликав підозри в закладеній у його віршах ідеологічній диверсії: молодий радянський поет, родом з Гуцульщини, щедро черпає натхнення з етнографічних джерел своєї малої батьківщини. Про головний мотив дебютної книги В. Герасим’юка
І. Дзюба пише: „Він чинив власне першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття природи й людини. Інтимізацію цього світу. Невигадлива назва її „Смереки” немовби нав’язувала до традиційної версії гуцульського локального патріотизму. Смерічки й потічки заполонили українську поезію й естраду. Але в Герасим’юка смерека – не окраса ландшафту й не стимулятор поетичного сентименту, а щось більше: величина міфотворча, аналог світового дерева чи дерева життя і роду <…>” [І, с. 9]. Від себе додам, що у контексті „співжиття природи й людини” Герасим’юка цікавить не так плекання міфологічного дерева, як приреченість смерек бути зрубаними. І про це не лише у вірші, який далі цитує І. Дзюба („Дидактичний етюд (І)”), а й у багатьох інших віршах аж до „Космача” з книги „Папороть”:
От тільки смерек не треба було чіпати.
Раніше тут рубали праліси,
а нині зітнули молодших від мене,
і продають за безцінь.

Стосунки В. Герасим’юка з карпатською міфологією, як і з карпатським трибом життя не такі гармонійні, як може видатися на перший погляд. Людина у багатьох його віршах чинить злочини супроти природи, навіть якщо вони освячені традицією як ті чи інші місцеві промисли. Духи зневаженої природи переслідують людей ( вірш „В бутинах робили, в лісах жили, ліси валили…”, кн. „Смереки”). Цей мотив наростає від книги до книги, і в „Папорті” набуває моторошного звучання. У вірші „Не продається кров Агнця…” В. Герасим’юк детально описує, як виготовляють бринзу. Для цього ріжуть місячне телятко, виймають його шлунок з грудкою сиру, заливають коров’ячим молоком, солять. Так роблять  ґ л є ґ, „без якого не буде бринзи, / яка все дорожчає”. Закінчується цей вірш євангельською алюзією:
І лагідно, як Спаситель,
притискаючи до серця,
тримаєш телятко на руках,
цілуючи латку білу на лобі

перед тим, як перерізати горло.

Людина нищить природу, людина вбиває людину, людина, як скошена трава, як зрубана смерека, також приречена на смерть. І що вона може протиставити смерті? І чи є у світі щось, непідвладне смерті? Щоб знайти відповідь на це одвічне запитання, В. Герасим’юк звертається до Біблії, та не відмовляється і від язичницьких вірувань, якщо вони ще мають силу. Ця наскрізна біблійність вперше себе виявила – без огляду на  цензуру –  у третій книзі В. Герасим’юка „Космацький узір”. У вірші „Старий завіт” поет звертається до переказу свого батька з часу примусового виселення до Казахстану. Батько читає в тифозному бараці Старий Завіт біля померлого земляка. Йому ввижається постать Чугайстра, який прийшов аж з далеких карпатських полонин попрощатися з душею покійника. Тато тричі хреститься, та полонинський дух не зникає. Тато відчуває смертний страх і плаче, подумки звертаючись до своєї відсутньої матері. Запитання, виділене курсивом, звучить так: „В якій би книзі смерть свою сховати?” Ні читання Старого Завіту, ні знак хреста не можуть відігнати полонинського духа, якого християни вважають нечистою силою. Зло панує у світі, і Бог, який є любов’ю, майже непомітний. Зате помітна цвинтарна яма „на всіх одна” і „щороку глибша”. Істоти і речі об’єднані спільною долею – западанням у смерть. Майже кожний вірш „Космацького узору” нагадує про це. Яку б ситуацію не зображував поет (виготовлення сувенірів, святкування храмового празника, легендарну смерть Довбуша, замовляння сліпим змії, яка виявилася не змією, а арт-підготовкою…), він відчуває наближення кінця часів, і тому зосереджується на „останніх речах”. Усі речі в світі – останні, такі, що в будь-який момент можуть перейти у небуття. У  вступному вірші читаємо:
Останні виють пси пастуші,
останні моляться уста,
цілуючи досвітні душі…
(Вірш „Досвітні душі”)

Ризикну ствердити, що від книги „Космацький узір” В. Герасим’юк усвідомлює час, у якому живе, як час перед кінцем світу і відчуває себе покликаним сповіщати про це у поетичній формі. Саме тому його дратує несерйозність, фальшивість, імітаційність, позерство багатьох його сучасників, усе те, що звикли називати постмодерном. Він не втомлюється нагадувати, що Сташний Суд – це серйозно:

„Тепер уже всі знають, що релігія – це серйозно. Кожен вже знає, що так чи інакше доведеться відповідати. І кожен собі думає – ну добре, я це зробив, але ж той поруч зробив ще більше гидоти, ніж я. Він буде ще більше відповідати. А в того взагалі руки в крові, а ще такі є, що мільйони втопили в крові. То що я буду відповідати порівняно з ними? І тут забувається одна-єдина істина: ми ніхто не знаємо промислу, не знаємо, чим це все закінчиться, але треба пам’ятати, що питання буде стояти тільки так – ти і Христос” [ІІ, с. 38].

Саме наближення кінця світу руйнує первинний календарно-обрядовий міфологізм як те, що визначається циклами безконечних повторень і повернень. Один  з найбільш міфологічних віршів В. Герасим’юка, надрукований ще в його другій книзі „Потоки”, „Ахіллесова п’ята”, власне і стверджує нечинність колишнього міфологізму, тому що розповідь про легіня, якого вжалила у п’яту змія, несподівано переривається реченням-вироком: „Була така земля…”. Саме це речення стало назвою книги найповнішого на сьогодні вибраного В. Герасим’юка. Була така земля – це свідчення про відбуття в минуле певної міфопоетичної дійсності, та аж ніяк –про її теперішнє і майбутнє. Міфопоетика змінюється поетичними свідченнями про те, що вдається вирвати з пасток забуття (родинні перекази, народні герої, серед яких найулюбленіший Олекса Довбуш, прив’язані до історичного часу події…), звертаннями-посланнями до ближніх (десятки віршів В. Герасим’юка мають присвяти), біблійними та історичними алюзіями, авторефлексіями і медитаціями.

Один з найвідоміших віршів В. Герасим’юка „Коса” побудований як поєднання авторефлексії поета з розповіддю старого вояка-упівця. Ліричний суб’єкт у початкових чотирьох строфах самоозначується як людина на грані катастрофи („Я упав. Я зламався. Я зрадив”). Ця людина-поет, лірична проекція у вірш самого автора, опинилася поза прозрінням і натхненням у полоні щоденного безсенсовного часоплину („Дні і ночі зімкнулися в коло”). Суспільні зміни часів Перебудови її не приваблюють, бо нагадують маскарад („Доки маски міняли мої вчителі / для нової маланки на рідній землі, / я згадав, що скінчилася школа”). Поет опинився у світі, від’єднаному від Бога, до якого він усе ще звертається без надії почути відповідь („…бо куди нас позносити, Боже?”). Розповідь вояка про те, як у земляному сховку грізний упівець чесав косу жінці, щоб зберегти її красу до весни, стає рятівною для поета. Ця самопосвята чоловіка жінці в нелюдських умовах, під загрозою бути викритими ворогом, – приклад високих людських стосунків, які, виявляється, все ще можливі у світі, де, як пише І. Дзюба, „зростає критична маса зла” [І, с. 13]. Міфи у такому світі вже не діють, а любов усе ще діє (вірш „Заклинання”, кн. „Папороть”). Для спасіння необхідна любов, та в пошуках любові поет часто наштовхується на зло у різних його втіленнях і личинах („Був вибір між Христом і всім. Я вибрав, / але все інше вибрало мене.” – З вірша „Вибір”, кн. „Папороть”). Світ зіткано з цих двох субстанцій – любові і зла, люди перепускають через себе хвилі любові і зла, і поет – не виняток. З цього погляду поезія В. Герасим’юка – про співвідношення любові і зла у світі, який вона спроможна охопити.

У багатьох випадках зло перемагає, як, наприклад, у вірші „Я не знаю того, хто привів” (книга „Діти трепети”). Вірш починається  майже ідилією – поранений юнак, якого виходили ґазди-селяни, заколисує їхню дитину в той час, коли вони „роблять сіно”. Раптом ритм вірша різко змінюється, і так само стрімко ідилія перемінюється на трагедію: юнак відчуває наближення загону карателів, обмотується коцом, ліжником, рядном, щоб не збудити дитину, і пускає собі кулю в голову. Карателі разом зі зрадником (тим, хто привів) вриваються до хати і бачать юнака-самогубця і розколисану ним колиску. Кінцівка вірша перетворюється на картину всесвітнього протистояння диявола і Спасителя перед його пробудженням – заповіданим другим пришестям:
…бо колиска зі скрипом страшним
розколисує тверді і води.
Бо дитя не розбудить ніхто!
Не підніме своє копито
Той, хто водить і хто за ним ходить.

Я не знаю того, хто привів.
Крізь ліси я його не уздрів.
Та іде він! веде він! – я знаю.

Він іде, хоч зі страху кричить!
Він кричить, хоч дитя розбудить
він боїться ще дужче – я знаю.

Безумовним є притчевий характер цієї поезії. Конкретна ситуація (самогубство юного упівця біля колиски дитини) трансформується в міфологічну оповідь про наближення Антихриста, який знає, що буде переможений Христом. У такому міфі зло є злом і діє як зло, а добро є добром і поборює зло, та лише після тимчасової перемоги зла. Ким у такому міфі є смертна людина? У вірші „Я не знаю того, хто привів” на 36 рядків – досить персонажів. Центральними спочатку видаються юний вояк і дитя в колисці, у другій половині вірша з’являється непоіменований „той, хто привів” із загоном карателів. У заключних шести рядках напряму виявляється „я”-поет, котрий не знає „того, хто привів”, та знає незмірно суттєвішу річ: „Він іде, хоч від страху кричить! / Він кричить, хоч дитя розбудить / він боїться ще дужче – я знаю.” Ця присутність „я”-поета у віршах, які не стосуються біографії самого В. Герасим’юка, – прикметна особливість його поезії. Поет здатен переміщуватися в минуле, в життя інших людей.

Цю свою здатність до часопросторових перельотів поет як головний ліричний персонаж книжок В. Герасим’юка розвиває з книги в книгу і нарешті виводить її в назву і в тему  книги „Поет у повітрі”. У вступному вірші, присвяченому батькові, В. Герасим’юк пише про подію, яка сталася саме у повітрі в середині 50-х років ХХст., – зникнення дзвону, звуку від церковного передзвону. Повітря стало порожнім для душ покійників і перетворило поета в оплакувальника померлих, в руїну, подібну до руїни фабрики на горі Піп Іван. Поет у такому повітрі не може бути нерухомим, тому що він „все-таки найбільше нагадує / самотню стару гуцулку,/ що на камінному Ґреготі у заметілі / виживе без корови і кози, / але не без коня.” Кінь у Герасим’юка – міфопоетичний, хоч і безіменний, переносить поета верхами Чорногори і „печальними полями Галичини”. У неживому повітрі поет задихається і колись таки задихнеться. Це єдина подія, перенесена з майбутнього, – поетові колись доведеться задихнутися і покинути повітря „зі свічкою в руці”. Отже, літати всечасовим повітрям поет може лише в минулі часи. Теперішнє з тяжким неживим повітрям щоразу менше надається навіть до дихання, а не те що до перельотів. З огляду на це важливо розглянути дві поеми, вміщені в книзі, – „Київську повість” і містерію „Єзавель”.

„Київська повість”, присвячена пам’яті киянина Віталія Никитюка, – найбільший за обсягом поетичний твір В. Герасим’юка. Сім перших строф поеми стосуються недавнього минулого, спогадів про зустрічі з покійним другом, особливо однієї, на вулиці Волоській, що на Подолі. Та навіть у цих строфах перемішано часи від Ольвії, часу хрещення України-Русі до 50-х років ХХ ст., коли Никитюк ще дитиною мешкав у напівпідвальній квартирі на Подолі. На місці будинку, де була та квартира, згодом збудували басейн, куди на заняття з плавання Никитюк водив свою доньку. З 8-ої по 38-му строфу включно Герасим’юк відтворює розповідь, яку почув від Никитюка, про видіння свого друга у басейні. На мозаїчне дно басейна в уяві Никитюка накладається лубковий малюнок на килимку його дитячої кімнати, де мисливці переслідують вовка. Раптом Никитюк сам себе відчуває у шкірі вовка. Це перетворення дозволяє Герасим’юку за посередництвом вже покійного друга окреслити своє ставлення до сучасності. Сучасність – це „ночі й дні, води й помиї”, які змивають його з існування, як колись змивали „і Христа з хрестом, й Шевченка з Франком”. Сучасність викликає своєю всеприсутнісною повторюваністю, колобіжністю омерзіння:
Хіба ти не в цирку, доки скачеш по колу?
І від омерзіння не задихнутися щоб,
Ти, риссю пронісшись, переходь на галоп.
Твій демон – надійний кінь, якщо ти не йолоп.

Стан сучасного світу характеризують рядки: „Залишимо як документ – наївний лубок / Ми, зчеплені намертво іклами і пазурами”. Це стан не любові, а ненависті. Сучасність – не тема для писання: не писати ж повість „про ту, а чи цю шпану, / І про чернь, і про все, що черню сховане за образами”. Герасим’юкова повість-замінник пронизана алюзіями з різних мистецьких творів – від народних пісень до Ґете, Гоголя, Леоніда Кисельова і навіть Поля Елюара. Зразком для Никитюка була проза Рульфо Хуана. Герасим’юк залишається вірний собі, тобто створює текст з багатьох різних мотивів, де знаходиться місце і Молодій на конику, запозиченій з кахлі Олекси Бахметюка. Мистецький алюзійний простір надається до перельотів свідомості, натомість понуре теперішнє проминання – це рух у підземку (асоціативно – у країну мертвих). Завдяки поетичному переказові оповіді Никитюка Герасим’юкові вдалося органічно розширити свою київську тему, яка, щоправда, була присутня ще в його першій книзі, та не становила відчутної конкуренції темі карпатській. З „Київською повістю” перегукується вірш „Нічні кіоски–93”, де головним топонімом виступає київський район євбаз (єврейський базар, колишня Галицька площа). Повітря у цьому вірші сліпе і слабе, поет задихається від різкого омерзіння, знаючи про те, яким буде кінець: „А потому / залізні, смішні леґіони зберуться в аду”. У книзі „Папороть” київська тема знайшла своє продовження у таких несподіваних нематафоричних верлібрах, як „Комуналка на Франка”, „Щурі”, „Найсумніший у Києві лев”.

Та в містерії „Єзавель” немає і натяку на київську тему. Усі розділи, крім вступного, заключного і третього, де власне і згадується ізраїльська цариця Єзавель, якої боявся сам пророк Ілля, так чи так присвячено карпатській темі. Точніше – карпатській жінці. У другому розділі відтворюється ситуація зі спогадів мами поета, як її, коли вона була ще малою дівчинкою, поцілувала Молода, запрошуючи на весілля. У четвертому розділі подано розповідь про те, як полонинських вівчарів обезсилив погляд дівчинки-підлітка. Це все відбувалося нібито в присутності самого поета, який сто років тому  теж потрапив на ті самі вечорниці. П’ятий розділ містерії – це вмонтований у поему вірш „Світло”, вперше надрукований у книзі „Смереки” і передрукований у „Потоках” під назвою „Старовинне світло”, – про бабцю Анну, яка, коли ще була дівчиною, голою котилася по вереті, присипаній цілющим зіллям. І за цим язичницьким дійством з іншого часу спостерігає поет. Цей розділ – рідкісний випадок повної гармонії між людиною і світом у поезії Герасим’юка. Власне людина тут – у жіночій версії. Та вже у шостому розділі, написаному значно пізніше за попередній, світотвір – трагедійний. Описуване у ньому стосується пізнішого часу й іншої жінки, син якої задихається ще в пелюшках від хвороби, яку називають „тридухи”. Та саме у цьому вірші зображено народження гуцулкою дитини посеред Єнисею, на лісосплаві. Жінка, „перекричавши свою смерть”, сама себе обслуговує після пологів, сповиває дитину в свою розірвану сорочку і сходить на берег у брезентових шатах на голе тіло. У сьомому розділі зображено Великдень у гуцульській церкві. Восьмий розділ – про спробу зазирнути у внутрішній світ жінки, яка виводила ангелів по снігу, що випав серед осені. Цей розділ – напівсонний, неясний, можливо, у ньому йдеться про порятунок жінкою повстанців. У дев’ятому розділі напряму говориться про неможливість вибору народом своєї традиції:
О, третя зона українського співу!
Яка в чорта дієслівна метафора! –
волокове вікно язичницьких століть.
Ні світла, ні свічки.
Хто поруч нипає? Хтозна хто.
О, зворушливо взаємозамінні іграшки впливів,
сонцепоклонники!
Ні завернути, ні повернутись.
Нема вибору. І слава Богу!
О, ненав’язлива ілюзія вибору!
А насправді – втеча і втома.

Та цей розділ несподівано закінчується спогадом про маленьку дівчинку з прутиком у кулачку, „яка, замахнувшись, / застигає від страху <…>”. Дівчина в такий спосіб рятується від чужого вибору. У десятому розділі йдеться про спалювання жінкою на Юра отави з-під скатертини різдвяного стола, про своєрідне жертвоприношення небові, після якого можна повірити, що „все може бути, як у молитвах, / як у повітрі свободи <…>”. Вступний і заключний розділи стосуються зміни століть – того, що „починалося для нас” і того, яке „для нас / починається”. У тому новому „Молода буде цілувати всіх”. Це останній рядок містерії, і я схильний розшифровувати його так: усі, хто пережив зміну століть, помруть у новому столітті.

Зрозуміло, що містерія „Єзавель” – про жінку-володарку, яка не боїться притримуватися успадкованих ритуалів, не тремтить перед своїм призначенням, долею, Богом. Посилання на біблійну царицю потрібне було Герасим’юкові для того, щоб показати, що навіть Святе Письмо містить у собі життєпис жінки-язичниці. Як бути поетові-християнинові, який бачить, що язичницька традиція його народу тримається на таких жінках? –Герасим’юк любить і тих жінок, і їхню традицію. Ось як він про це говорить у розмові з Т. Прохаськом:

„Вже у містерії „Єзавель” була тільки просвітленість.

Ця цариця з найменшої літери написана у Старому Заповіті, гіршої від неї там нема. Найгірший цар Ізраїлю був сьомий цар Ахав. Він – предмет вічної ненависті. А його дружина була Єзавель, яка була дочкою сидонського царя (вони там були сусідами) і, звичайно, вона поклонялася Астарті, Ваалу. А кому їй ще було поклонятися, як її так навчили?

І вся ця сила єврейського духу пішла проти неї. І Ілля-пророк, який сотнями громив пророків Ваала, раптом злякався цієї цариці. Здавалося – тобі ж підвладні стихії, а тут якась язичниця. Але він втікав, що більше, він ховався. І круки приносили йому їсти, скидали йому м’ясо і воду з дзьобів. І він у цій схованці почав просити Бога, щоб той дав йому смерть. Так він злякався цієї Єзавелі. І Бог сказав йому, що Господь у тихому повіві, а не у караючих блискавках. Так дослівно. Я собі подумав – ось тихий повів. Тихий повів – це Єзавель. Мені вона видалася найбільшою ніжністю <…>” [ІІ, с. 26–27].

Вдумливий відчитувач поезії В. Герасим’юка і сам неабиякий поет К. Москалець вважає, що „насправді головний персонаж містерії – Молода”. Згоджуюся, що Молода – важливий персонаж і не лише цієї містерії і що „Молодою стає кожна дівчина, це взірцева, сказати б, модельна роль <…>” [V, с. 370]. І все-таки те, що пов’язує старозавітню царицю і гуцульських, а ширше – і багатьох українських жінок, – це язичництво як світовідчування. Головний персонаж містерії –  жінка-язичниця, яка все ще вміє порозумітися з дійсними силами земних стихій. Поет, свідомий того, що він „народжений жінкою в муках” („Коса”), перелітає часами з розділу в розділ містерії, щоб засвідчити силу жінки-язичниці. Та він добре знає, на відміну від багатьох українців і навіть не надто численних читачів його поезії і зокрема містерії „Єзавель”, як закінчилося життя цариці-язичниці. У цьому – контекстуальна напруга містерії. Адже йдеться про спасіння душ і поета, і жінок його роду.

Поет нічого не може змінити в традиції, лише відповідним чином проявити її. Адже епіграф до містерії, взятий з другої Книги Царів, має моторошний контекст.  У Герасим’юка епіграф звучить емоційно нейтрально: „…І ніхто не скаже: ″Це Єзавель″”. У другій Книзі Царів (переклад о. Івана Хоменка) читаємо про страту Єзавелі за наказом нового царя Ізраїля Єгу таке:

„30. Єгу прибув у Єзреел. Довідавшись про це, Єзавель підмалювала собі очі, прикрасила голову й стала виглядати у вікно. 31. Як же в’їздив Єгу у ворота, вона сказала: „Чи все гаразд із Зімрі, душогубом свого пана?” 32. Єгу глянув на вікно й каже: „Хто зо мною, хто?” І два чи три скопці глянули вниз до нього. 32. Він сказав: „Скиньте її вниз!” Ті скинули її вниз, і кров з неї побризкала мур і коней, і Єгу переїхав через неї. 34. Ввійшовши ж, їв і пив, а потім повелів: „Догляньте тієї проклятущої та поховайте її, бо то царська дочка.” Як же пішли її ховати, не знайшли з неї нічого, крім черепа, ніг і рук. 36. Повернувшись, донесли йому; він же сказав: „Це ж воно й є, оте слово, що Господь сказав був через свого слугу пророка, Іллю тішбія: На полі в Єзреелі пси жертимуть тіло Єзавелі. 37. Труп Єзавелі буде на полі в Єзреелі, неначе гній, так що ніхто не скаже: Це Єзавель.”” [2 Цар., 9: 30–37].

Як бачимо, стосунки зі звичаєвою традицією в Герасим’юка – вкрай напружені. Він її знає, намагається переконатися в її дієвості, свідомий того, що не здатний її перемінити, розуміє, що вона – одне з потужних джерел його творчості. Та між традицією і поетом помітний розрив, про який сказано у ще у вірші „Досвітні душі” (кн. „Космацький узір”): „Невже ти косиш на чужому / спиною вчувши вила з тьми?”. Традиція переосмислюється Герасим’юком на всіх рівнях, включно із обрядово-календарним християнством, в якому наука любові перемінюється у щось протилежне („Влітку, наприкінці 80-х…”), традиційними промислами Гуцульщини („Сувеніри”, „Ризи”, „Не продається кров Агнця…”), героїкою УПА, яка була приречена на поразку („Веселі діди 47-го” та багато інших віршів на тему УПА, де не зображено жодної перемоги повстанців). Для поета „останніх речей”, свідомого дієвої присутності сил зла у світі, важливим є не так засудження зла, як повернення смертній людині її людської гідності. У Герасим’юка часто людина здобуває гідність, переживаючи і усвідомлюючи свою катастрофу. У цьому вона подібна до правічного Поета у повітрі, повсталого ангела, якого було ще на початку часів звергнуто з Неба (вірш „Поетові у повітрі”). Звертаючись до нього, Герасим’юк означує різницю між ним і собою: „Я ледве прожив буденне, / а ти – про виклик небес”. Знаючи про присутність могутніх трансцендентних сил у світі, Герасим’юк згоджується, що не розуміє Божого Промислу: „Найбільше вдячний Творцеві, / що Промисел не збагну”. Поет готовий визнати себе кимось на зразок біснуватого, відчуваючи, як йому непросто прийняти все, що діється у світі як вияв Божого Промислу (вірш „Рембрант”, кн. „Папороть”). Для Герасим’юка важливі „справжні речі”, на відміну від зімітованих і зфальшованих (цей мотив можна простежити від верлібра „Дорогою на Мончели” з книги „Потоки” і аж до „Оленя Онуфрія” з книги „Смертні в музиці”). І якщо серед тих „справжніх речей” смерть чи не найсправжніша, не залишається нічого іншого, як змиритися з цим. У вірші „Смертні в музиці” музика є метафорою буттєвості-часопроминаня, в якому будь-яке існування звучить і врешті затихає, поступившись іншому. Музика тут мислиться не як субстанція, в яку вливаються окремі існування, здобуваючи безсмертя (як це бачимо у вірші П. Тичини „Не Зевс, не Пан…”), а як те, що дає проявитися окремим звучанням-існуванням і з необхідністю вгамовує їх. Звучання, які відзвучали, – мертві, тому поет, який намагається оживити минуле, здатний перелітати в минуле, нагадує крука, який живиться мертвим („Крук”, кн. „Поет у повітрі” ). Щобільше – у теперішньому також „усе струпішіло”:
кажи чому
гинеш від омерзіння
ти ж крук
перетравлюй падло

ти ж поет
живишся
щоб літати

То яка природа міфологізму поезії В. Герасим’юка?

Володимир Моренець зараховує поезію В. Герасим’юка (поряд із поезією І. Малковича та І. Римарука) до есхатологічного (кінецьсвітнього) міфологізму „вісімдесятників”. Характеризуючи поетику В. Герасим’юка як таку, що споріднена з багатоголоссям і багаторакурсністю Святого Письма, поєднану з гуцульськими язичницькими жанрами, дослідник зауважує: „ Ця з-поза сучасного світу обрядова культура й поетика дійства в поєднанні з апокрифічною нарацією кладе на всі полотна В. Герасим’юка особливе тривожне світло. Срібно-мертвотне, і грізне, і наївне водночас, воно зрідні потойбічному сяйву Ель Греко: космічне мерехтіння, що втягує експоновані митцем земні ландшафти у велетенський всесвітній коловорот напередодні Судного дня” [III, с. 432]. З цим важко не погодитися. Я б лише уточнив, що напередодні Судного дня – за Герасим’юком – всі інші міфи стають нечинними. Та для християнина кінець світу – це друге пришестя Христа, це надія на Вічне Життя, на зустріч зі святими праведниками, на новий світ без ненависті і страждання. У поезії В. Герасим’юка ця заповідана Біблією Подія очікується як остаточна катастрофа світу грішників і самого поета, який аж ніяк не вважає себе святим. Звідси і „тривожне світло” на його полотнах.

Л і т е р а т у р а
І. Дзюба І. …І є такий поет / Іван Дзюба // Герасим’юк В. Д. Була така земля: вибране; Авт. передм. І. М. Дзюба, авт. післям. К. В. Москалець. – К.: Факт, 2003.
ІІ. Інший формат. Василь Герасим’юк / Упоряд. Т. Прохасько. – Івано-Франківськ: Видавництво Лілея-НВ, 2004.
ІІІ. Моренець В. Оксиморон: Літературознавчі статті, дослідження, есеї / Володимир Моренець. – К.: Аграр Медіа Груп, 2010.
IV. Москалець К. „Папороть”: етика і поетика / Кость Москалець // Герасим’юк В. Д. Папороть; Поезії / Післям., упорядкув. Другого розд. і комент. Костя Москальця; Іл. Івана Остафійчука. – К.: ВЦ „Просвіта”, 2006.
V. Москалець К. Про містерію „Єзавель” / Кость Москалець // Герасим’юк В. Д. Була така земля: вибране; Авт. передм. І. М. Дзюба, авт. післям. К. В. Москалець. – К.: Факт, 2003.