Високі критерії Наталії Кузякіної

Наталя Кузякіна: Автопортрет, інтерв’ю, статті з історії і теорії драми; україністика, лесезнавчі і театрознавчі студії; русистика, компаративістика; рецензії; контроверсійна історія літературного процесу 1950-1990 рр. крізь призму незаангажованої та ідеологічно голобельної критики; спогади / Упорядник, вступна стаття В.П. Саєнко; науковий редактор С.А. Гальченко. – Дрогобич: «Відродження», 2010.

Обов’язок живих – пам’ять про тих, хто відійшов у засвіти, а обов’язок тих, хто пам’ятає – увічнення спадщини для нащадків, повернення втраченого, спокутування гріховного забуття. У цьому – правда життя кожної людини, особливо ж якщо йдеться про науковців. Тож добре, що нині до нас повертається доробок видатного вченого, літературознавця і театрознавця, члена НСПУ, доктора мистецтвознавства Наталі Борисівни Кузякіної. Системне наукове видання «Наталя Кузякіна: автопортрет, інтерв’ю, публікації різних літ, історія їх рецепції та інтерпретації, memoria», що нараховує близько 600 сторінок, присвячене багатогранній творчій постаті дослідниці літератури й театру. Доля Н.Кузякіної складалася нелегко, проте прихильною була у плані реалізації її талановитої сутності, бо всі випробування лише загартовували характер – мужній і безкомпромісний.

Знайомить із творчою спадщиною Наталі Кузякіної вступна стаття «Траєкторія духовного злету науковця» Валентини Саєнко, в якій ідеться як про становлення й розвиток щедрого духовного потенціалу дослідниці, подано детальну характеристику її творчої спадщини. Головною заслугою Наталі Кузякіної є те, що «дослідниця здійснила вдалий вихід української теми на світову арену»: саме завдяки її натхненній і кропіткій праці світ, і в т.ч. російськомовний, дізнався багато нового про страшну правду соловецького концтабору, про театр на Соловках та долю України у ХХ ст. у постатях її митців.

Вдалим є системний поділ видання на 11 розділів, кожен із яких розкриває нову грань життєвого й творчого шляху Н.Кузякіної, поступово й логічно додає посутніх штрихів до її творчого профілю. У першому розділі – в «автопортреті» – Наталя Кузякіна сама розповідає про себе і свої життєві принципи. Надзвичайна відповідальність за кожне слово, кожен вчинок на науковій ниві та висока моральність засвідчені у її розповіді про себе та свій одвічний неспокій: «Отже, чи вдоволена я собою? Ні! Дивлюсь на літературознавство (та й інші «знавства») з почуттям великого жалю і, коли хочете, сумної погорди загалом до гуманітарних дисциплін, – мізерна їх роль у суспільстві, де все підпорядковане політиканству та ідеям авторитарної влади!». Рельєфно вимальовується людська й наукова сутність дослідниці з її одвертого й правдивого інтерв’ю. Росіянка за походженням, вона стала одним із найуспішніших філологів, високопрофесійним фахівцем з історії українського мистецтва. У своїх працях про літературу й театр вона змогла провести сміливі паралелі між творчістю О.Блока і М.Куліша, Лесі Українки і Б. Шоу, М.Булгакова й М.Куліша. Залюбленість у театр і незалежність суджень, з одного боку, зробили її непересічним ученим-дослідником, а з іншого, – визначили нелегку долю, сповнену переслідувань і несправедливості. Варто було критично відгукнутися про творчість О.Корнійчука, а потім видрукувати невелику статтю у варшавському виданні та оминути в ній звичне словосполучення «соціалістичний реалізм», – і довелося назавжди покинути Україну. Але Наталя Борисівна не зламалася. Причини ж її рішучості криються, безумовно, у характері, риси якого вона сама описала, роздумуючи про долю Лесі Українки: «…духовна незалежність Лесі Українки, абсолютне чуття власної гідності (яке примушує шанувати таку ж гідність і в інших людях) і природний демократизм шляхетної душі».

Наступні розділи видання – з другого по дев’ятий – складаються з наукових розвідок, публікацій, рецензій та фрагментів із книг Наталі Кузякіної. Другий розділ присвячений теорії драми та історії театру Леся Курбаса, а також спадкоємності його традицій у творчості сучасників (зокрема, О.Довженка) і наступників. Особливу увагу авторка приділяє дослідженню ліричної драми, підсумовуючи свої спостереження про структурну й ідейну схожість творів А.Чехова, О.Блока, М.Булгакова, М.Куліша й молдавського драматурга І.Друце. Як доводить компаративне зіставлення, здійснене Н.Кузякіною, цьому сприяло потужне авторське ліричне начало, особливості вирішення конфліктів та питома роль форм сценічної умовності – засадничі риси рідкісного жанру, розвиток якого переривався зі зміною мистецьких поколінь, але неодмінно відроджувався знову: «Тоді з радістю переконуєшся, що лірична драма – не вигадка, а реальність мистецтва, доступна не тільки безпосередньому сприйняттю, але й вивченню». Напрочуд цікавими є дослідження творчої взаємодії Леся Курбаса та Олександра Довженка, життєві долі яких фактично не перетиналися, однак шляхом глибинного аналізу творчості обох митців доктор Н.Кузякіна доходить переконливих висновків про спадкоємні риси у творчості кінорежисера, засвоєні ним од першовідкривача сучасного сценічного мистецтва України Леся Курбаса.

Третій розділ – «Українська класика. Лесезнавчі студії» — складається з публікацій, дві з яких розкривають сценічну долю драматичних творів Лесі Українки та її творчу еволюцію. Запорукою інтелектуального осягнення драматичних поем Лесі Українки дослідниця слушно вважає проникнення у замкнений світ ідей, глибокий аналіз режисером причинно-наслідкових зв’язків у взаєминах героїв та розуміння характеру самої авторки – незламної, твердої, але глибоко ліричної й тендітної особистості, мораль для якої – основоположне життєве кредо.

Четвертий розділ – сумна і славна епопея життєвого і творчого шляху одного з улюблених письменників Наталі Борисівни – Миколи Куліша, доля якого є історією українського буття першої третини ХХ ст. Принцип укладення наукових публікацій у цьому розділі справді прикметний: це не хронологічна послідовність, а поступове проникнення у Кулішеве життя, його світогляд і переконання, пізнання сутності його душі і творчості. Фрагмент із неопублікованої книги стає прологом до нових розвідок, підпорядкованих логіці розкриття творчого становлення, духовного розвитку Куліша.

П’ятий розділ знайомить читачів із творчістю Івана Кочерги та Івана Дніпровського. Творчість Кочерги Наталя Кузякіна називає закономірним і необхідним явищем, що будувалося на історичних засадах. Ідучи шляхом «шіллеризації», драматург створював п’єси з яскраво вираженим ігровим характером та майстерно сконструйованим сюжетом. «Так, без сумніву, Кочерга не народився новатором, шукачем незвіданих, нових шляхів у драматургії…, та в кращих творах Кочерги… достойності «гарно зробленої п’єси» цілком перекривають її вади, а традиційність драматургічних жанрів відповідає структурі художнього бачення драматурга», – слушно писала дослідниця. Детально розкриває вона і малодосліджену сторону творчості Івана Кочерги як театрального критика.

Дещо незвичним постає зі сторінок нарису Наталі Кузякіної драматург Іван Дніпровський (Іван Шевченко), творчість та життєву позицію якого дослідниця репрезентує вельми критично, хоча й справедливо вказуючи на недоліки його творів та хибність моральних засад. Чи не найвищою його заслугою дослідниця вважає створення літературного щоденника та літературного портрета Миколи Хвильового, крізь призму якого постає літературне життя 20-х років.

Справжній шок читач переживає, гортаючи сторінки шостого розділу «Україністика ХХ століття: відкриття архівів». Скалічені долі мільйонів українців сконцентровані у життєвих трагедіях митців – Миколи Куліша, Леся Курбаса, Олександра Довженка, Миколи Зерова, Миколи Хвильового та багатьох-багатьох інших. За словами Наталі Кузякіної, «світ Куліша – як і світ його духовних учителів – Толстого, Достоєвського, Чехова – заснований на міцних засадах моралі», а тому й репресії були, як це не страшно, неминучими… Самогубство Хвильового аж ніяк не стало несподіваним для його друзів, кожен з яких подумки також готував себе до страшного кінця. Не був винятком і Куліш, який «відкрито провістив загибель свою і друзів ще 1926 року у драмі «Зонá», яку заборонили і тому ніхто її не знав». Драматург тримався на допитах з останніх сил, а втратити сили було від чого: окрім фізичних і моральних знущань слідчих, нестерпними були й свідчення колишніх друзів та знайомих, котрі під божевільним страхом смерті зводили наклепи один на одного – та хто тепер може засудити вчинки розчавлених бездушною сталінською машиною? Погодився зі своєю «виною» і Куліш, однак від його свідчень не постраждала жодна жива душа. Таємницею віє від відчайдушного вчинку Куліша, який залишив нащадкам свою сповідь у вигляді доносу співкамерника Е.Штейнберга: «Становище української літератури він вважає трагічним. Талановитий письменник мусить або відмовитись від української літератури, або перекочувати до російської, а якщо він дослухається до голосу свого серця і створить справжній художній твір, його посадять до тюрми».

Із Соловками Кузякіна знайомить читачів на основі листів М.Зерова, М.Куліша, Г. Епіка, В.Підмогильного. Їх останні епістолярії сповнені болю й гіркоти безнадійності – а ще ж треба було заспокоїти рідних, збадьорити дружин і запевнити, що все в цілому «добре». Усі вони перебували недалеко один від одного, але були позбавлені можливості спілкуватися й підтримувати одне одного.

Окремий розділ («Русистика. Компаративні студії») наукового збірника становлять праці з російської літератури. Примхливі творчі стосунки М.Булгакова та Дем’яна Бєдного доктор мистецтвознавства аналізує цікаво й несподівано для багатьох читачів, віднаходячи глибинні зв’язки і впливи між творчими долями цих абсолютно несхожих письменників, полеміка між якими знаходиться у найглибших шарах текстів і виведена на поверхню завдяки тонкому дослідженню та серйозному заглибленню у психологію творчості кожного: «Произведения Демьяна Бедного, его герои, ситуации вокруг них, так или иначе, в прямых или опосредованных формах, мельком или глубоко, отразились в творчестве Михаила Булгакова.  В совокупности возник важный пласт общественно-литературной полемики, без понимания которого невозможно уяснить сложные связи Булгакова с историческим временем».

Рецензії на театральні вистави за романом «Дон Кіхот» та аналіз сьогодення і перспективи українського і російського сучасних театрів стали предметом розгляду в розділі «Рецензії Наталі Кузякіної на книги і театральні вистави». Глибинна сутність і психологічні складнощі написання спогадів про епоху досліджено у рецензії на мемуари Юрія Смолича «Розповідь про неспокій». Безліч цікавих, не відомих раніше фактів і подробиць про літературно-мистецьке життя 20-30-х років відкриваються зі сторінок Смоличевих мемуарів, чимало фактів так і не виринають на поверхню  внаслідок низки відомих об’єктивних причин, на які слушно вказує Наталя Кузякіна: «…писання мемуарів – це насамперед жорстоке психологічне випробування для самого митця, найсуворіше випробування тут проходить насамперед особа автора: уперше він виступає перед читачем «голісінький», без белетристичних ходуль та рятівного кола літературних героїв». Підтримуючи письменника за його неймовірну сміливість, авторка рецензії, втім, вказує і на недоліки мемуарів – занадто виражене авторське «я», котре іноді стає непотрібною призмою, крізь яку автор пропускає події та особистості митців. Рішучу критику викликають спогади про Миколу Куліша, характеристику якому Юрій Смолич дає не зовсім об’єктивну й справедливу, з чим, зрозуміло, не могла погодитися дослідниця творчості письменника попри те, що вихід книги та рецензії на неї припав на 1969 рік: сміливості Наталі Кузякіній, вочевидь, ніколи не бракувало.

Окремий розділ складають розповіді про життя Куліша в Одесі у першій половині 20-х років та про кохання до О.К. Корнеєвої-Маслової, любовно-дружні почуття до якої робили душу митця умиротворенішою. Про це свідчать, зокрема, його листи: «Багато страждань, багато зла в житті, а ми, борці за нове, самі забруднились і отупіли… Про що мрію? Стати хорошою людиною…» – писав Куліш у листі до коханої жінки.

Десятий і одинадцятий розділи присвячені професійній діяльності та людській особистості Кузякіної: її голос – голос блискучого мистецтвознавця – ніби відходить на другий план, поступаючись спогадам і палкій полеміці між тими, хто підтримував дослідницю в її наукових пошуках, та тими, хто виступав необ’єктивним опонентом, цькуючи за неординарність наукового трактування. Розділ «Рецепція та інтерпретація публікацій Наталі Кузякіної» має зручний формальний поділ на два підрозділи – «pro» та «contra». Дискусія, що розгорнулася довкола постаті дослідниці у середині 60-х, стає ближчою і зрозумілішою завдяки зібраним тут критичним виступам з аналізом її праць. Прикметно, що упорядник книги представила на розсуд читача і протилежні думки, даючи змогу самостійно зробити висновки та об’єктивно оцінити дискусію. Втім, висновки напрошуються самі: суть протилежних поглядів на діяльність науковця зводилася до галасливого захисту О.Корнійчука та закидів у сумнівах щодо соціалістичного оптимізму.

В останньому розділі («Memoria») зібрано спогади друзів, студентів, знайомих Наталі Борисівни, в яких вона постає не лише як талановитий науковець, але й чесна, добропорядна людина, вірний друг і незамінний порадник молоді. «Долг живых – вернуть в Украину ее труды, издать их, дать им возможность работать на день сегодняшний и завтрашний», – заповідав Борис Дерев’янко. І Валентині Саєнко безперечно вдалося виконати цей заповіт, донісши до нас об’єктивну правду про діяльність Наталі Кузякіної та її творчу й людську долю. Чималу цінність для кожного дослідника та небайдужої людини становлять докладний бібліографічний покажчик праць Н.Б. Кузякіної, що нараховує 214 позицій; іменний покажчик, упорядкований за алфавітом, та, безумовно, низка ілюстрацій – фотографій та листів Н.Кузякіної.