У пошуках загубленого голосу, або «Постскриптум ненаписаного»

Ярослав Павлюк. Фото з сайту litforum.org

Важливою у творчому доробку Ярослава Павлюка стала історична повість «Нічний імператор» про сторінки української та російської історії XVIII століття, пори післяпетровських двірцевих переворотів у Петербурзі, спалаху Гетьманщини, а потім, після утвердження на престолі Катерини ІІ, ліквідації Запорозької Січі, зокрема участь у цих процесах роду Розумовських – нащадків козацького роду Розумів. Для письменника мало белетризувати факти історії, навіть такі, сам переказ яких обіцяє викликати інтерес читачів, творити щось на зразок вальтер-скоттівського типу роману. Та, зрештою, події того часу відомі і з історичних праць, і з художніх інтерпретацій.

Я.Павлюк пропонує не так власну версію подій, як шукає механізмів, що приводили в рух різні суспільні сили, під дією яких відбувався карнавал історичного дійства, передусім, як здійснювалося перетворення Московії у Російську імперію, її перехід із рангу провінційної, напівзалежної від татарських улісів країни на авансцену політичного театру Європи, а водночас як це перетворення супроводилося драмою України. Драмою тим більше болісною, бо піднесення північного сусіда відбувалося коштом – військовим, науковим, культурним – України, початок чому поклала Переяславська угода 1654 р., а потім поразка шведсько-козацьких військ у Полтавській битві 1709 р, знищення гетьманської столиці Батурина, обмеження автономії Гетьманської держави і, нарешті, ліквідація Катериною ІІ Запорозької Січі.

Події у «Нічному імператорі» розгортаються в основному з середини ХVIII століття і пов’язані з подіями в Росії після смерті Петра І, участі в державному житті Російської імперії кількох поколінь Розумовських: Олексія – сина козацького роду Розумів, що спершу співав у придворній капелі у Петербурзі, а потім став фаворитом імператриці Єлизавети Петрівни, взявши участь у двірцевому перевороті 1741 р., його брата Кирила, який став президентом імператорської Академії наук і був останнім гетьманом України, а в 1762 р. взяв участь у перевороті на користь Катерини ІІ, чим, власне, підписав смертний вирок Гетьманщині, та Андрія, Кирилового сина – графа, блискучого дипломата, посла Росії у Неаполітанському королівстві, Швеції, Австрії. Меценат мистецтва, знайомий Гайдна, Моцарта, він одним із перших оцінив і виконував (був добрим скрипалем) творчість Бетговена, який з його голосу записав і обробив кілька українських пісень.

У повісті відтворені перипетії змов і двірцевих переворотів, розправ із реальними та ймовірними суперниками й конкурентами на царський престол. Події твору базовані на різних історичних джерелах, що свідчить про велику підготовчу роботу письменника.

Немає потреби переказувати хитросплетіння змов і вчинків, піднесень і падінь персонажів. По-перше, тут критик прозаїкові не конкурент, а по-друге, хто хотів би з’ясувати міру достовірності зображеного, може познайомитися з працями істориків про цей період у розвитку України та Росії. Принагідно зазначу, що свою інтерпретацію подій того часу ще в шістдесяті роки минулого століття запропонував Роман Іваничук у романі «Журавлиний крик».

Для мене у повісті «Нічний імператор» найважливішим є не перебіг подій, а супровідний мотив поступової втрати родового козацького, власне українського патріотизму і трансформація його в імперську психологію. Сьогодні час від часу з’являються цікаві дослідження формування такої, за словами М.Бердяєва, химери, як російський етнос (назву хоча б тритомник В.Білінського «Моксель, або Московія» та «Москва Ординська (ХІІІ-ХVІ століття)», статті Г.Півторака «Звідки ми і наша мова: Походження української і російської мов: міфи й історична правда», П.Кралюка «Москва сльозам не вірить, або Чи є росіяни слов’янами?» та ін. (публіковані, зокрема, в газеті «День»), базовані на широкому історичному, етнологічному, мовознавчому матеріалі, серед іншого – на працях і російських учених А.Уварова, В.Ключевського, М.Покровського, Н.Трубецького.

У повісті «Нічний імператор» Кирило Розумовський, доживаючи віку у Батурині, при великих маєтностях та добрій пенсії, дорікає собі за підтримку Катерини, яка зруйнувала Січ. Натомість його син Андрій Кирилович довершує свій життєвий шлях уже як російський сановник, граф, для якого Україна вже лише родинна легенда, а її культура зосереджується на пісні «Їхав козак за Дунай», наспівуваній Бетговену, який глухне. Сюжетна частина «Нічного імператора» завершується саме тією постаттю, яка демонструє і епогей роду Розумовських і його епілог. У тому, що на батьківщині рід Розумовських згас, зате пустив пагіння поза межею рідної землі (третій син Кирила Григорій, учений мінералог, одружився у Моравії, де діти від його другого шлюбу поклали початок австрійській гілці Розумовських, що існує й досі), є своя символіка і своя драма.

Розкривається і завершується ця драма у третій, найкоротшій частині повісті. Драматизм цей пов’язаний із постаттю того-таки Бетговена. Саме він, славетний композитор, чужинець, розбудив у душі російського сановника, князя, чи не більшу тривогу, аніж пожежа в його палаці, що знищила багато творів мистецтва та цінних документів.

В українській літературі цю драму як на рівні особистої долі Андрія Розумовського, так і долі всієї України, уже розкривав Юрій Косач в оповіданні «Вечір у Розумовського», написаному в 1934 р. У творах Ю.Косача і Я.Павлюка спільною є, назву її так, конфліктна ситуація: розбіжність Бетговена і Розумовського у ставленні до Наполеона, який проголошує у Європі ідеї свободи, рівності і братерства. Бетговен не може збагнути, чому українці не шукають контакту з Наполеоном. З його допомогою, гадає композитор, Україна могла б звільнитися від російської залежності і здобути державну незалежність.

У творах Ю.Косача і Я.Павлюка Андрій Розумовський реагує на такі думки Бетговена негативно, однак у неприйнятті такого шляху в обох авторів є певний нюанс. Як стверджує дослідник історичної прози Ю.Косача С.Романов, «перспективи визволення від тиранії, які відкрив перед уярмленими народами приклад Французької Республіки, залишають Розумовського майже байдужим. Так, на закид Бетговена про те, що він працює на країну, яка поневолила його батьківщину, граф ладен лише відповісти, що «працює для імперії так само, як поляк Чарторийський… себто дуже мало». Патріотичні ж пориви Розумовського зводяться в основному до перечитувань Котляревського та згадок про далеку і вже напівзабуту вітчизну, а в хвилинах меланхолії ще й розповідями Бетговену про «демократичну» Запорозьку Січ і наспівування народних пісень». Д.Донцов свого часу у відгуку на твір Ю.Косача цю ситуацію прокоментував пряміше й категоричніше: «Малороса даремно вчить патріотизму чужинець Бетговен… граф Андрій лишається при царі».

У творі Я.Павлюка розмова між Андрієм Розумовським і Бетговеном «документована»: «Напевно, до них хтось підсів, і композитор написав питання виключно для князя, щоб ніхто більше не почув: «…Чому ви не зійшлися таємно з Наполеоном, як Мазепа з Карлом? Ви ж мали унікальний шанс стати гетьманом? Бонапарт брав Росію, як хлопчак! Йому треба було створити незалежну Україну, перезимувати, а весною рушити на Москву», – записав Бетговен. «Я завершив би на ешафоті», – відписав Розумовський.

І – останні речення розділу: «Видер і спалив сторінку з записом про Наполеона, Мазепу та ешафот. Розбив келих на щастя».

Оскільки дійшло до порівняльної характеристики Ю.Косача та Я.Павлюка й оцінку Косачевого твору в монографії С.Романова, то скористаємося застосованою дослідником для мотивації поведінки Андрія Розумовського класифікацією типів української людини ХVIII-XIX ст., запропонованою Миколою Шлемкевичем у праці «Загублена українська людина». Шлемкевич визначив чотири типи української людини: тип «старосвітського поміщика», життєвий ідеал для якого – тихе й безжурне існування, позбавлене будь-яких громадських поривань; тип «сковородинської людини», зусилля якої зосереджені на духовному самовдосконаленні і відході від пристрастей суспільно-політичного життя; тип «гоголівської людини», яка, не бачачи перспектив реалізації своїх потенційних можливостей на ґрунті українського національного життя, намагалася реалізувати себе в загальноросійському імперському масштабі, тобто, кажучи словами М.Шлемкевича, «виходила на биті шляхи історії, а що на них не було вже українських поїздів, вона пересідала до нових, російських імперських возів», і, нарешті, тип «шевченківської людини», зразок національного характеру, що народився «з пориву створити свій власний світ із власних джерел і власних сил… Візія свого світу з вільним і справедливим уладом – опановує цю людину».

Андрія Розумовського є підстави віднести до типу «гоголівської людини», типу, що віддає свій розум і талант імперії, яка уярмила його власний народ, його батьківщину. Це навіть не «найми у сусідів» (І.Франко), тут усе начебто твоє, хоч насправді все вороже.

Але чи не хочемо ми відчитати в «Нічному імператорі» ширших історіософських проблем, побачити в колізіях повісті поведінкові орієнтири, які через століття скристалізувалися у постатях Миколи Гоголя і Тараса Шевченка? Що такий підхід не є безпідставним і що письменник міркував у такому «ракурсі» (апелюючи до назви однієї із збірок письменника), свідчить диптих «Подвійне задзеркалля» – своєрідний гібрид дорожніх нотаток і філософських рефлексій.

Перша частина цього тексту має назву «Шевченко», друга – «Гоголь». Це не просто фіксація того, що випадково спало на думку, нотатки мають під собою фактографічну основу, своє витлумачення текстів письменників, роздуми над висловлюваннями про Шевченка і Гоголя вітчизняних та чужоземних авторів.

Я.Павлюк не боїться залучати до своїх розважань і негативні відгуки, шукати в деяких із них свою логіку і свій глузд, але назагал воліє перевіряти їх власним прочитанням текстів і винесенням власних вердиктів – перед нами суто суб’єктивний підхід і суб’єктивні оцінки. У цих розмірковуваннях переплелося усе: естетика, філософія, реальність і уява, тверезий підхід і містика, роздуми про еволюцію таланту тощо.

Тільки одне слово з вірша «Ми вкупочці колись росли…»: «Слова дощем порозмивались… І не дощем і не слова…», на думку автора, досягли такої незбагненної глибини, яка доступна тільки геніям, та водночас зберегли національний лад висловлення. Я.Павлюк бачить у цьому асоціативному спалаху еволюцію від прямого фольклоризму до тих можливостей слова, які принесло в поезію ХХ століття.

Але основна проблема в іншому: чи обрані Гоголем і Шевченком життєві і творчі дороги були альтернативними, а чи передбачали зустріч у… задзеркаллі, позаяк ці два великі українці у житті так ніколи й не зустрілися, хоч і мешкали певний час недалеко один від одного, мали спільних друзів і прихильників. Самі Шевченко і Гоголь не дадуть на це питання однозначної і прямої відповіді, бо в різний час відповідали на нього по-різному. Чи ж допоможуть авторові розв’язати цю складну дилему інші авторитети?

«Влітку 1990 року львівська художниця і письменниця Ольга Скоробогатько записала у розмовний зошит Святослава Гординського (письменник у дитинстві втратив слух і спілкувався за допомогою записок. – М.І.): «Чи не гніваєтеся на Гоголя, що писав російською?»

«Чи маю гніватися на великого ірландця Бернарда Шоу, що писав англійською» – була відповідь з усмішкою».

А далі – патетичне P.S.: «Ширяться Шевченко та Гоголь, розгортаються вверх і вниз, і несуть свої слова, як несе воду Дніпро, і ніхто не сміє стати їм на дорозі. Ніхто і ніколи не напише так, як вони, не повернеться отак обличчям до світу, як наші побратими, до – «возникшей, подобно комете, Малороссии…».

Згадаймо уроки історії – уже ближчої до нас, із ХХ століття. Як багато політичних, військових діячів, учених та митців українського походження, що посідали у Росії високі становища, після революції 1917 року повернулися в Україну й активно включилися у творення національної держави, а після поразки Визвольних змагань, переносячи злигодні еміграційного життя, творили Україну як духовну субстанцію. Чи могли серед таких бути Кирило та Андрій Розумовські? Нагадаймо фразу першого: «Ет, не мав я Петра Третього топити!» та завершення третьої – Андрієвої – частини «Нічного імператора: «У каміні трісло поліно – у комин полетів сніп іскор. Князь перечитав написане і замислився. Дивився на вогонь, думав… Видер і спалив сторінку із записом про Наполеона, Мазепу та ешафот».

Але чому ж повість має назву «Нічний імператор» і жанрове окреслення «історична поема»? Читач може висувати різні аргументи такого жанрового визначення, та він, мабуть, не знайшов би його, якби автор сам не прийшов на допомогу. У четвертій частині твору він зазначив, що це поляк Казимир Валішевський викопав десь у заморських архівах філософське псевдо Андрія Розумовського – «Нічний імператор», під яким той заховався від дурнів у дипломатичних депешах. Валішевський на основі цього факту зробив такий висновок: «Його особливе місце в історії фаворитизму… – як мені здається, у зв’язку з надзвичайною щирістю душі, з якою прожив дивовижне життя. Був він норову насмішливого, без найменшого натяку на лестощі, і володів власним, дуже широким філософським поглядом».

Ця вказівка, як і багато інших виписок із праць істориків, письменників, вводить нас у процес самого творення цієї «історичної поеми». На суто поетикальне питання автор відповіді не дає, констатуючи лише, що обрид сам собі з рукописом цього «незакінченого історичного роману, який робився поемою». Тут уже хіба що схочемо бачити натяк на аналогію з «Мертвими душами» Гоголя – теж поемою.

Четверта частина «Нічного імператора» має ще одне жанрове окреслення, уже з музичної сфери, рондо – форми, для якої характерне чергування основної теми та різних епізодів. У тексті Я.Павлюка справді багато епізодів різного змісту чергуються з асоціативними переходами від реалій ХVІІІ століття до прикмет сьогоднішнього дня, які виразно між собою кореспондують.

Повний текст статті буде надруковано у збірнику, що готується до видання.