Ярослав Мельник: «Я є людина лісу»

Ярослав Мельник

Абсолютно незвичайна розмова з письменником і філософом, чиє ім’я відоме більше за кордоном, ніж в Україні, звідки він родом, із літературним критиком, який свого часу відкрив не одне тепер уже “класичне” для сучасної української літератури ім’я.

– Ярославе, Ти активно розпочинав як літературний критик: рано дебютував, багато друкувався як у київських, так і в московських виданнях, полемізував, і взагалі мав репутацію гострого на слово літературного експерта. А потім раптом кудись «пропав», причому на багато років. Що сталося?   

– Ти знаєш, я хвилююся. Підсвідомо я чекав цього інтерв’ю двадцять п’ять років. Бо це як «друге пришестя» на Україну. Хоча я не Христос, а лише автор оповідання про Христа. Весь цей час я був не стільки у зовнішній, скільки у внутрішній еміграції. Це якесь духовне явище, яке важко пояснити. Я там сформувався, до того ж, у різних сенсах. В українській мові є прекрасний вислів – «вийти на люди». Ним багато сказано. Вийти звідки? Що відбувається з людиною, коли вона виходить? «Являється». Що втрачає і що набуває? Дитина також виходить з утроби матері – і це для неї, як не дивно, дуже болючий процес. У кожному «явленні» ми вмираємо – і відроджуємося. Кант говорив про «річ у собі», яку неможливо пізнати, оскільки нам доступне лише «явище».

Так, я був і залишаюся «річчю в собі». Як кожен із нас. Чи я «пропав»? Це, може, філософія життя. А, може, натура. Я для себе не пропав. Не пропав для істоти, яка мене сотворила. Для творчості. І, смію думати, для України, до якої, може, мої твори, написані і видані за її межами, все-таки коли-небудь дійдуть. Ми всі є жертвами нашого часу, в якому ми є лише тоді, коли ми перебуваємо в якомусь «контексті». Я про це написав був у «Критиці». Але і «поза контекстом» ми всі є. Не треба думати, що є лише ті, хто «в полі зору». Я розвивався весь час ніби у своєму коконі. Але ось метелик вилетів. А був гусеницею. Хіба не є цей акт небезпечним для нього? В коконі бути безпечніше – та життя це щось ширше.

«Бути» і «бути для когось» – різні речі. Але багато хто думає, що він лише є, коли він «є для когось», для того чи іншого «контексту». Врешті, рано чи пізно наступає час, коли ми всі опинимося «поза контекстом». Той, хто нас привів у цей світ, вийме нас з наших «контекстів». Ким тоді ми себе будемо відчувати? Чи не краще з таким собою познайомитися вже тепер? Щоб не дуже здивуватися. Врешті, перед сном – «маленькою смертю» – ми всі вже «поза контекстами». Є собою.

Але є більш зрозумілі, пов’язані з долею, причини мого «зникнення» з українського контексту. Моя творча доля справді така, що я її й сам не можу зрозуміти (хоча ні, розумію). Певно, виною і мій незалежний характер – адже спеціально підписував статті «село таке-то» (бо там їх і писав). Хотів писати що думав, не зважаючи на авторитети (тим і ускладнив собі багато чого – ті ж дебюти в інших жанрах). Ніколи не належав до «гуртів» – мало кого знав особисто – «сампособійчик» –а потім, після філфаку Львівського університету, поїхав у Москву, вступив за рекомендацією СПУ в аспірантуру Літінституту і закінчив (науковий керівник М. Чудакова, Сидоров ректор), зустрів в гуртожитку на Добролюбова аспірантку-литовку – і от тепер в Євросоюзі… Але це лише поверхня. Усе набагато складніше.

 

Книги Ярослава Мельника - українською, російською, литовською, французькою

– Отже, після Москви Ти потрапив до Литви. Якою Ти її застав? Як адаптувався до цілком нових обставин? Коли і як вирішив узятися за прозу?

– Я бачив танки, які їхали атакувати Вільнюський телецентр. Брав участь у багатьох мітингах литовців. Потім Литва дуже швидко стала сучасною західною державою, членом Євросоюзу і НАТО, яка не має наших проблем із мовою і самосвідомістю.

Щодо прози, то я не вирішив взятися за прозу – я її писав завжди. Але не мені розповідати, що означало в ті часи (як тепер – не знаю) відомому гострому критику самому виступати в ролі прозаїка чи поета. Через те, що я писав про сучасних мені письменників те, що думав, не зважаючи на імена, я багато, як уже сказав, натерпівся. Адже я, виходячи суто з тексту, чіпав і імена тих, хто вважався класиком, і до мене їх ніхто не смів чіпати. А я думав, що є текст, а не ім’я.

Видно, будучи юним і «праведним», я порушив якісь правила гри. Бо мені заблокували надовго дорогу в Спілку письменників, у яку я вступив лише 1989 року, а до цього мої документи, не зважаючи на те, що за кількістю потрібних опублікованих матеріалів я в рази перевершував «норму», потрібну для вступу в Спілку, хтось «гальмував» роками. Навіть той факт, що мене рекомендував у Спілку «сам» Микола Жулинський, не мав у моєму випадку того значення, який мусив би мати (хоча, врешті, це допомогло). Таким же чином мені не дали ходу і як прозаїку та поету. Певно, дивно чути, що я ще і поезію писав (і пишу інколи досі). Так, я дебютував поезією в альманасі «Вітрила» разом із Малковичем та іншими сучасними тепер відомими авторами. А Дмитро Павличко, якого я до сих пір не маю честі особисто знати (і якого я високо ціную як поета, скільки б у кого не було претензій до нього як до особистості), написав мені на вислані йому колись вірші: «Ви – справжній поет» (є у мене в архіві його лист). Але це був лише відгук. Борис Олійник намагався допомогти, написав навіть внутрішню позитивну рецензію на мою поетичну книгу: але і це не вирішило питання її виходу. Мене блокували фронтально: прозу, поезію…

Прозу я писав завжди, та вже з певного часу не давав у видавництва. Всі уже звикли, що «Ярослав Мельник – це критик». А чи має право критик писати в інших жанрах? У подібних ситуаціях, пам’ятається, був не лише я – багато хто з критиків боязко обнародував себе в інших жанрах. Утримувався. Чи можна собі уявити, щоби Леонід Новиченко написав роман? Щоби Загребельний почав книги віршів видавати? Але з часом міграція між жанрами перестала сприйматися так одіозно. Такої професіоналізації критиків, прозаїків, поетів, яка була тоді, вже, певно, нема. Врешті, Марія Матіос, першим рецензентом першої книги якої я був, була поетом, і талановитим – а тепер вона цікавий прозаїк. А Забужко? Вона ж науковець – а тепер також відомий прозаїк, близька мені своїм залюбленням у філософію, хоча це і не мій стиль. Михайло Слабошпицький, який перший почав мене друкувати в «Літературній Україні» як зачинателя дискусій і фактично відкрив мене, тоді ще зеленого студента, як критика, пише оригінальну прозу.

 

Jaroslav Melnik. Les Parias d’Eden: romanas. - Paryžius: Robert Laffont, 1997.

– Розкажи про свої книги: що й де виходило, як сприймалося. Адже український читач знає лише Твою повість «Рояльна кімната», надруковану в журналі «Київська Русь», – і все.

– Та що тут розказувати? У мене більше десяти книг, різними мовами. В основному проза, хоча є і книга філософії. Є маленька книжечка українських віршів, видана Миколою Пшеничним дуже давно в м. Дубно. Є т книга літературно-критичних статей про сучасних письменників (1991 рік).

Як сприймається моя проза? Дуже добре. В Литві видано п’ять книг прози, дві з яких були номіновані на «Книгу року». В 2009 р. у Литві мені присудили першу премію в номінації «Оповідання року». Є й інші престижні літературні премії. Мушу сказати, що «Книга року» – це подія для всієї країни, бо три місяці п’ять відібраних комісією, що складається з літературних критиків, книг обговорюють, за підтримкою державних радіо і телебачення, всією країною, літературознавці пишуть статті, беруть інтерв’ю в авторів, відбуваються обговорення у бібліотеках, навіть розвішують плакати з обкладинками книг на зупинках. Із «п’ятірки» читачі голосуванням вибирають потім одну. Також Інститут літератури Академії наук визначає «12 найбільш творчих книг року». Двічі мою прозу літературознавці і критики включали в ці списки (в тому числі цього року).

– У Литві Ти, як про тебе пишуть критики, «один з найбільш таємничих письменників», і тут Тебе вважають мало не класиком – за Твоїми повістями складають випускні екзамени, цього року Твою книгу номіновано на Європейську літературну премію в категорії художньої прози. А як ідентифікуєш себе Ти сам? Як український письменник у Литві? Чи, може, в нинішні динамічні часи усе стало зовсім відносним?

– Український письменник у Литві? Чому не в Україні? Не у Франції (де мені доводиться проводити деякий час)? У світі? На планеті Земля? Сучасна людина не може жити без того, щоби не визначити, як називається квітка, замість того, щоби підійти і просто понюхати її. Цим я не хочу сказати, що я квітка. Я, може, будяк. Я знаю багато мов, пишу українською, бо вона рідна, але володію вільно і литовською – на такому рівні, що можу не оглядаючись писати. Є проблеми (як каже мій тато)? Подібні питання мені нагадують питання людей, яких питають: «Це чия пташка?». Хіба пташка може комусь належати? Я є людина. Вільна. Вся моя творчість – про це. Про людську свободу. У всіх сенсах.

Я є і на Україні: у мене там близькі, я чимало живу тут. Духовно, фізично. У мене свої траєкторії. Я ніколи не відділяв себе від землі, яка мені дала життя і дух. Зараз багато «українських» письменників, отримавши стипендії і гранти, більше живуть поза Україною, ніж я інколи на Україні. Так вони хто – українські письменники чи чиї? Де вони живуть? Ми існуємо в глобалізованому, дуже дивному, відносному, абсурдному світі, який зрозуміти неможливо. Сподіваюся, моя творчість нарешті дійде до українського читача, і він цей мій погляд на реальність як на видимість, відчує.

Хоча наша давня традиція раціонального мислення змушує нас класифікувати те, що не класифікується. Мені здається, такий письменник, як Андрій Курков, прекрасно це відчув на собі, бо спробуй людям, світу – в його ситуації – поясни, чий ти письменник. Бувають досить складні випадки, які не підлягають класифікації.

Ні, я згоден, людина змушена себе з чимсь ідентифікувати, бо це її точка опори. Але в сучасної людини, яка все більше стає «людиною світу» (літаки, Інтернет, падіння кордонів), це не так просто. Про це багато можуть розповісти українські емігранти і діти емігрантів. Я знаю французів, які є українцями, і знаю українців, які є французами. Як вони живуть? Як не сходять з розуму? У них нормальна самоідентифікація. Тому що вони не питають себе, хто вони. Вони просто є. Слухаючи своє серце.

 

Jaroslavas Melnikas. Kelias į rojų: siurrealistinis romanas, apysakos ir apsakymai. Baltos lankos, 2010.

– Твоя проза дуже незвична, оскільки Твої герої нерідко перебувають на межі між реальністю та ірреальністю; це люди, психіка яких дуже крихка. Що змушує Тебе зазирати «по той бік» узвичаєного людського буття? Як вдається відтворити мислення і поведінку людини, що перебуває у маячному стані, – це наслідок спостережень чи, може, й спеціального студіювання праць із психіатрії? Виходить вельми і вельми пронизливо…

– Не знаю, чи це можна назвати маячним станом. Ми всі в певні моменти життя у цих станах бували. Швидше це щось містичне. До речі, у мене «там», в іншому контексті, реноме письменника-«містика». Кажуть, що мої твори здатні викликати в деяких читачів прострацію. Або катарсис. Так, мене не дуже цікавлять буденні стани і думки, які переживає людина. Мене цікавлять «стани на межі», обличчям до вічного, до вічних питань, в яких тільки і виявляється людський дух. Чим стає людина, якщо вона переступає межі того, що ми умовилися називати «людиною» (в інші епохи і в інших місцях – це поняття було і буде іншим).

Справа в тому, що я працюю з архетипами. Майже в кожному моєму творі (повторю слова критиків) велику роль грає метафора (привіт Миколі Рябчуку) і символ. Якщо вдається дати голос архетипу – це магічно діє на читача. Вже не кажу, що сам автор тоді просто зникає.

Ти справді добре підмітив деяку «надірваність» моїх героїв – але це не має нічого спільного з психіатрією. Навіть якщо я з відчаю притискаю власний (власний, а не чужий) палець дверми – це не обов’язково ознака психічної хвороби. Я це можу робити в знак протесту. Проти цього життя. В цьому плані я, за Ніцше, прихильник Діонісія. Я думаю, що мої твори цікаві не тільки інтелектуалам (мою прозу часто називають «інтелектуальною», «екзистенційною»), але і молоді, з її жагою крайнощів і стихійного протесту. Чомусь я думаю, що я зовсім по іншому, на іншому рівні, але говорю про те, про що говорять такі сучасні і зовсім на мене не подібні письменники, як Жадан чи Дереш. На глибині, в своїй прозі, я десь залишився тим «гарячим» двадцятилітнім критиком, яким Ти мене пам’ятаєш.

Тільки мене не цікавить реалізм на актуальному зрізі. Я відчуваю відразу до опису реальності навколо мене. Наприклад, фізично не можу назвати ні одного міста, в якому живуть мої герої. Ані акцентувати ознаки часу. Моя реальність – водночас наша і паралельна. Моя стихія – метафора і символ. Я бачу життя як метафору. Бо таким воно насправді є.

Коли людина знаходиться обличчям до великих таємниць буття, коли «бачить Бога» –в її свідомості відбувається зсув. Я це вважаю шляхом до свободи. Я не вірю в цю реальність, що мене оточує. Коли-небудь я про це скажу більше.

 

Філософські мініатюри "Дуже дивний будиночок" (2008)

– Нещодавно гортав Твою збірку критичних статей, видану ще в 1991 р., і пригадав, як свого часу в «Літературній Україні» ви з Миколою Рябчуком дискутували про поезію «метафоричну» і «сповідальну». А чи відомо Тобі, що та дискусія певною мірою спровокувала наприкінці 1980-х появу такої літературної групи, як Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець)? Абревіатура «Бу-Ба-Бу» означала Буфонада-Балаган-Бурлеск, – себто, йшлося про щось ТРЕТЄ, не схоже ані на «метафористів», ані на «сповідальників». І взагалі: за роки, що минули, чи не випав з поля Твого зору український літературний контекст?

– Все правильно. Рябчук, якого я, попри те, що ми з ним були опонентами (і особисто ми бачилися хіба що раз чи два, коли він ще жив у Львові), поважаю за його розум і пристрасть, тоді не зрозумів мене, бо я не виступав за бездарні «сповідальні» вірші, а лише за наявність у поета справжнього ліричного почуття, яке давало би метафоричному мисленню живе дихання. Адже як метафорична простота, так і метафорична складність – можуть бути однаково бездарними й однаково талановитими. Я не виступав проти метафори як такої. Адже я потім написав у «Вітчизні» про Василя Стуса, який настільки густо метафоричний, як мало хто. Як, думаю, Микола не виступав проти сповідальності як такої. Врешті, мені здається, ми зійшлися на думці, що проблема була надумана. Але деяке спрощення, може, в ті часи й було потрібне, щоби виникла гостра дискусія, в яку втягнулося досить багато критиків і письменників, причому ми вели дискусію відразу в кількох виданнях – почавши з «Літературної України» і закінчуючи «Вітчизною» – і, зрештою, з’явилося те третє, про що Ти говориш. З’явилися «бубабісти» та інші. І для них уже наша дискусія не була актуальною.

– Я так зрозумів, що ти трохи слідкуєш за сучасною українською літературою. Які у тебе стосунки з сучасними українськими письменниками?

Міжнародний книжковий ярмарок у Вільнюсі

Та жодних. Бо я «випав з контексту». Так склалося (нема тут жодної зневаги до контексту, який є така ж реальність, як цей дощ за вікном, – але до пори до часу ти можеш не виходити з дому, а спостерігати за дощем через вікно). І тому ніби не існую. А що таке «існувати»? Я починаю «існувати» завдяки цьому ось інтерв’ю. Буде ще одне – то ще буду існувати (а якщо у мене візьме інтерв’ю телебачення – то ще більше буду існувати! – для себе і для інших). А не буде інтерв’ю – то мене взагалі не буде, а-я-яй. Це не смішно?

Я кажу, що думаю. Не кидаю камінь у город тих, хто по три інтерв’ю в день роздає. Бо я не знаю, чи я зміг би відмовлятися від «слави» (думаю, надрукую скоро на Україні своє філософське есе «Слава як фікція», після чого стануть більш зрозумілими лапки), якби вона, українська, стояла і настирливо стукала в мої двері (та щось не стукає, зараза). От я думаю – як це Шевченко, наш моральний авторитет, міг заявити «А слава – заповідь моя»? Зовсім недавно я був на відкритті пам’ятника Тарасові у старому Вільнюсі, де він прожив три роки. Литвин (який Володимир) з Києва приїхав відкривати. Був такий сонячний день. Тарас молодий, а не «з вусами», дивиться на мене. Співали «Реве». А одна з тих, хто виступали, сказала: «Уже в світі півтори тисячі пам’ятників Шевченкові, і ось вже і у Вільнюсі є. А вже будується в Узбекистані і ще десь там» (вже не пам’ятаю тих країн). І от я подумав: ого яка слава. Чи задоволений Тарас, там, на небесах (хоча пам’ятник був дуже потрібний, бо це символ)? От йому добре. Чи мріяв він про такий успіх, йдучи непевною ходою нічними вуличками Петербурга, неборака? Уявив пам’ятник Андруховичеві у Вільнюсі. Жартую. Ми забули жартувати – і в цьому наша біда. Все дискутуємо, кому Нобелівську премію пора вручити.

А якщо серйозно, я ціную всіх своїх колег по перу, незалежно від того, наскільки їх творчість мені подобається чи ні. І знаєш, як мені вдається їм не заздрити (хвороба, що роз’їдає українське літсередовище)? Дуже просто. Я за них радію! Що вони є, різні. Що вони працюють на українському полі. А ще – я відчуваю духовну спорідненість з цими людьми уже тому, що вони, як і я, собі створили іншу реальність, з допомогою слова, в якій і якою живуть. В якомусь сенсі ми всі брати і сестри. Це особлива порода людей. Вона кардинально відрізняється від політиків, бізнесменів і т.п. – які повністю раби лише однієї реальності, що вони її вважають єдино можливою. Та вони дуже помиляються. Сміється той, хто сміється останній. Рано чи пізно, пелена у них спаде з очей. Рано чи пізно ця гра закінчиться і прозріння настане.

– Наскільки я зрозумів, Ти, з одного боку, відомий в інших країнах письменник, а в Україні – «український контекст» Тебе ігнорує. Є в Тебе якісь претензії?

– Претензії? До кого? Ти жартуєш. Я все прекрасно розумію. Як мене можуть ігнорувати, якщо – десь із моєї вини, а десь з чужої – жодна з моїх прозових книг ще не була надрукована на Україні. Як вже сказав: я є, але не для даного контексту. Мене просто «не помічають», бо щоби мене «помітили», мого двометрового росту не вистачає – мені треба залізти ще на якийсь стовпчик, як у тому «виліз я на стовпчик, на дудочці граю»: на екран чи в інтерв’ю. Без цього я можу бути «річчю в собі» ще сто років. Та це не докір – це констатація факту: факту людської психології. Не можна від людей вимагати неможливого: поки не з’явишся, доти тебе нема, це нормальна психологія. І то ще багато хто хоче доторкнутися рукою, щоби пересвідчитися, що ти є, а не примарився.

Це парадокс моєї ситуації, у чомусь унікальної. От прочитав в одній статті, що «крім Куркова» – лише три українські прозаїки змогли на сьогодні видатися у Франції французькою мовою. Це Андрухович, Жадан і Дереш. Даруйте, а де Ярослав Мельник? Чи я взагалі є? Може, мені піти подивитися в дзеркало? Моя книга прози французькою мовою вийшла 1997 році, причому у великому французькому видавництві Robert Laffont. Перевидана 1999 року. Це не для того кажу, що для мене має якесь значення, що такої дрібниці на Україні не помітили, а лише щоби проілюструвати свої думки про «контекст». Як на мене, письменник повинен просто творити і менше думати, хто він і що і для кого, а контексти, рано чи пізно, самі прийдуть до нього. Або не прийдуть. Tant pis (і хай), як кажуть французи. Треба мати мужність жити і поза контекстом. Бо справжнє життя там.

 

Pasaulio pabaiga: apsakymai ir apysakos. Lietuvos rašytojų sąjungos leidykla. 2006

– А все-таки чи була в Тебе якась суто психологічна причина того, що Ти стільки років не пропонував свою творчість українському читачеві? Я не маю на увазі роки, коли Ти був відомий як критик, а в наступні роки.

– Та боявся. «З’явитися». Дурний якийсь комплекс. «Суто психологічна причина» – проста. За час моєї «відсутності» – в Україні поступово виросло ціле покоління нових «класиків» і «підкласиків», де я не бачив (хоча написав не менше, ніж вони) – собі вже місця (до того ж, і творчість моя на їхню не схожа). Хотів би сподіватися, що це лише комплекс, час покаже. Думаю, Ти цей психологічний момент розумієш. Тому, може, і зусиль не робив (може, і даремно). Дуже помінялися ролі – адже я був першим: першим рецензентом першої книги Марії Матіос, коли вона ще жила в Карпатах, поезій Герасим’юка, Римарука і т.д., Неборака і Пагутяк приймав у літстудію «Франкова кузня» Львівського університету і т.п. (пам’ятаю, як сьогодні). Пам’ятаю Ірванця, з яким мене познайомив Микола Пшеничний. Пам’ятаю, як одну ніч ночував у Малковича, якого ціную як тонкого неепатажного поета і видавця чудових книг. Тепер у них «імена» – що не дивно, за стільки років. Привіт Романові Піхманцеві, моєму найкращому другові студентських і гуртожитських років, з яким нас розвела доля. Я радий за них.

– Отже, Ти все-таки збираєшся «явитися» не лише через інтерв’ю, але й через свої тексти в «українському контексті»? Маю на увазі видання книг Твоєї прози.

– Чи це залежить від мене? Лише певною мірою. Адже я не видавець. Я можу тільки пропонувати. Я думаю, що я маю моральне право і обов’язок віддати мною написане на суд українського читача.

 

– Останнього Твого листа я отримав із села Смига на Рівненщині. Пам’ятаю, що Ти – звідти родом і що свої статті Ти підписував саме так: «Ярослав Мельник, с. Смига». Як змінюється воно? Як би Ти зіставив процеси, що відбуваються в Литві й Україні?

– Чи траплялося Тобі вернутися в минуле? Людина – якщо хоче бути людиною, а не чимсь дрібним-актуальним – повинна жити в різних часах. Час є відносне поняття. Як писав незабутній – мій улюблений – Затуливітер: «І лише тим багата вічність, Що наша пам’ять береже». Масштаб людини вимірюється її стосунками з часом.

У пісні одного барда є слова: «Якщо ти підеш, я буду дивитися на твоє пальто на цвяшку. Якщо зникне пальто, я буду дивитися на цвяшок. Якщо зникне цвяшок – я буду дивитися на місце, де був цвяшок». У людини не можна відібрати пам’ять. Матеріальне тут не панує. І в цьому її, людини, сила.

Селище в лісах (під древнім Кременцем, з іншого боку – не менш історичне Дубно), де я народився і прожив найважливіші десятиліття мого життя, було і залишиться для мене духовним островом у цьому шаленому і не зовсім справжньому світі. Воно є і завжди буде. Як те місце від цвяшка.

Я є людина лісу. Ліс мене сформував. Люди лісів – вони інші. Я люблю море, його стихію. Але біля моря, у степу, в полі – я відкритий будь-якому поглядові. Я не захищений. Я думаю, що якби козаки були не степові чорти, а більше лісові – то і вся історія України була би іншою. У них була би інша самість. Бо ліс дає іншу самосвідомість. Запорізька Січ також не була засаджена лісом. А от УПА була в лісах. У мене є теорія залежності історії від ландшафту.

Rojalio kambarys: apsakymai ir apysakos. Lietuvos rašytojų sąjungos leidykla. 2004

Ліс – це як материнська утроба. Ти заходиш за перші дерева і тебе нема. Як той хлопчик Талалая, поета, якого я дуже люблю і про якого колись писав, – він (спогад поета про дитинство) зайшов у малину і більше «ніколи не вийде звідтіля». Пропав навіки. В часі. І тим залишився. Це сильна метафора нашої глибокої одинокості і зустрічі з самістю. Лише там ми є істинні. Поза контекстом, який немислимий без гри і, значить, якоїсь несправжності, бо контекст є не що інше як ігрова форма людського буття. Ролі – рай і пекло нашого життя.

Щодо Литви, то у неї зовсім інша доля і ситуація. Там є свої проблеми, але там все простіше. Але Україна має свій шанс – вона велика. Я якось забув, що нас стільки. І українці якось цього не цінують. А дарма. Хай сьогодні україномовна Україна переживає не найкращі часи, але уявімо, що українців було би менше 3 мільйонів, як литовців. Уявімо, яким би було у нас почуття? Як на краю безодні. Тому я серцем дуже відчуваю цей маленький і гордий народ.

–  Що ж – Твоє «друге пришестя», здається, може бути інтригуючим… Ти виринаєш – мовби з небуття.

Ну так, воскрес. Але ми всі є – і ті хто «в контексті», і хто «поза ним». Не забуваймо про це. Ми всі є і коли-небудь можемо з’явитися.

Довідка «ЛітАкценту». Ярослав Мельник (Jaroslavas Melnikas) – литовсько-український письменник, літературний критик і філософ. Народився 1959 року в с. Смига на Рівненщині. Закінчив філологічний факультет Львівського національного університету ім. Франка, а також аспірантуру в Літературному інституті ім. Горького.
Автор кількох прозових, філософських і критичних книжок, у т. ч. виданих за межами Литви. Зарубіжні критики позитивно відгукуються про творчість Я. Мельника. Роман «Вигнанці Едему» (лит. «Išguitieji iš Edeno») було видано французькою мовою («Les Parias d’Eden») в одному з найбільших видавництв Франції. Лауреат літературної премії ім. Юргіса Кунчінаса 2008 року.
Живе у Вільнюсі (Литва).

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.