Пастух пташок

Василь Голобородько
Василь Голобородько

В одному ранньому вірші В.Голобородько писав:
Ти від мене пішла —
як з гілки пташка злетіла.
Ти від мене пішла —
я засохну, як гілка без пташки (1965)

Згадавши вірші поета, присвячені птахам (а це «Полотняні птахи» (1963), «Золота птаха» (1964), «Криваві солов’ї» (1964), «І спитав у птаха із суволоччу…» (1966), «Перелітні птахи» (1970), «Лелече гніздо» (1974), «Пташина сіянка» (1974), «Перелітні птахи на гілках…» (1977), «Соловейків теремок» (1979), «Соловейко» («Соловейко крижинку…») (1979), «Гніздо моє не високо і не низько…» (1981), «Зозуля при перуці» (1983), «З птахом» (1986), «Голоси з пташиного хору» (1986), «Соловейкове тьохкання» (1986), «Зустріч пташок» (1987), «Птах летить із торішньою…» (1988), «Підстрелена пташка» (1990), «Птаха пригадаєш…» (1991), «Птах нашої волі» (1994), «Ластів’яне щебетання» (2000), «Пташка поряд зі мною» (2001), «Навчаю курчаток» (2002), «Курчаткам холодно» (2002) та ін.) — можемо переконатися, що йому давно слід їх зібрати докупи й видати — услід за «Пастухом квітів» — збірку «Пастух пташок». Описуючи лелек, соловейків, зозуль, ластівок, курчаток, В. Голобородько, як писав І.Дзюба, шукає в них «клубочок тепла», прагнучи «духовного порозуміння» з природою, порозуміння з тими створіннями, які «виповнюють собою всю поетичну просторінь людського роду» (Сен-Жон Перс).

Птахи у В. Голобородька уособлюють то щастя, то горе, то пробудження в дівчині жіночого начала, то перетворюються на ялинкові іграшки, він милується їхніми гніздами, він малює їх кольоровими олівцями, він навчає курчаток, як жити в цьому світі, намагається їх зігріти, вони носять у дзьобах «слова привітання» закоханих, вони допомагають людині щось робити і т. ін.

Оспівуючи пташок, В. Голобородько використовує весь арсенал своїх образотворчих та версифікаційних засобів: Щодо останніх, то на них указав — у статті «У дивосвіті рідної хати (Кілька слів про поета, який щойно починається» (1965) І. Дзюба, виділивши «національні форми» (очевидно, насамперед малася на увазі форма думи), а також «переказовий речитатив», який «переливається в напругу мінливих ритмів».

В. Голобородько – поет, який перебуває в безупинному пошуку. Особливо результативними ці пошуки виявилися саме на «полі» пташиної теми. Птахам В. Голобородько присвятив дві збірки – «Українські птахи в українському краєвиді» (2002) та «Зозуля маслечко колотить. Українська міфопоезія» (2010). Обидві збірки мають багато спільного. Коли раніше В. Голобородько живив свою поезію українським фольклором, черпаючи з нього образи, поетичні засоби, то тепер у сфері його інтересів – розгадка таємниць фольклору, його формул. У цьому руслі слід розглядати й дві «пташині» збірки поезій В. Голобородька. Хід думок поета зрозуміє кожен, хто їх буде читати. Я ж хочу звернути увагу на інше – на формальні засоби, до яких удається поет у збірках «Українські птахи в українському пейзажі» та «Зозуля маслечко колотить», зокрема — речитативи. Уже в ранніх віршах В. Голобородько використовував повтор однієї й тієї ж фрази з мінімальними змінами в її тканині. Подібний засіб зустрічається у думах, його можна знайти у творах барокового поета Кирила Транквіліона-Ставровецького – ряд його віршів «тримаються» на багаторазовому повторі слова «радуйся» чи звертанні до «святої премудрості», до «сладчаишого Ісуса», до смерті. Синтаксичний паралелізм є у багатьох поезіях В. Голобородька. Для прикладу – «Лист до стежки» (1963):
…ще ходять тобою матері доїти корів,
ще бігають хлопчаки купатися до ставка,
ще ідуть дівчатка збирати суниці в ліс,
ще проходять тобою на роботу чоловіки…

Він є у віршах «З дитинства: дощ» (1963), «Золоті глечики груш» (1964), «Батько плаче» (1964), «Хочу, щоб хліб сміявся із столу…» (1964) та ін. Проте В. Голобородько, використовуючи давню форму, пішов іще далі. Він поєднав синтаксичний паралелізм із лексичним мінімалізмом. Ось, для прикладу, вірш «Чистила мати картоплю» (1963):
Хлопчик на гармоньці грав,
грав на гармоньці хлопчик.
«А де мій тато?» – запитував хлопчик,
хлопчик запитував: «А де мій тато?».

Словесний мінімалізм бачимо у віршах «Я запитую тебе…» (1964), «Пахнуть яблука» (1964), «Хто викопає косареві криницю…» (1964) та ін. Вершин майстерності у використанні словесного мінімалізму В. Голобородько досягає у віршах «Світло хати» (1964) та «Катерина» (1965): у першому поет повторює то словосполучення «посходилися сусіди…», то «ще вчора…», то «а сьогодні…», у другому – маємо рефрен:
чорні птахи звили свої гнізда в моїх очах
чорні птахи щебечуть в моїх очах
чорні птахи застують світ своїми чорними крилами.

Особливої виразності цей прийом набув у збірках В. Голобородька «Українські птахи в українському краєвиді» та «Зозуля маслечко колотить». У збірці «Українські птахи в українському краєвиді» поет поєднує його зі звичною для нього щедрою гамою кольорів, особливо тоді, коли треба описувати забарвлення пташок, фіксувати регіональні назви пташок, які асто відрізняються одна від одної однією-єдиною літерою, наголосом тощо (див., наприклад, вірш «Горлиця. Лісова ткаля», де подаються різні назви цієї пташки: тургавка, тургавонька, туркавочка, туркалка, гуркавка, туркочка, тукавка, тутавка, тутайка, туторка, туріючка, тручка, туркало, туркач, туртош, турок, торонда, торомба, горлиця, горличка, горленок, орлиця, орличка, орлик, гелничка, гелниця, гилниця… І так – майже у всіх віршах, що входять до збірника «Українські птахи в українському краєвиді»…). Ось фрагмент із вірша «Вівсянка. Найперша весняна пісенька»:
Вівсянко, вівсянко,
будь пташкою, яка збирає насіння трав,
щоб ми знали, як тебе за це називати,
будь найжовтішою з усіх вівсянок,
щоб ми знали, як тебе за це називати,
щоб ти відрізнялася від інших вівсянок,
будь пташкою з жовтим брюшком,
щоб знали, як тебе називати й ті,
хто бачить твоє жовте брюшко,
будь пташкою з жовтим пузцем,
щоб знали, як тебе називати й ті,
хто бачить твоє жовте пузце,
будь пташкою з жовтими грудьми,
щоб знали, як тебе називати й ті,
хто бачить твої жовті груди,
будь пташкою, яка ніби уся жовта,
щоб знали, як тебе називати й ті,
хто бачить тебе усю жовтою і т.д.

Як не дивно, В. Голобородько, вносячи мінімальні зміни в рядки, досягає максимального ефекту: він подає випуклий і яскравий портрет тієї чи іншої пташки.

Таке тяжіння до мінімальних засобів рано чи пізно мало б привести В. Голобородька до мінімалізму, причому до мінімалізму музичного, який полягає в безперервному повторенні певної мелодії десятки, а то й сотні разів поспіль, з мінімальними змінами чи без найменших змін у ній (скажімо, одну з п’єс французького композитора Еріка Саті треба грати безперервно 830 разів). За приклад справжнього мінімалістичного твору може правити вірш В. Голобородька «Тиждень (варіація вірша Михайля Семенка)» (1970):
понеділок понеділок понеділок понеділок понеділок понеділок понеділок.

У збірці «Українські птахи в українському краєвиді» привертає увагу вірш «Зеленяк: Птах зеленої неділі» – він складається із тричі повтореного сегменту про «найзеленішу пташку зеленого свята – Зеленої Неділі». У вірші «Золотий щур: Птах, що любить бджіл» маємо два повтори одного сегменту «Щуре, золотий щуре, ти, кажуть, маєш неприємний дух…». Вірш «Біла лелека: Птах, що має чорний знак на білому» просто переповнений різними повторами – ось лише один приклад:
…бо по всій Україні тебе чекають діти,
бо по всій Україні тебе хочуть приманити діти,
бо по всій Україні тобі хочуть діти махати руками
й запрошувати селитися у їхньому селі,
тільки у них на подвір’ї,
бо по всій Україні тебе чекають діти,
бо по всій Україні тебе приманюють діти,
бо по всій Україні тобі діти махають руками
й запрошують селитися тільки у їхньому селі,
тільки у них на подвір і…

Як відомо, мінімалістська музика часто набуває медитативного характеру, чим часто нагадує традиційну музику Близького і Далекого Сходу, Центральної і Південної Африки. Схоже, В. Голобородько хоче навіяти читачеві свою любов до птахів, до їхніх назв, до їхнього оперення, до особливостей їхньої поведінки. Йому приємно повторювати одні й ті ж рядки про птахів, а нам приємно їх слухати, як щебет ластівки, як тьохкання солов’я, як клацання лелеки.

Збірка «Зозуля маслечко колотить» – це вибух мінімалізму. В останні
роки В. Голобородько поглиблено вивчає казки. Він розуміє їх як зашифровані тексти. В основному під шифрування, на думку поета, потрапляли табуйовані сторони людського буття – інтимні стосунки тощо. Отож кожен вірш, включений до збірки «Зозуля маслечко колотить», нагадує ще й маленький трактат, у якому В. Голобородько розшифровує приховані смисли співу соловейка трьома голосами, скрекоту сороки, колотіння сорокою маслечка і т.д., та позаяк за таку складну справу береться поет, його трактати стають ще й віршами. Ось отут у пригоді йому й стає мінімалізм. І він із радістю двічі повторює фрагмент, який починається словами «як орють
на мак» і закінчується словами «ти – сам увесь», вісімдесят вісім разів повторює фразу про дівчину, яка «поводить себе належно звичаю» (вірш «Українська міфопоезія: Соловейко співає трьома голосами»), безліч разів обігрує слова про чорноклен, що розквітає на початку літа («Українська міфологія: На трійцю хату і подвір’я замаювано усяким листям і неодмінно гілками чорноклену»), щедро не раз і не двічі перелічує кольори, з яких складається веселка, а також кольори семи зірок і т.д. («Українська міфопоезія: Красна дівка — це веселка»).

В. Голобородько, як уже мовилося, належить до поетів, які перебувають у постійному пошуку. Думаю, майбутні дослідники його творчості легко виділять у ній ті чи інші періоди, і серед них неодмінно буде мінімалістський період, пов’язаний із його двома «пташиними» збірками.