Подачка від Януковича


В Україні сталася новина: з наступного року письменникам і видавцям вручатимуть премію Президента України «Українська книжка року». Взагалі-то, історія ця «з бородою»: премію «придумали» ще за В.Ющенка, але поки що не вручали. По-перше, відповідний Указ було підписано тільки 16 грудня 2009 року, коли каденція попереднього Президента вже завершувалася, а в 2010-му, як відомо, було вже «не до того». По-друге, змінилася й ситуація з «кадрами», які вирішують усе. Згідно з Указом В.Ющенка, Головою Комітету зі щорічної премії «Українська книжка року» призначався академік Ярослав Ісаєвич, а його заступником – Василь Шевченко, тодішній заступник Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України. Проте Ярослава Ісаєвича вже немає серед живих, а В.Шевченко давно втратив посаду, яку обіймав у 2009-му. І ось тепер, 30 вересня 2011 року, Ющенків Указ «реанімували»: премія залишається, внесено тільки зміни до складу Комітету. Очолить його Іван Драч, а його заступницею буде, звісно ж, Ганна Герман, віднині – головний «куратор» українського письменства. Разом із ними лауреатів визначатимуть О.Афонін, В.Баранов, М.Дмитренко, В.Дончик, Ю.Ковалів, П.Пононенко, П.Кралюк, М.Матіос, А.Мураховський, Е.Огар, В.Піскун, М.Попович та М.Сенченко. Щоправда, можливі й зміни, адже від усіх, окрім державних службовців Г.Герман та А.Мураховського, потрібна їхня ЗГОДА. Чи буде така згода від усіх, кого перелічено в Указі, сказати важко, але, певно, буде. Може, навіть уже є.

Тепер нагадаю, що то має бути за премія. Отже, передбачено відзнаки у трьох номінаціях:
1.    художня література;
2.    українознавство;
3.    дитяча література, а також посібники або підручники для дошкільників, учнів чи студентів.

З першою номінацією не все ясно, оскільки йдеться про «книжкові видання творів класичної (sic) або сучасної української прози, поезії, українських перекладів художньої літератури». Це означає, що на 50 відсотків грошової винагороди можуть претендувати, скажімо, Панас Мирний чи Леся Українка, решту отримає видавництво.

Другою номінацією, вочевидь, має займатися Петро Петрович Кононенко – лише він зможе визначити найкращі «книжкові видання творів, які формують знання про Україну, її народ, історію, культуру, науку», або «довідкові, енциклопедичні, краєзнавчі або картографічні видання». Розкид, як бачимо, величезний, бо ж і сама наука «українознавство», здається, не має берегів.

У третій номінації до дитячої літератури для чогось «приліпили» посібники й підручники.

Втім, дивуватися немає сенсу, оскільки поїзд пішов, отож уже цього року Комітет до 15 листопада збиратиме пропозиції, щоб до 15 березня підготувати проект Указу Президента про нагородження лауреатів, які отримають по 100 тис. грн. у кожній із трьох номінацій (винагорода ділиться навпіл між автором і видавцями).

Таким чином, з’являється щось схоже на альтернативу Шевченківській премії. Ще одна державна винагорода літераторам, цього разу персонально «освячена» президентським іменем! Так би мовити, письменникам від «письменника». Ось тут і виникають запитання морального характеру: а чи не виглядає нова премія як подачка, як милість із барського плеча? Адже в Україні повним ходом реалізується антиукраїнська гуманітарна політика; країна перетворюється у вотчину Кіріла й Табачника, – і раптом така «щедрість», розпоряджатися якою доручено Ганні Герман! Взагалі-то, літературна братія мала б влаштувати обструкцію цій ініціативі державних високопосадовців, – саме тому, що їхня «щедрість» виглядає як подачка («щоб не гавкали»). Україна сповзає в авторитаризм, демократичні свободи скорочуються, як шагренева шкура, світ з усе більшим подивом і нерозумінням дивиться на власника Межигір’я (і за сумісництвом – «господаря» України), – а нам пропонують шикуватися в чергу за 100 тис. грн.?! Та й ще під «орудою» одіозної Ганни Герман, якій після скандалів із фальсифікацією т.зв. «листа вірнопідданої інтелігенції» та компілятивної англомовної книжки В.Януковича, захованої тепер владою подалі від людських очей, – не варто було б узагалі подавати руки.

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.