Наталка Білоцерківець: «Засади людської поведінки не повинні залежати від політичної ситуації»

Наталка Білоцерківець
Наталка Білоцерківець

Наталка Білоцерківець – авторка шести поетичних збірок, відома поетеса, визнана «першорядним майстром» (Кость Москалець). Вона – лауреат літературної премії Грузії (ім. В. Маяковського 1982 р.), а також Crystal Vilenice (2001, Словенія), премії часописів «Сучасність», «Україна», польського літературного журналу «Fraza» – за кращі публікації 2000-х років.

Жодна антологія сучасної української поезії не обходиться без її творів. Учасниця численних поетичних фестивалів у низці європейських країн, вона має чимало публікацій у перекладах багатьма мовами, зокрема й окрему книжку в перекладі польською Богдана Задури «Троянда і ніж» (2009).

Її поезія, за словами американського рецензента української антології «З трьох світів» (From Three Worlds) Ендрю Вахтеля, «вирізняється суворістю форми й елегійністю почуттів… особливо вражають плинні каскади алітерацій у її чаклунських текстах…»

– Як почувається поетеса, авторка «гімну покоління» «Ми помрем не в Парижі» (як відомо, хіт гурту «Мертвий півень») у незалежній Україні другого десятиліття ХХІ сторіччя?
– Попри певну іронічність вашого тону (чи це мені здалося?), цілком серйозно скажу, що  незалежна Україна – велике щастя для мене. В середині 80-х, коли той вірш було написано, про це ми навіть не мріяли (частково й тому той вірш такий розпачливий – хоч він зовсім не є «політичним»).

Водночас почуваюся десь так, як у 1990-і роки – коли перші великі надії та сподівання змінилися апатією і розчаруванням. І то не тільки розчаруванням у тодішній владі, а й у власному народові.

На якусь прекрасну мить я знову повірила в наш народ – під час Помаранчевої революції. Але в тому, що сталося потім, у нинішньому стані речей, – провина знов-таки не лише політичної еліти, а й загалом поділеного, слабкого, ледачого, обмеженого українського суспільства. Від якого, до речі,  не відділяю й себе з відповідними претензіями до себе самої і відчуттям власної провини.

Це якщо ваше запитання стосується моїх відчуттів як громадянки (так прочитується). Якщо ж ідеться про почуття особисті, моральні чи естетичні, – то в них майже нічого не змінилося з часів мого учнівства. Гадаю, засади людської поведінки не повинні залежати від політичної ситуації. Назвемо це чесністю перед самим собою.

Наталка Білоцерківець. Готель Централь. — Львів: Кальварія, 2004
Наталка Білоцерківець. Готель Централь. — Львів: Кальварія, 2004

– Ви, наскільки мені відомо, працювали на кількох «літературних квартирах» за кордоном, де продовжували писати свій перший роман. Чи такі умови виявилися продуктивними  для вас? Кілька слів про цей ваш новий (подвійно новий) досвід.
– Так склалося, що останні десять років були дуже тяжкими для мене: на Покрову 2002-го помер мій батько, а 2 квітня цього року мама. Останні п’ять років вона мешкала разом із нами в Києві, вже немічна, і в таких умовах  про поезію я навіть не думала. Власне, саме тоді, десь наприкінці 2005-го, я припинила писати вірші – і почала мислити прозою. Помалу, по суті поза моєю волею, постала й загальна концепція майбутнього роману (я одразу усвідомлювала, що це має бути роман, а не, скажімо, оповідання) – і загальний тривожно-сумний настрій мого щоденного існування, безсиле споглядання завершення окремої людської історії, історії життя найдорожчих мені людей тільки утвердив мене в бажанні написати якусь подібну, але вигадану історію життя одної людини – від народження до смерті. Із сильним екзистенційним акцентом. Героєм мав стати хтось із мого (нашого) покоління – але я не хотіла, щоб це був автобіографічний твір у тому чи іншому сенсі. Тому всі герої і ситуації в моєму романі вигадані або ж скомпільовані з різних окремих вражень, а головний персонаж не жінка, а чоловік.

Це щодо загальної канви роману, який я почала реально писати десь від  2008 року, коли окремі епізоди стали мені просто ввижатися, як у кіно чи вві сні. Насправді писати з вищезгаданих причин було дуже важко (до того ж проза потребує, на відміну від поезії, щоденного кількагодинного зосередження за письмовим столом), та й,  окрім родинних справ, обтяжувала «обов’язкова» журналістська служба (хоч певною мірою і тримала в робочому тонусі). Тому так і склалося, що фактично писати я намагалася лише під час відпусток, коли могла перекласти на рідних догляд за матір’ю. І коли раніше проводила відпустки переважно в туристичних мандрах, то останні два-три роки спробувала поєднати їх із літературною працею. Тут і знадобився досвід славетніших колег, які вже давно користуються послугами своєрідних будинків творчості в затишних куточках Європи – благо, ці будинки творчості доступні майже безоплатно завдяки різним благодійним фондам.

Принагідно не можу не згадати з глибоким сумом про занепад наших рідних письменницьких будинків творчості в Україні (Ірпінь, Коктебель, Ялта, Одеса, Трускавець). Значною мірою цей занепад – на совісті нинішнього керівництва Спілки письменників. Але шкода, що й наші багатії, які легко купують собі найдорожчу нерухомість у Лондоні чи Швейцарії, не готові (на відміну від значно бідніших европейських меценатів) профінансувати написання геніальних українських романів (чи, скажімо, геніальних полотен та симфоній у відповідних, теж занехаяних, будинках творчості художників чи композиторів).

Наталка Білоцерківець
Наталка Білоцерківець

Отож, так склалося, що майже весь мій роман (та частина, що вже завершена) написаний за межами України: в Австрії, Італії, Швейцарії, на острові Родос у Греції, а також  в гостинній оселі друзів у Канаді.

Вам пощастило побувати на кількох європейських  фестивалях поезії. Яку саме поезію найкраще сприймає публіка, за вашими спостереженнями?  Здебільшого вона читається зі сцени  в авторському виконанні й у перекладі.
– Я була як на камерних і дуже душевних фестивалях із невеликим числом учасників (як-от у Словенії та Туреччині, з українських відповідників відзначу чудовий дебют фестивалю в Чернівцях минулого вересня), так і на гучних і помпезних, як всесвітньо відомий Poetry International у Роттердамі. Число шанувальників, які відвідували ці акції, теж різниться – від кількох десятків до кількох тисяч.

Мені особисто комфортніше виступати перед невеликою аудиторією: чомусь здається, ніби люди на таких читаннях відкритіші й чутливіші до поезії. Але в будь-яких аудиторіях, мені здалося, краще сприймається поезія, як її називаю, «музична», де заворожує магія мови. Може, тому, наскільки знаю із власного досвіду і з досвіду своїх колег, українських поетів на світових літературних зібраннях зустрічають із великим захватом і таким, сказала б, позитивним здивуванням (адже, що гріха таїти, багато хто у світі не знає не лише української літератури і культури загалом, а й не відає сном-духом про саму Україну). Переклад тоді не тільки дає можливість зрозуміти, а про що ж власне йдеться в такому красивому вірші, – а й заохочує до подальшого знайомства. Тим паче, що за останні роки з’явилося не так уже й мало добрих перекладів вітчизняної лірики англійською, німецькою, польською та іншими мовами.

Наталка Білоцерківець. Алергія. — Київ: Критика, 1999
Наталка Білоцерківець. Алергія. — Київ: Критика, 1999

– Запитання про нинішніх молодих поетів: кого знаєте й особливо вирізняєте? На кого покладаєте особливі надії? Кого підтримуєте (пишете передмови, рецензії тощо?) Чи відчуваєте: поезія стала іншою, зовсім інакшою? Якою?
– Вже чи не десяток років я є членом журі літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Я дуже люблю цей конкурс – зокрема за його абсолютну чесність, оскільки ми в журі не знаємо імен наших конкурсантів, коли обираємо переможців.

І хоч останнім часом серед поданих рукописів стає все більше прозових текстів (надто цього року: кожен другий рукопис – це роман!), усе ж поезія представлена більш виробленими, майстернішими творами. Це великий плюс нинішніх дебютантів порівняно з нашими власними дебютами – майже немає слабких віршів, майже кожного автора можна друкувати і в літературній періодиці (щоправда, де та періодика?), альманахах та антологіях, і навіть невеликими окремими збірками. Водночас, у цій виписаності-виробленості є й великий мінус сучасної молодої лірики. За ці десять років у журі я, на жаль, не можу пригадати жодного рукопису, який би можна було назвати літературним відкриттям, жодної книжки, котру можна було б порівняти з дебютними збірками Василя Герасим’юка  у 80-ті чи Сергія Жадана в 90-ті. Схоже, 2000-ні роки в українській літературі минули без появи молодого генія – і це трохи сумно. Хоча, повторю, загальний рівень молодої поезії нині досить високий: за відсутності геніїв маємо чимало талантів!

– Блискуча плеяда перекладачів-професіоналів відходить, натомість чи дочекаємося ми відповідної зміни? Риторичне запитання… Що ви думаєте із цього приводу?
– Нині нікого не здивуєш знанням іноземної мови, понад те, в багатьох установах бажаним, а то й обов’язковим є володіння двома-трьома мовами. Здавалось би, чому тоді так мало перекладів, що про них говорили  б – як це було з перекладами Лукаша, чи  ще зовсім недавно – Євгена Поповича? Чи справа в поспіху, що, буває, призводить до прикрих помилок? Чи в тому, що молоді перекладачі часом недостатньо добре знають рідну мову? Справді, риторичні запитання.

З іншого боку, щорічні кількісні показники перекладної літератури в Україні більш-менш пристойні, ці книги не раз добре видані і відносно добре продаються. Можливо, для поєднання кількості та якості потрібні певні зміни в підготовці перекладачів художньої літератури, гранти від держави для молодих перекладачів – щоб вони могли відвідувати мовні курси у відповідних країнах, зустрічатися з колегами-письменниками… Але ще більше, на мій погляд, потрібно спрямувати зусилля на переклади українських авторів (і мертвих, і живих, і класиків, і сучасних письменників) іншими мовами світу, на рекламу і пропаганду української культури.

– Колись одну поетесу журналіст запитав, із ким із письменників їй захотілося б… повальсувати? На що та відповіла: із Томасом  Манном та Германом Гессе, ніяковіючи від переляку та збентеження. А ви?
– Вальсувати? Вже ні… хоча в далекій юності уявила б себе із Олександром  Блоком… А от посидіти при свічках, за розмовою, за келихом вина, очікуючи, можливо, на особливий погляд чи доторк руки (продовжуючи романтичну тему) – багато з ким… Зокрема і зі згаданими вами. Також  із Селінджером… Ще раз (бо колись давно пощастило…) з Отаром Чиладзе… А якщо говорити про живих – з нобелівськими лауреатами Маркесом, Кетзее, Варгасом Льосою. І – Патріком Зюскіндом.

–  Чи вплинуло материнство на вашу творчість? Чи задоволені своїми дітьми?
– Ну хто може бути цілком задоволеним власними дітьми і власними віршами? Трохи про це міркувала вголос під час однієї зустрічі з читачами на цьогорічному Форумі видавців у Львові.

А взагалі, мати дітей – це великий досвід і великий виклик. Різними шляхами, потаємно, приховано цей досвід проникає у творчість і живить її – навіть якщо це не будуть прямі описи материнських чи батьківських почуттів.

Розмову підтримувала Галина Гребецька