Антропос, топос, тропос, чи Народження антропологічного роману?

Ольга Токарчук. Веди свій плуг понад кістками мертвих / Пер. Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2011.

Роман – жанр непростий. Улюбленець видавців, улюбленець публіки. Популярний і саморуйнівний, бо ж кожен хороший роман ламає попередні уявлення про жанр. Яким він тільки не був: автобіографічний, готичний, детективний, історичний, крутійський, мандрівний і лицарський, фантастичний, пригодницький, психологічний, пасторальний, пародійний і сатиричний, соціально-побутовий, філософський, публіцистичний, інтелектуальний і химерний, утопічний і антиутопічний, писаний віршем і прозою, у формі щоденника, сповіді, потоку свідомості, навіть словника, кросворда, ворожіння на картах Таро чи, нарешті, антироману.

Британський автор і дослідник роману Малколм Бредбері назвав його класичним мистецтвом людства, додавши, що романісти завжди сперечаються з ідеєю роману, з цим аморфним, в’ялим монстром, непідвладним остаточним визначенням. Тож оцінка кожного нового роману передбачає ключове питання: наскільки він не відповідає жанровим вимогам та очікуванням?

Отже, діється десь на краю світу. У Богом забутому селі на польсько-чеському порубіжжі з назвою Клодзька уголовина кояться вбивства. Серед ночі гине чолов’яга, подавившись кісткою, його знаходять сусіди. Одна з них – Яніна Душейко, вона ж – головна героїня роману. Інженер-будівничий мостів, пані Душейко змушена через таємничу хворобу покинути це заняття. З власного бажання вона залишає також міське помешкання, перебирається на всіма вітрами розтерзуване Плоскогір’я, де літує й зимує, викладаючи англійську у початковій школі і доглядаючи літні будинки міщан. Вона захоплюється астрологією, допомагає своєму колишньому учневі перекладати Вільяма Блейка і майже не спілкується з сусідами, а тим, з ким доводиться мати до справи, придумує власні імена.
Яніна Душейко стає свідком не лише наглої смерті сусіди-браконьєра, Великої Ступні, але й наступних убивств: Коменданта, власника звіроферми Нутряка, пана Голови та ксьондза Шелеста. Поліція розгублена, а невтомна пані Душейко укладає гороскопи загиблих і доходить до власного висновку. Увесь цей шерег смертей – помста тварин за убивства й жорстоке поводження. Поліція залишає без уваги листи загумінкової міс Марпл, літньої перечуленої дивачки без родини і з загадковою недугою.

До повноти картини залишається додати ще кілька допоміжних сюжетних ліній і персонажів: сусіда Матогу, який врешті стає найвірнішим приятелем пані Душейко, її колишнього учня алергіка Дизя (перекладача Блейка), продавчиню з крамниці дешевого одягу Добру Звістку, у якої не росте волосся, й ентомолога Бориса-Бороса, з чиєї ласки пані Душейко доживатиме останні дні десь у лісничівці на краю Біловезької пущі.

На позір – маємо детективний роман, навіть не з одним, а з кількома трупами, однак не все так просто. Злочинця викрито, але не покарано, тож міру покарання читачеві доводиться визначати самотужки. А це значить, що слід визначитися з тим, що вважати злочином і на кого покладати провину.

Дещо одразу мало б застерегти від поспішних висновків: дія часто уповільнюється, зупиняється, детективний сюжет переривають докладні астрологічні виклади (де і які планети на той чи інший час перебувають, що відбувається з асцендентом та інші поважні речі) або ж розважання про тварин, до яких увагу читача привертають також цитати з поезії Блейка, на початку кожного з сімнадцяти розділів роману. Одне з двох: або авторці годі порадити з жанром – треба ж якось відрокувати детективну розв’язку, відволікти допитливого читача, нагуляти його читацький голод, або навпаки – авторка зумисне ламає закони жанру, зосереджуючи увагу не на детективних перипетіях, а на інших речах. Ба більше: замість довгоочікуваної й ефектної сцени розкриття злочину на завершення роману авторка спочатку дозволяє як читачам, так і героям здогадатися, хто тут убивця, а потім коротко переповідає наступні події – що сталося після завершення історії. Теоретик-формаліст Борис Томашевський називав таке романне завершення навіть не розв’язкою, а епілогом, який зіжмакує події, пришвидшено оповідаючи про кілька років чи десятиліть.

У письменницькому невмінні Ольгу Токарчук запідозрити важко, адже на час роботи над “Веди свій плуг понад кістками мертвих” вона написала уже майже десяток книжок, здебільшого романів, отримала найвищу польську літературну нагороду Nike й чотири рази стала лауреаткою “Читачів Nike”. Та й, як сама зізнається, вибір знайомого жанру значно полегшує й прискорює роботу. Отже, залишається друге. У романах Токарчук дія часто відбувається спроквола, все більше роздумів або ж інформаційних відступів. Ніби дія застигає, а авторка пересуває час до часу окремі фігури на шахівниці – партія, здавалося б, проста, але фігур не вистачає, та й ті, що залишилися, авторка підніме, потримає над шахівницею, відбігши думкою деінде, і знову ставить на те саме місце. Усі ці відступи – геть не марнування читацького часу, не звичайне гальмування подій задля загравання з читачем: як і детективний сюжет, вони передають певне текстове повідомлення, яке, однак, не відчитується так просто.

Розповідь про події ведеться від імені Яніни Душейко, перейнятої любов’ю до тварин і довірою до зірок. Вона повстає проти браконьєрства і мисливства, змагається з лицемірною владою, виступає проти збайдужілої церкви – і про це не раз ішлося у відгуках критиків на роман. Але якщо пані Душейко і справді – нова літературна п(р)оява міс Марпл, то дуже своєрідна, без її шарму й привабливості, хоча з не меншою наполегливістю. Вона, як і міс Марпл, мешкає у провінції, цікавиться городництвом – надриває листки запашного горошку (уже в п’ятому поколінні!), перевіряючи можливість змін за фенотипом (тобто не генетичних, а узалежнених умовами виростання). У неї за домом – власний цвинтар, де вона хоронить останки загиблих тварин, а в будинку – дивна колекція зісохлих решток. Сусідці-письменниці, чий будинок вона доглядає взимку, пані Душейко дарує на прощання ніжку убитої косулі. Її найближчі – дві суки, Дівчатка, як вона їх про себе називає. У неї – нікого ближчого і ріднішого, вона провадить з ними діалог навіть після їхньої загибелі, вони приходять до неї разом із покійними мамою й бабцею.

Пані Душейко почуває себе частинкою космічних сил, пізнаваних через астрологію. В астрології людина шукає певності, закону. Так, саме закону, а не таємниці. Для Яніни Душейко асторологія стає частиною її нової етики, особистим поглядом на світ. Довіра до гороскопів провадить до іншої оцінки власних дій. От тільки звільняє чи поневолює? Наприкінці повісті колишній учень, перекладач Блейка, говорить про узалежнення – самовільне узалежнення – астролога від астрології й від ходу зірок.

Яніна Душейко звільняється від обмежень соціуму, але улягає іншій волі, котру відчитує за розташуванням планет. Як кожне звільнення, воно ховає у собі загрозу – переступання межі може обернутися переступом. Вихід поза межі соціальної системи, у якій діють і несуть відповідальність за свої дії окремі індивіди, означає вихід поза попередні правові норми й етичні правила. Старі обмеження уже не рятують від насильства, але й звільнення не є справою безпечною. Соціальна система, хай яка недосконала, відгороджує людське від нелюдського, не тільки від надлюдської сили й порядку – природного, космічного чи ще якогось іншого (пані Душейко як головна героїня, чиїм голосом ведеться розповідь, не вважає себе віруючою особою, тож утримаймося від розмови про божественне), але й від монструозного. Боротьба проти насильства над тваринами здійснюється через інше насильство. Воля зірок позбавляє необхідності задіювати власну волю. Людина опиняється на дуже хиткій межі: на межі віри і гніву, часу і вічності, смерті й безсмертя, бога й звіряти, тут і деінде.

У розмові під назвою «Інтелектуальна біографія», яку зініціював Центр гуманітарних досліджень у Львівському університеті 15 вересня цього року, Ольга Токарчук у відповідь на запитання про найважливіші тропоси (тобто ідеї й образи) у своїй творчості назвала тварин і планети, богів і богинь, але в цьому переліку не було людини. Чи це означає, що людина перестала бути героєм літератури, принаймні, літератури Ольги Токарчук? Чи межі людського так розпросторилися, що поглинули інші прояви існування? Чи, навпаки, людське роздробилося на чоловіче й жіноче, дитяче й доросле, юне і літнє? Серед згадуваних тропосів в Ольги Токарчук – цілий перелік граничних явищ: межовість і порубіжжя, дивовижі, дивогляди, почвари. А ще – бароко (з його любов’ю до екстазу – виходу поза межі), мандрівка і рух, закорінення й викорінення, смерть, безсмертя й воскресіння (вічне коло-коловорот, де відбувається перетікання буття між позірними протилежностями). В іншому переліку – переліку топосів, або важливих місць, авторка знову ж таки називає порубіжжя, так звані «західні землі» зі складною історією, а ще бібліотеку, музей та кабінет (так і хочеться перепитати – кабінет колекціонера?) з усілякою зібраною там дивиною. Нарешті, антропос (люди): і тут не обійшлося без несподіванок. Посеред жінок-кревних і чоловіків-письменників зринуло ім’я Робінзона Крузо – літературного героя, який непомітно стає героєм інтелектуальної біографії нарівні з історичними постатями.

Що ж, як твердить антропологія, найпершим питанням людської культури, котре знову і знову потребує відповіді в часи культурного переформатування, є питання про те, хто є і хто не є людиною. Відповідь на нього завжди егоцентрична. Відділити людське від нелюдського, чи від недолюдського (як і надлюдського) – завдання першочергове, щойно тоді можна ставити питання, про яке йшлося на початку: що є злочином і хто несе за нього відповідальність.

Межа, як виявляється, рухома. Людина – той, хто говорить моєю мовою, визнає того ж бога; або готує їжу на тому ж вогнищі; чи так само покриває своє тіло одягом або малюнком. Слухає ту ж музику, грає в ті самі ігри. Хто чинить інакше – той сам інакший, тож і поводитися з ним слід за іншими правилами, й оцінювати поведінку слід інакше. Недолюдиною виявлялася не тільки тварина. Інакомовця чи інаковіра можна було вбивати без скоєння злочину. Особа без громадянства – недолюдина в сучасному суспільстві, бо оцінка її дій і межі дозволеного так само різниться від оцінки своїх.

У романі традиційна межа людського-нелюдського дещо зсувається. Тварина антропоморфізується (але не горошок, не запашний горошок з надірваними листками) – у ній впізнаємо ту саму чуттєвість і раціональність. Планети також антропологізуються – за ними визнана воля, встановлення й дотримання справедливого світопорядку. Більше того, межа людського посувається не тільки назовні, а й усередину самої людини: зі слів пані Душейко не надто здають собі справу, адже вона – жінка, підстаркувата, без значного соціального становища, майже ніщо у порівнянні зі слідчим чи прокурором. Інші герої розповіді – Добра Звістка, Дизьо, Матога, Борис-Борос – усі вирізняються якимись недугами, не-нормальністю, патологічністю в очах суспільства. Ґендерні, статеві, соціальні, навіть тілесні розрізнення виявляються так само значущими для визнання менш і більш людського існування, як розрізнення людини й тварини, людини і космосу.

Питання, яке зостається відкритим після читання і перетворює саме читання на процес тривожний, навіть некомфортний: що залишається за людиною, ким тепер стає сама людина?

Перед читачем постає уже не історія Яніни Душейко – а його власна історія. Переживання, пошук власного місця в розповіді – ось що вирізняє літературу кращу від гіршої. Є книжки, які відпускають одразу, як тільки розкрита таємниця сюжету. Вони подобаються або не подобаються. І є книжки, які так одразу не відпускають, навіть якщо не подобаються. Тут уже оцінка потребує інших критеріїв. Вони зачіпають або не зачіпають. “Веди свій плуг понад кістками мертвих” – книжка, яка зачіпає.

Її можна розглядати як антропологічний роман, запитування про те, ким є людина сьогодні, де пролягає межа людського, і що перебуває по обидва боки від цієї межі – божественне, космічне, тваринне, монструозне, справедливе, злочинне? Антропологічний роман віддзеркалює зміни самого поняття людського – ті, які відбуваються чи лише заповідаються.

Залишається тільки назвати убивцю – може, це допоможе у з’ясуванні щойно сформульованого питання. Однак не варто. Детектив таки залишається детективом, інтрига має бути збережена до кінця – для всіх читачів, який би спосіб читання вони не обрали. Так чи інак, воно не буде звичним і зручним: детектив із непокараним убивцею, антропологічний роман без однозначної відповіді. Гадамер твердив, що жодне прочитання не можна назвати хибним, якщо йому не суперечить жоден із елементів тексту. Тут час починати нову детективну історію – збирати у тексті роману докази на підтвердження чи заперечення такої версії.

І нарешті: у цих міркуваннях я не намагалася відповісти на питання про те, що хотіла сказати авторка своїм романом. Та й справді, питання безглузде: або вона сказала те, що хотіла, і немає потреби повторювати, або ж не сказала, то який сенс тоді говорити про невтілений задум? Потреба читати постала з відчуття незатишності, власної незахищеності у тексті, де годі вибрати одну зручну позицію, остаточно злитися з героєм чи оповідачем. Справа навіть не в тому, щоби сформувати своє ставлення до роману. Справа в тому, аби сформувати ставлення до самого себе. Антропос, топос, тропос – але у зворотньому порядку: художній твір стає місцем зустрічі зі самим собою.