У Польщі читають… «Книжки»

Перший номер журналу “Книжки”

Журнал – це спеціальний проект акції «Читаємо в Польщі», яку реалізовує одна з найбільших польських медіагруп «Agora». Видання готує до друку колектив «Газети Виборчої» (Gazeta Wyborcza) рубрики «Культура» під керівництвом Павла Ґожлінського. Наклад видання – 60 тис. примірників. Мета – популяризація книжки в добу масовізації та електронізації культури. Своєрідним мотто часопису можна назвати трансформований відомий вислів Декарта: «Я мислю, бо читаю». Редактор часопису у вступному слові ставить питання: «Чому слугує книжка?». І сам же відповідає: «Книжка – це місточок у світ, а не втеча від реальності». І хоча в першому номері головний редактор нарікає на безпаперову добу Facebook’а, Amazon’а та ebook’а, то вже у другому номері пропонує читачеві стягнути версію «Книжок» для iPod’а. Закони ринку – і нема на те ради.

Щойно береш до рук два з двох свіжовиданих у Польщі часописів «Книжки» (липень і жовтень 2011 р.), відразу відчуваєш їх формат: інтелектуальний продукт, гарно загорнутий і вдало поданий на читацький стіл, – більша, ніж А4, шпальта, якісний папір, вдале графічне оформлення, привабливий кегль, кольорові фото, малюнки, реклама й… багато тексту. Цільова аудиторія, як на мене, – молода інтелігенція у пошуках інтелектуальної забави.

І коли вже, власне, минає момент «споглядання-дотикання», помічаєш дивний підзаголовок: «журнал для читання». Справді, в добу ґламурних журналів, таблоїдів і всюдисущої рекламної продукції засновникам потрібно було вказати, що таки треба буде напружитися, почитати, проаналізувати, подумати. Тому ми бачимо зіркове ґроно авторів, їхні великі за обсягом та розкішні за змістом статті: Йоанна Батор (авторка однієї з семи книжок, які потрапили до фінальної сімки, номінованої до нагороди Nike 2011), французький письменник Мішель Уельбек, добре знана в Україні Ольга Токарчук, «чехофіл» Маріуш Щигел (автор «Зроби собі рай» та «Ґоттленд»), Януш Рудницький (остання книжка – «Смерть чеського собаки»), Збіґнєв Міколейко (зірка польської філософії релігії, есеїст), Кшиштоф Варґа (польський письменник і журналіст, автор «Текіли») та ін. Проте засновники часопису водночас усвідомлювали, що в добу ґламурних журналів, таблоїдів і всюдисущої рекламної продукції не втриматися на ринку без скандальних фото на цілу шпальту, кричущих заголовків, постійної рубрики «Плітки» і реклами, бо ж не всі будуть купувати журнал, аби його таки прочитати, для багатьох він стане ознакою належності до певної суспільної групи, до тієї, яка читає. «Книжки», разом зі своїми господарями, мають стати модними. Отож, перша ознака «таблоїдності» видання – плітки зі світу літератури, кіно, живопису: найбагатший письменник, антихудожнє зображення подружжя Ґейтсів, письменниця, яка торгує кавою, дискусія на тему «Модель чи моделька?» щодо фотографії з оголеним торсом молодого/молодої серба/сербки, який/яка не може визначитися зі своєю статтю, але вже хоче красуватися на обкладинках модних журналів і т. д. Редактори часопису, втім, зазначають, наче відхрещуючись від «таблоїдності», що це «плітки з високої полиці». Хоча й не надто високої.

Отож, сталих рубрик, окрім «Пліток», «50 книжок, які читає світ» і «Бестселерів кварталу», часопис не має. Та ми спробуємо їх знайти.

Рубрика “50 книжок, які читає світ”

«50 книжок, які читає світ» – це огляд літератури, популярної у Латинській Америці, Іспанії, Німеччині, Франції, Японії, Росії, Італії, США, Великій Британії та… Україні. Тож я одразу кинулася шукати українську книжку. Звичайно, тематично вона пов’язана з Польщею. «Година папуги» Олександра Зінченка оповідає про катинський злочин, про долі полонених польських офіцерів, які вижили. Книжку в Україні високо оцінили відомий історик Ярослав Грицак, журналіст Вахтанг Кіпіані та інші українські інтелектуали. Проте важко назвати її популярною. Суб’єктивізм?

Ще одне місце посідає книжка, щоправда, видана в США, але на українську тему – Одеса. Odessa. Genius and Death in a City of Dreams Чарльза Кінга. Місто на початку ХХ століття, багатомовне, привабливе для емігрантів, місто без води, але з дешевим вином, місто-міф, який живе серед одеських емігрантів Брукліна.

На статистику і начебто об’єктивізм натрапляємо в рубриках «Бестселери кварталу»: по 10 книжок художньої літератури, література факту й книжки для дітей і молоді. «7 найкращих новинок кварталу» вибирає Юліуш Куркевич. Нумерологія в часописі на цьому не закінчується: «10 книжок, які треба прочитати, щоб стати найкращою дівчиною у місті», «Книжки для дорослих хлопців» тощо. Одне слово, твориться канон. Доповнюється «приватними» канонами відомих особистостей: літературознавець Марія Яніон ділиться з читачами назвами книжок, які змінили її життя, короткими історіями про них. Це поетична збірка Чеслава Мілоша «Три зими», «Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґрасса, «У війни не жіноче обличчя» Світлани Алексієвіч та ін.

Другий номер журналу

У виокремленій нами рубриці «Біографії» перед читачем вимальовуються значущі для історії й культури Польщі постаті Чеслава Мілоша та Януша Корчака, аналіз їхніх нових біографій (автори – Анджей Франашек і Йоанна Ольчак-Ронікер відповідно) в контексті нової для Польщі тенденції в біографічному писанні – без агіографізму, але з проникненням у найпотаємніші закамарки життя митців.

Те саме журналісти «Книжок» намагаються дізнатися в живих класиків літератури в ході інтерв’ю: Зеді Сміт, Умберто Еко. Цитати для роздумів: Зеді Сміт – «Письменницею я можу бути завжди. Матір’ю – тільки зараз»; Умберто Еко – «Як для жінки в XVIII ст. було немислимо показати щиколотки, так для мене немислимо писати про свої почуття на Фейсбуці».

Водночас бачимо спроби зламати канон. Януш Рудницький виступає за спалення всіх книжок шкільної протрухлої програми. Зрозуміло, в інтернеті зав’язується палка полеміка між прибічниками класичного канону й уболівальниками за новий. Отже, цю «антипрограмну» статтю зарахуємо до умовної рубрики «Літературна провокація». До неї також увійдуть такі статті: SSeksowni (Кшиштоф Варґа пише про нацизм у поп-культурі, аналізуючи книжку Лорен Біне HHhH), «Усі панянки до вітальні!» (Ян Ґондовіч про один з найвідоміших порнографічних романів Ґійома Аполлінера «Одинадцять тисяч різок»), про «Небезпеки онанізму» (книжка Жака-Луї Дуссін-Дебрюлля) та ін.

Присутність Маріуша Щигла серед авторів не може не порадувати читачів чехофільськими текстами: історія розмову з племінницею Франца Кафки, про чеського письменника Павла Когоута і його любов до Сталіна.

Рубрика “Плітки”

На шпальтах часопису редактор знаходить місце для таких «рубрик»: «Історія літератури» (про першу польську енциклопедію, яку недалеко від сучасного Рогатина (Львівська обл.!) писав Йоахим Бенедикт Хмелевський), «Сучасні медіа/технології» (про Маршалла Мак-Люена і його пророцтва, про те, як Ґуґл творить нас), «Наукова публіцистика» (сучасні досягнення нейрології, з історії євгеніки), «Мистецтво» (про альбоми, які треба кожному мати вдома), «Фентезі» (аналіз «Пісні льоду та вогню» Дж. Мартіна»), «Дитяча література» (дитина й табу), «Спорт» (що, крім письменства, об’єднувало Джеймса Джойса, Альбера Камю, Ернеста Гемінґвея, Скотта Фітцджеральда? Бокс), «Масова література» (про сім гріхів і одну цноту добре знаного українському читачеві Януша Вишневського), «(Не)Віра» (Збіґнєв Міколейко про книжки Крістофера Хітченса «Бог не є великий» та «Великий проект» Стівена Гокінґа й Леонарда Млодінова), «До друку» (уривки перекладу на польську роману Мішеля Уельбека «Карта і територія») і навіть аналіз серіалів (американський серіал «Борджіа», телевізійна драма «Божевільні»). А також те, що не потрапило до нашої рубрикації.

Вихід цього часопису вписується в загальну картину пропагування книжки в сучасних культурних та економічних реаліях Польщі: кількість книгарень, клубокав’ярень, книгарень-кав’ярень, кількість видавництв і виданих одиниць на рік не до порівняння з українськими.

Отже, «Книжки» – це інтелектуальне чтиво, напівглянець чи літературний порадник? Поки – солянка. Начебто культурний продукт, поєднаний із доброю маркетинговою стратегією, висока мета якої – запровадити моду на читання. «Книжки» хочеться купувати, «Книжки» хочеться роздивлятися і… читати.

Звати мене Ірина Ковальчук. Свої перші 17 років прожила в Дніпропетровську. Зараз навчаюся в Києві на 4-му курсі філології в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» та на 3-му – сертифікатної програми «Міждисциплінарні індивідуальні гуманітарні студії», завдяки якій Польща і все, що з нею пов’язане, стало частиною мене, а сучасний комунікативний процес у медіапросторі – науковим зацікавленням. Де юре – вічний студент, де факто – фріленсер. Люблю книжку, фотографію і тварин.