Не про Януковича, а про нас

Іван Андрусяк
Іван Андрусяк

Освистати Януковича, познущатися з кожного його «ляпу» чи «проколу» стало віднедавна правилом для нашого інтеліґентського та приінтеліґенченого товариства. Це закономірно: якого маємо «ґаранта» – така на нього й реакція людей. Тим паче, що нагоду для чергової порції кпинів недалекий донецький «завгар», який старанно пнеться в «інтелектуали», і його, м’яко кажучи, химерне оточення дають мало не щодня…

Утім, одна з останніх таких нагод є, як на мене, добрим приводом для того, щоб крізь її призму ми поглянули критичним оком не лише на Януковича, а й на самих себе. Маю на увазі історію з буцімто «передмовою», яку Янукович буцімто «написав» для книжки «Жемчужина причудливой формы. Фольклор и литературные пам’ятники Украины» (М.: Художественная література, 2011; серія «Классика литератур СНГ»). Сама інформація про з’яву такого видання, – на першій (після титульної) сторінці якого під Гербом України вміщено кілька абзаців нехитрого «офіційного» тексту за підписом «Виктор Янукович», – спричинилася до зливи знущальних коментарів у блоґах та в соціальних мережах.

Звісно, це кумедно: Янукович «пише» про українську літературу. На це всі старанно накинулися й заходилися «обсмоктувати» й «обстьобувати» на всі лади, як хто вміє і скільки стане фантазії. Заодно «обстьобали» і саму книжку, і її назву, і упорядників та авторів справжньої передмови – доктора філологічних наук, члена-кореспондента НАН України Миколу Сулиму і доктора філологічних наук, професора Леоніда Ушкалова. Авжеж: кому потрібна книжка, до якої «сам» знавець творчості поета Чехова й Анни Ахметової «написав передмову»?..

І чомусь не знайшлося нікого, хто б додумався просто перегорнути сторінку. Зітхнувши чи посміявшись – але перегорнути й поцікавитися, що ж у цій книжці далі…

То які ж ми після цього «книжні люди»?!

…Отож, нареготавшись, тепер зупинімося, подумаймо і скажімо собі правду: нам, як бикам у кориді, помахали перед носом червоною шматою з написом «Янукович» – і ми на неї успішно повелися. Хоча чудово знаємо, що ніякий Янукович того тексту не лише не писав, а й у вічі не бачив. А насправді є така «радянська традиція»: усе, до чого дотягається чиновник, має бути ним помічене. Так пес мітить територію – залишаючи на кожному стовпі (ясна річ, не псом установленому) дещицю рідини зі своїм специфічним запахом. Подібного штибу мітки – тільки за іншими підписами чи взагалі без підписів – ми можемо знайти на всіх книжках, до яких причетний, скажімо, Держкомтелерадіо. Ба більше: чиновник міністерства освіти, надаючи гарній дитячій книжці «гриф»-рекомендацію, скажімо, для використання її на уроках позакласного читання, неодмінно «доліпить» до неї якийсь свій дурнуватий «довідничок юного поета», – тому що він має «помітити територію»! Перегляньте свою бібліотеку – без сумніву, в ній знайдуться книжки з різного штибу, але однієї природи мітками «тут був чиновник».

Це – проблема. І всі ми про цю проблему знаємо. Але чомусь не говоримо…

…А тепер, нарешті, перегорнімо ту злощасну сторінку і погляньмо на книжку, яка – не перша й вочевидь не остання – стала жертвою цієї проблеми. Готували її два авторитетні, визнані фахівці з літератури українського бароко. Власне кажучи, саме́ слово «бароко» перекладається з португальської на російську як «жемчужина причудливой формы» – звідси й назва. Причому готували вони цю книжку для російського читача. Далі — увага: як нам має бути відомо (але я сумніваюся, що «освистувачі» про це згадали) бароко в російській літературі не було. Звісно, про певні елементи цього стилю можна вести мову – але в контексті російського письменства вони марґінальні. Натомість в українській літературі бароко – ключовий період, який у багатьох засадничих речах визначив її подальший розвій. На мою скромну приватну думку, це взагалі період найвищого розвитку українського письменства. Тоді в українській літературі працювали висококласні автори, які писали різними мовами – латиною, старою українською, польською, російською… Ми цих авторів «боїмося» (це тема окремої і дуже складної розмови), тоді як росіяни багатьох із них вважають за «своїх» – хоча свого часу, бувало, спалювали їхні книжки…

А тепер головне: у цій книжці українські вчені подали російському читачеві творчість цих авторів як українських, в українському літературному контексті. Оце вам і є той «тореадор», якого ми не захотіли побачити за червоною шматою псевдопередмови!

І кому від цього гірше?

P.S. до майбутніх коментаторів: Якщо комусь із вас увижатиметься, що я тут закликаю не висміювати «ляпи» Януковича чи будь-якого іншого, з чиновницькими дурницями включно, – перехрестіться! Я закликаю лише до одного: бачити світу трохи більше, ніж уміщається його на черговій червоній шматі…