Війна та ідентичність

Здається, Алексіс Женні й сам здивований нагородою… Фото lemonde.fr

Присудження Гонкурівської премії – то інформаційна подія, якої не пропускає жодне видання. Якщо торік премію отримав Мішель Уельбек, який і без цієї престижної нагороди мав не те що національну, а й світову славу, то цього року лауреатом головної літературної премії Франції став нікому не відомий ні вдома, ні тим паче у світі 48-річний Алексіс Женні, викладач біології ліцею Святого Марка в Ліоні, батько трьох дітей. У відповідь на запитання журналістів він сказав, що не тільки не мріяв про Гонкурівську премію, а й був щасливий, що його роман «Французьке військове мистецтво» хоча б надрукували у престижному «Gallimard». Адже Женні до того написав ще два романи, які були відхилені видавництвами. І раптом – такий успіх! Не лише французькі, а й світові медіа рознесли по світу щасливу усмішку русявого чоловіка зі щетиною, який у щільному оточенні людей із мікрофонами розповідає про свій роман, про його проблематику, про свої думки з приводу.

Роман «Французьке військове мистецтво» з’явився друком влітку, і його було висунуто не лише на Гонкурівську, а й на премію Медічі й на премію Феміна. Чи справа у винятковій композиції й стилістиці роману? Чи більшою мірою – в актуальності теми?

На відміну від попередніх, недрукованих романів, де новоспечений Гонкурівській лауреат осмислював свою особисту долю, тематика «Французького військового мистецтва» ніяк не пов’язана з досвідом автора. Він не мав ніяких приватних контактів із французькою армією, навіть свого часу уник служби в ній. У романі робиться спроба осмислити колоніальні війни, які вела Франція у другій половині ХХ сторіччя. Участь Франції у Другій світовій однозначно оцінюється як участь на боці добра в боротьбі зі злом. А далі? Як оцінювати війну в Індокитаї? Як оцінювати Алжирську війну? То були війни за збереження французьких колоній. Так, у тих війнах брали участь тільки професійні військові, то не були всенародні війни, і велися вони дуже далеко від Франції. Але, як виявляється, то були надзвичайно жорстокі війни, де загинуло багато французів і багато людей із іншого боку. Тепер про ці війни у Франції згадують дуже мало. А колись гучно розповідали про доблесть відважних французьких вояків на далеких фронтах, тоді як про виняткову жорстокість тих-таки воєн говорили якось пошепки.

Роман Женні “Французьке віськове мистецтво”. Фото lemouv.com

І тут можна зробити невеличкий крок убік від основної теми. Про жорстокість французької військової кампанії в Алжирі й в Індокитаї говорили пошепки у Франції. В СРСР, який ще не забули ровесники Алексіса Женні, вголос розповідали про звірство світового імперіалізму, зокрема Франції, забувши про те, що Франція була союзницею Радянського Союзу у Другій світовій. Тож для нас відвертості головного героя «Французького військового мистецтва» не є аж таким відкриттям, нам про це розповідали у школі, і, як виявляється, розповідали правду (звичайно ж, не буду стверджувати, ніби правдою було все те, про що розповідали за СРСР на уроках історії).

Але ж вернімося до основної теми. Чи є важливим коріння? – міркує біолог Алексіс Женні. Він каже, що ні, бо людина – не дерево. Сам письменник-біолог походить із німецької Швейцарії, і в битві при Маріньяно, коли Франція воювала за Міланське королівство, його предки воювали проти французької корони. «Але сьогодні немає француза, більш відданого Франції за мене, – розповідає Женні. – Я надзвичайно люблю французьку мову й культуру».

Але національна ідентичність впроваджується не тільки мовними й культурними засобами. Національний іконостас складається не лише з постатей літераторів чи художників, акторів чи музикантів. Великою мірою його творенню сприяють війни, – як переможні, так і ті, в яких було отримано поразку. Військові герої є важливою складовою патріотичного виховання. Адже національні герої, і більше того, культові постаті нації здебільшого витворюються або з переможців у війнах, які було виграно, або тих, кого замордували вороги нації.

Сам автор розповідає, що «Французьке військове мистецтво» було інспіровано дискусією у французьких медіа, яка розпочалася з ініціативи нинішнього президента Франції саме на предмет французької ідентичності. Дискусії на цю тему у Франції ведуть і справді інтенсивно й усебічно. У провідних часописах з’являються розлогі матеріали, де переосмислюють усі складові національного іконостасу: національні свята, сакральні місця й головний скарб нації – національних героїв. Наприклад, на сторінках найпопулярнішого у Франції тижневика «Нувель Обзерватер» торік можна було прочитати розлогий матеріал «Шарлемань та інші мерзотники», де проаналізовано основних національних героїв Франції – від Карла Великого до Шарля де Голля, — й автор не шкодує зусиль довести французам, які то були негідники, що Орлеанської Діви Жанни д’Арк взагалі не було, і то, мовляв, одна з наймасштабніших історичних фальсифікацій.

Фото rfi.fr

Тож «Французьке військове мистецтво» саме перебуває у мейнстримі тих ідей, які озвучуються сьогодні в публічному просторі Франції. Вибагливий і престижний «Магазін Літтерер» дуже високо оцінив «Французьке військове мистецтво», назвавши його шедевром. І той критичний нарис було написано ще до присудження Алексісу Женні високої нагороди. «Французьке військове мистецтво» – досить незграбна назва для роману, але так само незручним є те, про що цей роман. Одним із епіграфів взято слова Гонкурівського лауреата 2002 року Паскаля Кіньяра: «Хто такий герой? Це той, хто, не живий і не мертвий, потрапляє в інший світ і повертається звідти». Головним героєм роману є колишній парашутист капітан Віктор’єн Саланьон; у діалогах із оповідачем той шукає істину й міркує над тим, що таке національна гідність і національна ганьба. Зокрема, французька. Це роман напівсюжетний, напівесеїстичний, то ж сама його структура залишає великий простір саме для авторських рефлексій, для коментарів до сюжетних ліній.

Критика прочитує роман Женні як такий, що засуджує саму ідею героїзму, колоніальні війни розглядає як брудні, а де Голля називає найбільшим із брехунів. Проте сам мсьє Женні не має чіткої думки на цей предмет, а свій роман, який раптом виявився таким успішним, презентує як такий, у якому немає остаточної думки ні про що, де наявні авторські рефлексії про «Французьке військове мистецтво». Варто відзначити, що сам Гонкурівській «іменинник» ще донедавна вів власний блоґ, де озвучував ті ідеї, які втілилися в його романі, враховуючи при тому й коментарі до його постів. Недаремно критика відзначає, що стилістика роману іноді нагадує стилістику інтернетівського блоґу. «Блоґ великою мірою розкріпачив мене, відточив мій стиль, навчив працювати з малими формами», – розповідає своїм нині численним читачам письменник-ботанік.

Фото focus.levif.be

Нині блоґ Алексіса Женні рясніє привітаннями від френдів та анонімів із почесною нагородою. А сторонній читач цього блоґу може відзначити, що нинішній Гонкурівській лауреат – людина обдарована й неординарна. Усі свої записи Женні прикрашає власними малюнками, отож його блоґ є своєрідною віртуальною виставкою, тим більш цікавою, що готував її ще не увінчаний нагородами автор. У своєму пості за 7 вересня Алексіс Женні написав: «Мені наснився дуже дивний сон: мені снилося, що мене дуже вихваляють у пресі, і що мені це подобається.» Це задокументована реальність, бо ж для того, щоби писати пости заднім числом, треба бути не просто блоґером, а гакером, ким Женні, очевидячки, не є. Тож письменник, найімовірніше, направду бачив віщий сон.

Під час зустрічі з цьогорічним лауреатом у книгарні в рідному Ліоні спритні французькі журналісти взяли два цікаві коментарі. Перший – в учениці Алексіса Женні, у якої він викладає в ліцеї Святого Марка. Дівчина сказала, що, читаючи «Французьке військове мистецтво», вона впізнавала репліки свого викладача, які чула від нього на його ж лекціях. Також вона додала, що мсьє Женні – незвичайний викладач, який розповідає не лише свій предмет, а й щось куди більше. А другий коментар було взято в учительки мови й літератури Гонкурівського лауреата. Вона сказала, що завжди залишала зошит Алексіса насамкінець, оскільки то була її найбільше втіха як учительки. Звичайно, слова як учениці, так і вчительки можуть читатися не більше, як причетність пересічної людини до знаменитості, але хочеться вірити, що в них є щось більше…

…Якщо переглянути список Гонкурівських лауреатів від 1903 року до наших днів, то варто визнати, що більшість імен лауреатів відійшли в небуття. Їхні романи не перевидаються, вони існують лише в історії французької літератури, та й то якщо тільки ту історію вивчати занадто прискіпливо. Тільки з десяток імен спалахують як яскраві зірки – у цьому списку з більш ніж ста позицій. Ніхто наразі не знає, якою буде подальша літературна доля «Французького військового мистецтва» та його автора. Сам Женні назвав себе «недільним письменником» (ecraivain du dimanche), і ця назва також обійшла всі інформаційні агенції. Очевидячки, письменник мав на увазі, що на Гонкурівську премію претендують автори, які живуть літературною працею, – на відміну від нього, викладача біології. Тож, можливо, тепер Женні зможе стати саме таким автором, який пише не тільки по неділях, а й в інші дні тижня.

Фото uk.reuters.com

Зрозуміло, що роман «Французьке військове мистецтво» буде видано у форматі Livre de Poche (кишенькової книжки. – Ред.) й розпродано солідним накладом. Але не тільки розпродано; зрозуміло, що його прочитають, оскільки роман зачіпає справді животрепетну тему. У нинішню космополітичну добу «Французьке військове мистецтво» зачіпає тему національної ідентичності, і, попри великий інтерес до цієї теми, не так і багато не філософських, правничих чи соціологічних текстів, а саме текстів красного письменства, які б висвітлювали національне в єстві людини, коли тема причетності до тієї чи іншої нації осмислювалася б саме на індивідуальному рівні, на досвіді конкретної людини.

Увага і Гонкурівського комітету, і французьких читачів до роману Алексіса Женні «Французьке військове мистецтво» свідчить про те, що проблема тієї самої національної ідентичності є актуальною не тільки для загрожених націй, а й для імперських, якою є французька нація. Національне почуття, так само як і релігійне, є одним із основоположних, одним із найглибших почуттів, притаманних людині. Так само, як і статеве почуття. Але література зазвичай порпається саме у статевих почуттях, виводячи інші почуття зі статевих. Людина не може розібратися в цих почуттях, зрозуміти, що є первинним, що вторинним. Певне, такі книги, як «Французьке військове мистецтво» Гонкурівського лауреата 2011 року, мають допомогти розв’язати цю нелегку задачу, яка в тій чи іншій формі стоїть перед кожним.