Домівка Ред’ярда Кіплінґа

Ставок у Ротінґдіні. Праворуч видно білий будинок „Ельмз”, перед ним – військовий меморіал.

Сасекс – край на півдні Англії, поблизу Ла-Маншу, який англійці називають винятково Англійським каналом, – зустрів мене дрібним холодним дощем. Колючі краплі зависали в майже відчутному на дотик тумані. Сіро-зелене море невпинно накочувалося на білий, укритий галькою берег і пінними валами губилося за кілька метрів. Мабуть, десь таку картину побачив п’ятилітній Редді Кіплінґ, коли потрапив до Портсмута до чужих людей – навчатися на англійський штиб.

Того дня я вперше стояв на вулиці англійського міста, озирався на сірі, аж масні від мряки, будівлі. Усе небо затягнули хмари, одразу й не вгадаєш, яка тепер пора доби. А головне – думка, що я надовго в цьому сірому захмареному краї дощу.

Свій найперший приїзд до омріяної Англії Кіплінґ аж до старості не міг згадувати спокійно. Жахливе пуританське виховання, жорстокі кари за найдрібніший непослух, нерозуміння й ігнорування. Пізніше, у Девонському коледжі, хлопець був куди щасливіший. Його тогочасні враження навіть стали основою повісті „Сталкі та компанія”. А в 17 років він вирушив до Індії, щоб здобути славу й визнання, і через півтора десятка літ повернутися сюди уже господарем, а не гостем – автором „Департаментських пісеньок”, „Простих історій з гір” і численних газетних репортажів про далекі колонії.

Ред’ярд Кіплінґ. Портрет сера Філіпа Берне-Джонса, 1899 р. Із сайту en.wikipedia.org

Не минуло й кількох днів із часу мого приїзду, а все навкруги помінялося. Подув північний вітер, дощ припинився, море вляглося і визирнуло сонечко. Так само різко змінився й мій настрій, коли я вийшов із автобуса на центральній площі села Ротінґдін, що за кілька кілометрів на схід від Брайтона на трасі, що веде вздовж південного узбережжя Британії через увесь Сасекс аж до Кенту. „Площа” – це трохи загучно сказано. Відкрита місцина при самій трасі, оточена крамничками, старезними шинками-пабами й підперта з боку велетенським супермаркетом „Теско”. Від неї прямовисно до берега піднімалася Висока вулиця – Гай-стріт. (В Англії чи не кожне місто й містечко має свою Високу вулицю.) У куточку для туристів (який, до слова, теж мають усі більш-менш цікаві населені пункти, які я там бачив) я надибав мапу Ротінґдіна й перелік місцевих туристичних принад. Серед них чинна поштова скринька епохи королеви Вікторії, найстаріша в селі садиба XIV століття „Чалонерз”, музей, церква Святої Марґарет (ХІ ст.) й будинок, де жив Кіплінґ.

Сад Кіплінґа. На видноколі маячить вітряк.

На зеленому пагорбі побіля села дивиться на море справжній вітряк, щоправда, він не крутиться. За ним – невеличкий місцевий заказник, де мешкає кілька видів пташок, літають метелики й ростуть квіти. На півночі за фермерськими будинками – широкі поля, на сході – інше сільце, а на півдні – море. Коли підніматися Високою вулицею, натрапляєш на ставок зі справжніми качками, біля нього – військовий меморіал, а за ним – вибілений акуратний будинок із назвою „Ельмз” („Берести”). Родина Кіплінґів винаймала його з 1897 року. Поет прожив тут із перервами до 1903 року. Тут у нього народився син і померла від пневмонії донька. Саме тут він написав свої „Такі собі казки”.

З-за рогу казкового путівця визирає Кіплінґів „Бейтменс”.

До подвір’я прилягає великий садок, помережаний лабіринтом цегляних порослих мохом стін. Блукав ним годину. Чи то в Сасексі всі зими такі теплі, чи стіни створюють затишок, але тут у лютому цвіли крокуси, зеленіли кущі, бігали діловиті сірі білки. Я не здивувався би, якби побачив тут одного з тих їжачків, яких Р. Кіплінґ не міг зловити, щоб намалювати, коли ілюстрував казку „Де взялися армадили”. Садок тепер перетворили на парк – чудовий прогулянковий парк, тоді як у будинку й досі мешкають люди. Просто собі орендарі чи власники – не знаю. Дядечко, який мив на подвір’ї машину, тільки зиркнув сумно й співчутливо, коли помітив над муром мою голову й руки з фотоапаратом – я намагався сфотографувати будинок зблизька.

„Бейтменс” у всій красі.

Можна лише уявити, як зачарував Ротінґдін Ред’ярда Кіплінґа! Він і мене зачарував. Чого варті хоча б закриті клуби Ротінґдінців, що діють уже понад дві сотні років, старезні шинки-паби (за переказами, з них ведуть просто до прибережних крейдяних скель ведуть тунелі контрабандистів) чи церква, яка пам’ятає нашестя норманів…

Я спершу й збагнути не міг, як Кіплінґ погодився полишити цю чудову місцину. Але 1902 року його родина купила інший будинок, куди більший і далеко від моря – у Бервоші.

Що ж до мене, то до Бервоша я дістався майже за місяць після Ротінґдіна. Це невелике село в центральному Сасексі, оточене широкополими полями й фермами. Автобус туди ходить із вузлового міста Акфілд вісім разів на день, а за англійськими мірками це дуже рідко. Тим більшим було моє здивування, що разом зі мною на Бервош їхало ще кількадесят галасливих пасажирів – мами з малими дітьми. Виявилося, що в місцевому аматорському театрі пантоміма – „Попелюшка”. Людей зібралося з усіх околиць, навіть трохи жаль, що я туди не потрапив. Але ж я мав важливіші плани.

Будинок із двору. Ставок, одна зі статуй, праворуч видніється лавка біля доріжки Натхнення.

Для села той факт, що в ньому пів життя прожив сам Кіплінґ, даремно не минув. То тут то там виринають цікавинки – то паб „Кіплінґ”, то будинок із назвою „Пак” (герой збірки казок із історії Англії), то „Кімів котедж” (хлопчик із однойменної повісті Кіплінґа про Індію). Будинки на Високій вулиці вишикувалися в ряд, постулявшись боками. У таких будинках горища сполучено, тому в давнину (а їм по три-чотири сотні літ) були чудовим сховком і шляхом до втечі для тих таки контрабандистів, якими в Сасексі, якщо вірити розповідям, аж «кишіло».

До маєтку, що став останньою домівкою великого мандрівника, від села йти близько пів кілометра, уздовж дороги в’юниться струмочок. Разом із цим будинком ХVІІ століття із назвою „Бейтменс” Кіплінґ придбав величеньку земельну ділянку й усю свою Нобелівську премію 1907 року витратив на її впорядкування. Виявилося, що будинок, який нині слугує винятково музеєм великого поета, на зиму зачинено. Територію обнесено кам’яним муром, а на воротах висить замок. На щастя, мабуть, зеленяр, який доглядає за оранжереями Кіплінґа, забув зачинити маленьку непомітну хвірточку, оброслу живоплотом. Так я й увійшов у цей двір – святая-святих.

Струмок чи то річечка Дадвел.

Будинок із великими вікнами, красивим ґанком і гравієвими доріжками, якими ходив Ред’ярд, обмізковуючи нові вірші чи оповідання. У цьому будинку було написано казки „Пек із Пекової гірки” (або ж – „Пак із Пакового горба”), „Феї й нагороди”, знаменитий вірш „Якщо”… Вікна кабінету на першому поверсі виявилися закладені папером, але так навіть цікавіше – ніби власник будинку зачаївся там і пише за робочим столом нову казку… Ці дерева у дворі, ця лавка в саду, навіть ця витка рослина довкіл вікна пам’ятають Кіплінґа. Ставок зовсім поруч від будинку, посеред нього – острівець. Колись на цьому ставку влаштовували прогулянки в човнах. Серед зелених газонів проткнулися цілі галявини підсніжників. Перша думка – там ельфи напередодні танцювали… А далі – справжня річка, струмок Дадвел. Через нього місток, із якого так приємно дивитися на неквапний плин води. Справжній млин, який ось-ось обіцяють відновити, загата й величенький став на самому краю ділянки.

Церква Св. Бартолом’ю поруч із військовим меморіалом у Бервоші.

Я вже й забув, що, властиво, ходжу маєтком без дозволу, коли раптом із-за загорожі вигулькнула тітонька й запитала, звідкіля я взявся. Було цікаво спостерігати, як мінявся вираз її обличчя, коли вона дізналася, що я з України («О, Кiev!»), що перекладаю Кіплінґа («Wow!») і що вліз на територію без дозволу («Tut-tut-tut…»). Їй теж було про що розповісти. Її дід, як виявилося, працював у Кіплінґів садівником. Місіс Керрі Кіплінґ (дружина Ред’ярда), дарма, що американка, була жінкою суворою та прискіпливою. Стільки-то вже її вибриків натерпівся бідолашний садівник! Й ось, коли хазяйка раннього ранку купалася у ставку, садівник відкрив греблю й спустив воду. Перекази про те, як місіс Кіплінґ у самій сорочці бігла багнистим дном до свого одягу на березі й донині живуть у селі Бервош…

„Бервошці, що загинули за...”

Саме в цьому будинку – вершині Кіплінґових мрій про Англію, сімейне вогнище, казковий край фей та ельфів – йому судилося доживати віку, пережити всім відомий мистецький ігнор через свою громадську позицію і втратити єдиного сина. Посеред невеличкої розвилки, біля церкви Святого Бартолом’ю (ХІ ст.), на невеличкому військовому меморіалі серед імен загиблих у війнах мешканців Бервошу значиться лейтенант Джон Кіплінґ (29 вересня, 1915 – 18 років). Не буду розповідати, як син надпопулярного в ті часи поета й письменника, ще й непридатний до військової служби через поганий зір, потрапив на фронт. Ця історія, певно, відома усім. Це невесела й довга історія, хоча насправді „для неї досить двох рядків – загинув за гріхи батьків” (пер. М. Стріха).

Ред’ярд Кіплінґ неодноразово жив і працював у Лондоні, та й увесь Сасекс об’їздив власним автомобілем (одним із перших у тих краях). Утім, саме ці два будинки – „Бейтменс” і „Ельмз” – були головними осадами його життя, якщо не рахувати батьківської оселі в Бомбеї. Тут він творив найкращі свої твори, тут пізнав найбільші радощі й найгіркіші жалі…

P.S. На сонячному годиннику у дворі „Бейтменза” є напис – „Уже пізніше, ніж ти думаєш”…

Усі фото автора.

Володимир Чернишенко

Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.