Одеса як південна столиця Української революції

Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917-1920 рр.: Монографія/ Вінцковський Т. С., Музичко О. Є., Хмарський В. М. та ін. – Одеса: ТЕС, 2011
Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917-1920 рр.: Монографія/ Вінцковський Т. С., Музичко О. Є., Хмарський В. М. та ін. – Одеса: ТЕС, 2011

Представники нової генерації одеських університетських істориків – Тарас Вінцковський, Олександр Музичко, Вадим Хмарський, Анатолій Мисечко і Тарас Гончарук – видали колективну працю «Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917-1920 рр.».

Оповідь розгорнуто у вигляді біографічних нарисів. Автори, вочевидь, керувалися думкою, схожою на висловлювання історика з української діаспори В. Мушинського, подане як епіграф до вступної частини: «…Переглядаючи Енциклопедію Українознавства, твори з історії України, українського війська, зауважуємо, що дуже мало або й зовсім нічого не написано про нашу Одесу!… Начеб Одеса не існувала! Начебто в Одесі не було змагання за волю! Начебто в Одесі не розвивалося українське культурне життя! Насправді ж українська Одеса існувала, жила бурхливим життям відродження, як і кожен інший клаптик української землі жив у ті незабутні часи українського зриву. В Одесі, в той час майже півмільйонному місті, відбувалися запеклі бої за українську державність. У ній кипіло політичне, господарсько-кооперативне й культурне життя».

У першому розділі розглядається діяльність тих одеситів, які завдяки власним якостям, а ще більше – химерності політичних перипетій опинялися на самому кону української історії, тобто входили до урядів Української Народної Республіки. Мова про прем’єр-міністрів Всеволода ГОЛУБОВИЧА та Володимира ЧЕХІВСЬКОГО, міністра фінансів Петра КЛИМОВИЧА, міністра двох кабінетів УНР Івана ЛИПИ (культів і віросповідань у 1919 р. і охорони здоров’я влітку 1921 р.). Осібно стоїть тут Сергій ШЕЛУХИН, який займав пости генерального судді УНР і Гетьманату, міністра судових справ в уряді В. Голубовича. С. Шелухин висловлював ясно і чітко думки щодо кожного політичного моменту, тому до нього прислуховувались представники всього тодішнього партійного спектру. Про більшовиків він казав так (відповідь В. Винниченкові): «…не вважаю більшовиків ідейними людьми, бо ідейні люди не посилають війська на своїх братів»; про землю (соціалісти Центральної ради витворили закон про касування прав на землю, бо вона, мовляв, належить усім, «як сонце, як повітря»): «…за сонце та за повітря не було війни, а за землю воюють»… Вважаю нарис про С. Шелухина, невеликий за обсягом, зі сконцентрованою характеристикою героя як переконаного незалежника, одним з кращих у книзі (автор А.Мисечко).

Український есер В. Голубович та український есдек В. Чехівський були синами провінційних священиків. Це вкотре нагадує, наскільки сильно гніздилася українська ідея в середовищі церковників і на сході, і на заході України.

Нариси про будівничих українського війська в Одесі становлять другий розділ монографії. Першим тут стоїть Іван ЛУЦЕНКО, який свого часу закінчив Імператорську військово-медичну академію, потрапив до Одеської військової округи на службу військовим лікарем. Він цікавився гомеопатією, спіритизмом, есперанто тощо. Здавався декому людиною з туманним світоглядом. Однак, познайомившись та поспілкувавшись із Л. Смоленським, М. Комаровим та Є. Чикаленком, сформував національний світогляд. І коли вже у що вірив, то вірив пристрасно. Був серед перших на мітингах 1905 р., в одеській «Просвіті», «Українській хаті». «І. Луценко лікарською практикою перед війною заробляв коло 10000 руб., із яких проживав коло 2000 руб., а решту витрачав на українські справи», згадував С. Шелухин. У 1917 р. став головою одеської української військової ради. Зрештою, «досяг рівня політика загальноукраїнського масштабу»; «у 1918 р. він був одним із кандидатів на посаду диктатора України».

28 жовтня 1917 р. до Одеси з Києва прислали військового комісара Віктора ПОПЛАВКА, полковника, учасника російсько-японської та Першої світової воєн, георгіївського кавалера. В Одесі він провів парад на пошанування Центральної ради, продовжив українізацію підрозділів Одеської військової округи (ОВО), енергійно боровся з більшовицькими агітаторами.

Загалом, офіцери такого рангу рідко ставали на бік свого революційного народу. Однак ставали. Одним із них був ще один полковник російського війська, також у ході воєн нагороджений багатьма бойовими відзнаками, зокрема орденом Св. Гергія ІV ступеня, начальник 2-ї одеської школи прапорщиків Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО. Він змінив В. Поплавка на посту військового комісара УНР майже напередодні більшовицького повстання (січень 1918 року). М.Омелянович-Павленко зіткнувся з тим, що вірні УНР гайдамацькі курені були розпропаговані більшовиками і не могли чинити опору «червоній гвардії». Військовий комісар хотів організувати для оборони підрозділи ОВО, але керівництво округи  раптово самоусунулося од виконання своїх функцій. У таких умовах М. Омелянович-Павленко змушений був покинути Одесу. Його чекала попереду інша слава – генерал-хорунжого Армії УНР, головнокомандувача Української галицької армії, керівника 1-го Зимового походу армії УНР проти більшовицької влади у 1919-1920 роках.

Серед тих, хто дієво боровся з більшовицьким заколотом в Одесі у січні 1918 р., дослідники називають підполковника Всеволода ЗМІЄНКА, уродженця Одеси. До речі, також георгіївського кавалера (небоязкі люди переходили на бік української революції!). В. Змієнко пішов у підпілля під час «червоного терору». Коли ж у березні за допомогою австро-німецьких військ українська влада повернулася, його було призначено помічником губернського коменданта Гавриліва і головою Демобілізаційної комісії Херсонщини. Різноманітні залишки старої армії, покинуті склади з військовим майном, – усе це треба було облікувати, зберегти. Старі підрозділи розформувати й організувати нові, українські. Завести нові військові училища. Всю цю роботу В. Змієнко успішно здійснював і за УНР, і за Гетьманату. За Директорії більшість офіцерства перейшла до армії Денікіна. В. Змієнко з напіврегулярними українськими формуваннями вів проти них війну, і його, випускника академії Генерального штабу, денікінці оголосили «поза законом»… Він пройшов увесь трагічний шлях армії УНР, був членом військового міністерства УНР в екзилі. У 1932-1933 роках разом з головою Українського еміграційного комітету допомоги голодуючим України Левком Чикаленком писав рапорти про безпрецедентну ситуацію на Батьківщині… В. Змієнко всім життям своїм руйнував міф, що людина, народжена в Одесі, не може глибоко вболівати за Україну.

Існувала УНР – існували адміністративні посади на місцях. Хтось їх в Одесі мав заміщувати. Хтось мав виконувати громадську роботу, працювати у пресі, в освіті, в культурі. Не обов’язково було виступати на мітингах, достатньо було пам’ятати про свої коріння та переконання й трудитися у відповідному напрямі. Такими люди були представник центральної влади у південних губерніях Семен КОМІРНИЙ, університетський історик і публіцист Павло КЛЕПАЦЬКИЙ, освітній та бібліотечний діяч Богдан КОМАРОВ, «самостійник за світоглядом, громадський діяч за покликанням» Віталій БОРОВИК, голова Одеської української міської ради Лев КОВАЛЬЧУК, українофіли-культурники Володимир і Наталя ЛАЗУРСЬКІ, багаторічний видавець Євфим ФЕСЕНКО та інші.

До них приєднувалися вихідці з Галичини публіцист і політик Ілько ГАВРИЛЮК, фундатор одеського «Комітету допомоги виселенцям Галичини, Буковини й Угорщини» Володимир МУРСЬКИЙ, революційний оратор Еміль ТЕМНИЦЬКИЙ, українські «січові стрільці» Тарас ФРАНКО, Тарас ЯНІВ. Саме про них і мовиться в наступних розділах (хто зацікавиться темою «Галичани в Одесі), нехай ще перечитає відповідні новели Юрія Липи у збірнику «Козаки в Московії»).

В одній із тодішніх одеських українських газет мовилося, що «галичани є твердий фермент української державності. Вони не претендують на владу, але працюють на виховання української національної ідеї».

Завершується ж монографія нарисами про одеських українських священиків православного отця Антона ГРИНЕВИЧА, греко-католицького отця Іллю КЛИВАКА, ієромонаха МИКИТУ (Олександра Кожина)… Понад тридцять постатей українського визвольного руху в Одесі! Вони не могли взятися нізвідки. У годину випробувань вони з’явилися там, де були для цього історичні та суспільно-політичні передумови.

З книжки постає новий образ революційної Одеси, яка «попри свій провінційний статус та імідж «неукраїнського міста», у багатьох аспектах революційних змін не лише не поступалася іншим регіонам, але й випереджала їх, зокрема й Київ, – читаємо у післямові, яку автори назвали «Фінальним рондо». – …Образ Одеси як «царства Мішки Япончика» чи місця, «где обрывается Россия», є всі підстави скоригувати з урахуванням образу одного з головних осередків українського національного руху, «південної столиці Української революції».

Читаючи біографічні довідки, можна помітити, що п’ятеро авторів монографії своїми місцями народження ніби складають мапу Соборної України. Справді, Т. Вінцковський народився в Дрогобичі, В. Хмарський – у Донецьку, А. Мисечко – у Любарі Житомирської області, а Т. Гончарук і О. Музичко – таки в самій Одесі. Щасливо зійшовшись не те що в одному місті чи в одному ВНЗ – на одному факультеті, вони своїми біографіями склали своєрідний символ Соборності. Ніби наголосили в новому часі на тому, за що боролися на початку минулого століття герої їхніх нарисів.

Свою працю молоді науковці присвятили 20-й річниці незалежності України.

Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).