Дві думки про одну книжку

Чеслав Мілош. Велике князівство літератури. Вибрані есеї. – Київ: Дух і Літера, 2011

Віталій Пономарьов. Милість Мнемозіни

Щасливий поет, народжений на землях між Балтійським і Чорним морями: його вірші та есеї живляться невимовно гарними краєвидами цього Міжмор’я та освяченими давньою традицією, усталеними зв’язками між тутешніми людьми. Якщо ж цей поет ще й «привласнить» досвід осілості своєї спільноти, її подиву гідну, розкішну культуру та нестерпну пам’ять, то надалі з успіхом опиратиметься ненажерливості часу, брутальності «визволителів», зарозумілості «переможців», спокусам колаборації та навіть відчаю вигнання.

Чеславу Мілошу поталанило народитися й вирости в самому центрі Литви, а навчатися у старовинному, «преславному», «компактному» бароковому литовсько-польсько-білорусько-єврейському Вільні. Там, у самому серці його приватної Європи, зі джерельця в костелі братів-боніфратрів під горою на початку Людвісарської вулиці вічно біжить вода з «божественним смаком». Там, де зливаються Няріс і Вільня, Мілош-гімназист споглядав землю та небо, створені Богом спеціально для нього. Звідти походить Мілошева ідентичність, і саме завдяки Вільну, що його поет-вигнанець згодом називав «моя Флоренція», він міг би услід за Юліаном Тувімом повторити: я поляк, бо мені так подобається.

У Віленській гімназії Чеслав належав до учнівського товариства «Пет», а у Віленському університеті, де «аж роїлося» від вільних мулярів, він, за власним зізнанням, дихав минулим і відчував історію на дотик, тож добре усвідомлював історичну тяглість та ідейну спадковість між «Товариством мерзотників» 1817 р. та модерним «Студентським Клубом Волоцюг», між філоматами 1810-х та Клубом інтелектуалів 1930-х рр. Пізніше Мілош уподібнив усі ті товариства ложам, і вони справді були парамасонськими, закритими для сторонніх і мало що не змовницькими спільнотами обізнаних. Проте їхні члени не практикували ритуалів, не здобували ступенів і не вправлялися в таємному знанні. Натомість були поєднані молодістю, Вільном, приятельськими стосунками, відчуттям спільної відповідальності, схильністю до вільнодумства та прихильністю до ліберальних цінностей. І хоча Мілош не отримав посвяти (мабуть, для цього він був надто лівим), а у вигнанні так і не скористався рекомендаційним листом колишнього міністра землеробства УНР, подолянина, киянина й варшав’янина, «пишнобородого» Станіслава Стемповського до одного з американських «братів», саме у Вільні він став адептом цієї парамасонської, а власне – ліберальної, традиції.

Цю традицію Мілош намагався узгодити з марксизмом, і через два десятиліття він докладно описав походження та перебіг цього свого захоплення у «Поневоленому розумі». А ще через чверть століття Мілошеві заперечив інший поляк-вигнанець – економіст Ян Дравновський: у марксизмі не було нічого привабливого для інтелектуалів, а поневолення розуму багатьох із них насправді було спричинене страхом або опортунізмом. Однак закидати колаборацію Мілошу-студентові підстав немає. Не належав він і до тих, хто шукав і знаходив у комунізмі сакральний сенс, приступний лише втаємниченим.

Одні інтелектуали Мілошевого кола віддавалися марксизму з юнацького протесту проти приписів тодішнього «міщанського суспільства», інших зачаровував більшовицький експеримент у СРСР, ще інші потрапили під вплив своїх молодих друзів-комуністів, а решта наслідувала моду. Проте у випадку Мілоша переконливішим виглядає пояснення ще одного поляка-вигнанця – філософа Лєшека Колаковського: марксизм спокушав своєю простотою, оманливою здатністю вичерпно витлумачити всю історію людства, не вивчаючи її, та передбачити його майбутнє; до того ж, марксизм надавав нескладний рецепт радикального удосконалення світу. Щоправда, мало який поневолений розум завдавав собі клопоту дочитати той рецепт до останнього рядка, який замість крапки завершувала куля у потилицю всім непридатним до такого «удосконалення».

Завдяки своєму приятелеві та однокурснику, литовському соціалісту Пранасу Анцевічусу Мілош знав про реальний соціалізм незрівнянно більше за багатьох своїх колеґ у Вільні та Варшаві. Попри це, у розпал Голодомору він привселюдно назвав СРСР найцікавішою країною світу, наголосив на своєму «почутті єдності з масами пролетаріату» та висловив прихильність до «культури, зіпертої на цілковите підпорядкування індивіда цілям спільноти». Однак уже в червні 1940 р. гуркіт радянських танків на площі перед кафедральним костелом у Вільні виявився для Мілоша найсильнішим потрясінням, і воно відклалося в його «досвіді нещастя». Пізніше, у розпал світової війни поет застерігав своїх читачів від чарів «злих духів колективізму». Зрештою, він став, як тоді казали, «невозвращенцем» та «махровим антисовєтчиком» і як такий опублікував у «Культурі» Єжи Ґедройця своє «Ні» сталінізму та соціалістичному реалізму.

Мілош відкинув практику нацистського та радянського соціалізму, а згодом і «народної демократії», насамперед із етичних міркувань: для нього вистачало хоча би напрочуд одностайного піднесення цими режимами антисемітизму на рівень соціальної маґії. І хоча та практика (критерій істини для марксистів!) переконливо засвідчила теоретичну хибність самого марксизму, поет до кінця свого довгого життя залишався прихильником лівих ідей. Втративши свій приватний рай – «золоте Вільно», позбавлений можливості повернутися до Варшави та Кракова, почуваючись і в Парижі, і в Берклі майже як у божевільні, він у пошуках нової землі та нового неба всерйоз збирався виїхати до Парагваю та оселитися там у комуні гутеритів Прима Вера, члени якої від ХVІ століття (спочатку в Тіролі, а потім у Вроцлаві) практикували первісне християнство. На щастя, омріяному переїзду завадила поетова дружина – вона, згадував Мілош, поставилася до цього задуму тверезо, іронічно та цілковито скептично.

Тож Мілош залишився в Каліфорнії і, живучи там, напівжартома називав себе реакціонером, оскільки розрізняв добро та зло. А в Західній Європі поет вельми гостро відчував свою належність до «Іншої Європи», бо у звичному для Заходу протистоянні тіла й духу, інтересів і цінностей, вигоди та свободи, стабільності й гідності, користі й моралі він – як поет і людина Міжмор’я, – завжди ставав на бік духу, цінностей, свободи, гідності та моралі. Для Мілоша цинізм західних професіоналів від Realpolitіk був так само закорінений у їхній забудькуватості, як наївність західноєвропейських інтелектуалів-радянофілів – у їхньому безпам’ятстві: досить згадати хоча б їхню щиру заклопотаність тим, чи не зашкодять поступу людства розмови про колимські, казахстанські або мордовські концентраційні табори.

Більшу, ніж у західноєвропейців чи північноамериканців, «місткість» свідомості багатьох поляків (як, напевно, й усіх інших насельників геополітичного простору між Мюнхеном та Ялтою) поет пояснював обтяженістю цієї свідомості історичною пам’яттю – надміру щільною та занадто довгою, з погляду мешканців країн із «нормальною», тобто позбавленою розривів, ускладнень і катастроф, історією. Не дивно, що професор Мілош, причетний до досвіду нещастя «Іншої Європи», поруч зі своїми каліфорнійськими студентами почувався «непристойно багатим» – звісно, зовсім не через різницю у віці.

Однак поет Міжмор’я багатший за інших не лише «привласненою» ним історичною притомністю його спільноти – він ще й «володіє» розкішною польською літературою, цією головною героїнею більшості його есеїв. Щоправда, вона дихає «польськістю», на яку, зізнавався Мілош, у нього алергія – майже як у Вітольда Ґомбровича. Особливі порахунки в поета з культом Польщі як Христа серед європейських народів, Польщі-мучениці, ототожненої з Дівою Марією, – цей національний міф він відкидає як правий, націоналістичний і навіть «тривожно расистський». Буколічна Польща «злотобджола» постає в Мілоша богинею, яка потребує жертвоприношень, служіння та посередників, а ними є поети-романтики, як Адам Міцкевич або Юліуш Словацький. Як не дивно, але в польському міфі Мілош несподівано поборює саме «сакралізацію історії» – зрештою, вже в досить поважному віці поет наголошував на власній суперечливості…

Пізні есеї Мілоша спокійні, прозорі та мудрі, вільні від публіцистичного завзяття, натомість сповнені вдячності за отримані дари та просякнуті «іншою польськістю» – затятим індивідуалізмом, недовірою до будь-якої влади, добрим гумором і потужним почуттям близькості з тими, кому подобається бути поляком. Ці свої «медитації над течією річки» він окреслює давньогрецьким поняттям «άλήθεια» (алетейя – пригадування-творіння) та неотомістським поняттям «άποκατάστασις» (апокатастасіс – відновлення-повернення).

Поет прагне говорити за «змовклих назавжди», оскільки те, що не згадано, не о-мовлено, не проговорено, не описано, зникає без сліду. Чеслав Мілош знову і знову переймається протистоянням людини хаосу, її, здавалося б, безнадійним спротивом злу, відокремленням нею дійсності від ілюзії, відділенням істини від облуди, розрізненням досконалого та потворного – отже, розбудовою естетичної ієрархії. Бо, врешті-решт, насправді важать лише звуки божественної польської мови, поцілунок Мнемозіни, дрізд на гілці, абрис кленового листка, світло, що лине з неба на води затоки, дивне Вільно, така родинна Центрально-Східна Європа та Велике князівство Літературне, в осерді якого –
слово, одного разу пробуджене смертними вустами,
Що біжить і біжить, невтомний посланець
На міжзоряні поля, в коловорот галактик,
І протестує, волає та кричить.

 

Вікторія Афанасьєва. Ключі до князівства
Прозаїк ховається за чужими долями та непересічними подіями, драматург утікає від читача за лаштунки, поет грається тінями й масками. І лише публіцист постає перед читачем голим і мовить власним голосом. Такий незамаскований голос нобелівського лауреата Чеслава Мілоша, рік якого нині відзначають у Польщі, звучить зі сторінок книги “Велике князівство літератури. Вибрані есеї”.

Попри те, що Мілош є визнаним інтелектуалом ХХ століття, я б не підписалася під жодним його словом. І не тому, що його думки викликають незгоду чи бажання заперечити. Ці думки за визначенням мені чужі, оскільки публіцистика Мілоша глибоко зав’язана на польському ґрунті, на його життєвому шляху. Та читаючи книгу вибраних есеїв, важливо не закарбувати відповіді автора, а вловити його запитання, написані поміж сторінок. Хоч із самої передмови, яка відчиняє нам перші двері «князівства», є спроби закласти думку про те, що Мілош вирвався поза національні межі завдяки насиченому життю за кордоном. Власне, вихід за вузьконаціональні межі є важливим для письменників, особливо для письменників культур із потужним національним струменем. Це, напевно, найперше запитання, що відкривається у книзі і над яким варто замислитися. Вихід за такі межі дає письменнику змогу не лише побачити своє очима чужинця, а й стати цікавим для читача потойбіч. У нас чи не найпершим таким письменником став Іван Франко, а радянська цензура ховала по закутках саме таких письменників, які могли бодай чимось зацікавити не обізнаного з глибоко національними реаліями мандрівця. Саме така література, написана здивованими очима чужинця, зможе зацікавити цього чужинця куди більше і тим самим – презентувати національну літературу у світі. Мілош у своїй есеїстиці все ж лишається специфічно національним письменником, досліджує порушені проблеми зсередини, зі свого польського коріння.

Перша в’язка ключів…
Мабуть, чи не найцікавішим і найширшим літературним полем запитань є нобелівська промова Чеслава Мілоша. Попри численні ремінісценції, що потребують окремих розмов, Мілош зачіпає тему поета, який метушиться між форм, між традицією і новаторством, неодмінно потрапляючи в залежність від своїх ровесників. Власне, ця гонитва ніколи не припиняється – книга за книгою, твір за твором, та раптово вона може привести поета до Нобелівської премії, як привела й самого Мілоша.
Та перші вміщені у книзі есеї – це пошук, самопошук Мілоша. До того ж, шукає він себе у всьому і втілює це в різні форми. Перший есей про Вільно, у якому Мілош виріс і сформувався як особистість, відтворює атмосферу міста першої половини ХХ століття через сприйняття самого письменника, через його студентське життя, друзів, архітектуру, соціальні нашарування. У пошуках душі Вільна Мілош мандрує спогадами свого студентського життя. Не можу обіцяти, що цей есей розповість вам про щось більше, ніж про Вільно й Мілоша в ньому. Та вже в наступній розмові про регіоналізм проступають актуальні для нас явища, і з перших фраз про те, що «регіоналізм став етикеткою, за якою ховаються повні нісенітниці», або що «під його ослоною ціла низка людей, котрі з інтелектуального й мистецького погляду – нулі», або що «біля своїх витоків він [регіоналізм] був дуже раціональним винаходом для зміцнення і захисту польськості», ми впізнаємо наші проблеми вузьколобої шароварщини і хворобу під назвою «будьмо – гей». Мілош розплющує нам очі на те, що ми не одні в цій божевільні під назвою Всесвіт.

У цій самій «в’язці ключів» Мілош звертається до сприйняття історії й часу, що насаджується нам із дитинства, з першої енциклопедії, де, як зве його Мілош, нам подають на тарілці такий собі «компендіум історії», у якій від динозавра до атомної енергії – лише кілька кроків, кілька сторінок. Ми привчаємося сприймати історію, як фільм, дайджест, і цей «енциклопедіотизм» засідає в наші мізки назавжди. А насправді, «увічнити свідчення допомагає випадок, — хтось опиняється там, де міг би й не опинитись». Нас розучують «відчувати» історію через долю окремої людини, нас навчають дат замість того, щоб дати приклади й зв’язки. «Масове знищення не вкладається в мою уяву, — каже Мілош, — просто воно завелике. Смерть однієї людини – щось зовсім інше… цього було достатньо для мого прагнення конкретики».

… дві відмикачки …

Щоб відчинити двері, нам ще знадобиться дві Мілошеві «відмикачки», які видалися мені цікавим матеріалом для подальших роздумів. «Два процеси» — есей, що мало нагадує есей за формою, хоча б тому, що там найменше роздумів, а самі лише факти. Мілош підносить читачеві два процеси… і чи побачить пильний читач у них схожість, коли вони насправді ідентичні? Один із судових процесів відбувався в Західній Африці, другий – на території СРСР. Що їх об’єднує, — запитує Мілош. І сам же відповідає: «Примітивна ментальність». Адже примітивна ментальність може вигадати найбезглуздіше й найсуперечливіше пояснення явищам, які вона не здатна пояснити за законами логіки. Вигаданих, «пришитих» білими нитками справ за часів радянської влади вистачало, люди зізнавалися в усьому не лише тому, що їх би вбили, якби вони вчинили інакше, а й тому, що вони починали вірити в це. Як повірили африканські підсудні чаклуну з сусіднього селища в тому, що вони вбили дитину свого родича. Та що є метою таких процесів? І чому вони виникають?

Відповівши на ці питання, Мілош поведе мову про цензуру. Цензура для європейців завжди викликала внутрішню боротьбу, бо її встановлення змушувало порушувати ці заборони, скеровуючи людей на нові відкриття, що завжди починалися з бунту проти цензури. Отож цензура завжди була двобоким медальйоном на шиї в суспільства: чи потрібна цензура для суспільного добра? кому її встановлювати? чи не зловживатимуть цензори такою владою? Це все викликає думки про те, що цензура має надто багато «але» і що є якийсь інший, прогресивніший шлях. До якого вже, зрештою, дійшли. Помірна присутність цензури в літературі в наш час зумовлена, на думку Мілоша, «мізерним впливом писаного слова на мораль». А все тому, що «найбільш крайні рекомендації нейтралізують себе навзаєм». А книжки? Що книжки? Вони стають «експонатами» музею, «синкретичним гармидером» у світі, де літературну премію дають за «стислість та брутальність вислову». Власне, й у всіх інших мистецтвах зникає не тільки моралізаторство, а й простий авторський натяк, яким почуттям ми маємо віддавати перевагу, як оцінювати того чи іншого героя. «Від наших очей нічого не приховують… Чи глядач співчуває вбивці чи вбитому – не має значення: дивиться».

… і зламані двері

Та відімкнувши нам двері у своє князівство, Мілош не повертає ручку, щоб відчинити їх перед нами. Він їх вибиває, не одним – кількома ударами. Це справді «удар», бо Мілош говорить про літературу, про літературу з національним обличчям. І це удар і для нас, зокрема, бо ми там присутні хіба що завдяки Чижевському, якого Мілош хвалить за «героїчне рішення зберегти методологічну чистоту». Хоч і поляків, яким «обличчя, задерте в гонорі, доволі часто обмежує поле зору», він не дає зітхнути спокійно. Загалом, не знаю, кого автор має на увазі, згадуючи «простір між Росією та Німеччиною», близький до слов’янського світу загалом, що в очах західної публіки постає чимось невизначеним і дратує «надмірною складністю племінних обрядів». І насамкінець, що таке польська література? Хто такий польський письменник? Мілош не народився в Польщі, не виріс у Польщі і мало жив у Польщі… але він обрав собі Польщу за «Музу», і вона зробила його непересічним польським письменником.

Насправді, «Велике князівство літератури» виявилося набагато герметичнішим і вужче зорієнтованим, ніж я гадала собі, розглядаючи палітурку. Мілош не пише, він думає, і його роздуми часто хаотичні й невловимі, часто деталізовані й ностальгійні, та хоч і зрідка, тут проступають відповіді на ті питання, які ставить кожен, звідки б не була його муза. Та не можу не погодитися, що десерт може зіпсувати апетит. Тож і Мілоша треба пізнавати поступово й не одразу знімати з нього маску прозаїка.

Віталій Пономарьов - нар. 1955 р. у Дніпропетровську, філософ, останні 48 років мешкає в Києві