Атлантида братів Тютюнників

Брати Тютюнники
Брати Тютюнники

Типова помилка, якої припускаються під час розмови про Григора Тютюнника: називають його Григорієм. Хоча за документами він і справді записаний Григорієм, але оповідання і збірки завжди підписував своїм коротким ім’ям. У літературних і мистецьких колах усі теж знали його як Григора. Сталося так через те, що на той час у літературі вже було відомим ім’я Григорія Тютюнника, автора повісті «Хмарка сонця не заступить», старшого брата Григора. Григорій-молодший вирішив торувати власний шлях у літературі й почав підписуватися Григором. Доля надовго розвела обох братів: Григорій, колишній фронтовик, автор кількох повістей, роману «Вир» та поетичної збірки, проживав у Львові. Там він і похований на Личаківському цвинтарі. Григір після служби на Тихоокеанському флоті деякий час жив на Донбасі, вчився у Харківському університеті, і, зрештою, оселився в Києві.

А починалась історія обох братів у селі Шилівка Зіньківського району Полтавської області.

«Любе, миле село Шилівка на Полтавщині…»
«Любе, миле село Шилівка на Полтавщині…». Фото Л.Каплун

Григорії – брати по батькові. Михайлові Васильовичу Тютюннику судилося стати батьком двох лауреатів Шевченківської премії (що характерно: обоє отримали посмертно). Григорій народжений від Ївги Федотівни Буденної, з якою батько не прожив і року, а Григір – від Ганни Михайлівни Сивокінь, набагато молодшої від чоловіка. Курйозну ситуацію з наявністю у батька двох синів Григоріїв Тютюнник-молодший пояснює у книзі спогадів «Коріння». Насправді старшого брата назвали Георгієм, але записувати ім’я послали діда. Той, випивши на радощах по дорозі, переплутав імена і записав онука Григорієм. Виявилася дідова помилка лише тоді, коли Георгію-Григорію вже було 16 років, а у сім’ї  вже підростав молодший син, теж Григір.

Хата Ївги Федотівни Буденної, матері Григорія
Хата Ївги Федотівни Буденної, матері Григорія. Фото Л.Каплун

Дитинство і юність без батька – доля багатьох дітей війни. З часом його для Григора Тютюнника замінив старший брат Григорій. Стосунки братів були непростими – вони почали тісно спілкуватися лише після того, як молодший брат повернувся зі служби на флоті. Історію їхнього зближення Григір Тютюнник описав у книзі спогадів «Коріння». З неї видно, як болісно він переживав братову смерть, який так і помер від фронтових ран. Коли вони обоє приїжджали в Шилівку, то заводили довгі довірливі розмови про життя, мистецтво, літературу. Хати обох братів розташовані по різні боки річки Грунь (далі вона зливається з Ташанню, і потім уже пливе під назвою Грунь-Ташань). Тож з вечора Григір із Григорієм проводжали один одного і ніяк не могли розлучитися – часом простоювали на мосту через Грунь аж до світання. Старший брат Григорій вивів знайому з дитинства річку у романі «Вир», а молодший у юні роки навіть обрав собі псевдонім Тютюнник-Ташанський.

Міст через річку Грунь
Міст через річку Грунь. Фото Л.Каплун

Материна хата
Хата, що належала родині батька письменників, була зруйнована ще за часів війни. Натомість хата Ївги Федотівни, матері Григорія, збереглася. Як і хата Ганни Михайлівни. В обох живуть люди, які жодного зв’язку із родом Тютюнників не мають. На паркані хати Григора напис «Продам», і номер мобільного телефону. За 30 років, що минули від смерті письменника, хата трохи змінилася, до неї добудували веранду (у часи Григорової молодості це вважалося розкішшю). Зате криниця у дворі – та сама, що й при Григорові. Коли дивишся на це подвір’я, мимоволі пригадуєш новелу «В сутінки», з якої і почався його письменницький шлях. Написана спершу російською мовою у листі до дружини, а потім перекладена і надрукована як оповідання, новела є, посуті, сповіддю письменника. Юнак, який приїжджає у село до матері, попри природну ніжність до неї, не може позбутися почуття відчуженості. Він пригадує епізод дитинства, коли мати виганяла його на піч, а сама приймала бахура-тиловика. Приниження, зневага, образа за батька-фронтовика назавжди залишили свій відбиток у свідомості вже дорослого Тютюнника. Мати відчуває свою неспокутувану провину перед сином: «… вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую, як тремтять їхні пальці: мати плачуть…

Хата Ганни Михайлівни, матері Григора
Хата Ганни Михайлівни, матері Григора. Фото Л.Каплун

– Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити…»

Ця новела кидає світло на дитячу травму Григора, що болісно відлунюватиме у багатьох новелах і повістях, а сам сюжет адюльтеру матері стане одним із формотворчих для всієї творчості письменника.  Стосунки з матір’ю все життя залишалися амбівалентними: з одного боку, природний синівський потяг, ніжність, а з іншого – пам’ять про зраду.     Це видно, зокрема, з листування. Такою, мабуть, була для нього і хата: щось рідне й близьке, і, водночас, – нагадування про болючі травми дитинства. Близький друг Григора Тютюнника Петро Засенко розповідає, що мати, згадуючи про цю давню синову образу, картала себе, приказуючи: «Ох уже ці дурні молоді любощі!»

Бажане місце вічного відпочинку Григора
Бажане місце вічного відпочинку Григора. Фото Л.Каплун

«Татова сосна»
Батька Тютюнників було репресовано у 1937 році. Григір писав про нього: «Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й нині, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким…» Ідеалізований образ репресованого і зниклого десь у «Сибіру несходимім» батька, навіть єдине фото якого було загублено, завжди лишався для Григора Тютюнника найбільшою святинею. Найкраще його прописано, мабуть, у чи не найвідомішій новелі письменника «Три зозулі з поклоном». Нині у Шилівці вам покажуть «татову сосну» – сосняк, насаджений Михайлом Тютюнником неподалік від місцевого цвинтаря. Колись Григір Михайлович зізнався Петру Засенку, що саме там волів би знайти місце для вічного спочинку. Поговорили, та й забули – обоє були ще надто молоді.

Школа, до якої ходив Григорій
Школа, до якої ходив Григорій. Фото Л.Каплун

А пригадалися ці слова Петрові Петровичу, коли, повернувшись у березні 1980 року до Києва із відрядження, він дізнався про трагічну загибель друга, як його вже й встигли поховати – на Байковому цвинтарі, далеко від «зіркової» центральної алеї. Не знаючи точного місця поховання, могилу Григора Михайловича знайти майже неможливо. Нині туди рідко хто навідується – дружина письменника проживає у Кременчузі, діти теж не у Києві, хтось і за кордоном…

«Ви ж мої хороші…»
Село Григір любив. Звідси – більшість його характерів. Багато з них мають реальних прототипів, більшість – шилівських (мабуть, серед живих їх уже й не залишилося). Та все ж місцевий люд знає, хто із односельців утрапив до текстів письменника. «Пам’ятаєте  Мефодія із «Житія Артема Безвіконного, який до лікаря із хворим пальцем приходив?» – запитує нас учителька місцевої школи. – Так оце ж мій дідо». Петро Засенко, який приїжджав у Шилівку із Григором, згадує, що одного разу, привітавшись на вулиці із односельцем, він прошепотів другові на вухо: «Оно Нюра пішов» (є у Тютюнника однойменна новела).  Головний герой Артем із вищезгаданої повісті також має реального прототипа – це Андрій Куць, фото якого Григір побачив у майстерні свого друга Володимира Білоуса, фотографа із Лубен. Воно так вразило письменника, що він одразу заходився писати новелу. А пишучи, звірявся друзям: «Я не справляюсь із цим образом. Він у мене виходить за межі новели». І почав писати повість. На жаль, вона так і залишилася незавершеною…

Музей у Шилівській школі
Музей у Шилівській школі. Фото Л.Каплун

Григір Тютюнник добре бачив сільські проблеми і міг безпосередньо спостерігати процеси, що відбувалися там. Занепад традиційної сільської культури, тотальний виїзд молоді, самотність старих покинутих батьків, розпач дівчат-перестарків, для яких немає пари у повоєнному селі. І Григір, і  Григорій у своїй творчості намагалися зафіксувати цілий світ, що назавжди невмолимо відходив у небуття. Бадьористські гасла про змичку, невпинна урбанізація, шельмування народних форм культури як анахронізмів пророкували остаточне вимирання села. Звідси – ностальгія за селянською атлантидою, подана у Григора високоестетично і по-модерному.

Між містом і селом
Однією з формотворчих для доробку Григора є опозиція місто-село. Чимало уваги він присвятив типу колишнього селянина, якому пощастило влаштуватися в місті. Приїхавши до рідного села, він вважає себе в праві підноситися над колишніми односельцями. Показовий приклад – Павло Дзякун із новели «Син приїхав». Перед тим, як приїхати до батьків у село, він три роки не брав відпускного, щоб з’явитися серед колишніх односельців у всій красі. І ось, у новому костюмі, черевиках, капелюсі, на «Москвичі» тютюнового кольору з вовняними килимками на сидіннях і фіранками на вікнах, з жінкою і малим сином, з дорогими гостинцями він відчуває, що може одказувати на шанобливі привіти колишніх односельців «дивлячись понад їхніми головами на річку: «За-с-тє!». Цей персонаж також мав реального прототипа серед тих, хто наїздив у Шилівку «на канікули».

Саморобний фотоальбом Григора
Саморобний фотоальбом Григора

Відірвавшись від рідної, сільської культури, така людина не пристала і до міської, а застрягла у певному маргінальному просторі. В принципі, така доля очікує на всіх переселенців із села. Але якщо дехто, як Павло Дзякун, почувається абсолютно комфортно, то для іншого така ситуація стає причиною безкінечних внутрішніх мук. До цієї другої категорії належав і сам Григір Михайлович. У вуста героя дуже автобіографічної повісті «День мій суботній» Миколи Порубая письменник, наприклад, вкладає такі слова: «найгірше те, що я не почуваю себе своїм і в селі. Коли приїжджаю туди, мене змагає самотність, відчуження односельців, яке я, на жаль, помічаю; оті цікаві й водночас байдужі погляди, що проводжають мене з-під повіток, та вічні, не менш байдужі запитання: «Ну, як там у городі – багацько всього?»; «А що, є в городі путня осельодка?…»

Так і живу: в місті мрію про село, у селі – про місто…».

***
На батьківщині Тютюнників шанують обох братів. Музей у Шилівці, щоправда, скромний. Це одна невеличка кімната в школі, у центрі якої — погруддя Григорія, на стінах – стенди з фотографіями, під склом – книги, папки з матеріалами. Та все ж вдалося натрапити на один дуже цікавий документ. Це – інтимний саморобний фотоальбом Григора, який музеєві подарувала дружина письменника, Людмила Василівна Тютюнник. Тут Григір постає у некласичному образі молодого бешкетника. За допомогою фотографій із дотепними підписами він розповідає історію свого кохання. Це – 1950-ті роки, Григорові немає й тридцяти.

Григір Тютюнник. Холодна м’ята. — Київ: Український письменник, 2009
Григір Тютюнник. Холодна м’ята. — Київ: Український письменник, 2009

Свого часу у музеї влаштовували зустрічі з матерями обох письменників, приїжджали їхні дружини та друзі.

І Ївга Федотівна, і Ганна Михайлівна поховані на місцевому цвинтарі. Збереглося також давнє приміщення школи, в якій навчався Григорій. Меморіальної дошки на ній немає. До недавнього часу у селі проживав Федір Тютюнник – третій літератор із роду Тютюнників, двоюрідний племінник обох письменників. У 2003 році його збила машина неподалік від рідного села.

5 грудня цього року молодшому з братів, Григорові, виповнилося б 80 років. Маленький музей у Шилівці планує якось відзначити цю дату. Хочуть, зокрема, присвоїти Шилівській школі ім’я братів Тютюнників. Чи планується щось у Києві – невідомо. Годилося б цю подію відзначити серією заходів, публікацій, нових видань, адже постать Григора Тютюнника є, безперечно, знаковою для нашої культури. Цькування у критиці, шельмування цензурою, конфлікти зі спілчанською номенклатурою, крамольні записи у листах, записниках, зрештою, самогубство і передсмертна записка: “Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть”, – усі ці факти мають потужну інтенцію до творення індивідуального міфу про письменника, а відтак — і національного історичного міфу “шістдесятництва”. 80-річний ювілей Григора Тютюнника – чудовий привід для спроби повернути його ім’я на уста та у свідомість українців: зняти фільми, поставити театральні вистави, видати листування, популяризувати його високоестетичний творчий доробок. Чи, може, на фоні усіх політичних подій ювілей найвидатнішого українського новеліста ХХ ст. виглядає надто буденним і маловажливим?