Дальномрійник

Говорити про Максима Кідрука як про письменника не доводиться. Він трішечки програміст, трішечки науковець, трішечки мандрівник, трішечки дописувач преси… Ну і письменник – теж трішечки. Поки що найкраще йому вдається мандрувати. А дістатися до вершини літературного Парнасу – то його віддалена мрія.

Кідрук для мене почався 2009 року книжкою «Мексиканські хроніки». Книжка мала доволі невиразну обкладинку, та ще й оте «хроніки»… Коротше, я приготувався до позіхового тревелогу а чи й до тієї солодкавої писанини, якою пригощає своїх читачів різномаста туристична література – від профільних журналів до PR-брошур. Та попри всі мої передсуди книжка виявилася напрочуд жвавою і захопливою. Прочиталася на одному подиху: на першій сторінці я вдихнув – і видихнув тільки тоді, коли перегорнув останню. Насамперед мені заімпонував неповторний авторів гумор, який і став двигуном усієї книжки. Багато ж бо хто, навіть маючи амплуа гумориста, миттю втрачає почуття гумору, коли кпинять із нього самого, і вже точно не здатен посміятися з себе сам. У суспільстві, яке семимильними кроками інфантилізується, мало хто не боїться бути смішним. Кідрук у «Мексиканських хроніках» – не побоявся. Гумор та іронія допомогли йому глянути збоку на світ і на себе у світі. Глянути самому й показати читачам. Одне слово, захопившись карколомними пригодами українця в далекій Мексиці, я майже не помічав у тексті болотяних бризок на кшталт «за чверть після сьомої» чи «необ’ємний товстун». Просто не до того було. Я насолоджувався читанням і щиро радів, що добрі люди мені втелющили цю книжку, на яку десь у книгарні я не звернув би уваги.

Фото Orkin з сайту sumno.com
Фото Orkin з сайту sumno.com

Правду кажучи, від Максима Кідрука я подібних книжок більше не сподівався. Чи ж мало в нашій літературі випадкових перехожих, які зблиснуть одним артефактом – та й кануть у відсутність? То більше, що в «Мексиканських хроніках» ішлося про успішно втілену Мрію. Щасливий кінець. Завіса. Чого вам іще? Втім, лихий хробачок сумніву гриз моє серце. І хробачок не помилився. Протягом наступних двох років завзятий мандрівник видав цілий стос книжок. Уже 2010-го він презентував двотомник «Подорож на Пуп Землі», 2011-го – «Любов і піраньї», а попутно явив дві книжки про пригоди навіжених у Мексиці та Перу. Чималий ужинок як на такий короткий час! Можна було б лише дивуватись, якби не дбайливо проставлені автором дати й місця створення текстів. Більшість із них він писав на коліні – під час своїх чергових мандрів. Що вдієш: не кабінетний письменник Максим Кідрук! Та й, щиро кажучи, не зовсім письменник…

Слава Богу, не всіх діточок, які беруться за перо в підлітковому віці, в нас мерщій видають і ставлять на видавничий конвеєр. Бо ж діточки на конвеєрі розвиваються. І, як правило, не в кращий бік. Похвалив я був Артема Чеха за його перші книжки – «Цього ви не знайдете в Яндексі» та «Киня», а він, явивши невиразний «Анатомічний атлас» і пластиковий «Пластик», дійшов до «Синіх дверей зліва», з яких не стібалися хіба що в газеті «Сільські вісті». Похвалив був Настю Байдаченко за її першу прозову спробу «День перед вічністю», а вона відтак почала недоладно переказувати сюжети із французької історії, а тоді видала повістину «Нічого особистого», яка взагалі спонукала замислитися, чи є в авторки талант не переказувати, а розповідати історії. Отож, побачивши стос Кідрукових книжок, які виросли, мов грибочки після радіоактивного дощу, я злякався за молодого автора. Бо ж ви розумієте: коли людина весь час пише, то коли ж вона думає?!

Втім, «Подорож на Пуп Землі» у двох томах – не така вже й погана річ. Тобто дуже навіть непогана. У своєму, звичайно, жанрі. Якщо в «Мексиканських хроніках» бачимо ще хлоп’ягу-мрійника, недосвідченого, хоч і самоіронічного мандрівника, основним об’єктом споглядання якого є він сам на тлі екзотичної країни, то текст про острів Пасхи – це вже, як застерігає читачів сам автор, «не просто собі пригодницька сага, а детальний звіт про українсько-чеську Експедицію до найбільш загадкового куточка планети Земля». Українсько-чеську – бо наш мрійник-мандрівник вирушив туди з товаришем – чехом Яном Фідлером.

Кідрук Максим. Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії. – К.: Нора-Друк, 2009
Кідрук Максим. Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії. – К.: Нора-Друк, 2009

Хоча в цьому двотомному «звіті» трапляються й смішні місця, переважає тут справді розповідь про те, як подорож задумувалася й готувалася, які сюрпризи чекали мандрівників на шляху до загадкового острова (а пройшли вони через Еквадор, Перу і Чилі), також подано окремими вставками інформацію про ті місця, в яких їм вдалося (довелося) побувати. Фотографії та малюночки додаються. Тут себе виказує Кідрук-аспірант; зрештою, ця мандрівка багато в чому й була бунтом проти його шведської аспірантури. «Більшість учених розказують свої теорії тому, що мусять щось розказувати, бо від того залежить доля їхньої дисертаційної роботи, гранти на наступні дослідження. У сучасній науці головним є не досягнення істини, а щоб конкуренти з сусіднього університету потріскались від заздрощів. Це називається «bullshit science». І на сьогоднішній день ось цей «bullshit» становить відсотків дев’яносто з того, що публікують у наукових журналах». Це теж Кідрук-аспірант. Ну й, безперечно, аспірант прокидається в ньому тоді, коли він перераховує й аналізує теорії про походження та призначення ліній у пустелі Наска, які є контурами велетенських фігур, видимих лише з висоти пташиного лету, а також теорії про походження, призначення та транспортування і встановлення багатотонних кам’яних фігур – моаі – на острові Пасхи.

Двотомник про подорож на Пуп Землі буде цікавий і мрійникам зі шкільної лави, і тим, хто любить пізнавати щось нове й переживати карколомні пригоди, не зводячись із улюбленого дивана. Гостроти додає те, що ці пригоди не вигадані, а документальні. Хоч і з заздалегідь зрозумілим щасливим кінцем, бо ж якби котрась пригода закінчилася трагічно, ми б не мали ні цього двотомника, ні наступних книжок Максима Кідрука.

Фото Макса Руденка
Фото Макса Руденка

Редагувала «Подорож на Пуп Землі» Олеся Омельчук. І «звіт про Експедицію» вийшов дуже й дуже читабельний. Принаймні я не ловив себе на думці, що не можу читати цієї книжки, оскільки подумки весь час її правлю. Хоч і не обійшлось тут, звичайно, без русизмів, непритаманних українській мові конструкцій та деяких комічних огріхів, як-от: «все діло в тому», «сидів, склавши ноги лотосом», «відправитися до праотців», «я аж щелепу роззявив», «зметикнув», «знаходяться по сусідству», «вона носить назву», «СТУГОНИТЬ колючим холодом уночі», «йорзав», «всі м’язи страшенно НИДІЛИ», «плавно ПОКОЧУЮЧИСЬ, покотився посадковою смугою», «слюні розпускати», «ґрунтівка ЗАБИРАЛА вліво», «не ЗНІМАЛИ якір», «на поле вибігло кільканадцять футболістів у білих футболках з рекламою пива «Cristal» на грудях та темно-синіх ТРУСАХ, ГОТОВИХ почати відкрите тренування»… Але ж цього добра, як на двотомник, могло бути й більше!

Значно відчутніший слід у читачевій душі залишає прикінцевий пафос Кідрукової книжки. По-аспірантському скрупульозно аналізуючи причини занепаду цивілізації острова Пасхи, він доходить висновку: «Корінь усіх їхніх нещасть таївся не в обмежених ресурсах острова і навіть не в одержимості будівництвом моаі. Головна проблема рапануйців крилася в іншому: їм просто не було куди плисти…» Далі йде доволі прозора аналогія з нашою загубленою в тьмяному безмежжі Всесвіту планеткою. Детально виписуючи глобальні екологічні загрози, Максим Кідрук «збагнув, що головна проблема насправді в іншому: нам просто нема куди летіти…» Що там казати, проймає. Але пафос тут має публіцистичну, а не художню основу. Це накладання літературного прийому на іншорідний матеріал – науковий фактаж. Зрештою, ніхто й не казав, що Максим Кідрук тут виступає як письменник, хоча зачин двотомника – цілком художньо-літературний. Місцями книжка читається як добре виписана лекція, і мова тут не тільки про інформаційні вставки з Вікіпедії, а й про метатекстові оператори на зразок: «Ви ще не бачите ніяких аналогій?..» або ж: «Насамкінець я хочу розповісти ще одну історію, яка, гадаю, зведе докупи всі інші».

Максим Кідрук. Подорож на Пуп Землі. — Київ: Нора-друк, 2010
Максим Кідрук. Подорож на Пуп Землі. Том 1. — Київ: Нора-друк, 2010

Якщо «Подорож на Пуп Землі» можна вважати класичним тревелогом, сиріч осмисленою мандрівкою, то «Любов і піраньї» – тревелог із обрамленням. Рамкою мандрівки тут виступає історія кохання, щедро здобрена самокопанням героя та його роздумами про любов і картоплю. В цьому тексті автор уже звикся зі своєю роллю письменника, хоча подоби художності він досягає шляхом умілого переказу фрагментів своєї мандрівки і вдалою побудовою (а радше – відточенням) діалогів. Тут так само присутня ілюстративна частина, інформаційні довідки з Вікіпедії та лекційний метатекст. Тобто ця книжка теж не художня, хоч і захоплива: привид любовної історії з недоз’ясованими стосунками з ласки автора постійно переслідує читача. Йому цікаво, чим же воно закінчиться: покине вона цього мачо, який купається в річці з піраньями й мешкає на одній фермі з крокодилом, чи ні? Анотація твердить, що «Любов і піраньї» – це «суміш пригод, цікавих фактів та живого гумору, з легкими вкрапленнями нещасливої “love story”». Автор прохоплюється іншим визначенням: «вибуховий коктейль». Зрештою, чому б і ні? Вербальні мікси, суміші, коктейлі вже стали в нашій літературі такими поширеними, що зібрану під одну обкладинку всячину час уже жанровизначити одним містким, охопним словом. У давніх римлян для певного типу творів таке слово знайшлося: satura. Гадаю, знайдеться і в нас. Треба тільки зібрати на одній конференції поважних критиків і авторів «вибухових коктейлів», щоб вони за келихом коктейлю домовилися про терміни й не морочили сердешному читачеві голову всілякими запозиченнями, як-от «adventure story», «road story» чи, прости Господи, «travelogue».

Фото з сайту ua.glavred.info
Фото з сайту ua.glavred.info

Редагувала цю книжку теж Олеся Омельчук, отож «Любов і піраньї» можна сміливо брати до рук. Хоч і тут не обійшлося без вергунців на зразок «панічно ТРІПОЧЕТЬСЯ за своє життя», «в НЕОБ’ЄМНОМУ кулаку», «завершили з усі фінальниі приготування», «піраньї ТРІПОЧУТЬ перед видрами», «зіставив ДОКУПИ факти»… Я на цьому акцентую тому, що мушу психологічно підготуватися сам і підготувати свого читача до зіткнення з іще двома книжками добродія Кідрука, які стоять у його доробку осібно і про які я й досі не можу згадувати без внутрішнього здригання чи, як ото пишуть у деяких книжках, тріпотіння.

Навіщо Макс Іванович Кідрук писав свої «хуліганські оповідання», які вийшли блоками «Навіжені в Мексиці» та «Навіжені в Перу», сказати важко. Може, він хотів довести собі (та й нам заразом), що таки є письменником. А може, винні видавці, що вельми полюбляють так звані «гармошки» – сукупність однорідних текстів одного (бажано брендового) автора, з яких можна зробити серію. Подейкують, що такі серії через їхню зовнішню впізнаваність і розкрученість бренд-імені з обкладинки читачі купують охочіше. Про зміст і вміст, як завжди, йдеться в останню чергу… Одне слово, оповідки про «навіжених» справді інакше як хуліганством не назвеш. Причому хуліганством дрібним. Ні-ні, Боже збав, у цих книжках автор жодного разу не матюкнувся. Там і без матюків вистачає вербального лиха…

Якби нині був живий Е.Йонеско, він ніколи б не назвав свою «Голомозу співачку» трагедією мови. Бо справжня трагедія мови – в наших сучасних виданнях. Я вже стомився виписувати тяпи-ляпи з книжок випадкових перехожих у літературі. Тим паче, що рідко коли трапиться справді кумедна дурниця, яка бодай повеселить. Критична маса мовних ідіотизмів роками собі кочує з книжки в книжку, від видавництва до видавництва, і це викликає підозру, що в переважної більшості так званих редакторів та коректорів відсутня значна частина кори головного мозку. «Навіжених у Мексиці» та «Навіжених у Перу» редагувала Г.В.Пагутяк. Коректорську підтримку забезпечила О.О.Старова, відповідальним за випуск був Г.В.Сологуб, а головним редактором харківського видавництва «Клуб сімейного дозвілля», де й вийшли обидві навіжені книжки, є С.С.Скляр. Називаю ці прізвища, оскільки читачі мають право знати не тільки героїв книжки, а й тих героїв, які книжку роблять.

Максим Кідрук. Подорож на Пуп Землі. Том 2. — Київ: Нора-друк, 2010
Максим Кідрук. Подорож на Пуп Землі. Том 2. — Київ: Нора-друк, 2010

Читаючи «Навіжених у Мексиці», я спершу підкреслював найгрубіші ляпи нігтем і сточив свій улюблений ніготь до половини. Тому з «Навіженими в Перу» вирішив бути хитрішим і просто загинати кутики сторінок із дурницями. Та оскільки кожну сторінку доводилося загинати по кілька разів, я невдовзі відмовився від цієї ідеї. Отож мусив набратися терпіння і взяти ручку… Наберіться терпіння й ви: зараз я вам продемонструю, через що мені довелося пройти, читаючи явлені «Клубом сімейного дозвілля» пікарески Макса Кідрука.

Ось вам тільки «Навіжені в Мексиці»: «діло в тому», «приступати до роботи», «шмигляючи по номеру в ОДНИХ трусах», «не ПЕРЕСТАВАВ сипати дурнуватими запитаннями», «чого доброго», «ЖОДНОЇ нафти», «прийняв людську позу», «я повернувся НАЗАД до нашої розмови», «про недільну РИБАЛКУ», «ЗАБРАВСЯ на сусіднє крісло» (забратися в нас можна хіба що геть), «їм не убуде», «проговорив», «гарячково ВИПАЛИВ» (стерню чи що?), «проповідувати […] ПОСЕРЕД прибічників», «достовірна», «від нічого робити», «який я МАВСЯ розгорнути», «наостанок», «натомість у мене був ВЕРТЛЯВИЙ мозок» (мабуть, такий, що постійно крутиться в черепній коробці), «випинав УПЕРЕД щелепу» (а її можна ВИПНУТИ назад?), «глибоченні РОЗСИПЧАСТІ рови, котрі ПОСТАЧАЛИ нам найбільше неприємностей», «ВИСИЛАСЬ єдина двоповерхова БУДОВА», «мартишка» (як такі слова пролазять в українські словники?!), «збери ВЕЧОРОМ людей», «його одвічно ПОХНЮПЛЕНУ МІНУ, яка так і ПРОСИЛАСЯ цеглини», «небритий», «зачесалася» (не у значенні «впорядкувала волосся», а в значенні «засвербіла»), «на днях», «нижня щелепа стриміла трохи випнута вперед» (ну, тепер та бідна щелепа іще й стримить…), «до численних руїн стародавніх майя» (руїн майя?), «з відчутним ІСПАНОМОВНИМ акцентом», «потужне почуття довіри», «коли ПОВЕРНУВ голову назад», «не дрейф»,

Фото з сайту c-pod.molode.com.ua
Фото з сайту c-pod.molode.com.ua

«РОЗТОПТАНА стежина», «оп’яніння», «ПАЛАХКОТИТЬ удушлива спека», «ПРИПУСТИВ ще швидше», «інтуїція сильно підкачала мене», «ДОНІССЯ хрускіт», «куски», «вслухався ДО звуків», «дівиці», «на обочині», «каламутні щупальці», «обома РУКАМИ наминаючи наїдки», «вирулив», «маскується за […] маскою», «метис-ПОЛУКРОВКА», «наближення ТЬОТЬ-ВАЛІ», «з просоння», «кілька сотень кілограМ», «вилитий» (замість «викапаний»), «якби це не банально звучало» (замість виправданого контекстом «хоч як це банально звучить»), «продовжив» (замість «вів далі»), «жильців», «не склепив ОЧЕЙ», «ЗАХЛОПНУВ вікно», «ПРОЙШЛО скількись часу», «ШМИГНУВ носом», «РЕЙСИ на Пуерто-Ескондідо ЛІТАЮТЬ ВИКЛЮЧНО з мексиканської столиці», «з туристичного ЛАРЬКУ», «ручищами», «представляла собою», «ПОКАТІ вершини», «панель З ПРИБОРАМИ», «ТОЛКОВА думка», «йорзав», «НА НІЙ одружитися», «предстати», «ХЛИСТАЛИ обличчя холодом», «розмишляв над тим», «брущатку»… Сталий вислів «гріх Бога гнівити» в інтерпретації Кідрука чи його редакторів перетворюється на покруч «нема чого грішити». В іншому місці бачимо «шепотом», яке трохи далі перетворюється на «пошептом». До нейтрального «пошепки» ні автор, ні геніальна редактура не додумується, зате витворює технічну потвору «асфальтоукладочний каток». А ще Макс Іванович неабиякий ПОкер: «по дуже непоганій ціні», «записано по свідченнях Тьомика», «по аналогії», «по натурі», «вниз по течії Усумансінтою», «напарник по бізнесу», «по відношенню до свого компаньйона», «судячи по стану», «операції по захопленню», «по своїх справах», «судячи по звукам», «по обсипаним блискітками новорічним іграшкам». А ще він не розрізняє понять «бакшиш» і «бариш», «обурливий» та «обурений», тож і множить нісенітниці замість того, щоб зазирнути у пишний яр, а не в сумне провалля.

Максим Кідрук. Любов і піраньї. — Київ: Нара-друк, 2011
Максим Кідрук. Любов і піраньї. — Київ: Нара-друк, 2011

А який Макс Кідрук неповторний стиліст!.. «Тьомик за всю дорогу дивився лиш на лінії розмітки, які прудко НЕСЛИСЬ повз хетчбеК, ВПерто ігноруючи довколишні краєвиди» (і справді, навіщо лініям розмітки краєвиди?). Яке в автора фантастичне чуття мови!.. «–Е-е-е… я… не… е-е-е… – сполохано ЗАБУБНИВ мій напарник». Чи вчули ви в наведеній репліці бодай одне слово, яке своїм фонетичним складом скидається на бубніння? А як наш навіжений мандрівник у межах одного епізоду трансформує дійсність!.. «Мого напарника не спинив той факт, що всі ЧАСОПИСИ були ОПУБЛІКОВАНІ ще в патлатих 60-х. […] Усе почалося з журналу «Life» за 1957 рік». І от у цьому журналі («номер за 13 травня 1957 року», – уточнює автор) – «вдоволена пика низькорослого товстощокого і лисого чоловічка в діловому костюмі, скроєному за останньою модою шістдесятих…» Грається Макс Кідрук не лише з часом, а й зі щільнішими матеріями. Після «армагедону локального масштабу» герої сіли на «чималенький прикордонний катер з броньованими бортами і вмонтованим НА кормі крупнокаліберним кулеметом», а через сторінку наш розбишака «акуратно підігнав утле суденце до ветхого дерев’яного причалу»…

Ви ще не стомилися? Це ж я вам зацитував лише «Навіжених у Мексиці», які літературно відредагувала Г.В.Пагутяк. Тільки якщо це редагування, то я – програміст CAD-систем. А з іншого боку, нічого дивного в такому редагуванні немає, бо й у власних творах Г.В.Пагутяк ні з логікою, ні зі стилістикою ради собі не дасть. Візьміть хоча б її «Господаря», який геть не тримається купи й повниться реченнями на кшталт: «Не міг уже нічого ЗГАДУВАТИ: ні того, що було, ні того, ЩО СТАНЕТЬСЯ». Перелік недоліків можна було би продовжити, але повірте вже мені на слово: у книжці Кідрука «Навіжені в Перу» наляпано не менш густо! Таке враження, що деякі наші видавництва заповзялися своєю продукцією до кінця дискредитувати українську літературу. Доки кожна книжка не вичитуватиметься так, як дороге сувенірне видання (не плутати з виданнями із сувенірним накладом), доти в нашому літературному господарстві не буде діла. А буде тільки множитися сміття, і це тим прикріше, що російське, польське чи чеське прохідне читво чомусь виходить без такої кількості наляпаних дурниць і кричущих помилок.

Фото з сайту paralleli.if.ua
Фото з сайту paralleli.if.ua

Коли книжки Кідрука, які виходили у київському видавництві «Нора-Друк», і харківську серію «Навіжених» порівняти з собаками, можна сказати так: якщо київські «собаки» почухмарювалися від бліх, то в харківських ті блохи аж в очах сидять! Проте навіть не мовна завошивленість «хуліганських оповідань» перешкоджає М.Кідрукові стати справжнім письменником. Мірилом таланту є насамперед міра. А коли втрачається чуття міри, тоді не діють і ніякі мірки (філологічні, ясна річ). Є таке італійське прислів’я: якщо й не правда, то добре придумано. Для тих, хто ототожнює вигадку (грубо кажучи, брехню) з художньою правдою, наведу цитату зі статті російського літературознавця В.Новикова «Про художню правду»: «Тут діють закони правдоподібності характерів (відповідність почуттів, думок, учинків героїв їхній психологічній домінанті й обставинам, у яких вони перебувають), правдивість в описі обставин (якщо вони навіть фантастичні, вони мають бути правдивими у своїй винятковості».

Що бачимо в пікаресках Макса Кідрука? У своєму бажанні потішити, насмішити читача він безбожно перегрібає міру, і ситуація, що могла би бути комічною, перетворюється навіть не на гротескну (у гротеску – згадайте Щедріна – криється метафоричність, іносказання), а на абсурдну й надуману. Тьомик, який стирчить із верхнього люка машини, що мчить зі швидкістю сто кілометрів на годину, «ловить» зубами гілляку, і йому не відриває голову, його дивним чином витягує з машини вгору і всі втрати здоров’я – тільки вибитий зуб… Ось герої йдуть викрадати собаку з одного обійстя. «Паркан довкола маєтку склепали тимчасовий – він складався зі звичайних металевих профільних листів, два метри заввишки кожен, пофарбованих синьою фарбою і прикріплених короткими проіржавілими болтами до вкопаних у землю круглих стовпів». На наступній сторінці цей паркан раптом перетворюється на «штахетник», а ще далі – на «металевий частокіл» (цікаво, це бавився в синоніми сам автор чи його геніальна редакторка?).

Максим Кідрук. Навіжені в Мексиці. — Харків: КСД, 2011
Максим Кідрук. Навіжені в Мексиці. — Харків: КСД, 2011

Та річ не в цьому. Головний прикол у тому, що пес виявився не мопсиком і не чихуахуа, а середньоазійською вівчаркою – алабаєм. Ну, і рвонув за Тьомиком, який метнувся в бік загорожі з непевними фізичними характеристиками. «Коли я розплющив одне око, то побачив, що Тьомик ніскільки не постраждав, більше того, він вирвав з паркану цілу секцію і чкурнув далі, якогось дідька несучи її над головою», – звіряється оповідач. А тепер іще скажіть: як довго середньостатистичний хлоп може втікати від бійцівського алабая? Та ще й з металевою секцією паркану розміром, як зазначає оповідач, 2,5×3 метри… Наші відважні герої бігають довго та ще й устигають через плече згодовувати псові прихоплені з собою млинці… Це далеко не всі аномальні можливості, які демонструють навіжені герої оповідок Макса Кідрука. Але, гадаю, досить вам і цих прикладів, аби зрозуміти, що автор не здатен приборкати своєї дикої фантазії холодним тверезим розумом, а це робить його письмо схожим на виливи якогось юного дописувача журналу «Однокласник», котрий переїв фантастики з голлівудської кухні.

Отож наразі Максима Кідрука як письменника я не бачу. Я бачу захопленого мандрівника, здатного з гумором розповідати читачам про свої подорожі, і дай Боже, щоб його тревелоги потрапляли до рук тільки професійним редакторам зі знанням і чуттям мови. Я вірю, що з нього може вийти сумлінний науковець, добрий аналітик. Зрештою, викликає повагу його патріотична акція-відповідь оклендській (Нова Зеландія) FM-станції, котра провела конкурс «Win a Ukrainian Wife», що позиціонував Україну як потенційну країну для сексуального туризму. Але щоб переплавити свій досвід у справді літературний твір, – мати почуття гумору і знати абетку замало… І вже точно справжній письменник не розгортатиме у своїх оповідках сивобородих анекдотів, як те робить Макс Кідрук у своїх «Навіжених в Перу» аж двічі.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.