«Фанатик без переконань»: до портрету Сьорана

Еміль Чоран (Сьоран). Фото з сайту i12bent.tumblr.com

У мене на столі лежить маленька біла книжка, видана 2011 року у видавництві «Грані-Т». На обкладинці «Сьоран/Еміль Чоран. Допінґ духу». Перекладач – Ірина Славінська, вступне «Слово про Сьорана» написав Анатолій Дністровий. «Мені здається, найкраще розуміє книгу лише той, хто зміг перекласти її», — напише сам Сьоран в есеї про Пауля Целяна, свого перекладача німецькою мовою. Він як ніхто розумівся на перекладах: його перекладали з румунської на французьку, з французької на румунську, і, звісно, з обох мов – англійською, німецькою, італійською, іспанською, голландською, російською. Його багато перекладали за його життя, і ще більше – після його смерті. Його перекладали поети та університетські дослідники, і, звичайно, його біографи.

Мені дуже шкода, що він не побачив першого українського перекладу – свіжого та майстерного, виданого в кишеньковому форматі для широкої публіки, про який він колись мріяв. Але хто він, цей загадковий персонаж із подвійним іменем Сьоран/Чоран?

***
У 1980-х роках у будинку за номером 21 на вулиці Одеон, цій маленькій квартирці, облаштованій завдяки об’єднанню двох шамбр-де-бонн (маленьких кімнат під стелею старих османівських будинків), живе відлюдник-мудрець. Про нього кажуть, що він працює вночі й ніколи ні з ким не зустрічається. «Обов’язок самотньої людини – бути ще самотнішим», – пише він. Він неохоче дає інтерв’ю та відмовляється з’являтися на телебаченні. Не дивно – його обличчя важко сплутати з будь-яким іншим, а він занадто цінує власний спокій та можливість спокійно гуляти Люксембурзьким садом, просто під вікнами своєї «паризької мансарди з видом на смерть» (М. Вішнек).

І хоча він написав уже десятки книг, більшість із яких отримала престижні літературні премії (від кожної з них він щоразу відмовлявся) його ім’я не є аж надто відомим публіці. Відомо, що він румун за походженням, говорить французькою з відчутним акцентом, але пише французькою так блискуче, що є одним із найкращих сучасних стилістів. Його книга портретів сучасних йому письменників – Анрі Мішо, Самуеля Беккета, Ежена Йонеско – під назвою «Вправляння у захваті» (1986) принесла йому славу.

Румунськомовна книга Чорана “У відчаї” (1934). Фото pinterest.com

Він має парадоксальну філософію, хоча відверто заперечує свою належність до філософів. «Я завжди сторонився дії», — каже він у інтерв’ю. «Мені здається, що більшість людей нездатні побачити речі такими, якими вони є», — веде далі письменник. Він визнає себе «монстром», чудовиськом. «Лише чудовиська можуть побачити речі такими, якими вони є. Адже вони вийшли за межі людства».

Він не встиг насолодитися славою, яка прийшла до нього занадто пізно. Вражений хворобою Альцгеймера, він поступово втрачає пам’ять, мову, ідентичність та орієнтацію у просторі. На питання випадкових перехожих, які впізнають його на вулиці, — «Ви Сьоран?» — він збентежено відповідає: «Я був ним». Прямуючи до готелю за два квартали від власного помешкання, де на нього чекає його біограф, він не знаходить потрібної адреси й повертається додому. Йому зачитують пасажі з його книг, і він захоплено вигукує: «Цей автор пише краще за мене!» Від 1991 року він живе в центрі геронтології паризької лікарні Брока, де ще довгих чотири роки триває агонія. У лікарні його хоче відвідати Президент Франції Франсуа Мітеран, до нього приходить посол Румунії у Франції, йому заносять листи від румунського короля в екзилі. Але пізно – Сьоран не впізнає навіть близьких людей. Далі – лише смерть, яка, за його власним висловом, «є найтривалішим з усього, що вигадало життя».

Він помирає 21 червня 1995 р. в лікарні – й одразу починається полеміка. Вже в день його похорону Ле Монд друкує велику статтю, де оприлюднює інформацію про те, що в молоді роки цей рафінований стиліст та парадоксальний мораліст був близький до «Залізної гвардії», про-фашистського руху в Румунії 1930-х років; що він захоплювався Адольфом Гітлером. Але Сьоран уже не спроможний підтверджувати чи спростовувати. 1979-го, в листі до брата, він уже написав: «Письменник, який у юності робив якісь дурниці, схожий на жінку з сумнівним минулим. Ніколи не прощений, ніколи не забутий». Сьогодні він лежить у труні в румунській церкві: його, парижанина, богоборця та нігіліста, ховають румуни за православним обрядом.

***

Фото з сайту blogs.elpais.comjpg

«Батьківщина – це тимчасовий табір у пустелі, сказано в одному старому тибетському тексті»; «але я віддам усі пейзажі світу за світ мого дитинства», — колись написав Сьоран. «Прекрасний, проклятий Разінарі», — так він згадуватиме маленьке румунське село в Карпатах, де він народився 1911 року. Його батько був сільським православним священником, освіченою та шанованою людиною, викладав теологію на православному факультеті в Сібіу. Православ’я в Трансильванії на початку століття – це не просто релігія, а, скоріше, разом із мовою – остання хитка основа ідентичності румунського народу, який упродовж століть перебував під угорським впливом. Мати викладала у школі й узагалі не була вірянкою. «Спогад про мою матір неодмінно повязаний із меланхолією, смак і отруту якої вона передала своїм дітям». Утім, «діти, які не червоніють за своїх батьків, приречені бути посередностями», напише він; в інтерв’ю зізнається, що дуже довго зверхньо ставився до власної матері, аж поки одного дня вона не сказала, що для неї «існує тільки Бах». У той момент Еміль зрозумів, що дуже схожий на неї. «Без Баха в теології не було би предмету <…> Якщо є хтось, хто зобов’язаний Баху всім – то це Бог». Є ще одна материнська фраза, яку він повторював ув інтерв’ю: якби вона знала, що він буде так мучитися на цьому світі, вона зробила би аборт. Усвідомлення випадковості та необов’язковості власного існування також стало для нього рятівним. «Про незручність бути народженим» — саме так називається його медитація довжиною у книгу, опублікована в 1973 р.

Але в дитинстві, серед Карпатських гір, «де земля і небо мені належали», він живе в повному відчутті раю. «Якщо слово рай має сенс, його можна застосувати до цього періоду мого життя». Певної мірою, життя до слова є раєм. Усвідомлення через слово – це падіння, біблейське падіння, яке спричиняє вигнання з едемського саду. «Первісність – синонім щастя, відсутнього в цивілізації, — писав він, – і я віддам перевагу першому-ліпшому чабанові перед паризьким інтелектуалом». На схилі років зізнається: «Я думаю сьогодні, що для мене краще було би залишитися помічником чабана в селі, в якому я народився. Основні речі я би зрозумів не гірше, ніж тепер. Я би був ближчим до істини. Було би краще, якби я жив поруч із тваринами, поруч із простими людьми. Культура, цивілізація – це зайве стосовно основного. Немає жодної потреби бути освіченим, щоби розуміти природу й життя».

***

“Історія та утопія” (1960)

Сільська пастораль завершується в 1921 році, коли десятирічного Еміля відправляють до пансіонату в Сібіу – колишній Германштадт — «ідеальне місто для підлітків та старих», за висловом самого Сьорана. Сібіу в 1920-х — невелике космополітичне місто, де однаково добре розмовляли трьома мовами – румунською, угорською та німецькою. Саме там він відкриває для себе самотність і нудьгу. Це було спражнє «падіння в час» (саме так називатиметься книга Сьорана 1964 року), відкриття ennui, «нудьги». Той, хто не усвідомлює часу, не переживає його – не знає, що таке нудьга. Саме тоді, в бібліотеці «Астра», заснованій у ХІХ ст. румунськими націоналістами, Сьоран починає читати. Серед його перших кумирів – Достоєвський («Я прочитав і перечитав Достоєвського від початку до кінця щонайменше п’ять чи шість разів», — напише він у щоденнику) та французьке XVIII ст. – Вольтер, Дідро, Руссо. Дуже швидко читання перетворюється на modus vivendi: «У ранній юності мене приваблювали лише дві речі – бібліотеки та борделі», зізнається він у листі до філософа Константина Нойки.

Саме в Сібіу відбулася найбільша та найбільш вирішальна драма в житті Сьорана: він утратив сон, перетворився на пожиттєву жертву невиліковного відчайдушного безсоння. Він не засинає протягом цілих тижнів: «Я виходив надвір опівночі чи навіть о першій ночі – і гуляв. На вулиці не було нікого, крім мене й кількох повій. Люди думали, що я божевільний». Хворобливе безсоння стало його прокляттям та благодаттю, ключем до його філософії. «До цього безсоння я був у захваті від великих систем – Канта, Геґеля, Фіхте. Але від того моменту, як моє існування перетворилося на певну постійність, де день і ніч стали однаковими, тимчасом як інші щоранку починали нове життя, я зрозумів, що у філософії не було відповіді на питання цього неперервного й відчайдушного існування свідомості». У книзі 1937 року «Сльози і святі» читаємо: «Якщо ви віримо у філософію, ми здорові. Хвороба починається з того моменту, коли ми починаємо думати». Саме тоді він зрозумів, що «я» філософів – це порожнє, абстрактне «я»; він шукає «я» письменників, поетів, скептиків, моралістів, «я» листувань, щоденників і мемуарів. Змінюючи перспективу на історію культури, він хоче бачити не історію ідей чи систем, а історію «я», закинутих у світ.

Він безперервно думає про смерть та про самогубство. «Не один раз я виходив на вулицю вночі, усвідомлюючи: якби я залишився вдома, то не був би певен, що зміг би не піддатися спокусі здійснити незворотне рішення». «За одну безсонну ніч ми дізнаємося більше, ніж за рік сну». Трохи згодом від самогубства його рятуватиме письмо: «Я абсолютно певен того, що, якби я не писав, я би наклав на себе руки».

***

Фото: vijesti.me

1928 року Сьоран переїжджає до Бухареста, елегантного та космополітичного міста, «балканського Парижа», де вчиться в університеті на факультеті філософії та літератури. Він постійно читає; серед нових кумирів – Лев Шестов, у якого він знаходить фразу Паскаля, яка його вражає: той, хто не пізнав щоденного страждання, пише Паскаль у листі до сестри, «не знає вад здоров’я та переваг хвороби». Шарля Бодлера він також сприймає крізь призму страждання. Перверсивна ідея невиліковної хвороби як благодаті, обраності та ознаки геніальності переслідує Сьорана: він мріє бути сифілітиком (згодом, коли власна матір змусила його здати аналізи й переконатися у відсутності хвороби, він не знає, радіти чи ні). Пізніше, коли юнацький максималізм залишиться в минулому, Паскаль і Бодлер залишаться серед пантеону найулюбленіших авторів. «Паскаль і Бодлер — ось двоє по-справжньому пасіонарних французів. Решта або інтелектуали, або божевільні», напише Сьоран у щоденнику. Кумиром молодого Сьорана також стає ще один великий хворий ХІХ ст. – Фрідріх Ніцше; згодом він вважатиме творця «Заратустри» «занадто наївним».

Уже в перший рік свого навчання молодий Сьоран входить в інтелектуальне середовище міжвоєнної Румунії: до кола його друзів належить актор і поет Еміль Ботта, молодий драматург Ежен Йонеско, філософ Константин Нойка, майбутній філософ релігії Мірче Еліаде, історик мистецтва Петру Комарнеску та багато інших. Із легкої руки Еліаде з’являється й самовизначення цієї групи молодих людей — «молода ґенерація». Стара ґенерація створила Велику Румунію в 1920-х, але її амбіції не йшли далі проекту «балканської Швейцарії». Завданням нового покоління Еліаде вважав, натомість, народження в Румунії великої культури, рівної серед культур інших європейських країн. Саме в кав’ярнях міжвоєнного Бухареста молода ґенерація, до якої належить і Сьоран, «втрачає дорогоцінний час, намагаючись змінити світ».

Грандіозні ідеї зі зміни обличчя Румунії не завадили Сьорану успішно захистити дипломну роботу з інтуїтивізму у філософії Бергсона та видати у 23 роки свою першу книгу «На вершинах відчаю». Вона відразу зробить його відомим – він отримає премію Міністерства освіти Румунії за «найкращу першу книгу» в категорії «Література та мистецтво». Але в момент нагородження Сьоран буде вже далеко. За стипендією Гумбольта в 1933 р. він їде на навчання до Німеччини на два роки – спочатку до Берліна, відтак до Дрездена, та, зрештою, до Мюнхена. Він на власні очі бачить прихід Гітлера до влади, аутодафе, погроми та збори нацистів. І ось читач Ніцше та «філософ життя» підпадає під шарм гітлеризму. «Гітлеризм – обіцянка нового стилю життя», — пише він; культ ірраціонального, екзальтація вітальності відіграють у цій симпатії вирішальну роль. Молодому провінціалові імпонує «характер фатальності, його колективний вимір, коли всі, фанатизовані до бестіальності, до тваринності, перетворюються на інструмент демонічного майбутнього».

Після прогулянок по «фанатичних лісах натовпу» він пише нотатки, які публікує ультраправий румунської щотижневик Vremea (Час). «У сучасному світі я не бачу жодного політика, який би викликав у мені більшу симпатію та захоплення, ніж Гітлер», — стверджує він. Коли Сьоран повертається до Румунії, він несе цю ідею в собі: «Історія – це твір народів і їхніх візіонерів, які вміють додати подих Абсолюту до повсякденності».

Гітлер та містика колективності захоплює Сьорана, який у цей час намагається втекти від одержимості внутрішнім життям та з огидою дивиться на сучасну йому Румунію. У його політичних текстах відчувається сором за посередність Румунії, за її примирення з ідеєю бути завжди посередньою країною: «Я мрію про Румунію, яка матиме долю Франції й населення Китаю». Саме в цей період фанатичної екзальтації він пише свою найскандальнішу книгу, яку потім старанно замовчуватиме від свого повоєнного європейського читача, забороняючи її перекладати та перевидавати, — «Преображення Румунії» (1937). Це екзальтована мрія про «сильну Румунію», яка містить також і антисемітські розділи; за словами Сьорана, книга була схожа на «гімн убивці або кричущу теорію патріота без Батьківщини».

Вибране Сьорана 1995 року. Фото з сайту sk.aphelis.net

«Відчайдушна, агресивна пристрасть до власної країни» приведе його й до захоплення румунською «Залізною гвардією» на чолі з харизматичним лідером Кодреану — фашистським рухом із потужними містичними конотаціями, який сповідував «моральне відродження Румунії», «очищення нації від чужих елементів» та ненависть до парламентської демократії. Але для Сьорана цей рух був «єдиною ознакою того, що наша країна могла би бути чимось іншим, аніж фікцією». «Жорстокий рух, суміш передісторії та пророцтва, містики молитви та револьверу» був жорстко переслідуваний та розчавлений румунською владою: усім ватажкам відрубали голови, їхні тіла викинули на вулицю – «у них була якась доля, і це звільняло країну від необхідності мати свою». Утім, на відміну від Мірче Еліаде та великої частини румунської молоді, які мріяли «робити Історію», Сьоран так і не вступив до цього руху. Його рідний брат Аурель, або просто Релю, як називав його Еміль, був членом Залізної гвардії, за що в комуністичній Румунії відбув багаторічне покарання у в’язниці. Сьорана довго мучило сумління: саме він відмовив молодшого брата від відходу в монастир, як той хотів зробити до своєї політичної діяльності.

***
У 1937 р. Сьоран назавжди залишив Румунію, поїхавши до Парижа за стипендією Французького інституту в Бухаресті. Йому 26 років, він є автором п’яти книг румунською мовою, а офіційною метою його перебування у Франції є написання дисертації з філософії Берґсона. Утім, за неї він ніколи не сяде. Він не відвідує занять у Сорбонні та веде, за його власними словами, «життя університетського паразита»: мешкає в дешевих готелях, харчується в дешевих студентських їдальнях… Із представника бухарестської «молодої ґенерації» він перетворюється в «найбільш незайняту людину на світі»: «Треба було зробити все для того, щоб не бути зобов’язаним заробляти собі на життя. Аби бути вільним, треба погодитися на постійні приниження». Але для цього йому був потрібен Париж: «Париж – єдине місто у світі, де можна бути бідним і не соромитися цього, без жодних ускладнень і драм. Париж був ідеальним містом для невдахи». Париж для нього є містом сутінок, втоми, декадансу та вичерпання історії. Він і далі пише румунською, а весь вільний час проводить у бібліотеці при румунській церкві: «Я краще вивчив румунську упродовж моїх перших років у Парижі, аніж під час моєї молодості в Румунії».

Цей був період подорожей. Справжнім захопленням стають мандрівки Францією на велосипеді — у такий спосіб Сьоран об’їхав усю країну, долаючи до 100 км на день. «Найбільше задоволення я отримував, коли зупинявся на сільських кладовищах, лягав поміж двома могилами й годинами курив». Саме фізичні зусилля дають змогу бодай тимчасово позбутися хронічного безсоння та, як це не дивно, допоможе йому продовжити урядову стипендію до 1944-го. Директор Французького інституту в Бухаресті, свідомий того, що Сьоран так і не почав працювати над дисертацією, визнає, що «він єдиний із наших студентів, який знає Францію вздовж і поперек. А це, звичайно, важливіше за дисертацію».

Під час окупації Сьоран живе богемним життям. Кожного дня по обіді він ходить до кав’ярні «Флор», улюбленого місця Сартра та Симони де Бовуар, щоби «погрітися»: це єдина кав’ярня у кварталі, яка обігрівається. Близько дванадцяти годин він сидить за столиком неподалік від Сартра, де пише свою останню книгу румунською мовою («Абетка переможених»), але жодного разу Сьоран так і не заговорює з майбутнім «батьком» екзистенціалізму. Він вважає його «ділком ідей» (entrepreneur d’idées), а не філософом: «Мене нудить, коли я дивлюся на Сартра, вбраного в італійський одяг, такого впевненого в собі. Можливо, схоже почуття охоплювало сучасників Вольтера, пресичених непомірною славою цієї посередності». Втім, у пізніх інтерв’ю Сьоран зізнається, що вважав Сартра дуже обдарованим філософом, зіпсутим ранньою славою.

У ці перші роки у Франції Сьоран спілкується переважно з румунами: Еженом Йонеско, який переїхав до Парижа у 1938-му (також писати дисертацію!), та Бенжаменом Фонданом, румунсько-єврейським філософом-есеїстом, учнем Льва Шестова, який переїхав до Франції у 1923 р. Фондан, автор визначних книг про Рембо й Бодлера – «Рембо-покидьок» та «Бодлер і досвід безодні» – трагічно загине в Аушвіці 1944 року попри всі намагання Сьорана його врятувати.

Фото з сайту maverickphilosopher.typepad.comjpg

Сьоранові знадобилося десять років життя у Франції, щоби наважитися на вирішальний крок – почати писати французькою мовою. Автор шести книг у рідній країні, він не поспішає повторити успіх Джозефа Конрада. Рішення прийде несподівано: влітку 1947 р. в нормандському містечку Д’єпп на березі Ла-Маншу він перекладає румунською Стефана Малларме. Труднощі перекладу цього найгерметичнішого французького поета (якого, за висловом Ренара, неможливо перекладати навіть французькою) і стануть причиною того «осяяння», про яке Сьоран розповідатиме в кожному своєму інтерв’ю – віднині він писатиме мовою Малларме. «Ми живемо не у країні, ми живемо в мові. Це – і ніщо інше – є нашою батьківщиною», — згодом напише він. З усвідомлення невідкладності місії – написати першу книгу французькою мовою – він береться за роботу й уже за кілька місяців подає рукопис «Трактату про розпад» до видавництва «Gallimard», переписаний від початку до кінця щонайменше чотири рази: «Яка божевільна кількість кави, цигарок і словників для того, щоб написати одну фразу цією чужої мовою, занадто аристократичною, занадто вишуканою!».

Два довгі роки рукопис пролежить у видавництві, аж поки не буде оголошено конкурс на кращий рукопис французькою, написаний іноземцем. Саме Сьоран його виграє — «Трактат про розпад» побачить світ за кілька місяців. Як і його перша книга румунською, «Трактат» отримає літературну премію: цього разу – Рівароля. Схвальні відгуки у пресі, зокрема сторінка журналу «Комба», який очолює на той момент Альбер Камю, свідчать про те, що книга з’явилася вчасно. Сьорана називають «новим моралістом», «мислителем сутінок», «пророком у часи концентраційних таборів та колективного самогубства».

***
Утім, після блискавичного — і такого неочікуваного — успіху першої французької книги Сьорана його ім’я знову опиняється в тіні. «Неактуальний, як каміння», він відомий лише невеликій кількості читачів, і вже друга його франкомовна книга – збірка афоризмів «Силогізми гіркоти» (1952) – стане справжнім фіаско: за десять років «Gallimard» зможе продати лише 200 примірників. Кожні 3-4 роки Сьоран видає наступну книгу, щоразу обіцяючи собі та оточенню, що це остання – так з’являються «Спокуса існування», «Падіння в час», «Історія та утопія», «Поганий деміург», «Про незручність бути народженим», «Четвертування» та інші. До нього пишуть нечисленні (але захоплені) читачі, до нього за порадою приходять молоді люди з суїцидальними настроями… Але у світських салонах його, автора майже десятка книг, як і раніше представляють «другом Йонеско та Беккета». Він просить «Gallimard» видати його в кишеньковому форматі, аби його нарешті прочитала молодь – але директор видавництва мовчки показує йому цифри: мізерну кількість проданих екземплярів його книжок. «Я не насмілювався підвести на нього погляд – як повія, яка залишилася без клієнта і яка боїться подивитися в очі своєму сутенеру».

Не дивно – цей «фанатик без переконань» завжди рухається у зворотному напрямі від усталених та популярних ідей, уперто виправляє будь-кого, хто називає його «філософом» чи «письменником», та не поділяє більшої частини людських ілюзій. Істина? «Брехня є формою таланту, тимчасом як повага до істини сумісна із грубістю <…>», «Ми більше не хочемо терпіти ваги істин, дозволити їм обдурювати себе чи бути з ними у змові». Гуманізм? «Істини гуманізму, віра в людину та інші подібні речі – мають лише силу фікції <…> Захід був цими істинами, що тепер перетворилися на фікції, на тіні. Він їх тягне, показує, але не нав’язує, вони перестали бути загрозливими». Утопія? «Утопія, конструкція досконалих соціальних систем – це дуже французька слабкість; брак метафізичної уяви компенсується політичною уявою», — пише він; «подивіться на французьку виборчу кампанію: без утопічної складової вона б нагадувала бійку власників дрібних магазинів». Сьорана варто споживати лише маленькими дозами, — радить Філіп Солерс: «Два чи три фрагменти відновлюють; але більша кількість уже приносить втому, платівка повторюється. Ніщо краще не тонізує, ніж десять хвилин відчаю та нігілістичної отрути».

***

Сьоран — українською: переклад Ірини Славінської, вид-во “Грані-Т”

Чому він пише? Фрагменти, афоризми, варіації на одну й ту саму тему: Сьоран пише при нагоді, у моменти депресії, безсоння й тривоги. «Стурбований консьєрж для мене важливіший, аніж спокійний філософ». Його письмо вкорінене в його тілесності, це письмо-страждання, письмо-звільнення, письмо-вибух, потрібне лише в моменти одержимості. «У мене немає жодної причини повертатися до того, що я писав, щоби сказати, що це не так, що насправді все не так жахливо. Але у висловлені речі віриш уже трохи менше», – скаже він ув інтерв’ю.

Його можна назвати циніком та нігілістом; утім, він стверджує, що кожне його заперечення є ніби ляпасом – всесвітові, порядку речей, соціуму; а будь-який ляпас є радше ствердженням. Агресивна енергія, що вивільнюється від кожного з його афоризмів, є беззаперечною: бо для Сьорана, зрештою, існує «три моделі стилю: лайка, телеграма та епітафія».

«Акт письма для мене – це, сказати б, спосіб говорити з Богом, хоча я невіруючий», — скаже він у інтерв’ю. Відомий своєю увагою до «вертикальної авантюри» розмов із Богом, він перечитав усіх містиків, постійно ставлячи собі одне й те саме питання: для кого вони писали? «Адже Бог не вміє читати». Сьоран вірить, однак, що письмо – це самотність перед обличчям іншої самотності: «Триватиме лише те, що створено в моменти самотності, обличчям до Бога, віримо ми в нього чи ні». І врешті-решт, «шкода, що для того, щоби дістатися Бога, треба пройти крізь віру».

Письмо, яке завжди було для нього терапією, так його й не вилікувало. «Я не вилікувався, лише стомився». Стомився та заспокоївся, і, можливо, змирився: «Те, що життя не має ніякого сенсу, є причиною жити. Єдиною, зрештою».

Його мистецтво жити нагадує його стиль: йому властива елегантність, міра, грація та мовчання. «Направду важливим є тон. Загадкова річ – його не можна визначити, але його можна відчути». «Кажуть: у нього немає таланту, у нього є тон. Але тон – це якраз те, що не можна вигадати, з ним народжується. Це успадкована благодать, завдяки якій декотрі дозволяють відчути свою органічну пульсацію; тон більший за талант, він є його суттю».

Сьоран мав цей тон, і байдуже, чи він із ним справді народився. «Світ було створено, щоби він завершився у прекрасній Книзі», — писав Малларме. І ніби у відповідь на цю містичну ідею турнонського неврастеніка Сьоран пише: «Я мрію про світ, у якому можна було б померти за одну кому».

***

Могила Сьорана й Симони Буе. Фото: en.wikipedia.org

Всупереч іміджу відлюдника, який так старанно плекав Сьоран і якому вірили його сучасники, він не був цілковито самотнім. 18 листопада 1942 року у студентській їдальні на бульварі Сан-Мішель він підійшов до дівчини, щоби запитати, який сьогодні день, — дату треба було вписати в обідню картку. Дівчина, яку звали Симона Буе, добре запам’ятала той день: це був день її народження. Так розпочалася історія стосунків та спільного життя, що тривало понад півстоліття. Це було дивне подружжя: вона викладала англійську мову у школі, тоді як він гуляв улюбленими паризькими вулицями — Амьо, По-де-Фер, Кардинал Лемуан, Омонд. Вона готувала вечері й друкувала на машинці його тексти; він ходив на світські події і повертався під ранок. Вони разом проїхали на велосипеді не одну тисячу кілометрів, але жодного разу в щоденнику він не згадує її імені. Вони не були офіційно одружені, і кожен жив своїм паралельним життям. За рік до своєї смерті 77-річна Симона розповіла в інтерв’ю, що так і не змогла зізнатися власній родині у своєму зв’язку з емігрантом, людиною без професії, без грошей та без соціального статусу. Коли у 1970-х завдяки одній шанувальниці творчості Сьорана вони змогли переїхати до маленької квартирки на вулиці Одеон, епоха дешевих готелів завершилася. Але для родини Буе Симона й далі жила сама – під час візитів матері між двома кімнатами їхньої із Сьораном квартири виростала величезна шафа: Сьоран, мовляв, є просто її сусідом. Якось до неї завітав племінник; побачивши на столі книгу Сьорана, він радісно зізнався, що знає й шанує автора; але ж як він здивувався, коли за хвилину до кухні, у домашньому вбранні, увійшов сам Сьоран та запитав Симону про свій сніданок.
«Звичайно, існує кохання, — напише Сьоран, — я часто питав себе, якщо ми все знаємо, крізь усе проникли поглядом, як можна покохати що-небудь? Утім, це трапляється (…) це і є найцікавішим та найсправжнішим у житті… можна сумніватися в усьому, стверджуватися в ролі нігіліста, а потім закохатися, як останній ідіот».

Саме таке божевільне кохання принесло Сьоранові трохи світла наприкінці життя, у 1981 році. Йому сімдесят років, їй – тридцять п’ять. Молода німкеня на ймення Фрідгарда Тома написала йому листа, висловлюючи своє читацьке захоплення. Розпочалося листування німецькою, з часом листи ставали дедалі відвертішими; побачивши фотографію молодої жінки, її вродливе, дуже «бергманівське» обличчя, Сьоран втратив голову. «Ви стали центром мого життя, — напише він Фрідгарді, — богинею того, хто ні в що не вірить, моїм найбільшим щастям та найбільшим нещастям. Упродовж довгих років я мав лише сарказм стосовно таких речей як кохання; і мене треба було якось покарати – і от мене покарано, але я ні про що не шкодую». Вона шукала рафінованої бесіди, а він не приховував бажання, вона хотіла отримати нові афоризми, а він наполегливо запрошував її до Парижа. Ця історія тривала чотири місяці, а після останньої зустрічі в Кельні, яка обернеться черговим фіаско для Сьорана (Фрідгарда на той момент розпочне стосунки з іншим молодим чоловіком), він напише їй останнього листа, де скаже, що прірва між його афоризмами і його життям, хоч і невелика, а все-таки існує. Бо інакше молода жінка була б у могилі, а він – у в’язниці.

Сто тридцять сторінок їхнього листування побачать світ у 2001 році, в Німеччині, під красномовною назвою «Ні за що на світі. Сьоранове кохання». Ця зініційована Фрідгардою публікація спровокує шок у Франції, і за позовом Яніка Ґію (видавця Сьорана у «Gallimard») та Національного центра книги розпочнеться судовий процес, після звершення якого видання вилучать із продажу.

***
У молоді роки Сьоран та Симона Буе обоє страждали на безсоння, а в 1980-ті мріяли разом накласти на себе руки, як угорський письменник Артур Кьостлер та його дружина. Але Симона залишилася сама. Їй довелося доглядати Сьорана під час тривалої хвороби, яка поступово забирала його розум і пам’ять. Вона була змушена відганяти надокучливих журналістів і фотографів від його лікарняного ліжка, вести переговори з перекладачами та біографами, вирішувати долю рукописів після його смерті. Вона набирала на машинці Сьоранові тексти, а після його смерті – щоденники, які потім видав «Gallimard». «Ще трохи побути з ним», — скаже вона в інтерв’ю, пояснюючи свою вірність. 1997-го, через два роки після смерті Сьорана, Симону знайшли мертвою на пляжі у Ванде, неподалік від її власного родинного будинку. Вона потонула, і хвилі винесли її тіло на землю; невідомо, чи це було самогубство. «Лише оптимісти накладають на себе руки, — писав Сьоран. — Інші, які не мають жодної причини, щоб жити, – звідки вони візьмуть причину померти?»