Прокляття маленьких літератур

Боснія і Герцеговина на мапі Європи. Зображення з сайту uk.wikipedia.org

Хорватка Дубравка Уґрешич у своєму „Форсуванні роману-ріки” з іронією каже, що перекладати письменників маленьких літератур – марудна й нудна справа. І що застрягнути в маленькій, нікому не потрібній мові – сумна доля. Та коли ти сама представляєш маленьку, не надто потрібну великому світові літературу, ці всі труднощі перекладу сприймаєш трохи інакше, ніж просто скептичний читач. У цій статті, котра є спробою неприховано суб’єктивного аналізу, я хочу озвучити віру в потребу діалогу малих літератур. Суб’єктивним свій аналіз називаю тому, що говоритиму про ту країну й ту літературу, яку люблю, а діалог вважаю потібним якщо не для великого світу, то бодай для них самих.

Сучасна боснійська література дивним чином не актуалізована в Україні: якщо її найближчі колишні юго-брати, Хорватія та Сербія, регулярно перекладаються українською і звучать у нашому літературному контексті, „маленьку та горду” Боснію й Герцеговину (далі – БіГ) воліють не помічати. У цьому полягає прокляття маленьких літератур: до них просто не хочуть прислухатися, вони мусять переконувати, що потрібні, що мають щось до висловлення після сильніших сусідів. А ще, гадаю, клубок проблем у Боснії видається подібним на наш і водночас відлякує. Розплутуючи його, можна знайти щось дуже несподіване на дні власної свідомості.

Так, корпус національних травм в українців і боснійців подібний: дві світові війни, комунізм, тоталітаризм, громадянська війна. До того ж, остання у БіГ віддалилася в часі всього лише на п’ятнадцять років. Саме цей локальний апокаліпсис розділив боснійську історію та літературу на „до” і „після”. Українську історію логічно розділило мирне здобуття незалежності, і в цьому істотна різниця між нами – українські травми лежать дещо глибше, до них не кожен хоче діставатися. Боснійське мистецтво, не маючи альтернативи, досі багато говорить про війну, то сперечаючись із цим досвідом, то просто намагаючись його осмислити й піти далі. Тут напрошується трохи спекулятивне порівняння нової генерації письменників БіГ зі знаменитою génération perdue, яка так довго шукала в європейській літературі шлях від безглуздя смерті до нового життя. Саме війна сформувала нову боснійську літературу, і якщо в літературі Старої Європи проблематика ідентичності вже істотно зносилася протягом ХХ століття, у Боснії й Герцеговині вона набуває нової гостроти.

Закритість боснійської літератури для європейської аудиторії – це ще й наслідок неостаточного подолання нею класичної епічної традиції оповіді. Наприкінці минулого століття вона істотно європеїзувалася, проте все ще не породила близької європейцям чистої рефлексії. Болісна смерть югослов’янської ідеї та гаряча тональність міжкультурного діалогу відбиваються чи не на кожному письменницькому переживанні. Деконструкція епосу у свідомості відбувається практично на очах. На руїнах, поруч із Танатосом, потреба та право говорити фактично є синонімом життя. Відтак боснійська література стає літературою вигнанців: із історії, з ідеології, з мови та культури, з великого світу, зрештою, емігрантів усередину себе, охоплених ностальгією.

Екс-югославському авторові доводиться важче, ніж українському, не лише через свіжий воєнний досвід. Втікаючи у внутрішню еміграцію, українець може заявити, що його єдиним домом є його українська мова, попри всі проблеми її становлення й білінґвальне минуле багатьох українців. Автор же екс-югославський мусить іще й визначитися для себе, як називати мову, якою пише. Адже єдиної сербо-хорватської вже формально не існує, фаховий термін „хорватсько-сербська мовна діалогія” не вкорінився в масовій свідомості, а питання національних мов аж надто часто стає підставою для політичних спекуляцій. У державі Боснія і Герцеговина, яку політичні суперечності роздирають ще сильніше, ніж Україну, мова письменника – категорія як лінгвістична, так і свідомісна, і її називання, творення у процесі письма є тим способом, у який автор долає розрив між історією, сумнівним сьогоденням та власним художнім світом.

Міленко Єргович

Новій боснійській прозі притаманна своєрідна і вражаюча поетика: романтика віталізму, виживання людини та речей, які її оточують. Говорячи про війну, автор завжди так чи інакше оспівує мир. Маленькі, навіть інтимні історії протистояння смерті розказані не тільки від імені автора, але й від імені тих, котрі говорити більше не можуть. Постмодерна потреба озвучення мікроісторій у боснійському контексті є, властиво, питомим правом на власну мову. Метанаратив не перестав бути легітимним, але сумнівним є легітимність чинного досі знання. Війна розбиває на атоми колишній моноліт. Переконливішими стають маленькі історії: протистояння власного Я та Іншого, література самоусвідомлення. Не дивно, що надзвичайно сильною в Боснії і Герцеговині є саме мала проза.

Міленко Єргович успішно подолав межі маленької літератури, ставши багатонаціональним письменником. Боснієць за походженням, способом мислення та досвідом, він живе та працює в Хорватії, а перекладається, читається й отримує престижні літературні премії в Європі. Нині він уже вважається успішним романістом, проте вразив читачів і здобув міжнародне визнання саме своєю малою прозою, зокрема – збіркою оповідань «Сараєвські „Мальборо”». Книжку видано 1994 року, тобто фактично ще під час балканської війни. Його тексти – добрий зразок такої собі ментальної географії, яка водночас є гранично приватною, але й універсальною. Проза Єрговича утримує постійну напругу між центром та периферією, хоч би де був на сучасних мапах центр і яким би умовним не було поняття периферії. У своєму оповіданні „Бібліотека”, одному з найбільш пронизливих творів, які мені доводилося читати й перекладати, він говорить про загибель „цивілізації Книги”, спостерігаючи за тим, як горять бібліотеки Сараєва. Деякі спалахують після артобстрілу, деякі спалюють самі господарі книжок, щоб зігрітися коло ватри й вижити, а в міській історичній бібліотеці пожежа буквально ковтає національну пам’ять разом із усіма архівами. У такому світі логічно формується покоління людей, які незворушно спостерігатимуть за догоранням того, що й так убила людська байдужість. Той же, кому ще хоч трохи не байдуже, однаково не зможе мати дому й домашньої бібліотеки – щоб вижити, потрібно вмістити все своє майно у дві валізи.

Оповідання Єрговича „Географ” – це якраз данина небайдужості. Його герой, учитель географії на пенсії, щоранку уникає на вулиці снайперської кулі, бо стрільцеві не хочеться починати день убивством дідуся. А вдома на стіні в колишнього вчителя Соколовського – дві мапи світу; на одній він розглядає міста, обличчя яких стерли колишні війни, на другій позначає нові кордони, спостерігаючи трансформацію світу. Цілком логічно, що в одному зі своїх снів Соколовський нарешті зустрічається з Богом, який відкриває старому таємницю виникнення й існування нових держав, у тому числі й Боснії. Тепер Боснія й Сараєво вічні, попри криваву війну та облогу, бо про них знає старий хранитель географії Соколовський, бо він зі своїм песиком щодня виходить на прогулянку під снайперськими кулями, бо жоден стрілець його ніколи не вб’є.

Меліна Камерич. Фото: magazine.ba

Куди пізніший, але не менш сильний прозовий дебют здійснила сараєвська письменниця Меліна Камерич. Її книжка „Туфлі до вручення „Оскара”, видана 2008 року, – теж збірка коротких оповідань. Оповідань дуже жіночих, слід зазначити: один із рецензентів-чоловіків навіть писав, що з цієї книжки можна дізнатися, „про що думають жінки, коли нас люблять”. Видно й часову дистанцію: дехто з героїв уже біженець, емігрант у Лас-Вегасі, дехто не знає, чи дадуть йому американську візу, бо народився він у неіснуючій комуністичній імперії. Але дехто так назавжди й залишився у воєнному Сараєві під облогою. Були спроби зарахувати малу прозу Меліни Камерич до чік-літ, але їхня нежиттєспроможність очевидна. Героїня тут витрачає останні триста доларів на туфлі від Manolo Blahnik, але тільки для того, щоб подивитися в емігрантській квартирці церемонію вручення „Оскара”, побачити в телевізорі свого колишнього коханого й поплакати на самоті над їхнім минулим у неіснуючому вже Сараєві. Диявол тут не носить Prada, він виступає у своєму традиційному, куди брутальнішому амплуа. Стильно вбрана, готова до зустрічі з коханцем героїня оповідання „Червона мереживна білизна” хоч і має колготки La Perla, останній символ красивого довоєнного життя, але мусить вправно ховатися за сміттєвими баками від снайперських куль, й у фіналі не тільки рве панчохи, а й дістає кулю в бік. Навряд чи звична нам героїня чік-літу змогла би вижити в таких умовах.

Натомість багато хто визнає ритм цієї малої прози схожою на дихання чи серцебиття. Оповідання “Heartbeat” є одним з найсильніших у збірці. Його героїня несе на руках до лікарні застреленого сина, переконуючи себе, що він живий, усе гаразд, у нього серце б’ється. Разом із нею читач переживає цю коротку й нескінченну дорогу до шпиталю, і лише там, також разом із героїнею, довідується, що чула вона тільки биття власного серця. Реакція на таку оповідь, окрім ментальної, ще й фізична – аж до зупинки дихання. Викладаючи переклад цього оповідання Меліни Камерич у своєму блозі, я зіткнулася із закидом: мовляв, не зовсім коректно, хоча й ефектно продавати смерть. Ці всі афтершоки та фантомні болі – звісно, велика посттравматична спокуса говорити й бути почутим, пересичена публіка любить полоскотати собі нерви. Але що робити з тим досвідом, якщо іншого немає, а проговорення він потребує? Як сказала Меліна Камерич в одному зі своїх інтерв’ю: „Якщо я скажу вам, що у двадцятирічному віці, з 1992 по 1993 рік, служила в армії БіГ – це буде рядок у резюме. А якщо розповім, що була парамедиком, помічником хірурга у військовому шпиталі – це вже життя. Історія”.

Ненад Великович

І ще треба сказати про одну важливу річ. Питомою частиною боснійської національної свідомості є гумор, часто відверто чорний. І він також стає органічним осердям нової літератури. Це такий трансліризм, зовсім за Епштейном, „нова щирість”, яка визнала смерть щирості традиційної та подолала фрагментарність довколишнього світу, відверто вдаючись до стьобу. Такою є, наприклад, творчість сараєвця Ненада Величковича, народженого у 1962 році, одного з найбільш плідних боснійських письменників. Його інструмент – чорний гумор та жорстока іронія, і саме в них раптом проявляється разюча сентиментальність. Свій феномен Величкович шліфував від першого роману „Інтенданти”, гострого, але відносно спокійно сприйнятого, до скандального „Сагіба”, виданого 2002 року, відкинутого ображеними співвітчизниками та з великим захватом читаного чужаками. Сміх Величковича дуже рідко є доброзичливим, але його іронія з убивчою точністю препарує національні страхи й комплекси і має терапевтичний ефект. Роман „Сагіб” із підзаголовком „Імпресії з депресії” є віртуозною пародією на класичний жанр епістолярного роману: це шістдесят мейлів, відправлених англійським бюрократом, співробітником гуманітарної місії в післявоєнній Боснії, своєму коханцеві у Лондон. Персонаж-гей тут з’являється не випадково: це той самий Інший у країні з традиційною мораллю, завдання автора – розгорнути його конфлікт із середовищем у художню систему. Одна з проблем, яку порушує Величкович у своєму „Сагібі”, – це колоніалізація Боснії в очах міжнародної спільноти. Іноземці спочатку роздають тубільцям зброю, за допомогою якої ті вбивають одні одних, потім приходять на допомогу, паралельно розташовуючи на цій території свої стратегічні бази, продаючи тут свої застарілі технології та зужиті ідеї, легітимізуючи свій диктат підписанням Дейтонських угод. Протагоніст роману не випадково не має власного імені. Це Сагіб, лорд-колоніст, який спочатку гидливо обтирає з блискучих черевиків колоніальне багно, а згодом усвідомлює, що насправді ніколи не зможе його змити із себе. Позірний конфлікт посткомуністичної відсталості та західної демократичної клаустрофобії насправді виявляється все тією ж виснажливою війною з собою. Зрештою, автор вирішує залишити Іншого там, де йому начебто не місце, хоча б у ролі символічного заручника заради продовження розмови.

Читаючи ці всі тематично близькі, але такі різні за художніми методами твори, кристалізуєш для себе простий висновок. Так, маленька література потребує „кінця історії”, радикального розриву з минулим, але ця потреба ніколи не буде реалізованою, і в цьому парадокс постколоніальної свідомості – вона стоїть на травмах і без них втратить сама себе. Так чи інакше, той спосіб, у який сучасна боснійська література досліджує національні травми, однозначно заслуговує на повагу.

Нова боснійська проза має потребу моралізувати дійсність, налагодити діалог всередині мультикультурного національного контексту, примирити різні дискурсивні практики. Зрештою, визначитися, чи взагалі можлива мораль після розпаду блоків і держав, громадянської війни, кількарічної облоги столиці, артобстрілів, мертвих дітей на руках, четницьких концтаборів для мусульман і всього того, після чого формула „загострення відчуття інакшості” видається просто блюзнірською.

Легендарний Іво Андрич (теж, до слова, боснієць за походженням), метафорично описував Боснію як „темний вілаєт” зі старої османської легенди: глуху прикордонну провінцію, куди щоночі вдираються з руйнівним набігом песиголовці. За таких умов там безсилими виявляються управлінські зусилля навіть наймудрішого правителя. Нинішня боснійська література, як на мене, вдало виборсується з цієї метафори, демонструючи рішення боротися зі своїми песиголовцями самотужки, без надії на володарів і великих сусідів. І цей досвід – дуже важлива (та лише одна з багатьох) причина для того, щоб наші маленькі літератури нарешті почали знайомитися бодай трохи ближче.