Прицюцюватий переклад із «російського»

Юрій Винничук
Юрій Винничук

Для чого існують літературні редактори, як ви гадаєте? Очевидно, для того, аби свіжим оком поглянути на авторський текст і виловити якомога більше бздур. Про літредактора, який запропонує переставити якісь епізоди місцями, а щось викинути чи, наприклад, поглибити невиразний образ другорядного персонажа, залишається лише мріяти. Такі літредактори давно вимерли, як динозаври. Вони перетворилися на коректорів. Тому коли вони виловлюють «мух», ми й за це їм вдячні.

Щодо мене, то я жодної своєї книжки не видав без втручання літредактора. Однак не можу сказати, що це порятувало бодай одну якусь книжку від бздур. Очевидно, уважні коректори, які не встигли стати літредакторами, вимерли теж. Тому на книжках дуже рідко вдасться знайти ім’я коректора, зате обов’язково буде ім’я літературного редактора.

Попри те, що теперішні літредактори, незважаючи на свій юний вік, підсліпуваті, розсіяні й неуважні, іншої ради нема – без свіжого ока не обійтися. Переважно це юні філологині. Посліпавши над рукописами рік-два-три, вони виходять заміж і зникають, аби звільнити місце для таких самих дівок на виданні. Є видавництва, які беруть літредакторів на випробувальний термін, себто дають їм один-два рукописи вичитати, звичайно, задарма, а потім кажуть: вибачайте, ви нам не підходите.

Нікому б не хотілося стати жертвою такої перелітної пташки, але ще гірше, коли ти стаєш жертвою дами, яка вважає себе фахівцем і має вбудованого у мозок редакторського бзика. Ну, не може вона пройти повз абзац, аби хоча б одне слово та не змінити.

Якось і я став жертвою такої особи. Не буду називати ані книжки, ані видавництва, але якщо та дама упізнає себе, то нехай би усвідомила, що коли я після неї читав рукописа, то ладен був її убити, почвертувати і розвісити на всіх стовпах міста Києва в науку усім зарозумілим перестарілим ідіоткам.

Ось кілька висловів, які я зумів виловити після того  «редагування», і якими вони були перед ним: «цілкова двадцятка» (тут і далі в дужках, як було – «двадцять крон»), «за здачею» («за рештою»), «наловчився» («призвичаївся»), «покоївка» («швендя-покоївка»), «з мисиком волосся» («з копичкою волосся»), «ромашками» («злотоцвітом»), «окорок» («окіст»), «скумекав» («помітив»), «прямокутник» («простокутник»), «млинарського колеса» («млинового колеса»), «лопоті» в млиновому колесі («лопаті»), «повзали навкарачки» («колінькували»), «борзо» («хутенько»), «зборище» («галайстра»), «суп» («зупа»), «наклюкавшись» («надудлившись»), «оточена кріпосною стіною» («оточена муром»), «дюжина» («тузинь»), «вертель» («рожен»), «на повороті» («на закруті»), «в Брно» («в Брні»), собача зграя «грає весілля» («цюпцяється»), «болільники» («уболівальники»), «в’їздні ворота» («в’їзні»)… І несть числа цьому дурисвітству, що пояснюється легко і примітивно: дама поклала перед себе російський переклад книжки і звіряла за ним. Звідти й повилазили всі ті «ромашки» й «цілкові двадцятки».

А що було б із перекладом Миколи Лукаша, якби він їй попався?

Але не будемо про сумне. Поговоримо про ще сумніше. А що у нас іще сумніше? Це ті трагічні випадки, коли автор або перекладач виступають водночас ще й відповідальними редакторами написаної чи перекладеної ними книжки. Таке явище можна потрактувати як подиву гідний факт самовпевненості й пихатості.

Ось приклад. Фестиваль «Meridian Czernowitz» справедливо здобув славу і визнання. Окрім фестивальної діяльності організатори зайнялися ще й видавничою справою, за що перед ними варто зняти капелюха. Найголоснішим проектом нового видавництва став чудово виданий «Лексикон» Юрія Андруховича. Інша книга під тією ж маркою – «Винарні» Ігоря Померанцева, яка з огляду дизайну вартує найвищих оцінок.

Але… майже усю її переклала з російської Діана Клочко. Вона ж – відповідальний редактор. Окрім неї одне оповідання переклала Елеонора Соловей, а ще три – Олександр Бойченко. При цьому відповідальний редактор ухитрилася все переплутати і приписати переклад оповідання на 7 сторінок О. Бойченку, а переклад оповідання на 62 сторінки, виконане О. Бойченком, — собі.

Якби то була лише одна дурниця, то не було б і про що говорити. Але так званий переклад Діани Клочко, на жаль, виявився примітивною халтурою. Чудернацькішого перекладу мені ще не доводилося зустрічати. Вишуканий інтелігентний стиль відомого поета й есеїста, його смачнющі метафоричні винні описи, які ледь не силоміць тягнуть тебе до келиха, щоб і собі спробувати відчути те, що відчув автор, перетворилися на нестравну жвачку, на якийсь тупий дерев’яний текст, якого могло породити хіба провінційне турагенство. Фактично, Ігоря Померанцева рятують лише два вищезгадані перекладачі, але їхні переклади займають менш ніж половину тексту.

З перекладу Діани Клочко довідуємося, що вино «прибавляє в солодощах», а «різні сорти винограду», уявіть собі, «по-різному повідять себе під час хімічних реакцій», а «мешканці за мить перетворись… у рагу», коли «мало ледь» «нирки не подкачають».

Де ще, у якій книзі вам доводилося натрапити на такий дивогляд: «Пабло і Хуан саамы й торгували». Між іншим, саами — народ, який живе у Фінляндії та Карелії, а Пабло і Хуан — іспанці. «Judgment of Paris» чи то пак «Суд Парижа» 1976 року, коли всліпу дегустували вина, став у книзі «Судженням Парижу».

На такі дрібниці, як «Джорджио» і «Джорджіо» чи лапки замість апострофа можна й уваги не звернути. Як і на собаку… жіночого роду («собака, яка…»). Хоча «пылкий ум», який перетворився на «палкий розум», та «хлесткая плеть», що стала «хльосткою пліттю», не можуть не зворушувати.

Годі перелічити всі русизми й кальки, об які спотикаєшся на кожній сторінці: «проморгали», «кругляшки», «домробітниця», «через пень-колоду», «крупний», «чани», «чистильник», «жарке літо», «в квартирі з видом», «пустить півня», «водних шляхів сполучення», «його таверна із кращих у Європі», «помимо», «до полудню» («к полудню»!), «потелефонуватись», «підшуковувати», «приймати рішення» і т. д.

«З угорського на німецьку він якось переклав сам», – читаємо в бідолашного автора і замислюємося: а чи перекладала Діана Клочко сама? Може, спочатку переклав комп’ютер, а відтак «перекладачка», вона ж «відповідальний редактор», відповідально пройшлася по тексту, як по канві?

Бо ж як іще могли з’явитися отакі вишукані рядки: «Прокинувся пізно, аби переспати нерідкі тлуми готелю»?

Хоча, покажіть мені той комп’ютер, який би видав такі перли: «в долине Напа», «я прохожу», «щупальне восьминога», «окрім обмани, у винарній культурі існує й самоомана»…

І як же ж не порадіти за якогось Аполінарія, який розписався на стіні у Помпеї: «Тут відмінно висрався Аполінарій». Авжеж, комп’ютер саме так і перекладає слово «отлично». І слово «присесть» у нього буде «присісти». От тільки російське «я присел» на що-небудь – це не «присів», бо присісти українською можна лише навпочіпки.

Неабиякої уяви треба, щоб здогадатися, що таке «обпалкували наголо», а «попостувати» – це не «пустувати», а, прости Господи, «постити». Коли натрапляєш на фразу «труп завернули», то перше, що спадає на гадку, – якась таємнича інспекція не прийняла труп на цвинтарі й завернула назад. Але це не так, бо насправді «труп завернули у гнилісної барви фіранки». А-а, це ж по-нашому «загорнули»! Але от «фіранки»! Зазвичай, це невеликі кавалки матерії, що відповідають розмірам шиби. Як можна загорнути у них труп? Може, йшлося про штори?

Інколи перекладачка вирішує зблиснути чимось оригінальним і тоді інтелігентний текст Ігоря Померанцева починає нагадувати якого-небудь «Пантагрюеля і Гаргантюа» у перекладі Перепаді: «Лише прицюцювата водиться з чужинцями», «що ця прицюцювата вчворила?», «на ніц», «налляв», «шпацирував», «шмінка»… Хоча в автора всюди нормальна літературна мова без провінціоналізмів, а понадто галицизмів.

На завершення можна висловити лише глибоке співчуття автору і видавництву.

P.S. І останнє безглуздя. Я все про відповідального та про відповідального редактора. А був же ж і літературний. «Ага! – вигукнете радісно ви. – Таки був! То не сама Діана Клочко повинна розділити усі лаври за спартачену книжку?»

Але ще зарано потирати долоні. Хоча літературним редактором фігурує сам Олександр Бойченко, але він виявився подвійною жертвою «підступної Діани» («Собака на сіні» Лопе де Вега). Бо вона не тільки приписала йому свій недолугий переклад одного з оповідань, але й – літературне редагування, якого він не робив і про яке ні сном ні духом не відав, і був дуже здивований, натрапивши на своє ім’я в кінці книжки.

Отака ото прицюцювата історія.