Красовицький і кінозірки

стронґовський
стронґовський

Про вплив соціяльних мереж на літпроцес можна дискутувати довго, але на мій зашорений погляд користь Facebook для культурної спільноти незаперечна. Читачі дискутують з авторами, перекладачі обговорюють професійні питання, редактори нагадують мовні правила, а видавці приголомшують… хто чим може.

Найсвіжіший приклад. Директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький, який на своїй сторінці у Facebook запросив усіх незадоволених якістю продукції видавництва до розмови: «Приглашаю всех небезразличных к дискуссии в следующем посте с картинкой библиотеки. Тема – качество переводов и оформление книг Фолио».

Про якість перекладу розмови, як такої, поки не вийшло — ця тема давня і невдячна, основна претензія – перепереклад із російської, відсутність редаґування і коректури. Я б іще назвав перевидання перекладів видавництва «Дніпро» без повернення у текст тих фраґментів, які були вилучені цензурою за совєтів. Але менше з тим. Про перепереклад п. Олександр каже буквально таке: «…во-первых, большая часть переводов делается напрямую, во-вторых, при маленьких тиражах на нашем рынке есть выбор – или перевод с русского или книга за 100-120 грн. Вы не хуже меня знаете, что японский Мураками переводится напрямую Иваном Дзюбом и раньше русских аналогов. Примеров немецких и английских, если они и есть, немного. А вот языки, где дорогие переводы – испанский, датский, норвежский, шведский – и дальше будут частично идти через русский. Это серьезная тема и таких примеров в мире – тысячи. Скажем, более половины переводов с гэльского (Ирландия) и на гэльский,– идут через английский, то же самое идет у норвежцев, и так в десятках стран. Было бы странно, если бы в нашей стране с убитым культурным слоем и отсутствием государственной политики в книгоиздании было иначе, я не настолько подвижник, чтобы выполнять функции благотворительного фонда».

Якщо я вже взявся писати цю колонку, то мав би прокоментувати ці слова. Але все й так доволі прозоро, хіба ні? Якщо є в нас Іван Дзюб, який перекладе дешево, безпосередньо з японської і раніше за росіян – видамо, а якщо немає, то німецька, англійська, іспанська, данська, шведська, норвезька – прирівнюються до ґельської (носіїв ірландської ґельської, за даними Вікіпедії, півтора мільйона), вимагають гідної оплати і не цікавлять видавництво, яке дешево може перекласти з російської. У цей самий час професійні українські перекладачі-скандинавісти, наприклад, дивуються, чому скандинавів не пропонують перекладати їм. Авжеж, свята наївність.

Питання про негідне оформлення фоліївських книжок спричинило широку дискусію, конкретики, в якій, на жаль, небагато. Найпереконливіше претензії цього плану сформулював відомий журнальний дизайнер Ігор Дуднік: «Боже ж мій, який страшний несмак, яка жахлива, дико оформлена еклектика».
Знайшлися і прибічники фоліївських дизайнів з арґументацією штибу «Мне в этой серии “дырочки” на обложках очень нравятся» і заявами: «”Фолио” действительно сделало это [розкішну книгу] первым в Украине за последние сто лет». Мені в цій дискусії ішлося також і про численний плагіят персонажів на обкладинках видавництва з кінозірок. Кожен охочий може знайти Деніела Крейґа в образі Джеймса Бонда на обкладинці «Лоліти», а про Г’ю Лорі в образі Ґреґа Хауза на обкладинці «Раю» Василя Барки не згадував тільки ледачий. Засвітилися в нових «ролях» і Брюс Вілліс, і, кількаразово, Г’ю Джекман і, вже цього року, Джонні Депп. Але пан Красовицький відвертий до межі. Він знає хто винен: «Рынок как раз показывает незрелость нашего покупателя по сравнению с европейским. Пятитомник Загребельного, действительно, был неплохо оформлен, это одна из причин, почему его плохо покупают, до сих пор. Иллюстрации Якутовича». І знає, що робити: «Вы, видимо, не поняли, что этот ужасный дизайн книг Фолио – именно такой, который отражает мою позицию – чтобы купили». І знає, що робити тим, кому жахливий дизайн не до смаку: «У Вас будет свое издательство и Вы сможете доказать другим, что иной дизайн лучше продает книгу».

Що цікаво, останнє твердження я чую не вперше. Власне, це евфемізм до посилання співрозмовника на три літери, дуже популярний серед наших видавців. Особисто мені відкрити своє видавництво пропонували і Леонід Фінкельштейн, і Нора Симонова, і Олена Мовчан. Свого часу те ж саме реґулярно казали Божені Антоняк та Анатолію Івченку. Вони таки відкрили і справді роблять хороші книги. Схоже, ніяк инакше ситуацію не виправити.

стронґовський (Ілля Юрійович). Письменник, перекладач, літературтреґер, дизайнер. Народився 1982 року у м. Житомирі. Одружений. Виховує доньку. Друкувався в самвидаві (складні, колективні збірки), інтернеті, часописах «Четвер», «Березіль», антологіях «Українського самвидаву 2000-2004» (К., Буква і Цифра, 2004), «Дві тонни» (К., Маузер, 2007), инших. Автор поетичної збірки «Глибоковроті» (К., Факт, 2006). Переклав «Бійцівський клуб» Чака Палагнюка (Х., Фоліо, 2007) та «Поштамт» Чарльза Буковскі (К., Факт, 2008) Колишній учасник кількох потужних літоб’єднань («Мистецька ґільдія "Nеабищо"» – співзасновник, «Оксія»). Організатор та учасник численних мистецьких акцій в Україні та Росії, літературного фестивалю «Молода Республіка Поетів» (Львів, Форум Видавців, 2005-6, 2008). блоґ: www.strongowski.livejournal.com e-mail: xmel@ukr.net