Українська масова література: погляд ізсередини

Софія Філоненко. Масова література в Україні: дискурс / ґендер / жанр. – Донецьк: Ландон – ХХІ, 2011. – 432 с.
Софія Філоненко. Масова література в Україні: дискурс / ґендер / жанр. – Донецьк: Ландон – ХХІ, 2011. – 432 с.

Епіграфом до цієї рецензії могли б слугувати слова, які шановній авторці, напевно, не раз доводилося чути, поки писалася книжка: «Як Ви можете читати таке сміття?» Але тут варто згадати вже класичний афоризм А. Камю, що прості питання не завжди передбачають такі ж прості відповіді. І річ не так у матеріалі, що його авторка вибрала за об’єкт своїх наукових студій, як у традиціях наукового підходу до літератури такого типу.

Уже в самій назві закладено бомбу сповільненої дії, оскільки словосполучення «масова українська література» (а йдеться саме про українську літературу) давно стало каменем спотикання у численних наукових та довколанаукових дискусіях. Від цілковитого заперечення цього явища – до висловів на кшталт «яка ж це масова література у 1-3 тис. примірників?» Пані Філоненко цілковито спростовує перше твердження, наводячи велику кількість назв і, принагідно, низку жанрів, на які можна поділити українську масову літературу. Що ж до аргументу стосовно тиражів, то він далеко не науковий, оскільки в літературознавстві під явищем «масової літератури» мають на увазі не кількість примірників видання, а жанрову типологію, певні схеми та фабули, за якими будуються сюжет та композиція художніх творів такого ґатунку.

Одверто кажучи, українське літературознавство справді не дуже толерує масову літературу. Така ситуація склалася у нас історично і, як не дивно, міцно закорінена ще в далеке ХІХ століття, коли літературі приписували переважно дидактичну (повчальну), а згодом аксіологічну (репрезентанта цінностей, чи оціночну) функцію.

Проте хоч би як називали цю літературу вчені мужі, вона завжди залишалася більш доступною, популярною, ніж класичні канонізовані тексти. Її любили й читали і «простий народ», і «представники вищих суспільних верств», хоча останні не завжди в цьому зізнавалися. На жаль, мусимо зазначити, що українській масовій літературі пощастило менше, ніж її західним чи східним сусідкам. Окрім того, що в українському культурному контексті вона отримала наличник «менш вартісної», її неодноразово звинувачували в аполітичності, трактуючи як таку собі «п’яту колону», що відвертає українського читача від «національно-визвольної боротьби» (епітет «сміття» – це ще далеко не найлайливіше слово, яке доводиться чути на адресу української масової літератури). Зрештою, у проблемі заперечення права на існування масової української літератури є ще один бік, теж історичний. Новітня українська література виривається з потужних обіймів російського імперського дискурсу саме гомеричним сміхом травестійної «Енеїди» І. Котляревського, що була вершиною низького жанру. Саме через неї українська, на той час провінційна література, маркується як література низького жанру. Довгий час нам іззовні нав’язувалася думка, що українці не спроможні творити літературу високого стилю. Хоч це й парадоксально, але наші література, літературознавство й культура досі залишаються боляче вразливими щодо цього стереотипу. Настільки вразливими, що готові повністю пожертвувати літературою «низів».

Проте, як би там не було, дослідження явища масової української літератури Софією Філоненко підважує, а інколи цілком заперечує більшість усталених в нашому суспільстві стереотипів. Основне питання, на якому зосереджується авторка, полягає не так у тому, вже давно заяложеному: «є в нас масова література, чи немає?», скільки на питанні її творення та рецепції. Тут цілком можна погодитися із авторським твердженням, що: «ХХ століття відкрило новий тип споживача культури – “масової людини”, слухача, глядача, читача». І такий читач на нині є в Україні, а значить є й література, яка його обслуговує, що твориться за певними правилами й канонами та витворює свій культурний простір.

У своїй монографії, як ми вже зазначали, Софія Філоненко зосереджується на розгляді формування популярного письменства в Україні, аналізує його з погляду сучасних світових жанрових різновидів масової літератури. Викликає приємний подив те, що в нас, виявляється, існують такі жанри масової літератури, як «адреналінові», «емоційні», «інтелектуальні» та «ландшафтні» жанри, до яких авторка зараховує, поміж іншим, бойовик («Елементал» В. Шкляра, серія романів про пригоди детектива Оскара з агентства «Тартар» Л. Кононовича), авантюрно-детективні романи («Культурний шар», «Геній місця» Ю. Макарова, «Шукачі скарбів» А. Кокотюхи), «круті» детективи («Суто літературне вбивство», «Неврахована жертва» О. Вільчинського), ретро-детективи та історичні детективи (серія «Інспектор і кава» Валерія та Наталі Лапікур, «Срібний павук» В. Кожелянка) і т.д. Не хочемо перераховувати всі виведені авторкою жанри української масової літератури, але ось ще кілька: кримінальні романи, трилер-катастрофа, потиличні трилери, медичний та психологічний трилери, горори, феміністичний неонуар, жіночі детективи, мелодрами, сентиментальний кітч тощо.

Варто зауважити, що авторка не обмежується лише суто-літературним дослідженням явища масової літератури, а виводить його поза літературні межі, залучаючи в поле своєї уваги й такі обов’язкові супровідні цього феномену, як питання загальної рецепції, «кризи читання», особливості тиражування та реалізації масових романів, співвідношення українського історико-культурного контексту та тенденцій загальносвітової глобалізації. Відтак, досить непомітно, проблема дослідження масової літератури в Україні у дослідженні Філоненко переростає в проблему не лише гендерних презентацій у сучасному світі, а й у проблему презентації культурних маркерів окремої національної свідомості в загальному контексті сучасної «дегуманізації мистецтва» за Х. Ортегою-і-Гасетом.

Отже, хай там як, але можна порадіти, що С. Філоненко не злякалася нелюбові сучасних академічних кіл до масової літератури. Значення і цінність її наукового дослідження, можливо, не так в аналізі методів та жанрів сучасної української масової літератури, як у спробі її легітимації, спробі показати ті ціннісно-світоглядні схеми, що формують обличчя сучасного масового читача. Незважаючи на видимо вузькоспеціалізоване формулювання назви, книжка легко сприймається широким (щоправда, освіченим) читачем. Авторці вдалося проаналізувати не лише все те, що ми одержали у феномені масової літератури за двадцять років незалежності, а й певним чином умонтувати це все в сучасний європейський літературний контекст. Ця книжка мимоволі може стати також матеріалом для психоаналітичних студій над характером та образом героя української масової літератури. А коли виходити з положення, що герой цієї літератури є, як правило, людиною з мас, то такі студії можуть перерости в культурологічні.