Мандрівка, що відкриває світ

Віслава Шимборська. Може, це все / Упор., пер. із пол., вступ Андрія Савенця. – Ольшаніца, Bosz, 2011.

У сучасному світі, де, здається, навіть сам час прискорює кроки, а межі нашої присутності розмикають усі кордони, уможливлюючи комунікацію й водночас руйнуючи приватність, – усе ж знаходиться місце, де особистість занурюється у споконвічні роздуми. Там вистачає радості й смутку, сили й слабкості, буденного розчарування й захоплення високим, там панує відчуття нерозривної єдності й німого відчаю самотності. Намагаючись ухопити істину в такому безмірі, слід бути вправним, як у давній дитячій грі в камінчики: підкидаєш один і, ловлячи його на льоту, із землі підіймаєш другий, підкидаєш два – підіймаєш третій, підкидаєш три… Ось тільки випадають камінці з рук, і невловною видається істина. Але щасливі події таки трапляються, як таланить, бува, наполегливим гравцям.

Розумієш це, беручи до рук книгу перекладів поезій сучасної польської поетки зі світовим іменем, лауреатки Нобелівської премії 1996 року Віслави Шимборської «Може, це все». Книжка, що побачила світ у польському видавництві «Bosz», розгортає нові можливості знайомства українського читача з польською літературою і, без сумніву, є визначною подією. Упорядником текстів, автором вступу і перекладів, є поет, перекладач, літературознавець, викладач Люблінського католицького університету Андрій Савенець. У 2005 р. в його ж перекладі вийшла збірка «Версія подій» В.Шимборської, що стала яскравим явищем в історії мистецтва перекладу. Але не знає спину мистецький пошук, тож читач має можливість стати свідком ще однієї події. Беручи до рук незвичного формату книжку з бездоганним поліграфічним оформленням і невибагливою ілюстрацією на обкладинці, розумієш, що це своєрідна змова авторки текстів і перекладача, а також художників Романи Романишин і Андрія Лесева, відчуваєш, що насправді це ЩЕ не все, а відкриття чекають на читача далі.

В есеї «Чи німіють поети?» Г.-Г. Гадамер дає заперечну відповідь на винесене в заголовок питання. Поети, стверджує він, говорять тихіше. Поет звертається до того, хто вміє й бажає слухати. Така розмова є способом зближення повноправних учасників діалогу, їх самовпізнавання й реалізації у пізнанні добре знаного й чужого водночас, вічного й щоразу нового. Поезія перевіряє нас собою, вона завжди є точкою відліку й кінцевим пунктом, відчаєм нерозуміння й щастям знахідки.

Тематика творів В. Шимборської, актуальність порушених проблем, що стоять перед людством від його початків, делікатна іронія, якій, проте, не бракує ущипливості, й разом із тим захоплення чеснотами справжньої людини, несподівана образність, що виринає з потоку розмислів, лаконічність висловлювання – це все створює неповторний стиль поетки.

Уміщені у збірці 40 поезій якнайкраще знайомлять читача з особистістю авторки. Вибором поезій Андрій Савенець намагався відобразити світогляд Віслави Шимборської, сфокусувати увагу на найважливіших мотивах її творчості, зокрема – ставленні до людини. Одним із ключових пунктів світосприйняття В. Шимборської є її погляд на людину й людство. Віра в людську всевладність і сумнів у ній – найважливіші грані світобачення поетки.

Знаходимо тут майстерність іронії, подивування творінню природи – Людині – і водночас сум із приводу її недосконалості, звернені до «Я» кожного з нас філософічні роздуми, що порушують питання моральності, спробу окреслити місце й роль поета в суспільстві.

Вірші Віслави Шимборської – польською та українською

Зображення невпинного плину життя в поезії В. Шимборської досягається завдяки несподіваному сприйняттю часу. Час оприявнюється у звичних категоріях минулого, теперішнього й майбутнього, але в дивовижному переплетенні: погляд із майбутнього в минуле чи навпаки стає одкровенням, як ось у поезії «Листи померлих». Знання, що набуваються з часом, можуть бути джерелом болю: «Читаєм листи померлих, як безпорадні боги… // Все, що передбачали вони, сталось цілком інакше, // або трохи інакше, тобто також цілком інакше». Знання, на жаль, свідчать про минущість, тимчасовість людського теперішнього, яке, можливо, є лишень ланкою в химерному замислі Буття.

Зрештою, вдається авторці зобразити й застиглий час («Люди на мосту»): «Хмара не змінює ні барви, ані форми. // Дощ ні припускає, ані вщухає. // Човен пливе без руху. // Люди на мосту біжать // точно там, де й миттю раніше». Час зупинився для зображеного на картині, але не для здатних на співпереживання глядачів, які чують «навіть шум дощу, // на шиях і на спинах чують холод, // глядять на міст і на людей // так, ніби бачать там себе, // в тім бігу, що не добіга нікуди, // тим шляхом без кінця, який долати вічність».

Крім того, час приховує таємницю. Ледь торкаємося її у вірші «Розпочата оповідь»: «До народження немовляти // ніколи світ не готовий». Так, не готовий, бо не залагоджено безліч справ, бо у всі часи світ був і лишається непевним і незатишним, але «надходить час розпалення вогнів», й у правічнім замовлянні при новонародженому лишається щиро сподіватися: «Хай серце його має здатність витримки, // а розум буде на сторожі й сяга далеко. // Але не так далеко, // аби знати майбутнє. // Цього дару // пожалійте йому, небесні сили». І в цьому криється одвічна мудрість, бо ж на все своя пора й на кожну таємницю треба встигнути вчасно.

Своєрідний архетип часу, оживлений в образі зверхньої археології, котра стоїть над усім смертним і тлінним, засвідчує власну всевладність і безсилість людини: «Покажи мені своє ніщо, // яке по тобі зосталося, // і я складу з того ліс і автостраду, // аеродром, підлість, ніжність // і втрачений дім». Єдине, чого не може прочитати археологія, і чого не знищить час, – це «смішний папірець із літерками». І саме це невміння зрозуміти, «що ж таке та поезія», залишає надію на недосяжність і невразливість людської душі для часу, бо поезія – це те, що не перетворюється на «пласт землі і запах кіптяви». Властиво, поезія і є голосом душі, як випливає з вірша «Дещо про душу»: «Радість і смуток – // для неї зовсім не два різні почуття. // Тільки в їх поєднанні вона перебуває при нас… // Схоже на те, // що, як і вона нам, // також ми // їй для чогось потрібні».

Безсилість часу перед поезією, а отже – мистецтвом, людиною і її душею – робить їх непідвладними смерті: «Немає такого життя, // яке хоч би на мить // не було безсмертним. // Смерть // завжди на ту мить запізнюється. // Даремно торга ручку // невидимих дверей. // Хто скільки встиг – // не відбере вже в нього».

Як і «Версія подій», збірка «Може, це все», є двомовною: читач має змогу не тільки спостерігати іншомовний текст, але й, якщо володіє обома мовами, отримати подвійну насолоду від читання польського оригіналу й українського перекладу, від порівняння й зіставлення, від майстерності перекладача в пошуку адекватних відповідників – щоби підкорити чужомовний текст і не втратити його сутності.

Твір не вичерпується інтерпретацією, – стверджує філософія інтерпретації. Саме тому в одній «спільній мандрівці» знаходять себе й автор, і перекладач, і художник, і читач. Не можна пізнати світ без допомоги мови – таку істину щоразу відкриває кожен, хто шукає себе у світі. Не можна інтерпретувати без мови символу, хочеться ствердити, ознайомившись із художнім оформленням книги. Невибагливі малярські образи – дім, аркуш паперу, хмара, око, вогонь, кораблик, дерево, птах – перебувають в органічній єдності з образами поезій Віслави Шимборської. Перегортаєш сторінки – ніби долаєш етапи сходження й створення. Кожен новий листок, згорнутий за японською технікою ориґамі, свідчить про множинність і варіативність паперових фігурок: згини – як стежки, пунктир – уявна лінія згину, і це все збирається у плетиво безкінечних ліній. На одному з малюнків пунктири створюють лабіринт, у якому губляться навіть стрілки, що вказують напрям руху: із будь-якої точки можна почати відлік, кожен новий коридор є відкриттям, як є відкриттям кожен вірш В. Шимборської.

Фото: gazeta.ua

Дивовижним є те, що в ілюстраціях Р. Романишин і А. Лесева (добре знаних в українському видавничому світі як творча майстерня «Аґрафка») оживає не тільки папір, але й камінь: усупереч позірному зізнанню з уст бездушного каменя, до якого ніколи не достукатися («Розмова з каменем»), камінці, зображені художниками, мають колір і форму – ось із каменя виростає дерево, ось вбачаємо в ньому фігуру тварини чи людське обличчя, ось і його поверхня позначена пунктиром: чи й камінь удасться змінити? Частину ілюстрацій книги виконано на кальці – тонкому прозорому папері, призначеному для точного копіювання малюнка. Дивуєшся тому, що лінії на кальці не повторюють копійоване зображення: крізь химерну матову поверхню кальки проступає інший малюнок. Допоміжний елемент стає принципово новим, автономним творінням. (Так само й переклад не є сліпою копією оригіналу – містить-бо ауру його творця.) Ножиці, камінь, папір, що стали візуальною концепцією художнього оформлення книжки, на одній із ілюстрацій перебувають у спільному колі й пов’язані вже знайомим глядачеві пунктиром. Зображене видається закономірним – ця окреслена уявна єдність не має кінця.

У монографії «Поезія у перекладі: «українська» Шимборська», що сказала своє слово в історії українського перекладознавства, Андрій Савенець простежує категорії «свого» й «чужого», звертає увагу на роль перекладача як посередника між різномовними текстами. І якщо поезія й переклад – це відповідь на людську потребу «встановити зв’язок між своїстю і чужістю», то саме це сприяє встановленню діалогу, налагоджує втрачену радість впізнавання й комунікації, у якій абсолютно повнокровно і якісно проявляється власна тожсамість. Як досвідчений перекладач, А. Савенець добре знає, що іншомовний текст завжди чинить спротив під час перекладу і що йому властива певна міра неперекладності (зумовлена особливостями мови, поетикою, ментальністю, суб’єктивністю автора тощо), а також – що «…сутність неперекладності літературного твору вимірює успіх (або й поразку) перекладача». Поезія запрошує до гри, у якій труднощі перекладу є чи не найбільшою принадою. І все-таки вона перекладається! Перекладач не стоїть у тіні автора. Виконуючи роль посередника, він і сам стає Творцем.

Віслава Шимборська (1923-2012). Фото: wyborcza.pl

Від редакції. Учора, 1 лютого, не стало Віслави Шимборської