«Поки той, хто рахує, не долічить до себе…»

Ярина Сенчишин

Вірш Віслави Шимборської «Елегійний рахунок» тепер, коли її земне життя закінчилося, сприймається особливо пронизливо:

Скільки тих, котрих я знала
(якщо насправді їх знала)
чоловіків, жінок
(якщо цей поділ ще має силу)
переступило цей поріг
(якщо це поріг)
перебігло через цей міст
(якщо назвати це мостом) –

Скільки після життя коротшого або довшого
(якщо це для них і надалі якась різниця)
доброго, бо почалося,
поганого, бо закінчилося
(якщо б не хотіли сказати навпаки)
опинилося на другому березі
(якщо опинилося,
а другий берег існує) –

Я не знаю
їхньої долі
(якщо це навіть одна спільна доля
і ще доля) –

Все
(якщо словом цим не обмежую)
мають за собою
(якщо не перед собою) –

Скільки їх вистрибнуло з шаленого часу
і вдалині щораз зворушливіше зникають
(якщо варто вірити перспективі) –

Скільки
(якщо питання має сенс,
якщо можна дійти до остаточної суми,
поки той, хто рахує, не долічить до себе)
запало у той найглибший сон
(якщо немає глибшого) –

До побачення.
До завтра.
До наступної зустрічі.
Вже того не хочуть
(якщо не хочуть) повторити.
Віддані на нескінченне
(якщо не інше) мовчання.
Зайняті тільки тим
(якщо тільки тим)
до чого їх змушує відсутність.

У травні 2005 року я вибралася до Кракова на І Світовий конгрес перекладачів польської літератури. На нього з усіх куточків світу з’їхалися майже дві сотні перекладачів. Конгрес дуже добре організували. На ньому було безліч заходів, зустрічей, змістовного спілкування, та для мене центральною подією стала коротенька зустріч із Віславою Шимборською. У мене був номер домашнього телефону Поетки, і я зателефонувала до неї з готелю. Ми домовилися, що її секретар п. Русінек познайомить нас під час головної акції Конгресу (вручення нагород за перекладацькі здобутки). Усе так і сталося. Ми трішки порозмовляли – про Львів, про переклади її творів українською мовою, пан Русінек зробив декілька фото. Віславі Шимборській тоді було майже вісімдесят два роки. Я побачила, якою простою і приязною у спілкуванні є найвідоміша польська Поетка. Пані Віслава всміхалася, її очі випромінювали світло. Було відомо, що Віслава Шимборська уникає великих публічних зібрань, не любить надмірної уваги журналістів. Мені йшлося лише про те, щоб познайомитися з нею. Я відчула в цій світлій і чарівній жінці рідну людину. Зрозуміла, що велич не в зовнішніх проявах. Можна бути визначною поеткою, відзначеною безліччю нагород, включно з Нобелівською, і не боятися бути собою, не піддаватися спокусам слави. Віслава Шимборська подарувала, дарує й даруватиме своїм читачам коштовні поетичні осяяння. Мені пощастило бути однією з перекладачів її поезії та есеїстики і пощастило висловити пані Віславі свою вдячність.

Важко говорити в минулому часі про тих, кого любиш. Та хіба поезія минає? Кожне життя хоча б мить буває безсмертним. У вірші «Про смерть без забобонів» Віслава Шимборська писала:

Не вміє навіть того,
що безпосередньо стосується її фаху:
ні могили викопати,
ні домовини збити,
ні прибрати після себе.

Зайнята вбиванням,
робить це бездарно,
без системи і вправності.
Ніби на кожному з нас тільки вчиться.

…………………..

Нема такого життя,
яке хоч би мить
не було безсмертним.

Смерть
Завжди на цю мить запізнюється.