Синьйор Робінзон

Мирослав Дочинець. Вічник. — Мукачево: Карпатська вежа, 2011
Мирослав Дочинець. Вічник. — Мукачево: Карпатська вежа, 2011

Диво дивнеє: роман «Вічник», що вийшов друком у далекому провінційному  видавництві у Мукачеві, без жодних промо-акцій уже півроку перебуває серед лідерів продажу книгарні «Є». В інших книгарнях ситуація схожа. Тобто виявляється, що феномен, коли українська книжка добре продається в Україні без жодної «розкрутки», можливий.  Ба більше: роман закарпатця  Мирослава Дочинця потрапив до цьогорічних претендентів на Шевченківську премію з літератури.

Попередній роман М.Дочинця «Лис у винограднику», що побачив світ у видавництві «Ярославів вал» у 2010 році, написано у легкій мелодраматичній формі. За рік автор відчутно змінився, і новий роман «Вічник», що вийшов у мукачівській «Карпатській вежі», вже є романом-притчею без жодних «натяжок»,  романом-сповіддю, романом-долею.

І справді: перед нами розгортається непросте житіє незвичайної людини на тлі буремного ХХ століття. Книжка має доволі складну структуру: оповідь ведеться мовби з різних часових дистанцій та ще й у поєднанні з позачасовою життєвою філософію. Та попри це, «Вічник» читати легко. Дехто «ковтає» цю книжку, хтось споживає її повільно – як прописані в аптеці ліки. Але байдужим вона не залишає.

Сам автор зізнається, що прототип головного героя «Вічника» — знаменитий знахар Андрій Ворон, який прожив 104 роки. Книжка про нього у вигляді житейських порад старця «Многії літа. Благії літа» давно стала бестселером в Україні.

Очевидно, саме велика цікавість читачів до постаті мукачівського філософа-одинака сподвигла прозаїка створити белетризовану версію життя Андрія Ворона – зустріч зі старцем, за свідченням автора, мала світоглядний вплив на нього. Протягом усього часу їх дворічного знайомства Мирослав Дочинець списав кілька зошитів розповідей старого.

Хоча, ясна річ, «Вічник» не є романом-біографією Андрія Ворона. Це тільки образ, прототип, якого уява письменника перетворила у живий символ часу і простору. Чеські порядки на Закарпатті, Карпатська Україна, совєтизація краю, боротьба з релігією, сталінські концтабори – все це відбилося на долі Вічника, як і врізалося кривавими пасмами в історію його рідного краю.

Пораненим січовиком утікає він із колони полонених, яких мадяри ведуть на перевал, аби там передати для страти польським прикордонникам. Утікає у ведмежий закуток, Чорний ліс, куди майже не ступає людська нога. Втікає, аби врятуватися від переслідування людей. І починається дивовижна робінзонада ХХ століття, коли одна людина опиняється віч-на-віч із царством Природи. Починається шлях Вічника.

Сторінки роману, присвячені виживанню посеред карпатського пралісу, особливо зворушливі. Мирослав Дочинець так переконливо їх описує, начебто сам пройшов шлях Робінзона. Саме завдяки цьому пригодницькому елементу роман притягуватиме уми й серця юнацтва, якого завжди ваблять ось такі випробовувальні  ситуації. І треба зізнатися, що карпатський Робінзон вийшов не згіршим за океанського. Як і в Данеля Дефо, це справжній гімн людині: людським рукам, людському розуму, людському серцю.

Інший читач, якого більше ваблять реальні історичні події, знайде тут один із найкращих нині описів Карпатської України, її величі і трагедії, зображені надзвичайно тонко і щемливо. Ще хтось побачить у «Вічнику» безліч корисних порад для здорового способу життя, цілий карпатський травник. А дехто питиме мудрість цієї книжки, викладену в афористичному світогляді Андрія Ворона, який носив мудрі думки, як квітка — запах.

Мирослав Дочинець так мальовничо описав свого «синьйора Робінзона», зробив це з такою любов’ю і трепетом, що не здивуюся, коли невдовзі у карпатського самітника з’являться реальні наслідувачі, а сам Ворон стане найвідомішим тутешнім героєм. За рік книжка вже кілька разів перевидавалася, загальний наклад наблизився до 20-тисячної позначки, з’явився також російський переклад. А кількість шанувальників закарпатського старця постійно зростає.

Цілком можливо, що за десять-двадцять років Андрій Ворон затьмарить інших нинішніх знакових людей краю (опришка Миколу Шугая, циркового атлета Івана Силу, художника Адальберта Ерделі, президента Карпатської України Августина Волошина). Іменем Ворона називатимуть вулиці, а могила філософа-схимника стане місцем паломництва «воронолюбів» з усієї України. Хтозна, адже українці так хочуть вірити у простих і реальних героїв. У таких, якими є самі.

«Вічник» – книжка про все, що довкола нас: про ліс, про воду, про звірів, про людську душу, про Бога. Про те, як розуміти живе і мертве, як бути частиною Всесвіту. А головне – це книжка про нас самих, про пошук себе і пошук гармонії в собі, про співжиття у природі і поміж людей, про великі й непроминальні цінності.

Я би навіть охарактеризував її  як «книжкотерапію». Бо книжки відіграють часом і таку роль. Якщо вам неспокійно на душі – читайте «Вічника». Він заспокоїть, утішить, порадить: «Полюбіть свою долю. Відкрийтеся їй і терпляче прийміть її такою, якою вона є. І вона прийме вас такими, якими ви є».

До речі, роман можна читати і перечитувати з будь-якої сторінки. Тут важко не погодитися з автором: головне –закладене між рядками, в самому плині оповіді, його сповільненому ритмі, присмаченому неповторною мовою. Бо Мирослав Дочинець творить у прозовій мові те, що чинить у поезії Петро Мідянка. Він розширює кордони української мови, наснажуючи її запашними закарпатськими словечками та зворотами. («Токан і пасуля – то наша годуля»). Робить це дуже сміливо, покладаючись на те, що читач радше вгадає значення слова з контексту. І такий експеримент цілком виправдав себе, бо мова стала ще одним із героїв цієї книжки – жива, манлива, пульсуюча, запашна й таємнича.

Закарпатцям давно вже час використовувати те мовне багатство, що схоронилося впродовж віків у прадавніх слов’янських горах. І повернути цей скарб решті України. Мирослав Дочинець робить це з віртуозним умінням. За змогою «Вічника» філологи можуть писати наукові роботи.

Закарпаттю завжди бракувало свого мега-тексту, за яким би цей самобутній край пізнавали інші регіони і світи. За часів соцреалізму таким став талановитий роман Михайла Томчанія «Жменяки», що витримав чимало перевидань і навіть трисерійну екранізацію на кіностудії О.Довженка. Але в часи незалежності тема класового розшарування села середини ХХ століття виглядає надто архаїчною. Про «Жменяків» забулося. Чогось нового такого ж рівня і потуги поки що не створено.

Можливо, «Вічник» стане закарпатським відповідником Хемінгвеївського «Старого і море» — філософською притчею про людину і природу? Принаймні, тим, хто хоче відчути колорит нашого краю, його смак і запах, відтепер раджу читати «Вічника».

Олександр Гаврош народився 26 березня 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського Національного університету імені Франка. Працює в закарпатських та всеукраїнських ЗМІ. Член Асоціації українських письменників. Переможець «Коронації слова» 2007 року (ІІ місце) та лауреат 2008 року за п’єси «Ромео і Жасмин» і «В Парижі красне літо…». Автор поетичних збірок «Фалічні знаки» («Дніпро», 2004), «Тіло лучниці» («Піраміда», 2006), «Коньяк з дощем»(«Факт», 2009); публіцистичних книжок «Моя р-р-революція» («Карпатська вежа», 2005), «Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю», («Мистецька лінія», 2006) «Владика Мілан: «Свобода – це можливість обирати добро» («Карпатська вежа», 2009); «Точка перетину» («Грані-Т», 2009); дитячих повістей «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева», 2007), «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» («Видавництво Старого Лева», 2008). Остання стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» як краще видання для школярів середнього та старшого віку. Упорядник гумористичних альманахів «Карпатський словоблуд» та «Карпатський блудослов». Упорядник публіцистичних дайджестів: «Украдена перемога: хроніка найбрутальніших виборів», «Мукачівська епопея», «Закарпаття: 15 справ УСБУ», «Михайло Заяць -- наша людина в кіно». Також твори друкувалися в часописах «Сучасність», «Київська Русь», «Ї», «Дніпро», антології «Біла книга кохання», альманахах «Джинсове покоління», «Корзо». Окремі твори перекладені білоруською, словацькою, польською, сербською мовами. Засновник і співголова журналістського клубу «НеТаємна вечеря». Автор багатьох творчих проектів. Лауреат журналістської премії імені Йосипа Терелі (2010 рік). Захоплення – література, історія, культура.