Глухомань тмутараканська, або Графоманія літературних критиків

Данка Лихоманка

А знаєте, що я собі думаю? Нє, тільки без балди. Я думаю, що критикам публікувати свої літературні твори не можна. Не те, щоб заборонити, а так, по-дружньому, порадити: якщо хочете бути поважними критиками, не пишіть ані поезії, ані прози. Точніше – пишіть, але для свого родинного кола.

Бо що ж воно виходить? Оце знали ми, знали якогось там Ікса чи Ігрека як грізного критикана, висів над нами дамоклевим мечем, грізно сопів і витріщав свої налиті кров’ю баньки, а тут раптом – хляп! Ну, як оте, що хляпає. Бо писанина його ну ніяк не вигрібає до того рівня літератури, до якого він сам досі закликав, чи до тих зразків, якими потрясав над головами розкритикованих авторів.

Отака біда була приключилася й із всюдисущим ІБеТе, прости Господи. Як писав Пушкін про таких письмаків: «Птичка Божия не знает Ни заботы, ни труда; Хлопотливо не свивает Долговечного гнезда…» Де лише не гніздиться наш ІБТ! На яких лише сайтах та в яких лише часописах не побачиш його літературно-критичних мініатюр, у яких він завжди демонструє себе неабияким знавцем сучасної російської літератури, повним бельмесом у сучасній зарубіжній і водночас – трагедія! – глибоко ранимим і закомплексованим критиком сучасної української літератури.

Шпарить він свої скорострільні дописи з такою швидкістю, що повірити у те, що він ту чи іншу книгу прочитав від дошки до дошки, геть неможливо. Але нехай. Гнітить лише ота його закомплексованість. Недарма позитивні рецензії на його вірші й роман писала саме Анна Біла, а ІБТ відповідав взаємністю, оспівуючи доробки Анни Білої. Цілком, мушу сказати, поважні доробки. Тому цей дивовижний симбіоз АБ і ІБТ мене завше зворушував до глибини моєї дівочої, місцями навіть невинної, душі.

Так ось, я про те, що не слід було ІБТ публікувати свої писання, а опублікувавши, пора опустити планку і замість розмахувати сапкою над головами Андруховича, Жадана чи Дереша, нарешті опуститися до свого рівня і зайнятися якими-небудь дашварами.

Але поганий приклад заразливий. ІБТ не один. Чуєш, ІБТ?! Ти не один. Тішся. Бо ніхто з критиків не ступає на літературну стезю з зошитом критичних статтей під пахвою, усі мають віршований, а рідше й прозовий набуток (слово «доробок» я вже вживала). Але в процесі розжовування і пережовування чужої писанини з’являється підленька думка згадати прищаву юність і знову втяти щось високе.

Минулого року мій улюблений «Кур’єр Кривбасу» опублікував роман Дмитра Дроздовського «Хамелеон». Перед тим ми вже мали щастя тримати в руках його книжку критики під традиційно совдепівською назвою «Меридіан розуміння». Наступні книжки, мабуть, будуть називатися «Діагональ осяяння» і «Амплітуда інтелекту». На такі муки, щоб прочитати цю книжку, я, звичайно, не пішла. Достатньо було погортати, зашпортатися об чергову словесну конструкцію з ду-уже розумних слів і задовольнитися незадовільною оцінкою Богдана Пастуха на «Буквоїді».

Але в роман я вгризалася мужньо, як шашіль у книжкову шафу. Не скажу, що мені легко йшло. І не тому, що я зустрілася з густелезною прозою на зразок Пруста, Музіля чи Беккета, навпаки – я зустрілася з легкою і повітряною белетристикою на зразок тієї ж Дашвар. І не могла просто повірити своїм очам. Як? Такий серйозний критик! Таке світило на овиді сучасного літпроцесу, а пише, як якийсь козаченко-збанацький? Особливо вражають діалоги. Фактично роман майже з самих діалогів і складається. Таке враження, що автор наганяв обсяг. Я не можу стриматися від цитат. Мене просто пре ними.

« – Але він також постане.
– І що?
– Він прийде.
– Він уже був там…
– Тоді так мало бути.»

«– Мені чомусь здалося, що у вас щось не так усередині.
– А ви не екстрасенс, раптом?
– Ні, я просто мешканець моряцького міста.
– А як вас звуть?
– Мене?
– Ну не мене ж.
– А як вас?
– Марія.
– А мене…
– Мешканець моряцького міста?»

«– Ах, ось де ти. І звідки ж ти взявся? Дивись, це таки він.
– Я?
– Ну. Звідки?
– Я нізвідки.
– Нізвідки?
– Так.
– А це де?»

« – Дивись, хіба це не той самий карлик?
– Де?
– Ну як де?.. Де він знову?…
– Хто?
– Але ж ось він приніс нам глінтвейн і віскі.
– Та ні, це ж нам щойно офіціантка поклала меню.
– Меню?
– Де ти бачиш віскі?»

Як ви вже зрозуміли, герої цього роману глибоко нещасні – підсліпуваті й глухуваті. Тому весь час сторінка за сторінкою одне одного перепитують і при цьому не вірять не тільки своїм вухам, а й очам. У проміжках між цими глибокодумними діалогами, звичайно, трапляються й описи, але й тут автор не може стриматися, щоб не насапати нових рядків та рядочків:

«Світло. – Немає.
Вогкість повітря.
Ніч. Хмари. Темінь.
Страх.
Театр?
Ні.
Печера?
Майже.
Лабіринт?
Ні.
Що?
Де я?»

Так і хочеться вжити щось нецензурне: Де? Та в …!!! Нє, не буду. Я дівчина вихована. Тому облишила своє жертовне вгризання у неїстівного хамелеона і пірнула в Ігоря Костецького. Уммм… оце смакота! Хоча, правда, і він грішив літературознавчими працями. Знати, бувають винятки. Хоча хто сказав, що прозаїк не може писати мудрих літературних статей? Це критик, критик не може писати прози!!!

У першому числі «КК»вигулькнув зі свіжими віршиками і наш високопродуктивний ІБТ. Ось вірш «Горький»:

звідки плями на штанях не знаєш
а сусіда каже що гір-
ше кагору не було між нами
не портвейн? бо мужик цей з гір

а точніше з тайги він вийшов
і тепер ось сидить отут
поки ще в гуртожитку тиша
і не треба ще в літінститут

бо яка там тайга чи гори
і який кагор чи портвейн
ну а плям силюет неповторний
не опише євгеній рейн

звідки рейн у москві не знаєш
а сусіда каже – з тайги
а чи з гір цей дощ поливає
а мужик цей звір чи не звір

ти піди тепер
перевір

Можливо, я не доросла до такої високої поезії з плямами на штанах. Але що я помітила. Літературні критики мають одну ваду – вони глухі, як пеньки. Тому й не дивно, що і їхні персонажі недочувають. Щоб писати поезію, треба мати слух. Гадаю, в ІБТ він відсутній. Як рудимент.

Відсутність слуху – річ для критика така сама звична, як для поета практичність. Оце читаю талмуд Оксани Забужко про Лесю Українку і натрапляю на рядки, які звучать в унісон із моїми: «Чи не найпереконливіший доказ нашої сьогоднішньої глухоти на Тичининську мовну „щирість” явив нещодавно В. Базилевський – із риґоризмом радянського редактора напавшись на поему „Скорбна мати” за вжитий у ній суто „народний”, фольклорно-пісенний зворот „заплакала сльозами”: „Він видається мені ложкою дьогтю в бочці меду. Ну чим, запитується, ще могла заплакати Божа Мати, як не сльозами… Спершу думалося, що це якесь непорозуміння, описка, видавничий чи редакційний гріх. Та ж ні – у всіх відомих мені виданнях – те ж саме. А як же просто уникнути досадної нісенітниці».

І наш оглухлий на обидва вуха поето-критик знаходить вирішення! Він пропонує «замість заплакала – умилася сльозами». Браво! Браво!

Оксана Забужко відразу й діагноз поставила: «Це не просто комічний у своїй самовпевненості голос людини (NB: поета!), позбавленої філологічного слуху, – це голос нової культури, яка свою емоційну обділеність компенсує агресією до всього „незрозумілого”» (ст. 131).

Ага, отож і я не сама. Не я одна помітила глушманів серед наших критиків. А В. Базилевський постійно окрім віршів продукує і свої безконечні «Імпресії та медитації», в яких так само, як і ІБТ, демонструє велику і самовіддану любов до російської культури й абсолютне нерозуміння культури західної. Та, як бачимо, і культури української. З такою скандальною відсутністю слуху, пане Базилевський, вам краще дати віршам спокій. Бо намагання підредагувати самого Тичину нагадують мені постійно-сверблячі спроби щось змінити у нашому гімні.

Була б я байкарем, то і байку б склала. Зустрічає мишка слона та й каже: «Щось у тебе вуха надто клаповухі… Та й хобот якийсь кривий. А давай я тобі тюнінг зроблю!»

От я думаю: якщо проза з-під пера критика нижче плінтуса, то чи маєте він право стібатися з прози, яка проти нього, як Ейфелева вежа? Це вже я про Євгена Барана.

Як, ви не натрапляли на його оповідання? А дарма. Усі вони пописують. Хто таємно, хто відкрито, але всі заражені невиліковною графоманією. І всіх їх жаба душить: чому не я у перших рядах успішних письменників? Тому й не дивно, що пан Баран мужньо виступив „проти літературного “холдингу” андруховича-карпи-дереша та їхнього хрещеного батька Сороса. (Чи долара?)”.

Сперечатися з паном Бараном мені якось не випадає. Бо хто я така? Та чи пасує такому солідному чоловікові так підленько брехати? Адже жодна книжка названих авторів не вийшла за підтримки Сороса. А фраза поважного критика звучить так, мовби живцем вихоплена із промови Жданова.

І що цікаво – переведеться цей рід ще не скоро. На підході – нова сівозміна. Наприклад, Яр Левчук. Ще молоде, а й собі на передову рветься і ну шаблею махати. Уже й книжечку зі своїми рецензіями видало. Нічогенька книжечка, чепурненька. До літературознавчих мудрацій Дроздовського не дотягує, але відсутність інтелекту компенсується здоровою постсовєтською позицією. Відразу видно, що товариш береже свою пролетарську цноту, і буржуйська писанина не пройде. Зате позиція чітка і зрозуміла: “У мене стіл завалений книжками, які потрібно рецензувати і фізично нема часу, щоб про всі написати. Люди думають, нібито це легко, мовляв, сів, почитав і написав. Насправді, дуже часто нема натхнення, редакції не хочуть приймати рецензії або не платять за них, а молоді автори хочуть, щоб ти їм безкоштовно писав. Але я прибічник того, щоб інтелектуальна праця оплачувалася – грошима, тілом (якщо автор жінка і за взаємної згоди), алкоголем, іншими шляхами”. Можна я не буду перераховувати усіх відрецензованих Ярчиком жінок?

Напевне, ви звернули увагу на недавній фейлетон цього дорідного юнака про книжку віршів Андрія Любки. Справедливо обурившись успіхом поета серед дівчачої аудиторії, критик, зовнішньо дуже схожий на більшовицького критика 1930-тих років Бориса Львовича Коваленка, мовби перебирає у нього ще й погромницький стиль, який пасував би більше якому-небудь Сизоненкові, аніж моєму ровесникові: „Фізіологія, матюки, максимальна примітивність ліричного героя, тваринницько-споживацький акцент і нічого більше. Андрій Любка з упевненістю намагається нагодувати читача постмодерним шлаком, бідністю своєї мови, убогістю думок, римами-каліками. І така низькопробна мазня може привабити хіба що якихось тупуватих блондинок (!!!), недалеких дівчаток (!!!) з філологічних факультетів з дурним смаком і джмелями в голові або й зовсім малолітніх підлітків”.

Незважаючи на те, що я не блондинка і відношу себе хіба що до „недалеких дівчаток”, мені вірші Любки подобаються. Не кажу вже про самого Любку, який не подобатися просто не може, бо не нагадує своєю зовнішністю надутого індика Бориса Львовича, а скоріше аленделончика. Що, завважте, для поетів рідкість. Як і для критиків.

Далі наш юний лісоруб хапається за те саме, за що й пан Баран. Нє, не за те, про що ви подумали. За успіх!!! Ось де воно собака зарита! Любку перекладають! Він отримує премії! Чи може з цим змиритися душа поета-невдахи? Ні! Ніколи!

„І у вдумливого читача виникне цілком справедливе обурення: а за що ці премії? – спершись на трибуну, махає кулаком наш критик, а потім скидає черевика і лупить ним по трибуні. – Насправді, щоб писати такі “відрижки” свідомості особливого таланту й не потрібно. Треба вхопити моду за хвіст, орієнтуватися на тупуватого обивателя (-льку) й годувати його рекламною попсою, піпл хаває і митець на коні. Але така популярність нічого не варта, бо низькопробне мистецтво зникає швидше за його творця. Піпл захавав такий кілометровий пронос, бездумно поплескав у долоні і переключився на інше”.

Невже на поезію Яра Левчука?

Зауважу, що ці глибокі роздуми про поезію Любки з’явилися ще до того, як стало відомо, що Любку – страхіття! – не просто переклали, а ще й видали – валер’янки Левчуку! – в Австрії!!!

Можна собі лише уявити стан бідного пупсика Ярчика, охоче б його приголубила, погладила по голівці, по пузіку, п’ятки, як Чічікову, почухала б, але я не блондинка.

Ні, краще я махну до Варшави. Андрійчик саме отримав черговий ґрант і буде півроку у Варшаві. Я вже собі уявляю, як після появи цієї статті приїжджаю до нього, і кажу: Привіт! Я Данка!

Ну, а потім ми будемо лежати собі на канапі і читати австрійське видання його поезій.

Я не пам’ятаю – сказала вам, що ні бум-бум німецькою?

Ну, та дарма. Зате маю феноменальний слух. І знаю одну фразу, яка мені може знадобитися: „Іх лібе діх!”