5. (усміх)

Богдана Матіяш

Серед зими, серед найбільших у цю зиму морозів кажеш мені, щоб я написала про сміх чи принаймні про усміх. На вулиці лід, і треба йти обережно, щоби не послизнутися; в ці дні мені холодно навіть в обличчя, і майже постійно замотую його шаликом, так що залишається видно тільки очі, і я думаю, чуючи це прохання, що воно як ніколи вчасне. Бо є мало речей тепліших і потрібніших за усміх. Бо є мало речей, які роблять людину такою вільною, як сміх. Бо, врешті, мало коли люди стають такими щасливими, ніж тоді, коли можуть сміятися – радісно й легко. Коли їх зустрічають усміхом, що народжується з приязні й довіри, і коли вони теж можуть відповісти усміхом тим, хто їм близький і кого вони люблять.

І ще думаю, що серед снігу добре сміятися, що зимі загалом пасує сміх і радість, і що найкращий той сміх, яким можна навзаєм одні одних обдаровувати. І що саме слово «обдаровувати» таке велике… Люблю сміх, який нічого не руйнує й нікого не кривдить. Сміх, у якому не треба ні від чого боронитися. Сміх, що роз’яснює наші обличчя і після якого не приходить смуток, який не заступає справжніх речей і не замінює їх на несправжні. Сміх, із яким стаємо простими і добрими, в якому можемо вільно й нелукаво сміятися, бути майже дітьми…

Хочеться просити про такий сміх і усміх – коли вони з радості й довіри. І хочеться, щоби більше облич довкола усміхалися. Щоб вони роз’яснювалися в усміхові, щоб він руйнував недовіру й непевність, щоб перед ним відступали зніяковіння і прикрість, щоб сміх боров кожен наш страх. Не хочу тільки, щоб ми хотіли сміятися з когось, бо, навіть не хотячи, можемо цим скривдити. Хочу, щоб весь наш сміх був із любові. Щоб він був такий чистий та іскристий, як сніг… Або як вода у водоспаді, як бризки, що опадають у воду, або просто як теплий промінь сонця..

Усміхаюся, згадуючи тих, кого люблю. Усміхаюся, згадуючи, як по-різному народжується їхній усміх – і як освітлює їхні обличчя. Якими вони тоді стають красивими… Усміхаюся, згадуючи наші розмови й багато за них дякуючи.

Згадую матір Терезу, яка завжди була щедра на усміх і обдаровувала ним найубогіших і найзабутіших, і він виявлявся ціннішим за найкоштовніші скарби. Вона казала своїм сестрам, що воліє, щоб вони усміхнено робили звичайні речі, ніж грубіянили, роблячи чуда. Думаю про багатьох інших святих, які знали, що треба бути веселим, щоби бути святим. Думаю про юродивих, які добровільно виставляли себе на посміх, воліючи бути висміяними ради Христа, ніж мати похвалу й славу від світу. Врешті, думаю про тих, хто не боїться бути смішним, хто вміє з себе сміятися. З ними добре. З ними світ дуже добрий – такий, яким його люблю.

Кажеш, що сміятися тяжче, ніж сумувати. Але подивися, скільки довкола тепла і світла, і не зможеш не усміхатися, коли зір навчиться надовше спинятися на найменших речах, яких так багато маємо в кожному дні. Бо ж завжди все починається з найпростішого. Із того, щоби прожити з вдячністю кожен свій ранок, день, вечір і ніч; подякувати за спокійний день і за світлий сон, із якого ми рано збудилися; і за тих, хто поруч, і тих, хто далеко, бо гарно, що когось можемо обійняти, а за кимось скучати, бо одне й друге – дар. І зрадіти з того, що так гарно ми всі в світі одні одним сталися.

Усміхаюся – губами, очима, всією шкірою обличчя. Дивлюся довкола, і ці засніжені краєвиди пригадують мені зимові картини Бройґеля – такі добрі й радісні. І на якусь мить мені здасться, що ми теж ідемо в котрійсь із них. І є найбільші в цю зиму морози, і йти трохи холодно й трохи слизько, і кажеш мені, щоб я написала про сміх чи бодай про усміх. І я, замотана шаликом майже до очей, усміхаюся.