Алюзійна гротескова футурологія


Найбільший здобуток футурологічного роману-антиутопії Тараса Антиповича «Хронос. Історія одного винаходу» – авторська ідея темпоральних маніпуляцій з біологічним часом людини, втілена в оригінальний сюжет, що складається з низки новел. Оскільки не могли не впасти у вічі аналогії з голлівудським фільмом «Час», автор «Хроносу» в одному з інтерв’ю змушений був пояснювати: «Моя книжка вийшла раніше за фільм, і хтось навіть радив мені зробити піар, звинувативши голлівудських сценаристів у плагіаті. Хоча насправді, окрім можливості купівлі біологічного часу, спільного у книжки й фільму не так і багато» (Тарас Антипович: «Ніхто не хоче повзти на цвинтар» / Інтерв’ю Ірці Стельмах // Експрес COOL. – 2012. – № 1. – Січ./Лют. – С. 27).

Роман Антиповича легко й навіть, я б сказав, непомітно читається, але в цьому вправному й доступному икладі криються свої мінуси, зокрема досить бідна, сухувата, технічна мова, репортажне письмо. До того ж, без труднощів перетравлюваний легкопис не викликає бажання сповільнити читацький біг очима по сторінках роману й естетично насолодитися письменницькими мовними знахідками й конструкціями. Не раз зображуване викликає огиду, але скиньмо це на жанр антиутопії. Найбільше ж шкодить «Хроносові» відсутність самодостатніх цікавих персонажів – усі вони підпорядковані наперед заданій сюжетній лінії та виступають її функціональними реалізаторами. Домінує чудернацький винахід, а персонажі стають лише ілюстраціями того, що може бути з людьми внаслідок необачного користування хрономатом (пристроєм для маніпулювання фізіологічним часом) або злочинного застосування його. Ніде немає такого, щоб раптом якийсь персонаж перетворився на повноцінний характер і в ході розвитку художньої дії зажив своїм життям, незалежним од авторського задуму й волі.

З цього боку роман Юрія Щербака «Час смертохристів. Міражі 2077 року» має свої переваги. Він читається важче, але, як на мене, з більшою цікавістю. Персонажі виписані ретельніше, психологічно глибше і переконливіше. Цьому сприяли й життєвий досвід автора, й те, що в розбудові образів-персонажів він спирався на конкретні життєві прототипи, добре впізнавані для тих читачів, які беруть участь у сучасному політичному житті країни або принаймні стежать за його висвітленням у ЗМІ. І тут виявляється цікава річ: хоча дійство у Щербаковому романі перенесено аж у 2077 рік, насправді у творі є чимало алюзій на реальних осіб та резонансні події з недавнього українського минулого. Ці ребуси кортить розгадувати, роман заполонює ними увагу.

Звичайно, у фантастичному романі не могло обійтися без науково-технічних передбачень, технологічних новинок, і вони, звісно, придумані, причому – згідно з авторськими уявленнями про дальший розвиток цивілізації – не такі, що полегшують життя людству, а такі, що забезпечують владу одних людей над іншими. Є й історіософські передбачення щодо нових геополітичних ідеологій, філософсько-політичних доктрин тощо. Роман Щербака проти роману Антиповича проблемно багатший і глибший. Сміливі, дискусійні історіософські та релігійні роздуми автор вклав у вуста психоаналітика історії юдо-християнина Альфреда Ісааковича Вебера. Наприклад: «Це був геніальний винахід мого народу – крім суворого і далекого, немов прокурор, Бога, дати людству Христа. Адвоката людини. Адже думки Бога – не наші думки. Нам не пізнати його логіку. Христос зрозумів і пожалів нас. <…> Бог керує масовими процесами, карає цілі народи. Христос рятує індивідумів. <…> Христос втішав окремих людей. Він давав надію на справедливість. Бог-отець дав державам і народам свободу вибору. <…> Бог у нас відповідає за макросвіт. Христос – за мікросвіт людської душі. Контактів з великим Богом з часів Мойсея у нас майже немає. А Христос з нами щодня. Бо він воскрес <…>». Це той випадок, коли автор, щоб не бути звинуваченим у «єресі», висловлює цікаві провокативні думки через персонажів.

Та водночас цей фантастично-футурологічний роман міцно закорінений у сьогоденні, зорієнтований на його кардинальну зміну й перебудову. Зрештою, обидва романи не лише виявляють тривожне авторське відчуття шалених ритмів, небезпечних тенденцій і примарних перспектив сучасної світової цивілізації, а й у різний спосіб є проекцією і сатирою на сучасну українську дійсність: «Хронос» – переважно соціальною, а «Час смертохристів» – політичною. У романі Антиповича, хоча дію віднесено у 2040–2047 роки, насправді гротесково зображено сучасний світ як наскрізь корумпований і злодійський, а лакмусовим папірцем для увиразнення цього автор зробив віртуальний винахід, який дає змогу повертати назад або посувати вперед біологічний вік людини. У «Часі смертохристів», більше соціально- й політично-фантастичному, ніж науково-фантастичному, об’єктом сатири стали останні два десятиріччя. Цей гротесковий політичний тріллер вражає авторським болем за минуле, сучасне й майбутнє України – знов-таки, не так науково-технічне, як національне, політичне й моральне. Як на моє сприйняття, цей авторський біль письменника-громадянина здатен більше діткнути читача, ніж тривога Антиповича з приводу безвідповідальних наукових винаходів, що можуть з’явитися в умовах морального занепаду суспільства й давати змогу одним людям згубно впливати на інших.

Стежачи за прозою письменників незалежної України, я наштовхувався на брак у них обізнаності із життям вітчизняних еліт, VIP-персон (хоча це явища не тотожні), через що автори й далі експлуатували тему «маленької людини». Життєдіяльність політиків та олігархів знаходила висвітлення хіба що у ЗМІ, але не в художній прозі. Та й зрозуміло, чому: письменники, надто ж молоді, не мали доступу до життя можновладців і тому зображували добре відомих їм людей зі свого середовища. Так українська проза з її творцями залишалася на маргінесі сучасного життя. Натомість політик і дипломат Юрій Щербак – один із небагатьох наших літераторів, які мають досвід професійного і суто людського спілкування на найвищому рівні. Йому є що розповісти, розкрити, згадати. І це знайшло вияв у романі. Про те, як твориться геополітика, він пише не на основі кабінетних фантазій, а з власного досвіду. Відчувається рука, а краще сказати – серце й розум автора, який перебуває у вирі описуваних подій. Тому його художнім сценам та епізодам, роздумам і стилізованим документам віриш. З ним занурюєшся у «кухню» української політики та політики інших держав і того, що коїться з її творцями та виконавцями. Навіть подумалося: добре було б, якби Юрій Щербак написав мемуари – либонь, вони були би ще цікавішими, ніж роман, де мемуарні алюзії заховані в художньо-умовну форму.

Зі свого літературознавчого досвіду зверну увагу на апокаліпсичний фінал обох романів, який викликав подив у критиків як нібито невмотивований і надуманий. А тим часом у світовій літературі вже був такий прецедент (і, мабуть, не один). Я ж вкажу на той, що мені добре знаний, про який я вже раніше писав: у драмі «Не-Божественна комедія» («Nie-Boska komedia») польського письменника-романтика Зиґмунта Красінського, написаній 1833 року й уперше виданій 1835-го. За жанром цей твір також є антиутопією: ще задовго до комуністичних революцій у Європі, навіть іще до появи «Маніфесту Комуністичної партії» автор у фантастичній візії, з художнім виходом у метафізичну сферу пророчо подав алегорично-символічну боротьбу на землі консервативних аристократичних кіл, які захищають старий світ і його християнські вартощі, з радикальним наступом революційних, нібито демократичних, а насправді охлократичних, демагогічних сил, які прагнуть шляхом крові й безбожжя утвердити на світі новий соціальний лад. Їхній демонічний вождь Панкрацій навіть зовнішньо схожий на майбутнього Леніна – лисий, із чолом високим та широким, чорною бородою, без тіні сумніву; у знавіснілій промові, з витягнутою вперед рукою він зомбує маси обіцянками хліба й закликами до революційного терору.

Передчуваючи соціально-історичні катаклізми, фактично, вже ХХ століття, геніальний 21-річний автор змалював катастрофічну візію революції, але вкінці подав символічний метафізичний фінал: здобута ціною нещадного кровопролиття перемога не тішить Панкрація, він раптом слабне, почувається самотнім, душевно й духово відірваним од того «мільйону народу», який нещодавно слухав його, й у розмові зі своїм найближчим помічником Леонардом раптом признається, що відчуває містичну присутність когось третього, чий «дух тут панує», і що йому ввижається, як угорі на хмарі, на котрій догасає проміння призахідного сонця, випалюється якийсь страшний знак. Він пригадує провіщення відданих ним на страту шляхетських жінок і дітей, які говорили, що так має з’явитися останнього дня, як білосніжний стовп, месник з терновою короною зі сплетених громів і зором-блискавицею. Панкрація охоплює моторошне відчуття, що від цього небесного видіння він розкладається у прах, а жалюгідні руки Леонарда – без духа, лише з костей і м’яса – не в силі затулити його зір од усепроникного сліпучого сяйва. Урешті, конаючи, Панкрацій вигукує: «Ти переміг, Галілеянине!». Так автор, спираючись на Йоанове Одкровення, малює символічну перемогу Христа-Судді над носіями жорстокої революційної ілюзії. У п’єсі це логічно ніяк не вмотивовано – ні психологічно, ні історично, ні соціально, але тут сказала своє вирішальне слово поетова інтуїція, підказавши йому, що історична перемога сил зла не буде остаточною і закінчиться звитягою Христового братолюбства. Зло, навіть кероване нібито добрими намірами, буде поборене й покаране. Невмотивована художньою дією ірраціональна перемога Христа насправді виявляє глибинне релігійно-історіософське передчуття письменника: усесильне (здавалося б) зло вичерпує свої потенції і гине, а християнський гуманізм торжествує.

Та сама історична інтуїція керувала й обома сучасними письменниками, які з новозаповітним елементом поєднують у романах не лише політично-фантастичне, як у Красінського, а й науково-фантастичне. Дивовижно, але в «Хроносі», де тлінному тілу також протиставлено безсмертя духа, є навіть ситуації та фрази, подібні до тих, що трапляються у драмі Красінського. Наприкінці Антиповичевого роману до професора Койфмана, який безвідповідально придумав збіса привабний хрономат, також з’являється своєрідне марево – «прибулець», чия «видима оболонка була напівпрозора» (слід гадати – Ісус Христос), і винахідник мовить перед смертю: «– Значить, вернеться порох у землю, як був…», на що містичний прибулець («те минуле, яке відновлює Бог», як він себе представляє) відповідає: «– …а дух вернеться знову до Бога, що дав його».

У Щербаковому романі, що звершується зверненням центрального персонажа – раба Божого Ігоря Гайдука – до Сина Божого Ісуса Христа, розгорнуто, по суті, ту саму боротьбу смертохристів і воскресохристів, що й у «Не-Божественній комедії» Красінського. І навіть звучить подібна засторога проти «дитячої хвороби так званої демократії» – «охлократії». Тільки у Красінського плин історії однолінійний: тимчасова перемога кривавої соціальної революції в земному людському світі долається остаточною метафізичною звитягою Ісуса Христа. А в «Часі смертохристів» історія набуває циклічного характеру: та сама історична матриця перетворюється на чергування щораз «нових спроб людини скинути Бога з небесного престолу і зайняти його місце», апокаліпсичних катастроф і зародження та відродження християнства (Благої Вісті від Ісуса Христа).

Звичайно, малоймовірно, щоб Юрій Щербак і Тарас Антипович читали драму Красінського, в Україні маловідому (українською мовою її не перекладено, існують лише два російські переклади, та й то останній видано ще 1906 року). Але письменницька інтуїція привела обох наших авторів до зображення подібного фіналу: тимчасове панування сатанинських сил неминуче припиняється відновленням духової влади Христа. І справа, звичайно, не в художній вторинності фіналу, а в його метафізично-історичній закономірності, яку відчули троє авторів незалежно один від одного. Не в суто людських силах знайшли вони джерело поборення влади людського зла чи навіть людських і космічних сил «Темної Енергії», як називає їх Юрій Щербак, а в Божих.

P. S. Написавши цю статтю, я вже після того ознайомився з інтернетними відгуками на романи Тараса Антиповича і Юрія Щербака. Скидається на те, що читацька аудиторія розділилася: молодші – за Антиповича, старші – за Щербака. На мій погляд, сприйняття чи несприйняття Щербакового роману найкраще пояснила Маріанна Кіяновська: «Щоби адекватно сприйняти “Час смертохристів”, треба знати, що таке тоталітарне суспільство <…>. Крім того, треба знати, що таке антиутопія». Тих, хто на власному досвіді спізнав, що таке тоталітаризм, роман Щербака особливо хвилює (надто ж, коли інерція тоталітаризму ще не подолана). І при цьому якісь формальні недоладності-дрібнички в романі навіть не помічаються.