Мій фантастичний сум

Тарас Антипович. Хронос. – Київ: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2011
Тарас Антипович. Хронос. – Київ: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2011

Цей роман увійшов до п’ятірки «Книги року BBC – 2011». Був номінований на «ЛітАкцент року». А читають його активніше, ніж багатьох інших претендентів на тогорічні літературні премії. Схвальні відгуки від перших рецензентів дарували йому заслужені компліменти. Про нього говорили: твір гостросюжетний («нарешті такий роман у нас з’явився!..») і при цьому гостросоціальний, рідкісний в українському літературному полі зразок фантастики, що має багато рівнів прочитання, завдяки своїй філософічності… З непрямих зауваг також можна зрозуміти, що духовні, філософські смисли роману мають християнське коріння. І в мене не було жодних підстав бачити в цьому застереження. Допоки не прочитала книжки.

А сталося це власне в передріздвяну пору – коли маєш багато приводів поміркувати про роль у нашому житті релігійних контекстів. Перегорнувши останню сторінку роману, я відчула подив, легке розчарування та збентеження.

Мені здається, про «Хронос» Тараса Антиповича треба розуміти дві речі. Перше – те, що ця книжка бездоганно легко і захопливо читається. Швидко та з задоволенням (звісно, якщо читач – любитель цього жанру). Друге – те, що для любителя жанру розв’язка цього блискуче закрученого сюжету на останніх сторінках знищує левову частину його художніх чеснот.

Роман сформовано з окремих новел, часом пов’язаних між собою, часом – ні. Кожна з них добре організована, а по завершенні однієї хочеться одразу переходити до іншої. «Ланцюгова реакція» інтересу свідчить про те, що автор володіє, напевне, головною кредиткою письменницького хисту: він уміє розповідати історії. Інша річ, що сума новелістичних історій, звісно, не може автоматично скласти узагальнену історію на рівні роману.

«І як же він (автор) урешті-решт усе це зв’яже докупи?» – це запитання рухало мною від сторінки до сторінки. Не просто банальний інтерес до долі персонажів, а такий собі «мета-інтерес» до автора. Взявши до рук його книжку та заглибившись в оповідь, я краєчком ока стежу за справжнім, набагато цікавішим детективом: пошуком виходу за межі цієї оповіді, де автор має підсвічувати мені важливі, теоретично непідйомні, але так гарно вплетені у сюжет роману запитання, пробує дати відповіді сам і спонукає мене. Найцікавіше завжди діється на маргінесах…

І от уявіть, що відповіді немає. Ба гірше: замість відповіді мене заводять зовсім в інший розділ літератури та чужий цьому творові (як мені він уявлявся з попередніх півтораста сторінок) жанровий контекст. А замість сюжетної розв’язки просто переривають усі сюжетні лінії заради приблизно такого висновку: «Рано чи пізно, хоч би там що і як, а все повертається на круги своя». Складається враження, що автор просто полінувався довести свою історію до логічного завершення і скористався відтак завершенням алогічним. Урешті це його право, але чи маю тоді я, критик, читач, сприймати цей роман як фантастичний?.. Сюжетний?.. «Футурологічний»?..

Що роман варто сприймати саме так, рідко хто бере під сумнів. Лиш в одній з відомих мені рецензій (Людмила Скорина, «Майже без емоцій») є ґрунтовна спроба критично проаналізувати жанрову належність тексту, спираючись на літературознавчі критерії, а не претексти, яких, звісно, не бракує. Чи то за інерцією, з подачі видавництва й самого автора, чи то повіривши обкладинці, чи то з великої спраглості сюжетного письма роман радо приймають саме як зразок фантастики. Найсвіжіша стаття Яни Дубинянської про шляхи сучасної української фантастичної літератури є ще одним свідченням цього.

Читацькі очікування, промоушн, обкладинка… Розумію, чому ми звертаємо на це увагу перед прочитанням книжки. Ринок працює. Але чому нічого не змінюється після?..  У моєму випадку оця сила претекстів, бажання прочитати щось “фантастичне” виявилися сильнішими, ніж, скажімо, готовність вітати виповнення жанрових білих плям у рідній літературі, прощаючи текстові всі недоліки (бо “в кого їх нема?”). Або безоглядна повага до автора, який спромігся на вчинок і “зламав шаблон”. Так само з усіма іншими мотиваціями. Я не готова і ніколи не буду готова аплодувати цьому романові з тих або тих “ідейних” міркувань. Прагнув би цей текст меншою мірою називатися “сюжетною фантастикою”, моя реакція була би, можливо, не така гостра. Але дуже вже мені не до смаку зневага до жанру. З ним можна гратися, свідомо його заперечувати й перелицьовувати, використовувати або творити – проте не засмічувати.

І не гнівайтеся на мене, будь ласка. Бо я ж не гніваюся на автора, хоча він мене й ошукав. І на критиків, які вподобали роман, теж не гніваюся. Хоча мені й хочеться мати однодумців. Просто вважаймо мій відгук сеансом особистого суму за гарною фантастикою. І ось чому.

Багато разів я спостерігала, що хороші науково-фантастичні твори часом пишуться заради однієї фрази – власне фінальної. Це коли останній епізод або навіть останнє речення конденсує у вишуканий та мудрий парадокс отой спільний знаменник усіх попередніх сторінок, який і робив цей твір твором. І цей парадокс, прозвучавши, виявляється просто необхідний, навіть якщо твір і без нього був цікавий. Прозвучавши, він зводить у другий ступінь увесь філософський ККД роману, і переживання літератури саме в такій, «заквадратованій» якості хтось, здається, називав катарсисом.

Прочитавши «Хронос», я зрозуміла, що до цього правила треба зробити поправку. Остання фраза, останній епізод, власне розв’язка має бути виконана в тому ж матеріалі, що й сам текст. Бо, можливо, «Бронзовий вік» Родена був би так само прекрасним, якби голову чолов’яги було виконано не з бронзи, а з глини. Але навряд чи я би тоді ховала сльози захвату, стоячи коло неї в музеї…

Зрештою, це питання з розряду «про літературну техніку». Напевне, багато знайдеться охочих сказати, що авторові правила не писані, а якщо читач і підступається до його тексту з певними очікуваннями, то він, читач, помилився століттям, епохою, місцем і часом. Не знаю, що на це відповісти, окрім як зізнання в абсолютній впертості моєї логіки та естетичного чуття. Їм, цим двом сусідам у моєму тілі, здається дивним, що роман, який анонсовано як фантастичний, із перегуком до антиутопій і відтак соціальної тематики, розв’язується як роман християнський, біблійний, «пророчий».

Дев’яносто відсотків тексту «Хроносу» – це докладні описи цікавого нового світу, а також істот, що його заселяють, механіки самого приладу – хрономата, що змінює цих істот і цей світ, і ситуацій, що виникають у результаті. Закони фізики, хімії та біології, дещо «скореговані» новим технічним винаходом, а ще закони соціуму та людської психології – ось метафізика цих дев’яноста відсотків твору.

Але наприкінці вона зникає. Замість логіки науково-фантастичного роману тут починає працювати проста й монологічна, часом аж до дидактики, логіка житія. Логіка чуда. Огром людських гріхів досяг межі, і на землі з’явився посланець. Простий священик, що мав чисте серце та твердий дух, отримує Божий дар: там, де він з’являється, горе-прилад перестає діяти, а всі маніпуляції з часом, заподіяні за допомогою хрономата раніше, нівелюються. Все стає на свої місця.

Правду кажучи, все це аж ніяк не нове. Історія про Божого посланника, що рятує людство, може бути тільки другорядною цитатою, котра завжди програватиме своєму першоджерелу (маю на увазі Першоджерело). Для фантастичної літератури цього замало. Вона має свої жанрові закони, які впливають не лише на стиль і мову, а й на логіку сюжету. І один із цих законів у «Хроносі» порушено: у такому романі очікування парадоксального фіналу для закрученої смислової колізії не має вдовольнятися чудом. Найкращі зразки фантастичної літератури, від Герберта до Стругацьких, говорять саме про це. Гірше може бути тільки дідусь Мольєр, у якого пізніших критиків дратували сюжетні спрощення. Мовляв, закине своїх персонажів у коловерть блискучої драматургії, а потім, замість того щоб довести історію кожного з них до логічного завершення, «кличе на поміч короля», котрий усіх примирює.

До речі, фантастика, на мою думку, набагато чутливіша до своїх контекстів, аніж багато інших жанрів літератури. Читач романтичної драми (romance) не особливо переймається тим, як «комплекс байстрюка» або «випробування нерівним шлюбом» представлені в інших творах цього жанру. Його цікавить лише те, як впораються зі своїми життєвими колізіями Барбара і Фред. Різні інтерпретації одних і тих самих подій в романі історичному відсилають до суперечок не поміж романістами, а поміж істориками. І так далі. Натомість читач фантастичної літератури «пам’ятає». Бо ця література завжди говорить про одне й те саме. Вона не займається долею окремих персонажів – її амбітно турбує доля людства. А «вічних» питань, які стосуються цієї теми, вже не так і багато. До того ж ними довго й успішно займаються два інші майстри (чи пак майстрині) духовності – філософія та релігія. І щоб отримати автономію, фантастична література обирає іншу мову і відтак – інший шлях. Вона виплітає філософію з ситуацій та подій, з образів, за якими стоять свої історії та події, і ти, бачачи їх, дивним чином починаєш розуміти (або маєш ілюзію, ніби починаєш розуміти, хоча в даному разі це одне й те саме) філософію світу. Фізику світу. Математику світу. Ти перетворюєшся на вченого, що зі знімка блискавичного сліду, полишеного субатомною частинкою на детекторах надчутливих приладів, розуміє (чи йому здається, що розуміє), яка це частинка, які її властивості та яке місце вона посідає у світобудові. А отже – як вона цю світобудову конструює.

Фантастична література має безліч засобів для втілення цього плану. В ній оселяються чудовиська – і на кожне чудовисько «знайдуться» природні катаклізми, які більш промовисто говорять про гармонійну душу природи, ніж теоретизування про те саме. Вона, література, винаходить антилюдські машини, надскладні генетичні технології, дивовижні математичні формули, а також супердержави, що здатні обернути на зло весь корисний потенціал цих знахідок. Але й тут може знайтися противага. Противага, врешті, завжди потрібна, бо тоді історії не буде… Скажімо, народжений у такій антигуманній супердержаві герой переживає особисту еволюцію всупереч обставинам і спромагається на вчинок; генні технології раптом викликають дивну мутацію в людському організмі, яка й відновлює природний баланс, а в «пекельної машини» зароджуються паростки штучного інтелекту і вона видає на-гора якесь парадоксальне рішення власне в той момент, коли світ, за волею письменника-фантаста, уже став на межі катастрофи.

Бозна-скільки ще аналогічних (і набагато ліпших) історій можна з цього видобути. Проте всі ці історії будуть не з обговорюваного роману. З роману «Хронос» я «дізнаюся» кілька речей. Те, що людина схильна до зради та заздрощів, хоча бувають ситуації, коли власне людська природа в ній перемагає. Що держава – явище злочинне. Що техніка – іграшка, небезпечна в руках слабкого духом або розумом створіння. Здається, оце й усе. Як констатація фактів, це мене зовсім не вражає. Як і безліч людей, я знаю про все це з власного досвіду, і мені цікаво, «що ти, автор, пропонуєш?» Є рішення? «Какова мораль сей сказки?» – інфантильно запитую я врешті-решт. А мораль, відповідає автор, така: треба сподіватися на чудо і вірити. І на доказ наводить цитати з «Апокаліпсису».

Ну що ж, дякую. Але тоді в мене враження, що я помилилася бібліотекою.

До речі, про цитати. Насправді я цілком свідома того, що мої вимоги до автора можуть бути завищені. Припустімо, він конче волів саме цього: подарувати читачам віру в чудо. Можливо, він перебрав сотню інших варіантів сюжетної розв’язки і саме цей видався йому найліпшим. Але тоді виникає інша проблема. Фантастичний сюжет особливо гарний тоді, коли не прив’язаний до місця і часу. Тим лункішими в цьому разі будуть алюзії до сучасного життя. Оце є уміння фантаста: створити у своєму творі конкретний, предметний, тілесний світ – із кольорами, запахами та історіями, – і водночас такий, що міг би існувати будь-де. Бути зрозумілим і близьким для будь-кого. У цьому сенсі фантастика – один із найбільш «космополітичних» і толерантних відділів літератури.

Що ж відбувається, коли в цьому світі починають звучати добре відомі сакральні тексти? І не просто звучати – а визначати його духовну наповненість? Моя відповідь буде така: вони мають звучати приховано, і тоді збережеться тканина тексту й імунітет жанру. Якщо цитати з Біблії чи Св. Августина внесені в текст неявно, у вигляді натяку, то цей натяк буде зрозумілий усім «посвяченим», а для непосвячених …залишиться гарною думкою, що також немало. Якщо ж це власне цитати, «за підписом та іменем», то вони обертають конкретику тексту на буденність. Світ, що міг би існувати будь-де, стає «власне цим світом». І серед читачів тоді з’являються свої та чужі, віряни та невіряни, духовні та недуховні…

Я намагалась уявити, як би читався цей текст людині, що сповідує буддизм, іслам, науковий матеріалізм або просто воліє вимовляти (і чути) слова молитви тільки наодинці з собою, без «стороннього ока» письменника. Моя уява здалася. Цей роман, побудований на есхатологічному відчутті часу і всесильності християнського Бога, виглядає монологічним і нетолерантним до іншої думки, іншого віросповідання чи світовідчуття.

Йдеться, звісно, не про те, що література не може базуватися на християнському віровченні. Може, і базується, і з цього народжується прекрасна література. Але поправка на вимоги жанру необхідна завжди. «Хронос» проповідує – проте хіба цим повинен займатися фантастичний роман?.. Фантастичний роман має безліч засобів сказати власною мовою те саме, що було колись сказано і старозавітніми пророками, і Богословом, і Августином. Тим паче що будь-яка думка, захована за цитатою, тільки виграє, якщо вийняти її з лапок і переповісти питомою мовою конкретного твору. Прожити, так би мовити, в іншому світі – який міг би існувати будь-де, навіть там, де ніколи не було Біблії.

Мене здивувало не тільки те, що роман «Хронос» написаний саме так. Цікаво, що в такому вигляді його вподобали здебільшого і український читач, і  українська критика. А це вже питання не тільки літературознавче, а й, сказати б, політичне. (Сама не люблю спекуляцій на темі політ- та іншої коректності, але це, здається, саме той випадок, коли потрібно висловитися.) Тут спрацьовують поширені сьогодні суспільні стереотипи, які непрямим чином, приховано, проте наполегливо залучають тебе до християнства та церкви. Очевидно, не спитавшись твоєї думки. Ба більше, в якийсь момент під впливом цих стереотипів духовність починає ототожнюватися з релігією, релігія – з християнським віровченням, християнство – з церквою та культовими книгами. Себто ширші поняття редукуються до вужчих.

Добре це чи ні? Не маю права (і не волію) давати оцінок. Ці явища поза оцінками, і, напевне, вони природні для нашого суспільства та культури. Але чи має література заради них поступатися своїми жанровими принципами та художньою цілісністю?.. Прочитавши «Хронос», вважаю, що ні. Хоча би тому, що література – достатньо багатий та мудро влаштований духовний дар, аби убезпечити саму себе від необхідності таких жертв. Вона гнучка і дає авторові повну свободу творчості, не зазіхаючи на його чи її свободу совісті.  Все це, як я вже писала, справа техніки…

Від редакції. Міркування Наталі Іванової про роман Тараса Антиповича «Хронос» – заключна частина літературно-критичного «триптиха» (Яна дубинянська «Про фантастику, ізоляцію і репутацію», Євген Нахлік «Алюзійна гротескова футурологія», Наталія Іванова «Мій фантастичний сум»), «спровокованого» новими творами двох письменників, що представляють різні літературні генерації. Полеміка, що виникла довкола «Часу смертохристів» Юрія Щербака та «Хроносу» Тараса Антиповича, і справді, як це спостеріг Є.Нахлік, стосується не тільки самих текстів: вона свідчить про те, що колізії між «батьками» і «дітьми» існують на рівні читацького (літературно-критичного) сприйняття.