Кількасот грамів іти до

18 поетів із Гетеборга: Антологія / Пер. зі шведської Лев Грицюк. – Тернопіль: Крок, 2011. – 242 с.

Поезія – це найлітературніший жанр, це згусток словесної творчості, а тому ключовими в ній є питання форми і мови. Пригадуєте, що писав 16-річний Артюр Рембо у своєму листі-маніфесті? Він писав, що треба «знайти мову». І його «Сезон у пеклі» та особливо «Ілюмінації» («Осяяння») стали тією поетичною мовою, яка багатьом відкрила очі на те, що таке поезія. Хоча мистецьку вартість тих шедеврів було оцінено не одразу. Не знаю, наскільки доречна тут паралель із антологією «18 поетів із Гетеборга» – не обіцяю творам, уміщеним у ній, аж такої слави, – але у плані пошуків мови ця книжка може бути для молодих українських поетів певним орієнтиром.

Хоча на перший погляд може здатися, що це взагалі не поезія – у цих текстах майже немає того, що в нас прийнято вважати ознаками поетичного. В антології нема жодного римованого вірша, і перекладач запевняє, що в усій сучасній шведській поезії рима – дуже рідкісна птаха. Що ще дивніше – в антології лише де-не-де трапляються метафори у звичній для нас формі двох іменників, із яких один у родовому відмінку. Навіть порівняння – і ті поодинокі. Ці тексти настільки вільні від прийнятих у нас поетичних стандартів, що може скластися враження, ніби подібні “вірші” можна строчити гектарами. І мене за читанням цієї антології час від часу теж огортало відчуття необов’язковости певних рядків, строф, а то й цілих творів. Ось, наприклад, вірші Ульфа Карла Улова Нільссона. Початок вірша «Моє життя було добрим» обіцяє серйозну тему: поховання живцем. Проте продовження твору цю тему баналізує – автор вдається до прийому рефрену, і подальший текст немовби задля рефренної композиції і написаний, бо фактично нічого нового, окрім відчуття легковажности, що виключає серйозне трактування теми, не додає.

Інший твір цього автора – «Батько» – виглядає переконливіше. Ситуація, описана в ньому, – правдоподібніша, рефренна композиція не надто ослаблює читацький інтерес до змісту, а відсутність рефрену в останній строфі навіть його стимулює: чому нема того очікуваного “нічого”, яким завершувалися всі попередні строфи? Батько, котрий, за спогадами сина, за життя не сказав нічого, не залишив по собі нічого, нічого не робив, і для котрого слова нічого не означали, – за секунду до смерти щось та й сказав? щό він сказав? Хоча для нас, читачів, справа навіть не в тому, сказав він щось чи ні, – просто факт відсутности рефрену в завершальній позиції дає зрозуміти, що навіть якщо в чужому житті ми не бачимо сенсу, то зустріч зі смертю – зворушує.

Вірші Нільсона – довгі, розтягнуті – не зовсім репрезентативні для «18 поетів…». Більшість текстів, що ввійшли до цієї антології, – лаконічні, стиснуті. Про багатьох із них можна сказати: герметичні. Це стосується і Дáвіда Вікґрєна, і Сари Галльстрьом, і Лінн Гансéн, і Гелени Ерикссон, і Йорґена Лінда… Раціонально сприймати їхні твори дуже складно. Хоча це не означає, що читати їх не варто – як із того, що частина розділів «Осяянь» Рембо не піддається дискурсивному описові, не випливає, що «Осяяння» не варто читати. Для справжніх любителів поезії це якраз те, що треба, – подразник, у який треба «вгризатися» своїми чуттями.

Твори декотрих авторів відзначаються специфічним розташуванням на сторінках книжки, а то й потребують інструктажу щодо способу їх «правильного» читання. Зокрема, тексти Маурітца Тістельо розкидані по сторінках внизу, немов примітки, а тексти Гелени Ерикссон, виявляється, слід читати одразу з двох сторінок, тобто кожен рядок зі сторінки ліворуч слід продовжувати рядком зі сторінки праворуч. Рядок зі сторінки 90-ї “він міг був               він читав                              я” (зберігаю пробіли) слід продовжити рядком зі сторінки 91-ї: “сміялась                           я могла була і”, а тоді знов повертатися до с. 90 і т.д. На жаль, коли друкували книжку, стався збій, через що перші рядки на сторінці 90-й опинилися навпроти перших двох рядків на сторінці 91-й, котрі є немовби епіграфом до всього тексту і не мали бути на рівні з будь-якими іншими рядками. На 94–99-й сторінках тексти розташовані так, як і мали бути. (До речі, на блозі Грицюка є pdf-файл антології, і в ньому немає збою; скачування його безкоштовне.)

Специфічним є і графічне зображення тексту Йорґена Лінда – поезії у прозі, надруковано не на всю ширину сторінки, а лише на половину ширини сторінки; крім того, в тексті нерідко трапляється композиція знаків пробілу – трикрапки в дужках. Тексти Лінн Гансéн візуально відзначаються неоднаковими інтервалами між строфами. Загалом, тексти чи не кожного із представлених в антології авторів візуально упізнавані. Хоча це не означає, що кожен із поетів вибрав собі одну форму й постійно її дотримується. Кеннет Клеменс пише не тільки покажчики до слів (у цьому можна переконатися, якщо пошукати на блозі Л. Грицюка переклади інших творів поета), а Лінн Гансéн – не лише верлібри.

Оскільки в текстах багато експериментаторства, то цілком закономірно, що гетеборзькі поети торкаються в них метанаративного аспекту: як я пишу? чим для мене є поезія? Не знаю, чи вся збірка Фредрика Нюберґа «Інша практика» пронизана міркуваннями такого плану, але в циклі «Ротори. Рухи 1–5» з неї, представленому в антології, такі міркування є в кожному вірші. Темі поезії присвячений і Клеметсів «Вірші. Покажчик», який мене трохи розчарував своєю хаотичністю, – я сподівався, що цей «покажчик» матиме якусь композиційну фішку, наприклад, таку, як у циклі Юрія Тарнавського «Нулі і одиниці» та в моїх захалявних «Теоремах». Цікавішим за Клеметсів твір видається вірш «Мур, рот, соловей» Сари Галльстрьом:

Змели всі όбрази до кореня, і він стане холодними деревами,
теплими гілками в клітці. Ноги випирають у тому, про що говориш.
Серце окантовується мереживом і є схоже на вареник, поважніше,
ніж дозволяє пам’ять. Як перетворюються вибрані частини планок
на текст? Стаєш словами і важиш кілька сотень грамів.
(с. 39)

Поезія – дивне заняття. Від неї віддає робленістю, недоречністю («Ноги випирають у тому, про що говориш»), штучністю, силуваністю («Серце окантовується мереживом і є схоже на вареник…»), але водночас якимсь незбагненим чином («Як перетворюються вибрані частини планок на текст?») вона і відриває від земної суєти суєт, підносить над світом буденщини («Стаєш словами і важиш кілька сотень грамів»). Утім, може, ця невагомість, що приходить із поезією, неважлива? Бо що ті кілька сотень грамів, які отримуємо на виході?… А щоб вони заіснували, поетові потрібно пройти етап творчого буріння, перемелювання образів, потрібно й відсторонитися від власної творчої пристрасті, і передати емоційну палітру («Змели всі όбрази до кореня, і він стане холодними деревами, теплими гілками в клітці»)…

Попри загальне враження великої стилістичної прірви між поезією шведською та українською (де ж їхній Жадан? де їхній Лазуткін? де Кіяновська? Ліна Костенко? Андрій Любка де?..), український читач все ж напевно знайде серед вісімнадцяти поетів Гетеборга кількох собі близьких. На мій погляд, стилістично найближчими до сучасного українського поетичного мейнстріму є Йоганнес Анюру та, меншою мірою, Раґнар Стрьомберґ. Перший із них усе ще не соромиться вживати у своїх текстах порівняння і метафори, які в нас традиційно вважаються добрим поетичним тоном, до того ж, вони в нього досить свіжі й точні, і порівняно з іншими цей поет не надто експериментує. Ось один із найкоротших віршів Анюру – на його прикладі можна спостерегти також авторову схильність до поєднання мотивів метафізичних і суспільно-політичних:

Що можна знати про богів?
Що вони все ще є, несправедливі: глухі білі смички,
що проникають у музику землі, бліді купи
тіл, трупів;
Plan Colombia означає інтенсифікацію
війни, ще більшу інтенсифікацію світла смерті,
що робить людей цілком білими – або попелястими, як на
фотографіях,
що їх кілька разів прогнали через
поганий копіювальний апарат.
(с. 13)

І Анюру, і Стрьомберґ не є аж такими складними, як Вікґрєн, Лінд, Галльстрьом тощо, але й не здаються простенькими, як Ліна Екдаль, із котрою український читач уже мав нагоду познайомитися через попередню книжку перекладів Лева Грицюка – том її вибраного «Про бажання стати виразною як людина» (К.: Факт, 2008). І Анюру, і Стрьомберґ досить раціональні, інколи афористичні: «Ми – такі ж крихкі, як і / ті миті, які переживаємо»; «наше кохання – галюцинація»; брехні «входять / одна в одну, як / матрьошки» (Анюру); «Пізнай себе не впізнаючи себе»; «пишу все, чим не можу бути» (Стрьомберґ) – такі речі зрозумілі кожному.

Стрьомберґ, як зазначено в короткій біографічній довідці наприкінці книжки, – це “батько” сучасної гетеборзької поезії. Він і перекладач (Ешбері, сучасна данська поезія), і критик, а до того ж ще й викладач. Його найкращі вірші в цій антології («Поза бурею», «Дорогий Тео», «Прогноз») справляють враження настільки точних вникнень у мить життя, що будь-які аналітичні процедури над ними навряд чи були б доречними. Хоча не всі спроби цього поета зафіксувати час є аж такими пронизливими. «Новорічний вечір 1989 року» ні емоційно, ні раціонально мене не зворушив. Хіба що авторові про те і йшлося, аби показати контраст між змінами в календарі і спокоєм на вулиці. У текстах Стрьомберґа відчувається, що це поет і емоційно потужний (емоції висловлено стриманою мовою образів), і раціонально продуманий. У вірші «Найменше за все» автор на початку говорить, що найменше за все хотів би говорити про смерть, а волів би про красиве, вічне і т.д. – це висловлюється мовою конкретних образів. Проте уважний читач помітить, що в кожному з тих конкретних образів є і образ смерти – він не явний, а прихований. Таким чином шведський поет веде з читачем певну гру, хоча останній може цього й не помітити.

Припускаю, що в частині творів, уміщених у цій антології, українському читачеві може заважати мовний бар’єр – поезія, хоч як її перекладай, не завжди «піддається». Принаймні для мене значна частина текстів так і залишилася чужою. Хоча місцями антологія «18 поетів із Гетеборга» – це такий свіжий, відкривавчий для українського поетичного простору порив, що – хочеться іще. Сподіваюся, перекладач Лев Грицюк і надалі ігноруватиме привабливішу для видавців прозу й натхненно пропонуватиме українському читачеві тексти тих, хто не втомлюється шукати нових способів поетичного письма.

Ігор Котик

Науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН. Автор монографії «Екзистенційний вимір людини в поезії Юрія Тарнавського» (2009) та статей, рецензій, поетичних і прозових творів, що публікувалися в українських і польських літературних виданнях «Буквоїд», «Слово і час», «Сучасність», «Критика», «Twórczość», «Borussia», «Кур’єр Кривбасу», «Український журнал», «Львівське метро», «Четвер», «Березіль», «Книжник-ревю», «Дзвін»). Співавтор збірника «Критика прози».