Повернення Невловимого Джо

Любко Дереш. Голова Якова: алхімічна комедія. – Харків: «Клуб сімейного дозвілля», 2012.

Ну, ось: Любко Дереш повернувся в літературу.

Від виходу його крайнього роману «Трохи пітьми» минуло неповних п’ять років, тож повернення автора зі свіжим великим твором стало очікуваною подією. Очевидно, що за такий тривалий період мусив якось змінитися і сам Любко Дереш, і його письмо, і його читачі. Письменник навіть зізнався, що за ці п’ять років він «устиг зненавидіти літературу, а потім знов полюбити її, заблукати у власному творінні й щасливо віднайтися». Також з’являлися повідомлення про єгипетські мандри Дереша, що ще більше уподібнювали його до біблійного блудного сина.

Ніби відповідаючи сюжету притчі, повернення Дереша першим привітав його «літературний батько» – Юрій Іздрик. У передмові до роману «Голова Якова» Іздрик акцентує на образі Дереша-аскета, дервіша й мандрівника: «Подейкують, він став відлюдником, який дуже неохоче комунікує із соціумом, вкрай рідко повертаючись до іміджу “молодого просунутого автора”. Кажуть, що він узагалі “на шифрах” і вийти на безпосередній контакт із ним нелегко…». Іздрикове нагнітання таємничості навколо персони Дереша, безперечно, трюк, покликаний підсилити читацький інтерес уже з перших сторінок. Іншим рекламним прийомом став ролик на YouTube, у якому Дереш під візантійські наспіви розповідає про свій новий роман. Від автора довідуємося, що на нас чекає «альтернативна історія про те, що сталося б якби алхіміків не заборонили», історія «про пошуки змісту, пошуки себе і про правильний вибір». Духовні й містичні мотиви виглядають важливими складовими «Голови Якова», і до початку читання може з’явитися враження, що цей роман є популярним путівником з езотерики, – такий собі Кастанеда, стиснутий до формату Коельйо.

Насправді все виглядає зовсім інакше. І підзаголовок «Алхімічна комедія», і ноти для літургійного співу на початку кожного розділу, і вказівки читачеві у вигляді музичних темпів (largo, adagio, andante – і т. д.) – все це не має жодного сенсу і ніяк не впливає на сам твір. Їх можна сприймати хіба як частину оформлення роману, головним персонажем якого є молодий композитор, проте як елементи тексту ці «штучки» не працюють. Цілком невмотивованим виглядає також поділ тексту на коротенькі розділи – часом по два абзаци з кількох речень – звична ознака прози Дереша ще з часів «Культу». З одного боку, таке рішення створює кліповий ефект миготіння сцен, діалогів у тексті, з іншого – викликає сумніви в тому, що автор узагалі має що сказати. У «Голові Якова» густий поділ на розділи, припускаю, є не більш як способом наростити обсяг тексту. Адже там, де за логікою оповіді мав би бути просто наступний абзац, Дереш розриває текст і починає новий маленький розділ. Показовими є сторінки 35-36, в які автор умудрився втиснути аж 5 розділів. Ось три з них:

«19.

Ірену, котра намагалася прорватися крізь блокаду на його телефоні, Яків про смерть батька не повідомляв. Не писав їй нічого ось уже вісім місяців.
Коли Яків приїздив до Львова, він проходив непоміченим повз Іренин дім, але зайти не наважувався. Там усе було розпечене від шматків серця, яке розірвалося комусь у грудях тут, у під’їзді. Він знав, що то серце Іри, і знав, що вибухівку він заклав їй у груди власними руками.

20.

Яків ігнорував її дзвінки, повідомлення, мейли. То був єдиний спосіб припинити ці безглузді страждання, які інакше, ніж public drama, не назвеш.

21.

Скнилівський аеропорт у Львові зустрів голими полями і болотом. Зими ставали щодалі теплішими…»

Далі ще зо два коротенькі абзаци, а наступна сторінка починається вже з нового розділу. Я навмисне процитував уривок тексту, в якому описано тривіальний сюжет розриву між Яковом і його дівчиною, оскільки саме лінія стосунків головного персонажа з собою протилежної статі, здається, найважливіша для автора. Подібні сценки знайомства, флірту, першого сексу, телефонних розмов, розриву і подальшого іґнору становлять критичну масу цього тексту. Подібними любовними ситуаціями рясніють телесеріали для підлітків або реаліті-шоу – продукти того споживацького суспільства, від якого постійно втікають герої Дереша. Спочатку Яків пориває з Іреною, в Києві він сходиться з екстравагантною Майєю, також починає непевні стосунки з офіціанткою Яною, а потім лягає в ліжко з білявою співачкою Йолантою. Врешті-решт, усі четверо жінок опиняються в родинному домі Якова, і поки той пише симфонію, сплять із його молодшим та старшим братами. Попри такі колізії, езотерики в цих стосунках – кіт наплакав. Лише наприкінці книжки Яків бачить видіння, в якому одна з його коханок відрубує йому мечем руки, ноги та голову, і поки з двома іншими вона п’є його кров, четверта – богиня Калі – з’єднує голову Якова з його хребтом. Він перетворюється на сперматозоїд і, прагнучи злитися з астральною енергією, опиняється в лоні тої-таки Калі. Не знаю, як ви оціните естетичну вартість цього епічного пасажу, а моя бабця, мабуть, сказала б, що женитися хлопцеві пора. Якщо ж без жартів, то згаданий епізод – алюзія на відомий міф про Орфея, якого розтерзали менади, посланці бога Діоніса. Відірвану голову співця вони кидають у ріку. Потім співаючу голову Орфея море відносить до острова Лесбос. Так, грецький міф дав Любкові Дерешу назву роману та персонажа-митця, але тільки й усього, бо проводити паралель між Орфеєм і Яковом не варто. Після втрати коханої Еврідіки, славетний співець не хоче одружуватись, і тим самим відмовляється від музи та накликає гнів богів. Відкинувши любовні наміри менад, він підписує собі смертний вирок. А невдаха Яків страждає від власних комплексів, у нього неприхований страх перед жінками: «Тепер Ірена видавалася йому павучихою, котра розчиняє його слиною своєї відьомської жіночності, робить його придатним до вживання, робить його “хлопцем Ірени”… Панічний ляк перед зближенням з павучихою періодично змушував його мімікрувати під сухий листок і не відповідати на її мейли, повідомлення та дзвінки». Автора так непокоїть ця проблема, що він забуває обіцянку розповісти про створення «симфонії для кінця світу», про «альтернативну історію алхіміків», а натомість описує зустрічі та балачки Якова з черговою пасією, розповідає історії з минулого дівчат, у яких немає жодної важливої інформації чи естетичної цінності. Знов і знов Йоланта надсилає молодому композитору листи, а Ірена – драматичні есемески на кшталт «Я схибила. Я зайва у твоєму космосі» або «З приводу дитини я теж учинила неправильно. Це на моїй совісті». Все це починає дратувати, коли книжка вже перевалила за половину, а навколо лише «історії із жизні». І якщо за психоаналітичною теорією метання між жінками мали б вилитися в сублімацію та творчі результати, то цього теж не відбувається. Яків виявляється неспроможним на всіх фронтах.

Часом автор вдається до сюрреалістичних образів, і це трохи рятує ситуацію. Хоча таких моментів у романі обмаль: «Відчуття влади. Крик свободи над старим містом. Над дахами за вікном, над голубами, над дівчинкою з крем-брюле, яка миє чашки після ранкової кави. Хотілося стиснути її в кулак і відчути, як полізе крізь пальці її крем». Сподіваюся, цей епізод нізвідки не списаний, бо звички видавати чужі думки за свої Любко Дереш так і не позбувся. Детальніше на цьому зупинявся Олександр Стусенко у статті «Любко Дереш: історія хвороби»: «Ніде (ні в Дереш-критиці, ні в Дереш-інтерв’ю) не йдеться про алюзії-ремінісценції, постмодерністське цитування та про інші леґітимовані мистецькі крадіжки, що йменуються інтертекстом. Мова йде саме про крадіжки, а якщо автор на них заробляє собі дивіденди у вигляді слави й гонорарів, то йдеться вже про плагіат».

Перед тим, як звинувачувати Любка Дереша, згадаю деякі джерела, що надихали його на створення роману. Під час роботи над «Головою Якова» Дереш захопився не лише давніми міфами та священними текстами на кшталт Упанішади, а й літературою екзистенціалістів. Впливи перших дуже поверхові й найбільше позначилися на лексиці роману (безпричинне повторювання «ом ом ом», «шанті шанті», «уклін Шиві, уклін Вішну» і т. д.). Їх можна вважати стилістичною «фішкою» тексту, як і згадувані вже ноти, музичні терміни та біблійні імена персонажів (дуже віддаленими прототипами братів постають апостоли Яків, син Заведеїв, Іван Богослов та Матвій). Усі ці прийоми виконують функцію бутафорного каміна у звичайній квартирі. Натомість бажання героя втекти від світу, зникнути, злитися зі світовою енергією цілком відповідає індуїстській філософії та основам буддистського світогляду, хоча в першій проповіді Будда радить-таки уникати крайнього аскетизму. Тему звільнення особистості від тиску соціуму розвивали у своїй творчості представники екзистенціалізму, тож використання їхніх ідей могло б підсилити роман Дереша. Звісно, за умови творчого переосмислення цих ідей. Цього, на жаль, не спостерігаємо, бо побутові ситуації з життя Якова та його дівчат ніяк не тягнуть на екзистенціалістську прозу. Натомість зустрічаємо буквальне й недолуге «цитування» Сартра без найменшого натяку на автора висловлювання. Ось внутрішній монолог персонажа: «Може, ти боїшся, що Майя не поїде у Львів? Ні, ти більше боїшся, що Майя поїде у Львів, до тебе. Бійся, тому що пекло – це інші». А ось ще одне «відлуння»: «У Києві Яків відкрив для себе, що пекло є і що пекло – це інші». Звісно, репліка Сартра з п’єси «За зачиненими дверима» давно стала афоризмом, але я готовий битись об заклад, що знайдеться хмара молодих людей, котрі після читання «Голови Якова» вважатимуть саме Любка Дереша автором і цієї фрази, й Арістотелевого «Природа не терпить порожнечі». Чесно кажучи, я не дуже розумію, чому Дереш вдається до таких прийомчиків. Він же й сам здатен запропонувати читачам зразки афористичності, а деякі з них навіть не полінувався оформити в окремі розділи: «Ритуал – мій спосіб підтримувати неперервність. Підтримуючи неперервність, я здійснюю благо», «Жінки наївні, як діти. Їх приваблюєш солодким, а вони дають все, що мають, в обмін на захист», «Для великого творіння потрібна чорна меланхолія», «У скрипці вібрує струна, у кларнеті – тростина, у жінці – фалос». Чи, може, я не впізнаю тут голосів інших текстів? Не має принципового значення, чи подано ці фрагменти в мовленні персонажа, чи ні, тим паче, що як інтертекст вони, на жаль, не працюють, – крадіжка є крадіжка. Похвально хіба те, що Дереш краде з найкращих джерел.

Що я очікував побачити в «Голові Якова», то це чергову експлуатацію теми Апокаліпсису. Так сталося, що про це зараз багато пишуть. А Дереш не написав! Апокаліптичні мотиви рясно присутні в рекламній розкрутці книжки, навіть на її заднику бачимо фразу: «Перші ноти до музики Апокаліпсиса вже написано!», але в тексті ви цього не знайдете. На останніх сторінках Яків непомітно для читача витисне із себе ту симфонію, замовникові вона сподобається, і все – епілог! А там усі щасливі і нема ні ЄВРО – 2012, ні кінця світу. Почуваєшся обдуреним, якщо чесно. Про що ж ти, Любку, на «ютубі» розказував? Процес створення апокаліптичної симфонії залишається таємницею. Єдине, що автор дає зрозуміти, – написати її Якову було справді важко: «З нього не текло нічого. Ні краплі музики, ні біта звуку». Яків навіть заявляє: «Ні, її не буде», після чого брат силою замикає його в кімнаті. Так, як роблять батьки, змушуючи сина-школяра зробити уроки. Але в нашому випадку йдеться не про задачку з математики – завданням є симфонія для Апокаліпсису! Тут Дереш чомусь уподібнює свого героя до Маркіза де Сада: « – Я що, кров’ю маю вам на стінах писати симфонію? – прокричав Яків у двері. – Тут нічого немає». На щастя, брат дає йому маркери, й надалі Яків зникає з горизонту, щоб через багато сторінок заявити, «що готовий представити до уваги публіки своє творіння».

Муки творчості й відсутність натхнення, що їх пережив композитор, мимоволі ведуть до Якового прототипа – самого Любка Дереша: «Він облишив писання. Він почав шукати. Він став уразливим, як ніколи». І йому знадобилося п’ять років на те, щоб написати роман, який не те, що на симфонію не тягне, а просто купи не тримається. Як на мене, головним недоліком «Голови Якова» є вже згадувана фрагментарність тексту, що нагадує нариси до роману, а не готовий твір. Куций за обсягом, він заселений цілим оркестром персонажів, які десь забули інструменти, тому не виконують нехай скромних, але відведених їм партій. Брати Матвій та Іван, посередник Богуш, Майя, Яна, Йоланта – незрозуміло, для чого вони з’являються в тексті та куди прямують далі. Навіщо читачеві історія Якового батька, який був дисидентом і знався з Чорноволом? Для чого потрібен епізод зі зґвалтуванням вожака бродячих псів? Здається, всі ці герої та епізоди потрапили до тексту випадково, і автор, ніби не знаючи, що з усім тим робити далі, врешті обриває їх, наче змітає зі стін павутину.

Єдиний важливий персонаж роману, Яків, наскрізно автобіографічний. Річ навіть не в тому, що родом він із Пустомит, навчався у Львові, переїхав до Києва. Йдеться про сумніви, що його гризуть, про його втечу від світу. Яків утікає від усього: від дівчини до Києва, від своєї музики до рекламних джинґлів, а з Києва назад додому, «тікає сам від себе». У цій безперервній втечі він починає нагадувати анекдотичного ковбоя Невловимого Джо, за яким насправді ніхто не женеться, і якщо згадати слова автора, що це «роман про вибір», то Яків вибирає долю мандрівника і стає тим, ким був Любко Дереш останні кілька років. Чарівне коло замкнулося, і всі опинилися там, де й були. Проте час минув, а прориву не сталося. Жодної «еволюції Дереша», про яку говорить Іздрик у передмові.

Я думав, чому так вийшло, і, здається, знайшов причину. Він просто не туди їздив! Єгипет, теж мені! Там же всі гробниці давно розграбовані, навіть мумії повиносили. Там же пустеля, якою не те що п’ять – сорок років блукати можна. А Дерешу треба в гори, бо в давніх міфах боги, якими він так захопився, жили там, на самому вершечку. Ну, але це ви й без мене добре знаєте.

Андрій Дрозда

Народився 1987 року в м. Кам’янець-Подільський. Аспірант кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка.