Ришард Капусцінський і його «література пішки»

Ришард Капусцінський. Автопортрет репортера / Пер. з пол. Богдани Матіяш. – К.: Темпора, 2012.

Літературні репортажі, що пів століття тому прокотилися хвилею популярності в США під назвою «новий журналізм» і мають ще давнішу традицію в Європі, поволі перетинають наш західний кордон, приймаючись на українському ґрунті. Так, можемо вже прочитати нечисленні зразки оригінальних репортажів, наприклад, книжки Артема Чапая, чи розпорошені по різних виданнях авторські колонки. Але наш голод на такий тип літератури поки що можуть втамувати хіба що переклади, зокрема, найкращих репортажів Польщі, де цей жанр як ніколи є на піку зацікавлення. У різні роки українською виходили книжки Павела Смоленського, Войцєха Тохмана, Маріуша Щиґела. Проте найвідоміший не лише на батьківщині, але й у цілому світі представник польської літератури факту Ришард Капусцінський навряд чи відомий ширшому колу українських читачів. Зокрема, й через брак перекладів: українською видано лише його «Імперія» й «Подорожі з Геродотом», що з огляду на обсяги й важливість усього доробку автора, невиправдано мало. Тому вдвічі радісно, що нещодавно у видавництві «Темпора» вийшов «Автопортрет репортера» Р. Капусцінського в перекладі Богдани Матіяш.

Ця книга – фрагменти інтерв’ю різних років, зібрані під однією палітуркою Кристиною Стрончик. Разом із тим, це цілісна оповідь про працю репортера, його захоплення людьми й письменницький хист. Для багатьох в Україні вона може бути ще й чудовим уведенням у літературний репортаж: Ришард Капусцінський великою мірою є його співавтором, і його бачення цього жанру особливо цінне. Чому, скажімо, дехто закидає йому відхід від фактографічності, недотримання послідовності чи навіть ігнорування деяких подій? Автор відповідає просто: а навіщо писати про те, що в наші дні кожен і так легко знайде в інтернеті? «Натомість мене цікавить природа, клімат, настрій, атмосфера й безліч речей, що їх традиційно обіймає суто літературний опис. Наслідком є жанрове змішування, зміщення різних засобів. Тож що я, відтак, пишу? Пишу тексти». Цей жанр із пограниччя журналістики й літератури має кілька назв. Капусцінський, можливо, жартівливо, але в будь-якому разі цілком виправдано називає його «літературою пішки».

Крім того, репортер розповідає про історію, що розгорталася на його очах, і небезпеки, на які був приречений вродженою пристрастю пізнання, про сучасний світ і диктатуру в ньому ЗМІ. Завдяки прямій мові й відвертим зізнанням улюблений автор сам перетворюється на героя захопливого репортажу про власне життя.

*
Ришард Капусцінський прийшов у журналістику зовсім юним, одразу після закінчення школи, розпочавши роботу в газеті «Стяг молодих». Щоправда, в соціалістичній Польщі не можна було поєднувати роботу й навчання, тому він був змушений узяти перерву, аби закінчити університет. Він повернувся у професію 1955 року і невдовзі опинився в центрі голосного журналістського скандалу. На цьому згаданому в «Автопортреті репортера» епізоді зупинюся детальніше, аби наблизити читачів до розуміння, з якого саме досвіду проростає письмо автора «Імператора».

1955 року редакція «Стягу молодих» отримала замовлення на матеріал, що мав би стати полемікою до «Поеми для дорослих» Адама Важика. Знаний і шанований польський поет виступив із критикою соцреалізму й комуністичної пропаганди, зазіхнувши на святий образ робітника закидами у відсутності моралі. Головним же об’єктом критики став найбільший проект сталінізму в Польщі – будівництво соціалістичного містечка навколо металургійного комбінату Нова Гута, що поблизу Кракова. Народна влада мала захистити своїх громадян і звернулася за цим до молодіжної газети. Але делегований на місце грандіозного будівництва Ришард Капусцінський побачив там банальне розкрадання коштів, нелюдські побутові умови, а до того ж – процвітання алкоголізму й проституції під прикриттям красивих гасел про побудову соціалізму.

Так постав репортаж «Це також правда про Нову Гуту». Текст здійняв бурю: блискавично звільнено головну редакторку видання й варшавського цензора, а сам Капусцінський за порадою друзів переховувався серед своїх героїв, на території соцмістечка. Там у той час на мурах будинків висіли шпальти газет із його репортажем. Тоді репортер справді виконав замовлення, хоч досягнув іншої мети – на відміну від популістської влади він по-справжньому став на захист робітників. Те, що сталося потім, нам, обтяженим радянським досвідом і теперішньою невтішною дійсністю, може здатися дивним – було створено партійну комісію задля розслідування правдивості наведених у репортажі фактів, і ці факти таки було підтверджено. Усе керівництво металургійного комбінату було звільнено, а двадцятитрирічний автор отримав золотий Хрест Заслуги.

Від цього репортажу, ще не надто вправного художньо, літературознавці переважно починають вивчення літературного доробку Ришарда Капусцінського, і річ не лише в широкому суспільному резонансі й першому публічному успіху. Публікація про Нову Гуту виразно окреслює лінію подальшої творчості репортера, в основі якої лежить пошук правди й жага пізнання, відчуття пульсу історії, а головне – глибоке зацікавлення людиною, про яку історія переважно замовчує, на яку ніхто не зважає, з огляду на її малість і тихість.

Проте ця історія, подейкують, мала ще й інші наслідки: хтось нагорі вирішив відправити принципового журналіста у службові поїздки – хай, мовляв, деінде займається правдою. Хоч там як було, а зрештою – все обернулося на користь як репортера, спраглого світу, так і його читачів, для яких він став провідником, перекладачем і тлумачем інших культур.

Але перед тим, як опинитися у закордонних відрядженнях, в Індії, на Далекому Сході, а відтак в Африці й Південній Америці, Капусцінський опублікував збірку своїх репортажів про життя польської провінції «Буш по-польськи». Це єдина його книга про Польщу, і вона є свідченням не лише певного розчарування автора результатами масштабних проектів комуністичної влади. Можна говорити й про розчарування, спричинене замкненістю молодих людей у колі приватного життя – дому й кар’єри. Автор виразно відсторонюється від змальованого ним образу суспільства «малої стабілізації», тому не дивно, що теми для своїх майбутніх репортажів він шукав поза Польщею, переважно на теренах, які у 1960-ті рр. були тиглем історії – у країнах Третього світу. Тільки там, завдяки потужним емансипаційним процесам, нові народи вперше могли проявитися в історії як її суб’єкти, а репортер мав шанс передати епохальний вимір історичного моменту й надати їм їх власні риси та імена.

До польської дійсності у своїх репортажах він повернувся лише одного разу, 1980 року. Тоді вже досвідчений 48-річний автор разом із страйкарями закрився у ґданському порту. На той момент Ришард Капусцінський уже став свідком 27 революцій у різних куточках світу, опублікував найвідоміший свій репортаж «Імператор» (про закулісся імператорського двору й повалення старої системи влади в Ефіопії) і щойно повернувся з Ірану, що приходив до тями після кривавих подій ісламської революції (про це він напише у книзі «Шахіншах»). Серед польських страйкарів Капусцінський укотре був там, де творилася історія – потужний робітничий рух дав початок «Солідарності» і, зрештою, повалив комуністичний режим у Польщі. А репортаж «Нотатки з Узбережжя» знову був свідченням перемоги людської гідності.

Ришард Капусцінський – фаховий історик, і його відчуття вирішальних моментів підсилене також дуже ґрунтовними знаннями. Він не переставав читати; книжки супроводжували його в кожній мандрівці, хоч як журналіст він не міг мати багато речей – усе й завжди він носив із собою. Але як слушно він зауважує в інтерв’ю, подорож репортера не має нічого спільного з туризмом, бо репортер не має права на поверхове сприйняття чи радісне захоплення новим і незвіданим. Він мусить добре знати ґрунт, на який ступає, інакше ризикує завести читача на манівці.

Капусцінського вирізняє виняткова спостережливість, уміння на основі деталей робити влучні узагальнення. А крім того – особливий стиль письма, що дає підстави стверджувати: він був більше письменником, ніж репортером. Кожна його книжка мала свою концепцію: мову «Імператора», скажімо, позичено в польського барокового письменника Я. Х. Пасека, оскільки сам режим, описаний у репортажі був таким архаїчним, що інакшою мовою неможливо було про нього розповісти. У той же час це напрочуд універсальна система влади, з її законами страху, брехні й підлабузництва. В інтерв’ю Ришард Капусцінський розповідає про те, як «Імператора» читали в комуністичній Польщі і навіть у демократичних країнах. Ця книжка буде цілком на часі для нас і тепер, у сьогоднішній Україні, через 34 роки після її появи.

Інші стратегії репортер використовує в «Імперії», присвяченій розпадові Радянського Союзу. Фрагментарна будова цієї книги відображає хаотичність ситуації, у якій перебуває величезна країна на порозі краху. Головним же героєм стає сам автор, який народився в тепер білоруському Пінську, а отже також почувається частиною цієї імперії.

Слушність такого підходу полягає в тому, що репортер не має права повторювати «усталені погляди», він завжди мусить починати спочатку й намагатися по-новому осмислити зображувану дійсність. Тому репортер-письменник, яким є Ришард Капусцінський, завжди шукає нових засобів і можливостей у літературі, аби показати мінливий світ власне в момент його зміни. І тому слушно зауважує Єжи Яжембський, що читання його текстів також вимагає великої праці над інтерпретацією.

Головними ж у його роботі завжди були люди – ті, з якими він зустрічався і які пізніше ставали його героями. На основі багатогодинних розмов із ними він і писав свої репортажі. Здається, у своїх мандрівках забутими й зневаженими великим світом країнами, серед розпачливої бідності, Капусцінський шукав саме згаданої вже людської гідності. «Я писав також і з етичних причин, зокрема тому, що вбогі загалом тихі. Убогість не плаче, убогість не має голосу». Варто прочитати його інтерв’ю, аби розуміти, що саме спонукало репортера мчати в гарячі точки й наражатися на небезпеку, коли йому не раз загрожувала смерть. А потім узятися й за читання репортажів, що намагаються цей звичний і часто зручний для нас порядок заперечити, віддати голос тим, про кого ми донедавна навіть не знали.

Торік ісламський світ гучно заявив про себе низкою революцій, що увійдуть в історію під назвою Арабська весна. Але що ми знаємо про процеси, які цьому передували, про те, як формувалися повалені режими, про життя звичайних людей, зрештою? Капусцінський відкрив цей світ ще півстоліття тому, а ми здебільшого досі залишаємося в герметичному колі своїх власних проблем. Невідомо тільки, чим нам загрожує така замкненість, і чи маємо ми право в сучасному світі примружувати око на чужі проблеми. «Автопортрет репортера» частково може дати відповіді на ці вагання, адже це розмови з мудрим і досвідченим репортером, який сам присвятив понад половину свого життя подорожам та розмовам із Іншими.