Дивосвіт Галини Кирпи

Галина Кирпа
Галина Кирпа. Фото Альґірдаса Александрявічюса

Не таємниця, що перекладач є співавтором письменника, бо якщо переклад недосконалий, то й чужомовний автор сприйматиметься неналежно, його книжка може видатися неоковирною, відштовхнути читача. Натомість добре володіння перекладача мовою з її багатством синонімів, розмаїттям фразеологізмів, ідіом та особливостями стилістики зробить органічним і «своїм» перекладний твір.

Мова може бути домом, у якому затишно, а може стати бар’єром, який робить людину безпомічною в іншомовному світі. Пригадується епізод «Мандрівки з Геродотом» Ришарда Капусцінського: молодому польському репортеру вдається вирватися з-за залізної завіси, і, здолавши не один кордон, він потрапляє в Індію, раптом розуміє, що натрапив на інший кордон – нездоланний, хоч і незримий, але відчутний кордон чужої мови, а також чужих звичаїв і традицій. Не знаючи мови, ми також опиняємося перед своєрідним бар’єром, долати який можемо завдяки перекладачам.

Галина Кирпа вже понад двадцять п’ять років поєднує поетичну та прозову творчість із перекладацькою та упорядницькою діяльністю. Авторка шести поетичних книжок та  перекладів понад 30 книжок із білоруської, німецької, шведської, данської та норвезької мов. Упевнена, що успіх Галини Кирпи-перекладача криється у її поетичному світовідчутті й світобаченні, тож спершу – про найкращі поетичні книжки Галини Кирпи для дітей.

Теплою і доброю книжкою, до якої хочеться повертатися не раз, є збірка поезій «Ну й гарно все придумав Бог: Вірші для двох (і двоє ті – дитина й Бог)». Книга ця вийшла друком майже десять років тому у видавництві «Лелека» (2003), і її вже годі знайти у книгарнях, тому на часі – перевидання. В епіграф книги винесено рядки з Книги Псалмів, і саме осанна з уст псалмоспівця пронизує увесь настрій книги. Авторка дитинно й щиро славить гармонію та мудрість Божого творіння – природу, звірят і людей:
Ну й гарно все придумав Бог:
Як тато й мама – то удвох

А як бджола – то у гурті,
Сова – в дуплі й на самоті.

Придумав рибок ціле море,
Карпати-гори й хмари-гори.

Вражає метафорика авторки – вона пояснює диво створення світу з легкістю живописця, енергійними мазками повторюючи картину світотворення; дитині у собі й читачеві, не байдужому до краси, змальовує рай, якого лагідній серцем та чутливій людині не потрібно десь далеко шукати:
 І мені здалося, що рай –
У гніздечку ластівки.
А це ж набагато ближче
За небо й за море.

Бог для поетеси не є кимсь далеким, незрозумілим і недосяжним – Він ось тут, поруч. Йому можна винести татову запасну парасольку, аби не змок. Він, утішить, нечутно погладивши по голові; Його можна попросити розв’язати важку задачку,  виповісти найбільшу свою таємницю, перепросити за шкоду, яку заподіяла киця, або ж подякувати, що створив сьомий день – а то не було б неділі. Але найголовніше в цих віршах – переконання, що Творець присутній у всьому: Він дарує нам тепло сонячного проміння і добрих людей, а також ангела-хранителя – такого легенького й крихітного, що навіть не чути, як він сидить на плечі.

Але що ангелик не байдикує, свідчить вірш «Я бачила» – оповідь від імені дівчинки, яка віддала свої рукавички бабусі, яка годувала на морозі бездомного пса. Тут немає жодного дидактичного заклику чи повчального тону, якими не раз рясніють т.зв. «вірші» для дітей, тільки зворушливо-пронизливий (аж до самого серця!) урок доброти, співчуття і співпереживання:
Не сваріть мене, мамо,
Я не загубила рукавичок,
я віддала їх бабусі,
щоб їй тепліше було
гладити
старенького-престаренького песика,
схожого на дідуся.

Переважна більшість поезій збірки – верлібри, вони надзвичайно витончені і мальовничі. Часто в ці тексти органічно вплітаються народнопоетичні мотиви – фрагменти веснянок, колядок, обрядового закликання морозу, забавлянок, приказок. Етномотиви підсилюють багатовимірні ілюстрації відомої львівської художниці Вікторії Ковальчук. Щосторінки – леткі ангели, часом навіть ангелики-метелики, багато квітів – вони проростають просто з даху! – а також дітей, диво-птахів, барвистих писанок, хмаринок і дерев. Завдяки художниці можна вмоститися на ніч на великому соняху, почаювати на гострому ріжку місяця-молодика, побачити не просто кицю в чоботях, а в гумаках (бо ж дощ!).

Ще одна поетична книжка Галини Кирпи для дітей «Слон мандрує до мами» (2001) також приваблює художнім оформленням, адже кожну сторінку тексту (вірш або два) супроводжує сторінка-ілюстрація – оповідь-малюнок художниці Оляни Рути (доньки поетеси). Малюнки ці теплі й емоційні наснажені, їх цікаво розглядати через несподівані деталі й позитивність героїв – навіть павук з онучатами-павучатами тут веселий і кумедний, а не лихий і зловісний, як ото часом змальовують павуків ті, хто їх боїться. Найбільше сподобався персоніфікований вітер – він, як і в тексті «бавиться на гойдалці», але схожий чи то на якусь заблукану панну Мавку чи на якесь розгублене дівча зі скуйовдженим зеленим волоссям:
Вітер кольору неба,
Вітер кольору трав,
Вітер дубам і вербам
Щось на сопілці грав.

І в цій поетичній книжці авторка захоплюється красою природи – разом із нею ми тішимося приходом весни, літнім дощем, громом, що не вмів гриміти, найдовшим у світі танцем Зливи і Вихора, осяйною красою всіяної мерехтливими зірками-сніжинками лісової ялинки, якій, на щастя, нічия байдужа рука не вкоротить життя заради кількох днів святкувань.

Найбільше у цій збірочці мене вразила лірична мініатюра «Дивний лис»:
Вечірні соняхи до неба підтяглись.
Бджола на ніч несе пісні у вулик.
До мальви й досі зазирає лис:
– Ти зацвіла чи просто усміхнулась?

У невеличкому катрені умістився такий великий фізичний та емоційний простір – яскрава картина літа в зеніті: голови соняхів майже сягають неба, пісні (не дзижчання чи гудіння!!!) бджіл, і – диво з див – екзюперівський лис-філософ, проте у нього – не колюча троянда, як у Маленького принца, а духмяна, ніжна й розкішна мальва. Добре б і собі не забувати захоплено і з подивом споглядати красу і велич світу, крізь призму поезії «побачити сонце в калюжах».

Книги для перекладу – і для дорослих, і для дітей – Галина Кирпа обирає з тонким чуттям і смаком. Найновішим своїм відкриттям вважає норвезьку письменницю Марію Парр. Переклад її дебютної книжки «Вафельне серце» уже вийшов у видавництві «Теза», а повість «Тоня Глімердаль» – готова до друку.

Марія Парр. Вафельне серце. — Вінниця: Теза, 2005
Марія Парр. Вафельне серце. — Вінниця: Теза, 2011

31-річну Марію Парр критики назвали сучасною Астрід Ліндґрен, дуже тепло сприйнявши її повість «Вафельне серце» (2005), відзначену трьома преміями. Книжки Марії Парр стали популярними спершу в Скандинавії, а далі  – і в Європі. Так, повість «Тоня Глімердаль» премійована не тільки в Норвегії, а й у Німеччині. Письменниця каже, що писати для дітей – так само важко й важливо, як і для дорослих. Авторка вважає, що найголовніше завдання батьків – навчити дітей співчуттю, співпереживанню і ставитись до дітей з повагою, багато спілкуватися з ними. Такими є й батьки героїв «Вафельного серця» – вони не надто картають дітей за витівки, але завжди готові розрадити в горі. Промовистим є такий епізод повісті: коли тітка-бабуня помирає, а подруга дев’ятирічного Трілле переїжджає з мамою і новим батьком до міста, хлопчик невтішний, адже Лена – його єдиний справжній друг, хоч і дівчинка. Він плаче й каже, що більше ніколи не підведеться з ліжка. Тато не заперечує, навпаки, запевняє, що носитиме йому в ліжко їсти, хоч би й до конфірмації. Далі тато втішає сина, граючи на гітарі спеціально для нього складену пісню «Сумний син, сумний тато», і навіть бере на руки, як малого. У цьому епізоді є й терапевтичний момент: він показує, як можна допомогти дитині пережити втрати чи якісь важкі, гнітючі життєві моменти терпеливістю, розумінням, добрим словом чи піснею. Хлопець переживає катарсис і вже наступного дня викидає з голови свою депресивну ідею не вилазити з ліжка.

У книжці не лише багато зворушливих і сумних моментів, але й чимало веселих пригод, не раз і небезпечних. Чого тільки варта ідея Трілле й Лени збудувати новітній ковчег – от тільки капосні домашні тварини наробили гармидеру в катері, і навіть теличці довелося поплавати в морі. Лена – дівчинка, швидка на витівки, просто згусток енергії, і Трілле не раз доводиться рятувати її від усіляких падінь – чи то з канатної дороги між будівлями, чи й з-понад справжньої прірви, куди дівчинка впала, зганяючи овечок з гір. Сама ж Лена врятувала Трілле з вогню, з якого він намагався витягти стару шкапу. Так хлопчик отримав ще одне підтвердження, що Лена має його за справжнього друга, адже іноді можна сказати більше вчинками, аніж словами.

Книжка про справжню міцну дружбу, хоч і маркована «для 7-9 років», і дорослого привабить мандрами в сповнений пригод і безкорисливих почуттів світ дитинства. А також – надзвичайно добротним перекладом з яскравою, емоційною мовою.

Оле Лун Кіркеґор. Отто – носоріг. – Київ: Грані-Т, 2010
Оле Лун Кіркеґор. Отто – носоріг. – Київ: Грані-Т, 2010

Ще одна майстерна книжка про дитячу дружбу й навіть зародки симпатії та цілковито неймовірі пригоди – данського письменника Оле Лун Кіркеґора «Отто – Носоріг». У невеличкому портовому містечку, де живе собі звичайнісінький руденький хлопчик Топпер, раптом починають відбуватися дива. Топпер, як і всі діти його віку, колекціонує розмаїті дрібнички, й одного дня в його колекцію потрапляє жовтий олівець. Що б, здавалося, цікавого, може бути в олівцеві? виявляється, що написане ним – зникає. Коли ж Топпер хоче продемонструвати незвичайні властивості олівця своєму другові, намалювавши на шпалерах у кімнаті велетенського носорога, для хлопчаків починається дивовижна пригода, адже носоріг оживає і починає тупцяти у помешканні на третьому поверсі.

Письменник приваблює читача дотепністю розповіді, психологічні портрети та зовнішні характеристики його героїв зроблені досить лаконічними, але влучними штрихами, з нотками гумору.

Книжки Оле Лун Кіркеґора, які перекладено на 20 мов, стали класикою дитячої данської літератури ще за його життя і досі перевидаються. За ними створено фільми, вистави.

Оса Ґан Шведер. Сни шовкопряда. – Київ: Грані-Т, 2009
Оса Ґан Шведер. Сни шовкопряда. – Київ: Грані-Т, 2009

Ще одна повість у перекладі Галини Кирпи – «Сни шовкопряда» норвезької письменниці Оси Ґан Шведер. Тільки пригоди тут не веселі й балаганні, як у випадку із жовтим носорожиком Отто, а швидше інтелектуальні, витончені, адже одного дня у сад до дівчинки Юсефіни та її мами Анемони приходить із глибини століть давній китайський поет Лі Бо. Та з’ява його, хоч і незбагненна, проте має причину. Річ у тім, що доня й мама – неабиякі книгоманки. З міської бібліотеки вони виходять із такими стосиками книжок, що не раз і їжу забувають купити. Проте вдовольняються скромним обідом, передчуваючи насолоду читання. Книжку з віршами китайського поета вони брали вже хтозна-скільки разів, але обом не набридає читати й слухати їх. І хоч написані вони понад тисячу років тому, але не втрачають привабливості, бо розповідають про глибокі людські почуття й красу довколишнього світу.

Осі Ґан Шведер вдалося показати, наскільки глибоко може запасти в душу дитини поетичне слово. Юсефіна не просто слухає книгу, вона живе прочитаним: розмірковує, які ж на вигляд шовкопряди з її улюбленого вірша Лі Бо або порівнює гілки каштана з ієрогліфами у книжці: «Вчора вона думала, що китайські ієрогліфи схожі на гілки каштанового дерева. Сьогодні для неї очевидно, що це каштанове гілля скидається на китайське письмо». Усі ці роздуми, переживання й прожиття прочитаного роблять можливим диво: «Сад за будинком, де мешкають Анемона і Юсефіна», поволеньки і майже непомітно перетворився на китайський вірш тисячолітньої давності», бо ж, виявляється, що гігантську диво-павутину у ньому розкинули не павуки, а … шовкопряди. І вже наступного ранку в саду матеріалізується, пройшовши крізь простір і час мудрий і стриманий мовчазний поет-філософ Лі Бо. Його прихід майже не дивує маму з донькою, вони запросто, мов доброго знайомого, запрошують Лі Бо, очі якого нагадують Юсефіні два серпики місяця-молодика, до сніданку. А далі настає час не тільки вишуканого китайського чаювання, а й мандрівок човном, знайомства з таґерами, і як би дивно це не звучало, Лі Бо стає для дівчинки нянькою.

Крім незвичних пригод і поетичності стилю, книжка вражає і тим, що завдяки їй дитині можна пояснити важливість внутрішнього, духовного життя і другорядність гонитви за матеріальним благополуччям чи предметами розкоші – а це необхідно повсякчас нагадувати дітям, які виростають у споживацькому суспільстві. Одним із добрих способів протистояти споживацькому світові і є спільне читання – як у Юсефіни з мамою, та мандрівки – як у Юсефіни з Лі Бо.

Клаус Гаґеруп. Золота вежа. – Київ: Грані-Т, 2011
Клаус Гаґеруп. Золота вежа. – Київ: Грані-Т, 2011

Ще одна глибоко психологічна книжка з нещодавніх перекладів Галини Кирпи –  повість «Золота вежа» одного з найпопулярніших авторів Норвегії Клауса Гаґерупа, відомого своєю епопеєю про хлопця Маркуса (три повісті з цієї серії Г.Кирпа також переклала, вони вийшли у вінницькому видавництві «Теза»). «Золота вежа» ідеально підійшла до серії «Книготерапія» видавництва «Грані-Т», адже розповідає про глибоку психологічну травму дівчинки Маріанни і спосіб її подолання.

«Золота Вежа» адресована школярам  середнього віку, але, як на мене, її необхідно прочитати й дорослим, які не раз не можуть знайти спільної мови з власними дітьми, навіть у менш стресових ситуаціях.

А от щоб краще розуміти вибрики дошкільнят, варто прочитати з ними пречудову «Книжку про Лотту з Бешкетної вулиці» пера мами Карлсона і Пеппі Довгоїпанчохи – всесвітньо відомої шведки Астрід Ліндґрен. Мія-Марія, Юнас та Лотта – троє дітей Німанів, але найменша – чотирирічна Лотта, найчастіше вигадує всілякі кумедні забави і потрапляє в халепи. Хоч і мала, але буває дуже самостійною, показує характер. Напевне, усім батькам знайома ситуація, коли дитина категорично відмовляється вдягати на себе щось із одягу. І хоча батьки бачать у цьому всього лише примхи, малий бешкетник чи вередунка мають вагому підставу не вбиратися в нелюбу річ. Так і з Лоттою: її кусає білий плетений светрик, але мама зовсім не хоче цього розуміти. Ображена на маму Лотта, піддавшись спалаху люті,  легко «вирішує» проблему светра, покраявши його ножицями на шматки та викинувши до смітника. Усвідомивши, що накоїла, Лотта вирішує піти з дому, щоправда, не надто далеко – тож оселяється на горищі в сусідки.

Астрід Ліндгрен. Книжка про Лотту з Бешкетної вулиці. – Харків: махаон, 2010
Астрід Ліндгрен. Книжка про Лотту з Бешкетної вулиці. – Київ: Махаон, 2010

Як закінчується ця та інші пригоди, цікаво буде послухати або й прочитати дошкільнятам і школярам. У майстерно виписаному дитячому образі багато хто з них упізнає себе – адже діти звикли порівнювати себе з іншими, в тому числі й героями книжок, хочуть бути схожими на казкових чи мультиплікаційних героїв, а декому, може вдасться зрозуміти вибрики молодших сестричок чи братів. Астрід Ліндґрен, як завжди, оповідає невимушено й цікаво, дозволяючи дітям залишатися дітьми, влаштовувати навколо веселощі й гармидер, жити в хатці на дереві й мокнути під дощем, аби вирости, втікати від уколів і наминати солодке. А Галина Кирпа мальовничо й легко передає мову класика дитячої літератури, даруючи читачам ще не один її шедевр, зокрема, повісті «Сонячна долина», «Домовичок Нільс Карлсон».

Неординарний талант Астрід Лі́ндґрен розпізнав, назвавши її «новою письменницею з великими можливостями», ще один відомий шведський письменник Єста Кнутсон. Саме він був у журі конкурсу, яке 1945 року відзначило першою премією повість «Пеппі Довгапанчоха», яку раніше відмовилось брати до публікації одне з видавництв.

Сам Єста Кнутсон, будучи радіожурналістом, 1937 року познайомив своїх малих слухачів із котиком Пелле Безхвостим. Оповіді Кнутсона так сподобалися дітям, що він був змушений описати неймовірні котячі пригоди у книжці – і книжок тих назбиралося аж дванадцять. В Україні зараз готується до друку дев’ята книжка цієї епопеї у перекладі Галини Кирпи та художньому оформленні Оляни Рути. Не дивно, що творча родина не могла пропустити повз увагу котячі пригоди, бо й сама полюбляє котиків – пані Галині «допомагають» перекладати, примостившись поміж словниками, киці Сніжка і Волошка, яка, до слова, також уже встигла стати героїнею книжечки «Чого Волошка запишалася», що вийшла з-під пера батька родини, письменника й перекладача Дмитра Чередниченка.

Єста Кнутсон. Пелле Безхвостий. Такса Маг. – Київ: Юніверс, 2000
Єста Кнутсон. Пелле Безхвостий. Такса Макс. – Київ: Юніверс, 2009

Прототип Пелле Безхвостого Єста Кнутсон зустрів у дитинстві – він купив у якоїсь бабусі за крону кошеня, хвоста якому відгриз пацюк. Свого героя автор наділяє якнайкращими рисами, Пелле – і добрий, і довірливий, і здатний врятувати господарів, погасивши у домі пожежу. Автор наче хоче нагадати дітям, що не вигляд чи фізична вада мають визначати наше ставлення одне до одного, а вчинки, які й показують внутрішню красу або навпаки – черствість і байдужість.

Не можна не згадати про ще один надзвичайно майстерний переклад гарної й кумедної книжки, збудованої на грі слів, фразеологізмах та приказках. Ідеться про «Пригоди Невсідомика» пера одного з найбільших данських поетів ХХ століття Бенні Андерсена. Саме повісті про химерну істотку Невсідомика, що став у Данії героєм і п’єс, і фільмів, принесли Бенні Андерсену славу дитячого письменника. Українською книжка побачила світ 2005 року. Автор знайомить читача з малим Ейгілем, який любить, бавлячись, дослухатися до розмов дорослих.

Ейгіль та Невсідомик, як і Малий з Карлсоном, пережили разом багато пригод, аж поки під час гри у футбол Невсідомик, полетівши на м’ячі, опинився у фургоні з городиною. Він потрапляє у дім професора Сливи, дружина якого, готуючи обід, ледь не покраяла диво-істотку замість овоча. Та дорослі не ймуть віри своїм очам, вважаючи Невсідомика балакучою морквиною, що ввижається їм від перевтоми, тим часом, як їхня семирічна донька Пернілла, як і належить дитині, відразу впізнає у ньому Невсідомика та стає його новим другом. Дивовижні пригоди Невсідомика ідеально підійдуть для сімейного читання.

Насамкінець Галина Кирпа розповіла про особливості творчої роботи перекладача:

Галина Кирпа. Фото Дмитра Чередниченка
Галина Кирпа. Фото Дмитра Чередниченка

– Пані Галино, над якими перекладами важче працювати – творами для дітей чи для дорослих?
– З різними творами по-різному й працюється. Не може бути „знижки” на те, що твір для дітей. От, скажімо, Марія Ґріпе писала тільки для дітей, але це не означає, що тонкощі її психологічного стилю, на поверхні.

З якої мови Вам перекладається найлегше, на одному подиху (відчуваєте її як свою, рідну)?
–  Рідною може бути лише одна мова – на те вона й рідна, хоч і її, рідну, скільки живеш, стільки й вивчаєш. Перекладати „на одному подиху” мені не виходить, доводиться пробиратися крізь хащі слів, щоб „достукатися” до  потрібного  слова.  А от захопити якийсь твір може і з першого подиху. Як, скажімо, Пер Петтерсон – прогорнувши кілька сторінок, я вже знала, що поки не перекладу „коней”, не матиму спокою.  Чи „Золота вежа” Клауса Гаґерупа. Через ці твори довелося відкласти вбік усе інше. Вони заскочили мене зненацька – як ото літній дощ посеред поля, що бере людину в такий полон, із якого нікуди не хочеться втікати. Це відчуття, певно, й можна назвати „одним подихом”, але далі починається робота, яка ніколи не буває надто легкою.

– Чи почуваєтеся Ви співтворцем книжки, перекладаючи її?
– Дуже часто. Навіть, якщо, буває, не дуже хочеться „йти” за автором. Але чим глибше „занурюєшся” у твір, тим більше розумієш авторський вибір і скоряєшся йому, бо ж і автора „ведуть” його герої. Відома шведська письменниця Ірмелін Сандман-Ліліус казала: „Писати – це  мовби перекладати з невидимої мови на видиму”, тож перед перекладачем завжди стоїть одне завдання – відтворювати „видиму” мову так, щоб не перетворити її в „невидиму” .

– «Пригоди Невсідомика» насичені ідіомами, фразеологізмами, приказками, очевидно, це було нелегко передати українською, яким чином Ви добирали відповідники?
– Отак і добирала – довго-довго, сам Невсідомик не відразу мені „дався” до рук. Бенні Андерсен – мовби „купається” у слові, він – і словограй, і слоовознай, а фразеологізми – то взагалі його стихія. А яка то розкіш – просто розгорнути, скажімо, шведський словник і  надибати на plocka smultron under snön! Цей фразеологізм – цілуватися потай – у  дослівному  перекладі означає збирати суниці з-під снігу. І така метафоричність – на кожнім кроці!

Галина Кирпа. Фото Дмитра Чередниченка
Галина Кирпа. Фото Дмитра Чередниченка

– Улюблені Ваші персонажі і письменники?
– З літературних персонажів люблю Гамсунового Югана Наґеля. Тут годі буде вигукнути за Євгеном Маланюком „Гамсун!” – і нічого не коментувати. Люблю Ельвіса Карлсона – дитину з творчим поглядом на світ – дивовижного літературного героя Марії Ґріпе, що ходить по місту й сіє квіти, а також усю її творчість – за глибокий психологізм і вміння змусити дитину думати. Люблю Пелле Безхвостого, за котячими пригодами якого стоять звичайнісінькі людські вчинки. Люблю обох Андерсенів – і Ганса Християна, й Бенні. Люблю Астрід Ліндґрен – за велике серце й глибокий талант і її „хрещеника” в літературі Ульфа Старка – за тонкий гумор і блискучий стиль. А загалом я вдячна всім, кого мені випало перекладати, за радість спілкування з їхнім світом… Не можу не згадати ще найсвіжіше своє „відкриття” – не схожу ні на кого молоду норвезьку письменницю Марію Парр – переклала дві її повісті для дітей, вихід яких повністю залежить від видавця.

– Як виникла ідея укладати поетичні антології, чи «котяча» планується до друку невдовзі?
– Загалом часто збірки й антології я укладала на прохання різних видавництв (здебільшого з Дмитром Чередниченком). А збірка „Моїй матусі” виникла з простої цікавості: чи багато в нашій літературі є віршів про маму. Задумала нашукати сто поезій, нашукала 110.  Задумала нашукати 150, нашукала 160. Так і вийшло – 200.  Може, хтось колись нашукає, скажімо, 300. Готовий рукопис запропонувала в тернопільське видавництво. Так  само зі збіркою про котів – є вже 200 „котячих” віршів. Шкода, що в нас немає „котячих” видавництв.