Іван Яцканин: «Майбутнє української літератури Словаччини залежить від України»

Іван Яцканин. Фото з сайту zakarpattya.net.ua
Іван Яцканин. Фото з сайту zakarpattya.net.ua

Пряшівець Іван Яцканин отримав цьогоріч в Ужгороді літературну премію імені Зореслава. Це й не дивно, адже він більше відомий на Закарпатті, ніж чимало його закарпатських колег. Голова Спілки українських письменників Словаччини частенько навідується до Ужгорода. І приємно, що завжди з повними руками. В останній його візит ми вирішили порозмовляти з паном Іваном про літературу і не тільки.

— Пане Іване, що сформувало Вас як митця і людину?
– Можливо, я був би іншим, якби не було мого рідного українського села Ряшова неподалік Бардієва у Східній Словаччині. У той час, коли я ріс, воно ще мало своє обличчя. Його творили гарні, порядні, роботящі люди, такі собі сільські філософи, чудові оповідачі зі своєрідним гумором — трохи важкуватим, але й життя не було легким.

У часи мого дитинства село Ряшів жило компактно. Ця його певна законсервованість мала свої позитивні сторони. Мої діди й бабусі пам’ятали давнє життя і любили розповідати про нього дітям. Мені запам’ятався їхній життєвий досвід. А ще — не можу забути чарівного співу моєї мами.

Я пас корови із дідом, пізніше — із братом Андрієм. То був час, коли ми у торбу брали більше книжок, аніж хліба. А далі – хліборобські роботи, зокрема, косіння. Це була насправді чудова пора, коли ми троє – тато, брат Андрій і я косили луки. Біля нас зупинялися люди, заводили розмову про щось цікаве, прощаючись, бажали нам, аби легко косилося. А ще я любив орати. На оранку ми здебільш виходили з мамою — з ранку до вечора. День розсипався, як лемешем добре відшматована скиба. Всі ці відчуття досі живуть у мені.

— А коли вперше захопилися письменством?
— Дитинство – це час, коли вас охоплює безмежна радість пізнання. Було таке, що читаючи книжку на рідній ниві, її сюжет я вмонтовував у своїй уяві у ряшівську місцевість.
Моїм першим дотиком до літератури були народні казки. Пізніше прийшли твори для дітей: «Малий Мирон», «Коли ще звірі говорили» Івана Франка, «Ялинка» Михайла Коцюбинського, оповідання Степана Васильченка, «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко, «Шхуна Колумб» Миколи Трублаїні, «Робінзон Крузо» Даніела Дефо, твори Жюля Верна, Марка Твена, Джека Лондона.
Потім зав’язався контакт із українськими періодичними виданнями, що виходили в Пряшеві. Так, мій перший допис у газеті «Нове життя» вийшов, коли я був учнем четвертого класу. А серйозні літературні твори прийшли у 70-х роках минулого століття.

— Чи були у Вас якісь пошуки свого національного «Я», сумніви у своїй ідентичності, що характерно нині для Пряшівщини?
— Ні, моє українство було природним, органічним. Мабуть, тому й пізніше не зазнало жодних трансформувань. На мою думку, все починається з сім’ї. Школа може сформувати, а може й деформувати… Скажу ще таке: місто я сприйняв зі страхом. Потім ми звикли один до одного. Можливо, й тому, що у місті все-таки більше книжок, ніж їх було в рідному селі. (Усміхається).

— А як відбувалися Ваші творчі шукання?
— Я багато читав, чимало прочитав. Але коли почав писати, то намагався бути самим собою. Не хотів потрапляти під чийсь вплив. Дуже захоплювався творами Вільяма Фолкнера, але знав, що ніколи не буду писати так, як американський письменник. Мій творчий шлях визначали природа та люди довкола мене. У горах погляд не розбігається далеко-далеко, його зупиняє наступна гора. Цей момент відчувається і в літературних творах.

— А чому Ваші твори такі сумні? Навіть назви книжок свідчать про це: «Дерев’яний смуток», «У всьому винні чоловіки», «Як збиті пси», «Добрим я вже був», «Шрами і тіні»…
— А скільки того щастя у людини? Жменька. Один мій персонаж у новелі «Такий простий день…» сам себе питає, де блукає радість і чому вона не приходить у непрошені дні. У житті більше суму, ніж радості.

— А як реагували на Ваші писання батьки?
— Мої батьки були хліборобами. У них — свій світ, свої проблеми. Їм, звичайно, було приємно, коли односельчани їм казали: «А ми по радіо чули вашого Івана…». Бо я довгий час працював редактором Української студії Чехословацького радіо в Пряшеві, редактором районної газети в місті Бардіїв.

— Якою була найцікавіша реакція на Ваші твори?
— 1987 року вийшла моя перша збірка оповідань «Місце проживання». Прочитали її односельці — і почали «знаходити» персонажів із нашого села. У декотрих були навіть зауваження, що се і те не точно описано. Хоча у згаданій збірці є тільки один твір, який має автобіографічні ознаки – «А поле грало парубоцьку…». Важко було когось у селі переконати, що існує правда реальна — й літературна. Та я нікого й не переконував…

— А хто для Вас є авторитетом у красному письменстві?
— Я досі люблю перечитувати твори Михайла Коцюбинського, віднаходячи в них завжди щось нове. Люблю твори письменників «Розстріляного відродження», зокрема, Валер’яна Підмогильного. Із сучасних українських авторів ціную Валерія Шевчука, із зарубіжних –Вільяма Фолкнера, Вільяма Сарояна, Мілана Кундеру, Кнута Гамсуна, Ґабріела Ґарсія Маркеса, Івана Буніна. Читати цих письменників – справжня насолода.

— Ви чимало займалися перекладом зі словацької на українську й навпаки. Які, на Вашу думку, основні відмінності між українською та словацькою літературами?
— Мені здається, що українська література довго «вариться» у власному соку. У словацької літератури більші намагання заговорити зі світом. Пропагування словацької літератури за кордоном відбувається на державному рівні. У Братиславі існує Літературний інформаційний центр, що займається цією справою. Про це я вже неодноразово говорив і в Україні, але ніхто не хоче бачити такого досвіду. Така маленька держава, як Словаччина, дбає про свій культурний, літературний імідж у світі. І все це відбувається цивілізовано, відкрито. А Україна, на жаль, поки що мовчить.

Іван Яцканин. Фото з сайту zakarpattya.net.ua
Іван Яцканин. Фото з сайту zakarpattya.net.ua

— А як загалом нині почуваються українці Словаччини?
— Усе йде якось за інерцією. Жодних позитивних зрушень немає. Більше того, запанував якийсь дивний скептицизм. У нас немає відчуття, що за нами стоїть велика держава – Україна. В Україні відсутня концепція підтримки українців закордоння. Усе якесь принагідне, випадкове.

— Ви очолюєте Спілку українських письменників Словаччини, до якої входить близько тридцяти літераторів…
— Найбільше мене тривожить її майбутнє. Ідеться про появу нових авторів, «молодої крові» у нашій літературі. Це питання складне. І має ширший вимір. Насамперед воно торкається також стану українських шкіл у Словаччині, яких, на жаль, залишилося небагато.

Майбутнє української літератури у Словаччині залежить від самої України. Коли б вона була в Євросоюзі, то й майбутнє українського письменства та й узагалі рівень українства на теренах Словаччини був би інакшим, значно перспективнішим. Сучасна українська влада тільки вдає, що хоче до Європи. Вона повинна зрозуміти, що ніхто її туди за рукав тягнути не буде. І якщо така ситуація триватиме, то для України залишиться тільки роль «геокультурного аутсайдера».

— А як би Ви означили самобутність української літератури Словаччини?
— Це не тільки інший рівень пізнання життя, а й інший діапазон літературного пізнання. Бо наші письменники знали і знають українську літературу, цікавляться російською, читають твори словацьких і чеських авторів. Через ці мови та переклади на них ознайомлюються із найновішими здобутками літератури у світі.

— То що потрібно зробити Україні, аби українські автори Словаччини почувалися щасливими?
— Категорію щастя кожен розуміє по-своєму. Для українського письменника Словаччини щастям може бути поява його нової книжки, бо нелегко знайти кошти на видання. Він буде щасливим і тоді, коли його твір прочитає якомога більше читачів. Україна має зробити все для того, щоб твори закордонних українських письменників знали й на Великій Україні. Адже ця література є складовою частиною українського літературного процесу. Однак у сучасній політичній ситуації, що склалася в Україні, навряд чи можна на таке сподіватися.

— Хто, на Вашу думку, з українських письменників Словаччини мав би увійти до канону української літератури?
— Назву принаймні трьох: поет і перекладач Іван Мацинський (1922-1987), прозаїк Єва Бісс (1920-2005), поет Степан Гостиняк. Чому саме вони? Бо це автори, які змінювали уявлення про українську літературу в Словаччині. Вводили такі художні прийоми, яких в Україні у той час годі було й сподіватися.

Єва Бісс — найвиразніший представник психологічної прози в українській літературі Словаччини. Це психологічна проза європейського масштабу. Пропоную всім прочитати її книжку, що нарешті вперше вийшла в Україні у видавництві «Факт» — «Втеча від мінотавра».

— Як Ви думаєте, чому в Україні творчість письменників, про яких мова, не вивчають навіть студенти-філологи?
— А що ви хочете, коли «дивний» міністр освіти України з підручників викидає українських письменників, того ж Василя Барку, аби туди впхати когось із північних сусідів…

— Цікаво, як у Словаччині сприймають українську літературу?
— Ви не повірите, але це ще один феномен. Бо ми, українці, хоч це й дивно, знаємо більше про словацьку культуру, ніж словаки про українську…

— Пане Іване, а кого любите читати із закарпатських письменників? Адже колись Пряшівщина і Закарпаття становили єдине ціле…
— Івана Чендея. Його твори мені дуже близькі — і не лише тому, що я особисто знався із Іваном Михайловичeм. Він, до речі, близький не тільки мені, а всім українцям Словаччини. Адже у своїх творах порушував наболілі питання, що торкалися й нашого життя.

— Що з наміченого вже Вам вдалося зробити?
— Я постійно набираю на свої плечі купу роботи, потім трохи нервую, коли наближається кінцевий термін. Тож немає часу замислюватися над тим, що вдалося здійснити. Треба думати про те, що ще зробити повинен. Хочу нарешті завершити повість для дітей та молоді «Капітан Залізної гори», дописати новели, оповідання, що увійдуть у збірку «Задуха». На робочому столі у мене кілька перекладів словацьких та польських авторів. Знайти би час і спокій, аби розпочати роботу над задуманим романом «Озеро з туману».

— А що би змінили у своєму житті?
— Не хочу себе дражнити такими умовностями. Що вже тепер міняти?! Життя пливе, кожен день приносить щось нове. Якщо вже життя таке складне, то хай би воно було й цікаве.

— А коли Вам у житті було найважче?
— Був такий час, коли важко було з роботою. Сім’я згуртувалася, знайшов підтримку у рідних і близьких людей. Маю друзів, які мене зрозуміли. Ясна річ, шукав вихід, бо не належу до плаксивих.

— Ви згадали про родину… Тож кілька слів про неї.
— Моя дружина Інна – вчителька. Народилася в Україні, на Волині. У нас двоє дітей: донька Наталка і син Іван. Онуки Бориско та Іванко – це окремий вимір у моєму житті. Люблю їх за атмосферу, за світло, яке постійно вносять у наші будні, за підтримку моїх творчих зусиль.

Розмовляв Олександр Гаврош

Олександр Гаврош народився 26 березня 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського Національного університету імені Франка. Працює в закарпатських та всеукраїнських ЗМІ. Член Асоціації українських письменників. Переможець «Коронації слова» 2007 року (ІІ місце) та лауреат 2008 року за п’єси «Ромео і Жасмин» і «В Парижі красне літо…». Автор поетичних збірок «Фалічні знаки» («Дніпро», 2004), «Тіло лучниці» («Піраміда», 2006), «Коньяк з дощем»(«Факт», 2009); публіцистичних книжок «Моя р-р-революція» («Карпатська вежа», 2005), «Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю», («Мистецька лінія», 2006) «Владика Мілан: «Свобода – це можливість обирати добро» («Карпатська вежа», 2009); «Точка перетину» («Грані-Т», 2009); дитячих повістей «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева», 2007), «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» («Видавництво Старого Лева», 2008). Остання стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» як краще видання для школярів середнього та старшого віку. Упорядник гумористичних альманахів «Карпатський словоблуд» та «Карпатський блудослов». Упорядник публіцистичних дайджестів: «Украдена перемога: хроніка найбрутальніших виборів», «Мукачівська епопея», «Закарпаття: 15 справ УСБУ», «Михайло Заяць -- наша людина в кіно». Також твори друкувалися в часописах «Сучасність», «Київська Русь», «Ї», «Дніпро», антології «Біла книга кохання», альманахах «Джинсове покоління», «Корзо». Окремі твори перекладені білоруською, словацькою, польською, сербською мовами. Засновник і співголова журналістського клубу «НеТаємна вечеря». Автор багатьох творчих проектів. Лауреат журналістської премії імені Йосипа Терелі (2010 рік). Захоплення – література, історія, культура.