Факти польської «літератури факту»

У 1973 р. Том Вулф та І.В. Джонсон видали антологію «Нова журналістика». У ній Том Вулф, на той час уже відомий журналіст із фірмовим стилем, написав маніфест Нової журналістики, що базувалася на чотирьох головних принципах:

1. Не покладатися на свідчення інших, а бути самому в центрі подій і відтворювати їх для читачів.

2. Якомога більше і якомога точніше передавати діалоги, аби краще змалювати героїв і зацікавити читачів.

3. Не описувати події, а передавати справжнє відчуття подій. Ставитися до героїв репортажу, як до героїв роману, – пояснювати їхню мотивацію, передавати їхні думки.

4. Оточення, деталі та контекст такі ж важливі, як і герої. Усе це – деталі «соціальної автопсії». Читач повинен бачити людей такими, як вони бачать самі себе.

Цим маніфестом Том Вулф підсумував творення нового стилю у журналістиці, що почав формуватися в Америці ще з початку 1960-х. Він відрізнявся від традиційної журналістики щедрим використанням засобів, притаманних художній літературі. В англо-американській традиції «Нова журналістика» стала надзвичайно популярною і у вже згаданій антології Вулф Том Вулф та І.В. Джонсон зібрали твори багатьох представників цієї школи, наприклад, Трумена Капоте, Нормана Мейлера, Барбару Ґолдсміт, Рекса Ріда, Гантера Томпсона, Джеймса Міллса та багатьох інших.

Том Вулф. Фото: lookatme.ru

У Центрально-Східній Європі жанр Нової журналістики здобув найбільшу популярність у Польщі. Однак творення польської Нової журналістики відбулося незалежно від американської.

Літературознавці вважають першими польськими репортажистами «нобелістів» Генрика Сєнкєвича та Владислава Реймонта, а першим репортажем — «Паломництво до Ясної Ґури» Реймонта (1895).

Перше покоління польських репортажистів з’явилося ще перед Другою світовою війною. Це Мельхіор Ваньковіч (найвідоміша книга — «Битва під Монте Касіно» 1947), Аркади Фідлер (мандрівний репортажист, який від 1927 по 1981 рр. здійснив 28 експедицій у різні куточки планети) та Ксавери Прушинський (відомий мандрами у політично гарячі точки). Після війни лави репортажистів поповнилися Маріаном Брандисом, Казімєжом Дзєвановським, В’єславом Ґурніцьким та іншими.

Друге покоління польських репортерів з’явилося тоді ж, коли  заявила про себе американська Нова журналістика. До нього належать Малґожата Шейнерт, Ганна Краль, Ришард Капусцінський та ін. Саме останнього називають «Цезарем репортажу». За кількістю перекладів чужими мовами Творчість Р.Капусцінського поступається тільки романам Станіслава Лема.

Репортажі Р.Капусцінського характеризує тонкий художній нерв, саме завдяки йому польський репортаж помітно охудожнився. Окрім чотирьох заповідей Нової журналістики, Р.Капусцінський дотримувався ще й п’ятої (якої так бракує українським письменникам-мандрівникам): перед тим, як написати книжку, прочитай сто інших на цю тему.

Ришард Капусцінський. Автопортрет репортера / Пер. з пол. Богдани Матіяш. – К.: Темпора, 2012
Ришард Капусцінський. Автопортрет репортера / Пер. з пол. Богдани Матіяш. – К.: Темпора, 2012

Саме орієнтуючись на Ришарада Капусцінського та під суворим вишколом Ганни Краль та Малґожати Шейнерт, підросло наймолодше покоління польських репортерів, яке переважно гуртується навколо «Ґазети Виборчої». До цього покоління належать Кристина Курчаб-Редліх, Яцек Гуґо-Бадер, Маріуш Щиґєл, Войцєх Тохман, Павел Смоленський та Кшиштоф Варґа.

Кристина Курчаб-Редліх та Яцек Гуґо-Бадер вважаються експертами з питань Росії. Як тільки там щось стається, польські медіа першими просять прокоментувати саме їх. У доробку К.Курчаб-Редліх дві книги про Росію «Пандрьошка» (2008) та «Головою в мур Кремля» (2007). У них вона тонко описує пострадянську неототалітарну Росію. К.Курчаб-Редліх неодноразово побувала у Чечні та інших гарячих точках. Спілкувалася з покійними Алєксандром Літвінєнком та Алєксандром Лєбєдєм. Р.Курчаб-Редліх настільки смілива та безкомпромісна у своїх описах путінської Росії, що нині їй там постійно відмовляють в акредитації.

Яцек Гуґо-Бадер вибрав іншу перспективу. Він описує Росію «знизу», мандрує її безкраїми просторами і спілкується з жебраками, наркоманами та хворими на СНІД. Його книжка «Біла гарячка» (2009) розійшлася у Польщі рекордним накладом. Зважаючи на обрану тематику, її — природно — не видають у Росії.  У «Білій гарячці», окрім російських, є також два українські сюжети: про вибух на шахті ім. Засядька та про Крим. Я.Гуґо-Бадер практикує рідкісний прийом репортажистики — перевтілення. Наприклад, він місяць жив разом із польськими бездомними, цілковито перейшовши на їх спосіб життя, аби лиш правдиво описати, що таке ночувати просто неба, що таке жебрати собі на харч, що таке місяць не митися. Гуґо-Бадер навіть жартує, що у минулому житті він був псом десь на московському вокзалі. Його найновіша книжка «Колимські щоденники» (2012) — про те, чи можливе щастя на Колимі.

Кристина Курчаб-Редліх. Головою в мур Кремля. — Київ: Темпора, 2010
Кристина Курчаб-Редліх. Головою в мур Кремля. — Київ: Темпора, 2010

Маріуш Щиґєл здобув собі славу чехофіла. Про чехів він уже видав три книги репортажів «Ґоттленд» (2006), «Зроби собі рай» (2010) та «Láska nebeská» (2012). Окрім найновішої, в Україні також не перекладено його надзвичайно цікаву збірку репортажів про польські 1990-ті «Неділя, що сталася в середу» (1996). Тут М.Щиґєл влучно і тонко аналізує польський період посткомуністичної трансформації, вказуючи на абсурди, що часом доходять до гротеску.

Кшиштоф Варґа, хоч і працює в «Ґазеті Виборчій», але більше відомий усе-таки як автор художніх книжок (в Україні російською перекладено його роман «Текіла».) З репортажистики він видав тільки одну книгу – «Гуляш із турула» (2008), проте вона принесла йому широке визнання: здобула приз читацьких симпатій на найпрестижнішому літературному конкурсі Польщі «Nike». «Гуляш із турула» став таким популярним, оскільки відкрив для поляків Угорщину, недалекого сусіда, який ховає свою культуру за незрозумілою мовою.

Войцєх Тохман – один  із найпопулярніших репортажистів сучасної Польщі (двічі лауреат «Nike»). Його спеціалізація – репортажі з районів етнічних конфліктів та жахливого кровопролиття. Найвідоміші книги Тохмана  про Боснію та Руанду –  «Ти наче камінь їла» (2002) та «Сьогодні намалюємо смерть» (2010). В.Тохман мандрує цими країнами і описує ще не засохлу кров та незагоєні спогади, викриває та аналізує людську жорстокість.

Павел Смоленський написав книгу репортажів про пошрамоване польсько-українське пограниччя «Похорон різуна» (2001), яку недавно перевидало видавництво «Czarne». Окрім цієї книги, Смоленський писав про Ізраїль та Ірак.

Кшиштоф Варґа. Гуляш із турула / Пер. з угор. О. Белея. – Київ: Темпора, 2010
Кшиштоф Варґа. Гуляш із турула / Пер. з пол. О. Белея. – Київ: Темпора, 2010

Вітольд Шабловський, чи не наймолодший польський репортажист, написав книжку про Туреччину «Вбивця з міста абрикосів» (2010), країну яка не тільки географічно, але і за своєю культурою водночас належить Європі та Азії.

Названі автори можуть бути відомими українському читачеві. Деякі їхні книги перекладено українською. Однак, окрім цих авторів, у Польщі також популярні Маґдалена Ґроховська, Анґеліка Кузняк, Войцєх Яґєльський, Барбара П’єткєвіч, Влодзімєж Новак та ін.

Польський репортаж найновішої генерації успадкував фірмовий «капусцінський» стиль тонкого охудожнення. Окрім того, автори вміють тримати увагу читача до останньої сторінки, люблять описувати екзотику з присмаком війни чи революції. Часто вдаються до культурологічних роздумів. Автори сумлінно вивчають тему, про яку пишуть. Дуже рідко їх можна підловити на неточностях.

У Польщі Нова журналістика називається літературою факту. Про популярність цього жанру свідчать численні переклади польською закордонних репортажистів, заснування Інституту репортажу та Школи репортажу, а також щорічне вручення кількох премій спеціально для авторів цього жанру на межі журналістики та красного письменства. У 2010 році стартував фестиваль «Варшава без фікції», що одразу здобув популярність. Також у Варшаві відкрили репортажистську кав’ярню-книгарню «Кипіння світу».

Яцек Гуго-Бадер. Біла Гарячка. / Пер. з пол. О. Сливинського. — Київ: Темпора, 2012
Яцек Гуго-Бадер. Біла Гарячка. / Пер. з пол. О. Сливинського. — Київ: Темпора, 2012

Феномен такої популярності цього жанру можна зрозуміти. Про нього говорив ще Том Вулф. Навіщо читати художню літературу про надумані сюжети й вигаданих персонажів, коли людське життя набагато поетичніше? Воно значно вигадливіше за найсміливішу фантастику і може шокувати сильніше, ніж трилер. Досить просто навчитися шукати його пульс під шкірою буденності та стереотипів.

Ришард Капусцінський міг їздити світом, бо такий привілей давала йому робота у Польській прес-агенції. Коли відкрили кордони, мандрувати світом змогли багато талановитих авторів, а польські читачі радо читають охудожнені розповіді про близькі або далекі куточки світу.

Маніфест нової журналістики Тома Вулфа критикували журналісти-консерватори, а також ті, хто не любив формальних маніфестів. Джек Ньюфілд свою позицію сформулював так: «Нової журналістики не існує… Це вигаданий термін. Буває тільки гарний стиль і поганий стиль, свіжі ідеї і тупі ідеї, наполеглива праця і лінивство.» Польська література факту нині переживає бум, тому там багато гарного стилю, свіжих ідей і наполегливої праці.