Солерс-есеїст

Філіп Солерс. Війна смаку / Пер. з фр. Андрія Рєпи. – К.: К.І.С., 2011.

З-поміж провідних французьких інтелектуалів другої половини ХХ ст. Філіп Солерс є в нас одним із найменш знаних. На відміну від своєї дружини Юлії Крістевої чи доброго товариша Ролана Барта, Солерс не займався активно літературною теорією, а отже, його ім’я не згадують під час розмов про французький структуралізм чи постструктуралізм. Також він не був причетний до екзистенціалізму, марксизму чи психоаналізу. Тобто Солерс не пристав до жодної з потужних інтелектуальних течій 1960–1970-х рр., котрі самі по собі винесли б його до визнання чи принаймні полегшили б цей шлях. Солерс є більш відомим як авангардний письменник – представник «нового роману» – і співзасновник часопису «Тель кель».

«Війна смаку» – перший великий текст цього автора, перекладений українською, – дозволить поглянути на нього під іншим кутом, який (дозволю собі припустити) досі був менш відомим, – як на літературного критика й есеїста. Ця книжка вміщує багато коротких есеїв, присвячених французькій літературі. Як стверджує автор у передмові, «ця праця […] не є «збіркою» текстів, що вже публікувалися, натомість являє собою справжню нову книжку, позаяк вона замислювалася як цілісна картина». Часовий проміжок, охоплений Солерсом, є доволі широким: від XVI ст. до наших днів. Кожен короткий есей, який зазвичай не перевищує чотирьох-п’яти сторінок, присвячено окремому письменникові.

Одразу ж треба відзначити добру якість перекладу, здійсненого Андрієм Рєпою, а також той факт, що українське видання «Війни смаку» суттєво відрізняється від попередніх французьких. Його можна охарактеризувати як «профранцузьке» і «літературоцентричне»: в ньому бракує численних есеїв, присвячених письменникам інших країн (в оригінальному виданні є тексти про К’єркегора, Кафку, Джойса, Набокова та ін.), а також есеїв про митців-неписьменників (Рембрандта, Моцарта, Родена, Пікассо, Ворхола та ін.). Натомість книжку доповнено текстами про французьких літераторів, взятими з інших книжок Солерса. Складно здогадатися, навіщо це зроблено; подекуди доповнення є вдалими, хоча все одно доводиться жалкувати, що, наприклад, замість есея про Гемінґвея перекладено текст про куди менш інтернаціонально-важливого Лабрюєра. Крім того, оригінал і українське видання мають різну структуру: в першому тексти розташовані в довільному порядку, тоді як у перекладі вони впорядковані за хронологічним принципом: від Монтеня і Паскаля – до Барта і Ґі Дебора, – що полегшує орієнтування в книжці і надає їй більшої стрункості.

Тематика есеїв буває дуже різною, однак спільною для них усіх видається інтенція певним чином оновити образ письменника, деавтоматизувати його. Ворог, із яким бореться Солерс, – це певний стереотипний, «підручниковий» образ письменника. Шляхи подолання цього фантома – несправжнього двійника кожного з літераторів – бувають різними. Один із них – показати письменника у віці, в якому ми не звикли його бачити. Таку процедуру Солерс здійснює в есеї «Молодість Гюґо», де протиставляє типовому зображенню сивобородого «дідуся нації» образ молодого енергійного борця, який кидається вирішувати всі можливі суспільні негаразди, із якими йому доводиться стикатися. Інший спосіб змінити образ письменника – помістити його в незвичний контекст, показати в обставинах, у яких ми не звикли його бачити. Дуже часто з цією метою Солерс розповідає про статеве життя письменників. По суті, чи не в кожному з есеїв є хоча б згадка про сексуальність того чи іншого автора (до того ж, для деяких текстів ця тема є головною, що видно з самих назв: «Секс Просвітництва», «Французький еротизм», «Бодлер еротичний» тощо).

Однак таку боротьбу за звільнення від стереотипних способів зображати письменників Солерс здійснює аж ніяк не для того, щоби протиставити їм образ реалістичний. Він пише в передмові: «Упередження завжди прагне відшукати за автором людину: у моєму випадку треба звикнути до протилежного». Іншими словами, Солерс намагається один образ письменника N.N., уже затертий і нецікавий, замінити іншим – не менш абстрактним і нереалістичним, однак новішим. Ось він, цей новий образ: геній, життя якого сповнене пристрастей, насолод і надважливих завдань. Складно сказати, що цей типаж нам невідомий, – скоріше, новою в Солерса є надвисока концентрація рис цього образу. Кожен есей написано цілком у агіографічному стилі, до чого українському читачеві не звикати, однак це пафосне захоплення геніальністю є незвично відвертим. Персонажі книги дуже далекі від реалістичних: автор постійно наголошує на геніальності, філософській глибині та інших «нетипових» рисах. Таку глибину він часто знаходить навіть там, де її зазвичай знаходити не прийнято. Наприклад, Лафонтена він описує як генія філософії: «Слід припинити ушановувати куцого Лафонтена, а пізнати його як автора дивовижної величі». У такому ж піднесеному тоні він пише про багатьох менш відомих письменників: Роже де Бюсі-Рабютена, Клода Кребійона, Ніколя де Шамфора та ін. В есеях Солерса ми знаходимо багато шаблонів, які зазвичай використовуються творцями літературних міфів (і які, до речі, розвінчував Ролан Барт, наприклад, в есеї «Письменник на відпочинку» з «Міфологій»). Зокрема, письменник повинен бути «великим» якщо не з дитинства, то змолоду (Сартр у двадцять три роки «негарний, але кумедний і вже геніальний»); письменник обов’язково повинен працювати без упину – бо інакше чим же він відрізнятиметься від «простих смертних»? («Паскаль ні на мить не переставав розмірковувати, все безугавно записував на першому-ліпшому папірці») тощо.

Що ж до стилю книжки, то його можна назвати «піднесено-риторичним». Солерс використовує багато художніх засобів, покликаних передусім передати емоційне захоплення. Це захоплення зазвичай спрямоване на письменників, життя яких було яскравим і нетиповим, однак часто воно звернене й на нові видання їхніх творів, що, як видається, часто бували для автора стимулом до написання багатьох есеїв цієї книжки. «Війна смаку» має багато окличних фраз, риторичних запитань, повторів, піднесених епітетів, що їх автор часто нанизує в довгі ряди і через те вони часто дисонують, утворюють оксиморони. Ось як описано Верлена: «Він – невинний брехач, простодушний збоченець, нелукавий порнограф, щиросердний лицемір, вишуканий пиятик, величавий клошар, аристократичний популіст, зрештою, все це дуже по-французьки». У книжці часто трапляються парадоксальні фрази, які не завжди надаються до розшифрування (як-от: «Немає нічого менш неокласичного, ніж класик; немає нічого більш класичного, ніж немодерністський сучасник»). Парадоксальність – найбільш очевидний прояв загальнішої риси стилю Солерса, яка має й багато інших втілень. Цією рисою є туманність, нечіткість вислову, що не надто сприяє ясному донесенню думки автора до читача. Загалом книжку можна охарактеризувати як таку, що призначена для «творчого» читання: тут багато недомовок і двозначностей, які треба самостійно «доповнювати». Незавершеним елементом, також придатним для активного домислення, є навіть сам заголовок. Про яку «війну смаку» йдеться? Автор начебто якось тлумачить цей вислів – трохи в передмові, трохи ці пояснення розкидані по есеях, – остаточно його так і не пояснивши.

Але, безперечно, «Війна смаку» не зводиться до інтенцій, якими керувався автор (руйнування шаблонних образів письменників) чи до специфічного стилю. Важливим є також матеріал, більш чи менш активно застосовуваний автором. Такими будівельними «цеглинами» є, з одного боку, цікаві біографічні відомості про письменників, з іншого – цитати (часто великі) з їхніх творів, зі спогадів про них. Цікавість есеїв, як на мене, суттєво коливається залежно від того, якому з цих двох типів матеріалу Солерс надає перевагу в конкретному випадку. З біографічних деталей переважно складаються цікаві тексти «Єгиптянин у сім’ї (Флобер)», «Сердешний Верлен» чи «Сартр і Бовуар», із довгих нуднуватих цитат, доповнених незначними коментарями, – «Народження Сада» чи «Істина Барта».

Чого «Війні смаку» справді не вистачає, то це іменного покажчика, наявного, зокрема, у французькому виданні 1996 року. Зміст книжки дозволяє лише дуже приблизно зорієнтуватися в тому, на якій сторінці автор говорить про кого. Наприклад, в есеї «Політика Моріака» є цікаві факти чи роздуми не лише про нього, а й про Сименона, Сартра, Паскаля та ін. Сторінки книжки рясніють великими літерами імен великих письменників та інших діячів культури. Часто, правда, автор просто перераховує ці імена в контекстах, де їх легко можна було б замінити якимось іншими (конструкції типу «N1, N2, N3 та ін.»), згадує мимохідь, лише як приклади певної тенденції чи задля побіжних порівнянь. Імена історичних осіб у текстах Солерса мають своєрідну «риторичну» функцію, вони – ще один із елементів «риторично-піднесеного» стилю книжки. Здавалося б, навіщо ось у цьому випадку вживати стільки імен: «1876 рік: Прустові п’ять років, уже пролунали Бодлер, Рембо і Лотраемон, але ніхто не хоче про них знати; мають з’явитися Джойс, Кафка, Паунд, Гемінґвей, а ще Сартр, Селін, Жене та інші». Очевидно, що цей список далеко не вичерпаний і що крім усіх, кого перераховано, з’являться також сотні інших видатних письменників. Навіщо ж Солерс наводить цю низку? Конкретно в цьому випадку – очевидячки, щоби додати величі Прусту: йому лише п’ять років, але він уже в компанії Великих.

Спільним знаменником, що об’єднує всіх персонажів книжки Солерса (назвімо їх так, оскільки вони мало нагадують реальних осіб), є їхня велич, котра має вразити читача. Автор не пояснює, чому ми повинні захоплюватися ними, він просто «показує» їх, очевидно, вважаючи, що цього досить. Отож, маємо ще одну епічну історію про «богів і героїв», читати яку, підозрюю, буде цікаво тим, хто вже й так захоплюється ними, але яка дисонуватиме з позицією читача, налаштованого більш критично.