Cвіжа поезія й зіпсуті помаранчі

Cząstki pomarańczy Nowa poezja ukraińska / Дольки помаранч. Нова українська поезія / Wybor i opracowanie Aneta Kamińska, przekład Aneta Kamińska i Andrij Porytko. – Warszawa – Krakow: Narodowe Centrum Kultury – Korporacja Ha!art, 2011. – 752 s.

Інколи з’являється думка, що нескінченні дебати про необхідність промоції української літератури за кордоном або про шанси українського автора стати лауреатом Нобелівської премії можуть небавом стати поганою модою чи пліткарським балагурством, яким заповнюватимуть сторінки низькопробні таблоїди. Так багато стає цього галасу. І так мало, жалюгідно мало реальної справи, аби зрушити справу з мертвого пункту. І коли вона таки зрушується (зазвичай аж ніяк не завдяки заслугам наших «власть імущих», а волею й ентузіазмом наших симпатиків чи, точніше сказати, фанатів за кордоном), народжується щира радість. Із таким почуттям тримаю в руках свіжо видану двомовну антологію. Поява ще однієї перекладної збірки сучасної української поезії – чергове свято на нашій вулиці, що б там хто казав.

Тим паче, що нова видавнича позиція виглядає цілком солідно. Це понад 750-сторінковий фоліант, добротно впорядкований та ошатно оформлений. Не є випадковістю, що книжка вийшла друком у сусідній Польщі. Адже в цій країні нашу літературу трохи таки знають, а в попередні роки тут були вже опубліковані подібні антології, не кажучи про збірки окремих українських авторів. Так, 2004 року побачила світ велика авторська антології «Вірші завжди вільні» Богдана Задури, яка мала схвальну критичну пресу. Одне слово, певний ґрунт для зацікавленого читача вже підготовано. Тому-то впорядниця й перекладачка нової книжки Анета Камінська не має потреби наново знайомити читача з нашою літературою. Вона обирає роль гіда для втаємничених, а не для неофітів: попередня антологія Б. Задури вже дала польському читачеві достатнє уявлення про неабиякий творчий потенціал наших сучасників.

А принаймні молодий читач (варто наголосити, що саме на нього розрахована рецензована антологія) пов’язує з нашою поезією певні очікування новизни й свіжості. До того ж, він логічно міркує про спорідненість нашої літератури з рідною польською, адже йдеться про сусідні й близькі слов’янські культури, які віддавна плідно контактують поміж собою. Іншою мотивацією до пізнання української поезії є зацікавлення Україною, а зокрема її актуальною молодіжною культурою, що цілком виразно присутнє в польському публічному дискурсі ще від часів Помаранчевої революції. Антологія «Дольки помаранчів» (саме так має правильно звучати українською назва, а не «Дольки помаранч», як подано на титулі збірки) – ще один доказ тієї виразної тенденції, про яку йдеться. Вплив Помаранчевої революції згадує упорядниця видання в передмові, та й назва недвозначно вказує на джерела задуму цієї небуденної книжки. Проте, якщо українські політичні помаранчі небавом після осені 2004 року виявилися зіпсованими й непридатними до вживання, то в поезії їхній аромат лишився на диво свіжим, що й засвідчує зміст пропонованої польському читачеві антології А. Камінської.

А задумана вона була ще в 2007-2008 рр., коли Камінська почала активно займатися перекладами наших молодих поетів та дістала ґрант на видання від польського уряду. Анета Камінська – молода польська поетка, філолог-полоністка, перформерка й перекладачка з Варшави. Ще від початку 2000-х знана як авторка цікавих віршів, кілька років тому вона опублікувала окремі переклади (збірки поезій Назара Гончара та Галини Ткачук). Виконання такої солідної праці, якою стала антологія, було неабияким викликом для молодої літераторки. Слід зазначити, що цей виклик вона прийняла й відповіла на нього з честю. Книжка не тільки фахово укладена, а й забезпечена необхідним апаратом: про кожного автора подано біографічну довідку, а також бібліографію його публікацій. От би ще видавані в Україні антології готувалися з такою ретельністю!

Завданням антології була презентація творчості молодих і наймолодших учасників українського літературного життя. Отож, «дольки помаранчів» складають авторські добірки щедрого ґрона молодих поетів. Це представники кількох поколінь, що є цілком вмотивованим кроком упорядників. Адже йдеться про сучасну поезію, ровесницю Незалежності, а вона починається від нової естетики вісімдесятників, від бунту супроти закостенілої соцреалістичної форми, що втілювала прямолінійний пафос будівників сумнозвісного комунізму. Лишень після 80-х, коли та оскомна шкаралуща таки остаточно розвалилася, можна говорити про народження нової української поезії й становлення читацького запиту на неї. Відтак цілком закономірно, що до антології А. Камінської потрапили автори, народжені в 1960-х та 1970-х рр.: саме вони рішуче змінювали естетичне обличчя рідного вірша на зорі Незалежності, про них найбільше говорили в 1990-ті рр. Тепер поруч із ними стали репрезентанти наймолодшої ґенерації, що були народжені в 1980-х або 1990-х рр., і ця частина автури також непогано засвідчена в антології. Словом, назбирується цілком поважна компанія, тексти якої вповні адекватно відображають ті тенденції, які або ж стали домінантними, або міцно зазначені в нинішній віршотворчості. В антології «Дольки помаранч» представлено поетичні імена Оксани Забужко, Віктора Неборака, Юрія Іздрика, Марії Шунь, Назара Гончара, Романа Садловського, Івана Лучука, Івана Андрусяка, Маріанни Кіяновської, Мар’яни Савки, Оксани Луцишиної, Дмитра Лазуткіна, Катріни Хаддат, Олени Гусейнової, Олега Коцарева, Богдани Матіяш, Любові Якимчук, Богдана-Олега Горобчука, Андрія Любки.

Нехай дарує читач довгий перелік, але в цьому випадку без нього складно було б обійтися. Більшість імен досить добре знані українській публіці, окремі з них менше «засвічені» (О. Гусейнова, К. Хаддат або Іздрик-поет, що спеціально для цієї збірки написав свої верлібри). Проте назагал представлення персоналій можна вважати цілком достатнім, як для перекладної антології. Коли, звісно, не претендувати на критику авторських смаків упорядників. Але ж годиться залишити їм (цілком природне в цій ситуації) право на суб’єктивний вибір, окуплене ретельною працею над перекладами: відомо ж, що найкраще транслювати іншою мовою ті тексти, які подобаються тлумачеві.

Принагідно зауважимо, що відтворення поезій загалом гідне, принаймні співпраця двох перекладачів пішла на користь і дала змогу уникнути прикрих ляпів та непорозумінь, пов’язаних із недостатнім знанням мови оригіналу (як знати, Андрій Поритко є українцем і вільно почувається в українській, тому приходив на допомогу своїй колезі у скрутних випадках). І ще упорядники брали до уваги той факт, що окремі імена досить добре знані з попередніх публікацій у Польщі, через те не потребують, аби витрачати на них простір цього антологічного видання. Саме з таких мотивів вони, скажімо, поминають поезію Юрія Андруховича, Андрія Бондаря чи Сергія Жадана, без яких, здавалося б, складно уявити собі антологію сучасної української поезії.

У передмові до видання Анета Камінська іронічно обігрує образ польсько-українського кордону – з нудотним стоянням у чергах, з недоламаними автобусами, якими доводиться мандрувати, з повсюдним контрабандним алкоголем і тютюном тощо. Проте всі ці невеселі реалії сьогодення для польського мандрівника Україною, за її словами, органічно сполучаються і з козацькою екзотикою, і з загадковою слов’янською душею. Подібним чином і найсвіжіші вірші з України доводиться вивозити, ніби якийсь контрабандний товар. Що й казати: містка метафора, що демаскує всю двозначність польсько-українських культурних взаємин, які від виборів до виборів прикрашаються гарними словами політиків, а все ж лишаються багато в чому проблематичними.

Як на кордоні незмінно йдуть у парі високий і низький стиль, пафос і фарс, так і у збірці «Долі помаранч» сусідять різні, радикально несумісні творчі практики сучасних українських поетів. Рафіновані рефлексії-монологи Богдани Матіяш чи вишукані асоціації Оксани Забужко тут межують із поетикою стьобу Назара Гончара чи їдким іронізмом Юрія Іздрика, а вільні форми Марії Шунь чи Оксани Луцишиної – з навмисним бруталізмом Андрія Любки чи Богдана-Олега Горобчука. Це, з одного боку, добре, бо представляє широку шкалу творчих пошуків молодої позії – від екзистенційних мотивів (Матіяш, Кіяновська, Савка, Коцарев) до деконструкції мови й традиційного образу (Гончар, Садловський, Лучук, Любка). З іншого боку, читачеві нелегко буде продиратися крізь сумбур окремих текстів: це так само, як у невистояному вині оцінювати букет смаку. У цьому сенсі антологія справді нагадує нерідко контрабандний алкоголь, який наші земляки переправляють за кордон: за зовнішніми шикарними етикетками ніколи не знати, на що натрапиш і яким отруйним зіллям може виявитися палена горілка. Читаючи вперше, не потрапиш відгадати, з чим матимеш справу та як доведеться вигострювати свій смак.

Симптомом часу є наявність в українській поезії широкого спектру реалій, які ще десять-двадцять літ тому могли видаватися екзотикою. Так, М. Шунь або О. Луцишина, котрі мешкають у Сполучених Штатах, широко послуговуються топонімікою американських міст, але це вже не вражає так, як раніше. Що ж, українська поезія так само глобалізується, як інші культурні домени нашого часу. Глобалізована українська поезія – вигідний матеріал для перекладної антології. По-перше, її легше перекладати, по-друге, вона може бути легко впізнавана й затребувана в іншомовному колі читачів. Можливо навіть, що в Америці чи Польщі читати Оксану Луцишин зручніше, ніж у нинішній Україні, яка досі відчуває тінь ізоляції від західного світу.

На відміну від Заходу, в Україні поетам доводиться черпати натхнення деінде. Спостерігаючи «деякі міські пейзажі», вони вкотре замислюються над екзистенційною приреченістю цієї землі та її населення, над яким зависає драматичний рок неможливості вийти зі стану колоніально-рабського авітамінозу (Олег Коцарев, Дмитро Лазуткін, Богдан Олег Горобчук). І хоч як хотілося б чогось екзотично-безхмарного, думка повертається таки до проклятих тем нашого буття. Із моря сміливих ілюзій її знову прибиває до берега банальних і смутних реалій сьогодення. Як-от у вірші харківського поета Олега Коцарева, герой якого спостерігає довколишнє життя із вікна заяложеної приміської електрички:
є тільки два варіанти розради
у вечірньому приміському поїзді –

або спробувати крізь скло
язиком дістати
електризовані краплини на вікні

або дати гармоністові
5 гривень
щоб він кілька хвилин
особисто тобі
поспівав пісню про маму.
(«Вікно другої тарифної зони»).

Богдан-Олег Горобчук зізнається, що його тексти постають «поміж сном і реальністю». Можливо, сам навколишній світ  аж такий неорганічний, ювенільний, пластиково-штучний, що межа між першим і другим у цілому не відчувається? Або й навпаки: легше прийняти сон як паралельну реальність, у якій принаймні відбувається щось цікаве, кольорове, не збаналізоване, варте поетової уваги?

Втішає, що польський читач зможе пізнати молоду поезію зі сторінок нової антології Анети Камінської у великому спектрі, з широкою гамою творчих і технічних можливостей нашого поетичного слова. Це безумовний здобуток упорядника. Схоже на те, в молодіжній літературній хвилі обох країн – і Польщі, й України – є чимало місць перетину, травматичних пунктів або паралельних тенденцій. І це дає надію, що свіжо видана антологія не залежиться на полицях книжкових магазинів, а знайде свого щирого поцінувача.

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.