Охрещена вогнем

Сюзанна Коллінз. Голодні ігри / Пер. з англ. Уляни Григораш. — К.: КМ Publishing, 2010.

Книжки про Гаррі Поттера свого часу довели кілька важливих речей. По-перше, ці історії читають не тільки діти, але й підлітки і люди старші. По-друге, виявилося, що зміна наративної схеми (казка → фентезі) не тільки не скоротила читацької аудиторії, а навпаки збагатила її. По-третє, стало очевидним зацікавлення молоді літературою із фантастичним, фентезійним, магічним чи якимсь схожим компонентом. По-четверте, в «Гаррі Поттері» Джоан Роулінґ молоді читачі стали шукати порад і підказок щодо реального, немагічного життя (далася взнаки ненав’язлива повчальність книжок про юного чарівника). І нарешті, семикнижжя про Гаррі Поттера довело, що література такого штибу може бути прибутковою.

Коли ж ера «хлопця зі шрамом» дійшла кінця, читачі поттеріани, які досі не наситилися карколомними фантастичними пригодами, відкрили для себе (мушу зізнатися, я теж) «Сутінкову сагу» американської авторки Стефані Маєр. Можна довго й нудно сперечатися про художню вартість пригод закоханої у вампіра Едварда Каллена Белли Свон, до якої так само нерівно дихає перевертень Джейкоб Блек. І тим не менше, ці твори отримали свою стійку (не гіршу від поттерівської) фанатську базу. Тут знову було використано фантастичний, чи радше готичний, сюжет про взаємини людей із вампірами й перевертнями, а ще мотив казки «Красуня і чудовисько». Так само авторка не забула й про дрібку ненав’язливого дидактизму, що торкався інших питань молодіжного життя (наприклад, підліткової сексуальності). Фактично, рецепт успіху книжок про Гаррі Поттера спрацював і для «Сутінків». Хоча, мабуть, на руку Стефані Маєр зіграло ще й те, що перший вампірський роман вона видала 2005 року, і коли 2007-го закінчилася поттеріана, на нього раптово звернули увагу.

2008 року з’явилася книга, що похитнула п’єдестал «Сутінкової саги», — перша частина трилогії «Голодні ігри» Сюзанни Коллінз із однойменною назвою. Зрештою, забрати собі лаври першості у вампірської історії кохання було нескладно («Голодні ігри» вийшли у вересні), адже заключна частина пригод Бели, Едварда і Джейкоба — «Світанок» — побачила світ трохи раніше (у серпні).

Позаяк нещодавно тому в українському перекладі з’явилася заключна третя частина серії «Голодні ігри» під назвою «Переспівниця» (Mockingjay, пер. Уляни Григораш, вид. «КМ Publishing»), а на українські екрани вийшла кіноверсія першого роману, пропоную ближче познайомитися з цією історією.

***
Фабулу «Голодних ігор» (Hunger Games, пер. Уляни Григораш) одразу пізнає будь-який шанувальник антиутопій. Колись давно була ядерна війна, і світ змінився до невпізнанності. На місці колишніх Сполучених Штатів Америки утворилася держава Панем, що складалася із заможного Капітолія та тринадцяти округів, які обслуговували розкішне життя столиці. Зрозуміло, такий стан речей не міг тривати довго, і врешті округи повстали. Утім, краще оснащений і захищений Капітолій суворо придушив повстання і знищив Округ 13. Для решти округів влада Капітолія влаштувала іншу кару — Голодні ігри, жорстоке й криваве реаліті-шоу, у якому обов’язково має брати участь двоє учасників (хлопець і дівчина віком 12-18 років) від кожного з дванадцяти округів. Гравцям доведеться битися на арені насмерть, аж доки залишиться хтось один.

Саме напередодні 74 ігор, тобто через 74 роки після невдалого повстання, і розгортаються події роману «Голодні ігри». Його героїнею є дівчина з найбіднішого, дванадцятого, округу Панему, 16-літня Катніс Евердін, що мешкає в Окрузі 12 разом із матір’ю та молодшою сестрою Прим. На долю Катніс випало непросте завдання: вона повинна прогодувати не тільки свою родину, але й бодай частково забезпечити харчами бідне населення Округу. Саме тому дівчина практично щодня пробирається до лісу, що межує з Округом і полює з луком на тварин (це одне з небагатьох умінь, якого перед смертю батько навчив Катніс). Тож коли на ігровому жеребкуванні випадає ім’я сестри, Катніс зголошується трибутом-добровольцем й вирушає на Голодні ігри.

Щойно героїня опиняється на потязі, який прямує до столиці, дається взнаки хист Сюзанни Коллінз зображувати контрасти, насичувати барви тощо. В око одразу впадають разючі, часом аж занадто, відмінності між Капітолійським розкошуванням і ницим животінням в Округах. До того ж, це стосується не лише різноманітних оздоб, дивачної моди й поведінки капітолійців, але й розмаїття страв (мушу зізнатися, на саму згадку про капітолійські делікатеси одразу хотілося їсти; отака сила слова Коллінз). Зрозуміло, таке розгульне життя бісить Катніс, адже десь люди не мають навіть кусника хліба. Героїня розлючена ще й тим, що на арені підлітки вбиватимуть одне одного, а капітолійці стежитимуть за цим, начебто це «Танці з зірками».

Власне кажучи, авторці (через Катніс) вдається висловити свій протест шоу-бізнесовому ставленню до життя, коли все робиться на камеру, радість і страждання більше не інтимні, а транслюються на кожен телеекран країни. Ба більше, часом потрібно вигадати собі історію, аби приманити до себе побільше спонсорів, які підвищуватимуть шанси на виживання на ігровій арені. А історія, яку має підтримувати Катніс, — це трагічне кохання до трибута з її ж Округу Піти Мелларка у стилі Ромео та Джульєтти (за іронією долі, наприкінці оповіді ця історія якраз і відіграє чималу роль).

Продовжуючи гру контрастів, Сюзанна Коллінз переносить персонажів-трибутів на арену Голодних ігор. Після чистих затишних локацій Капітолія повернення у бруд і нечистоти лісової арени діє як ківш холодної води; хай читачі не забувають, які жахіття тут будуть коїтися.

Багато рецензентів із західних ЗМІ, такі як «Нью-Йорк таймс» чи «Ентертейнмент віклі», порівнюють фрагмент самих ігор із японським фільмом «Королівська битва», куди кривавішим і жорстокішим. Серед інших алюзій вони бачать Ґолдінґового «Володаря мух» (дія розгортається на обмеженому лісистому просторі, де групи дітей нищать одна одну) та гладіаторські бої Стародавнього Риму. Як на мене, то все-таки роман Коллінз стоїть найближче до римської традиції. Тут і римські імена (трибут Катон, старший продюсер Сенека Крейн, телеведучий Цезар Флікермен тощо), і звичаї (трибути від Округів під час урочистостей виїжджають на колісницях). Навіть назва країни Панем, походить від знаменитого вислову Panem et circenses — Хліба та видовищ. Щодо самих боїв на арені Голодних ігор, то вони надзвичайно нагадують гладіаторські, починаючи з вибору зброї: мечі, списи, сокири, тризуби із сітками, — й закінчуючи перебігом: спочатку учасники б’ються між собою, а коли треба додати видовищ, організатори випускають диких звірів.

У таких несприятливих умовах Катніс доводиться балансувати між порядністю й чесністю з одного боку, а з іншого — ницістю й холоднокровним винищенням супротивників. На арені героїня створює альянси, піклується за друзів по нещастю, мстить за них, але протистоїть намаганням Капітолійської верхівки перетворитися на пішака в чиїхось планах. Такі моменти емоційної боротьби сповнені трагізму та глибоких емоційних переживань (до речі, у цьому сенсі хотілося б сказати, що творці кіноадаптації дуже успішно показали ефект таких трагічних епізодів, оскільки дали побачити не лише переживання Катніс, але й простих глядачів Голодних ігор).

Урешті-решт, чесноти й відданість друзям допомагають Катніс перемогти в іграх, до того ж, разом із Пітою Мелларком, пошити Капітолій у дурні та жити в достатку.

***

Сюзанна Коллінз. У вогні / Пер. з англ. Катерини Плугатир. — К.: КМ Publishing, 2011.

Існує приказка, що казино завжди у виграші. Саме вона чудово ілюструє розвій сюжету продовження «Голодних ігор», книги «У вогні» (Catching Fire, пер. Катерини Плугатир). Витівка Катніс наприкінці Голодних ігор, яка змусила продюсерів змінити правила, щоб переможців було двоє, мимоволі призвела до того, що влада президента Коріолана Сноу в Округах почала тріщати по швах, і підтримувати спокій стало можливо тільки завдяки миротворцям, підрозділові спецпризначення для нагляду за порядком.

Президент Панему змушує Катніс розіграти спектакль: мовляв, її витівка була спровокована коханням до Піти Мелларка, а не прагненням повалити режим. Героїня, прагнучи захистити рідню і хлопця Гейла, з яким вона час від часу полювала й до якого навіть пройнялася почуттями, погоджується на співпрацю. Тим часом в Округах зароджуються вогнища нового повстання. Щоб утримати ситуацію під контролем, на усіх підвладних Капітолію територіях підсилено присутність миротворців, які вдаються до найжорстокіших мір покарання.

Тим часом, бачачи марність Катнісиних спроб утихомирити Округи, президент оголошує про настання Червоної Чверті — ювілейних Голодних ігор, на які дозволяється як завгодно змінювати правила. Щоб покарати винних, на арену посилають переможців попередніх ігор, людей, що мають імунітет і не можуть обиратися для жеребкувань. А оскільки Катніс — єдина дівчина-переможець із Округу 12, то їй знову доводиться йти на ігри.

Звичайно, друга частина трилогії Сюзанни Коллінз напруженіша, часом жорстокіша й більш урізноманітнена щодо нових випробувань на арені, проте впадає в око композиційний дисбаланс порівняно з першою книгою. Якщо в «Голодних іграх» дуже стрімка дія починалася вже в другій частині роману (підготовка трибутів, початок ігор), а в третій продовжила своє карколомне розгортання, то «У вогні» присвячує більше уваги емоційному й психологічному вибудовуванню персонажів. Натомість насичені події Червоної Чверті минають так швидко, що залишається відчуття зібганості й не сповна використаного потенціалу. Особливо це помітно наприкінці; мені довелося перечитати останні кілька розділів, аби збагнути, що сталося.

Взагалі, виникає відчуття, що другий роман — це радше розгортання плацдарму для подій третьої книги: тут стає відомо, що переспівниця (пташка-талісман Катніс) і сама героїня в палаючому вбранні переспівниці (вогонь — ознака походження із шахтарського Округу 12) стали повстанськими символами, а ще читачів знайомлять із важливими персонажами-повстанцями.

Проте – повторюся – другий роман куди ліпший, ніж перший, у тому, що стосується психологізації персонажів. Самітна, недовірлива, трохи імпульсивна Катніс мусить частково пожертвувати своєю незалежністю, точніше – довіритися ще й іншим, окрім себе, аби вижити. Також їй доводиться розібратися у своїх почуттях до фізично привабливого, але грубуватого й прямолійного Гейла та доброзичливого й лагідного Піти. Стають зрозумілими й причини алкоголічних вибриків Геймітча, Катнісиного ментора, переможця давніх ігор. І що найприємніше, глибину й почуття «отримали» капітолійці. Катніс, яка відверто їх зневажала в першій частині, тепер розуміє, як їм сумно через те, що їхні герої, кумири й улюбленці — переможці попередніх ігор — ідуть на смерть через примхи президента Сноу.

***

Сюзанна Коллінз. Переспівниця / Пер. з англ. Уляни Григораш. — К.: КМ Publishing, 2012.

І ось настає час «Переспівниці». Катніс не втрималася від чергового імпульсивного вчинку на арені: дівчина руйнує силове поле, але її встигають врятувати з полум’я гелікоптери з Округу 13, що, як виявилося, не знищений, а навпаки збільшує свої військові потужності для фінального удару по Капітолію. Верхівка Округу просить (щоправда, у вимогливій формі) Катніс стати символом революції — Переспівницею, яка розпалить полум’я повстання й скине диктат президента Сноу.

Відчуваючи, що знову виявилася пішаком у чужій грі, й перебуваючи під тиском президента Коїн, нового продюсера Голодних ігор, а заодно й повстанця, Плутарха Гевензбі й Геймітча, героїня погоджується. Ось тільки повстанці в Коллінз не такі праведні і доблесні, як їх малюють інші антиутопії. Президент Коїн замінила консумеристську диктатуру Сноу військовою; для Плутарха неважливо, скільки загине людей, лише б зняти високобюджетну агітку з Катніс-Переспівницею. Фактично, у третьому романі авторка порівнює два режими, Капітолійський та Округу 13, один гірший за другий, і змушує Катніс замислитися, чи на тому вона боці й чи взагалі є «правильний» бік.

Проблема головної героїні в цьому романі — це більше не проблема ідентифікації себе зі здобиччю, хижаком чи мисливцем, як у «Голодних іграх», або проблема довіри, як у книжці «У вогні»; тепер перед Катніс постає проблема вибору. Утім, ніхто їй нічого не радить: Гейл повністю поділяє жорсткі методи повстанців, Піта в полоні Капітолія, натомість Геймітч вирішує прийняти будь-що вибране Катніс.

Цей роман розгортається так само повільно, як і друга книга, насичуючи дією останню третину тексту, де йдеться про штурм Капітолія. Щоправда, авторка таки врахувала досвід «У вогні», наситивши першу й другу частини роману не лише психологічними переживаннями, а й подієвістю.

Спостерігаючи за розвитком персонажів від першої до третьої книги, видно, як змінилася Катніс: їй іще більше додалося рішучості, впевненості, цілеспрямованості, а також з’явилося відстоювання своєї позиції (це особливо видно в діалогах із президентом Коїн). Гейл нарешті показав своє єство типу «мета-завжди-виправдовує-засоби». Піта в Капітолії зазнав ментальних тортур та перетворень і тепер мусить по-новому вибудовувати стосунки з Катніс. Та що казати, змінилися навіть такі дрібні персонажі, як мати Катніс та її сестра Прим або Катнісині капітолійські стилісти.

Узагалі, «Переспівниця» виявилася гідним завершенням трилогії. Сюжетні кола замкнулися, зло покарали, світ змінився. І найголовніше — Переспівниця запалала (символ, який переходив із книги у книгу, нарешті втілився в життя) і переродилася як фенікс.

Але найбільше мені припало до душі, що Сюзанна Коллінз зробила свій фінал не солодкавим гепі-ендом, а вдало поєднала гіркоту й радість. Бо й справді, чи можливо дивитися на світ так само, як і раніше, коли стільки пережив?

***
Наостанок скажу кілька слів про український переклад. Уляна Григораш і Катерина Плугатир загалом непогано впоралися з перекладом, мова ллється й через слова не перечіпаєшся. Порівняно з «Сутінковою сагою», яку я читав у їхньому ж перекладі, можу відзначити куди ліпше й вправніше використання лексики. Також відчутно зменшилося вживання росіянізмів.

Особливо приємно вразили перекладені імена персонажів, які не тільки цілком або частково передавали зміст оригінальних слів, але й повторювали їхнє звучання (Effie Trinket — Еффі Тринькіт, Thresh — Трач, Chaff — Чич тощо). А втім, найскладніше було змиритися з президентом Снігоу замість Сноу, проте це вже справа уподобань.

А загалом – якісний переклад чудових книжок.