Цензура в дитячій літературі: досвід США


У даній статті пропонуємо читачам ознайомитися з досвідом США щодо цензури в дитячій літературі та шляхами протидії цьому явищу, які активно впроваджуються в даній країні. Зусилля американських правозахисників, бібліотекарів, дослідників та педагогів, присвячені популяризації читання серед дітей та відстоюванню права на інтелектуальну свободу, можуть бути гарним прикладом для України.

Хто забороняє книжки в Штатах
Як свідчить статистика, США нині є одним зі світових лідерів на ринку дитячої літератури. Обсяги книжок для дітей та підлітків, які щороку виходять друком у цій країні, вражають: за даними, опублікованими в Bowker Annual Library and Book Trade Almanac, 2009 року в США було нараховано 22,395 нових заголовків дитячих видань та 5,028 – підліткових, 2010 року – 20,100 дитячих та 4,939 підліткових. Надзвичайно розвинена галузь та виняткова зосередженість освітян і бібліотекарів на дитячій і підлітковій літературі сусідять тут із сучасними, специфічними виявами цензури, внаслідок якої окремі книжки оскаржуються та витісняються з полиць бібліотек та шкільних програм. За даними Американської бібліотечної асоціації (ALA), 2009 року було зафіксовано 460 випадків таких оскаржень, 2010-го – 348 випадків, 2011-го – 326. Загалом за період з 1990 по 2010 рік ALA має дані про 10,676 випадків книжкових заборон. Деякі з них є класичними випадками цензури в найгірших її виявах, окремі випадки мають анекдотичну природу, але більшість є специфічною формою батьківського контролю, до якої можна ставитися по-різному.

Україна як країна з тоталітарним минулим знає про цензуру в дитячій літературі не з чуток. Однак якщо в СРСР ініціатором та впроваджувачем  книжкових репресій була держава, то в США ситуація кардинально протилежна. З юридичного погляду, жодна книжка тут не є забороненою. Це гарантовано Першою поправкою до Конституції Сполучених Штатів, що проголошує загальні свободи американської нації: “Конгрес не має права видавати закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати її, а також не має права видавати закони, що обмежують свободу слова, друку і права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з проханням усунути якусь кривду”. Хоч це й парадоксально, цензура в США є прямим наслідком успішної роботи саме демократичних механізмів. Ідеться про те, що батьки, батьківські комітети, громадські об’єднання  з питань освіти чи релігії мають можливість впливати на навчальні програми дітей у школі та навіть на те, які книжки побачить на полиці їхня дитина, увійшовши до бібліотеки. Зокрема, вони можуть подати офіційну письмову скаргу в школу чи бібліотеку з проханням усунути дану книжку “з поля зору” дітей із причини її неоднозначного змісту. Школа чи бібліотека в більшості випадків прислухається до їхньої думки.

За даними ALA, з 1990 по 2010 рік головними ініціаторами книжкових заборон були: 1) батьки – 6103 випадки, 2) покровителі школи – 1450 випадків, 3) директор, адміністратор – 1059 випадків. Водночас заборон, ініційованих релігійними групами, менше: 150. Переважна кількість випадків оскаржень і заборон стосувалася шкільних програм, шкільних бібліотек та публічних бібліотек.

Цікаво, що в Сполучених Штатах виникають спеціальні громадські об’єднання батьків, які агітують за заборону низки творів у шкільній програмі, шкільних та громадських бібліотеках. Для прикладу, PABBIS (Parents Against Bad Books in Schools/Батьки проти поганих книжок у школах) уклала так званий “Список над списками” з 1350 книжок, які, на думку членів цієї групи, дітям і підліткам читати не можна. До цього переліку увійшли такі визнанні в цілому світі тексти, як “1984” Джорджа Орвелла, “Улісс” Джеймса Джойса, “Володар перстенів” Дж.Р.Р. Толкієна, “Шум прибою” Юкіо Місіми та ін.

Чому забороняють книжки
У рейтингу підстав, через які та чи інша книжка впадає в немилість у окремих громадян США, за останні 20 років визначилися чотири незаперечні лідери. Почесне четверте місце посідає мотивація “жорстокість”. На практиці ми бачимо, що під жорстокістю часто розуміються дуже різні та суперечливі речі. Для прикладу – книжка в малюнках італійського ілюстратора Роберто Інносенті (Roberto Innocenti) «Роуз Бланш» (Rose Blanche) (1985 р.). Час до часу вона потрапляє до списку «заборонених книжок» США завдяки ілюстраціям, які в деталях передають культуру нацистів та жахливу руйнацію, якої вони завдали місту дівчинки Роуз. Висвітлюючи серйозні питання війни та терору, текст і малюнки супроводжуються коротким пояснювальним текстом психолога,  у якому зазначається, як правильно дорослому донести цю книжку до дитини. Ставши свідком страшних подій, Інносеті вважає, що від дітей не варто приховувати правди. Книжка розрахована на читацьку групу «8+», утім дорослі звикли до того, що книжка в малюнках призначена для найменших читачів, і необережно дають її малюкам. Саме невміння дорослих підійти до читання книжки в малюнках стало причиною того, що та потрапляла до списку «заборонених» книжок. Хоча історія Роуз – це історія не тільки дівчинки, яка бачить жорстокі події на власні очі, це й історія людства й добра демонстрація руйнівного впливу ідеології.

Хрестоматійним прикладом заборони через специфічно витлумачену “жорстокість” може бути ситуація  з класикою американської дитячої літератури – книжкою видатного ілюстратора й письменника  Моріса Сендака (Maurice Sendak)  «Де живуть диковиська» (Where the Wild Things Are) (1963 р.). Роботи Сендака вирізняються інноваційним підходом до ілюстрацій та нестандартністю. Вийшовши друком 1963 року,  «Де живуть диковиська» користувалися незмінною популярністю серед  читачів. Утім, книжку забороняли через те, що в одному з епізодів головний герой Макс не слухається матері й дещо агресивно вередує. На думку деяких батьків, такий прояв почуттів не є допустимим, а отже, подібних книжок, на їхню думку, ліпше уникати.

На третьому місці в рейтингу підстав для заборон книжок –  “невідповідність віковій групі”. Ми вже побачили, як це відбувається, на прикладі «Роуз Бланш». На другому  місці – “образливі висловлювання”. Лідирує ж у скаргах наявність у книжках сцен, елементів чи образів сексуального плану. Яскравою ілюстрацією часто перебільшеної  батьками небезпеки тут може бути “історія з ковбоєм”. Наприкінці травня 2012 року батьки шкільного округу Аннвіль-Клеона, штату Пенсільванія, звернулися до шкільної ради з вимогою заборонити книжку в малюнках американської письменниці Амі Тімберлейк (Amy Timberlake) та ілюстратора Адама Рекса (Adam Rex) «Брудний ковбой» (The Dirty Cowboy) (2003 р.), яка 2004 року була вшанована нагородою “Золотий змій” (Golden Kite Award) за якість і вишуканість ілюстрацій. Книжка «Брудний ковбой» – чудовий приклад гумору та поетики абсурду в дитячій літературі. Головний герой – нечепура-ковбой, який одного дня вирішив помитися в річці. В гумористичній традиції описується процес того, як він знімає одяг і що він знаходить у ньому: бруд, пил, жуків… Коли ж ковбой виходить чистим із річки, пес не впізнає свого хазяїна. Ця книжка апелює і до юного, й до дорослого читача, бо наділена не тільки блискучим гумором, а й майстерно проілюстрована. Кольори та тональність добре передають природній ландшафт, у якому живе головний персонаж, дрібні деталі передають його зовнішність. У чому проблема з цим текстом? Група батьків на чолі з релігійним активістом попросили шкільну раду заборонити книжку через ілюстрації, на яких зображено оголені частини тіла ковбоя. Цікаво, що деякі бібліотекарі перейнялися цим і провели опитування серед дітей. Виявилося, що книжка дітям подобається, адже брудний ковбой часом добре ілюструє їх самих після активної прогулянки. Дебати щодо заборони “Брудного ковбоя” в школі тривають досі.

Дослідження показують, що вчителі менш схильні обирати для учнів книжки, в яких фокусується увага на жінках, соціальних маргіналах, расових чи етнічних групах, представники яких не належать до європейського типу. Часом мотивацією в окремих випадках може бути страх травмувати дитину жорстокими реаліями. Для прикладу, під  заборону свого часу втрапила книжка Ів Бантан (Eve Buntung) “Лети додому” (Fly Away Home). Це історія про безхатьків батька й сина, що мешкають в аеропорту. Перебираючись із терміналу в термінал, вони стараються, щоб їх не помітила поліція. Одного разу, коли на хлопчикових очах пташка виривається з терміналу-пастки на волю, в його серці зароджується надія, що все зміниться на краще.

Прикладом “расової дискримінації” книжки може бути історія з контроверсійним «Весіллям кроликів» (The Rabbits’ Wedding) (1958 р.). За словами дослідника дитячої літератури Леонарда Маркуса (Leonard S. Marcus), воно довго очолювало списки «заборонених» книжок. У цій історії в малюнках від Гарта Вільямса (Gartha Williams) головні герої – чорний кролик і біла крільчиха – закохалися й вирішили одружитися. Книжка допомагає дітям краще зрозуміти перші симпатії, шлях до любові й родини, спільність та інакшіть інтересів. Утім білий і чорний кролики для суспільної думки США кінця 50-х – 60-х рр. символізували ще й неприйнятну свободу вибору та вседозволеність.

Окремі випадки заборони книжок мають цілком анекдотичну природу. Ось наприклад, книжка американського письменника Білла Марітна Молодшого (Bill Martin Junior) та добре відомого в англомовному світі ілюстратора Еріка Карла (Eric Carle) «Бурий ведмедю, бурий ведмедю, що ти бачиш?» (Brown Bear, Brown Bear, What do You See?). Ця книжка-гра для читацької групи «4+» на книжковому ринку США та інших країн вже понад сорок п’ять років і перекладена багатьма мовами світу. Бурий ведмідь – головний герой короткого ритмічного вірша, який дозволяє дитині й дорослому погратися в гру. Наприклад, дорослий читає запитання «Бурий ведмедю, бурий ведмедю, що ти бачиш?» Текст подає відповідь: «Я бачу червону пташку, яка дивиться на мене…». Великоформатна книжка з яскравими малюнками пропонує дитині не тільки розвинути увагу, фіксуючи її на тих чи інших персонажах, зображених на малюнку, а й усіляко заохочує її ставити запитання й шукати на них відповіді, гортаючи сторінки, чим сприяє  розвитку естетичного читання й розширює культуру читання загалом. Не дивно, що юні читачі зазвичай знають текст напам’ять і часто відтворюють його. Дітям також дуже близькі ілюстрації Карла, бо нагадують власноруч зроблені малюнки чи аплікації, тож малим читачам книжка припадає до смаку.

Цікаво, що попри належний естетичний рівень ця книжка потрапила до списку небажаних. У січні 2010 року Техаська рада освіти заборонила її, оскільки ім’я письменника Білла Мартіна збігається з іменем Білла Мартіна – професора філософії, дослідника марксистської теорії, автора книжки «Етнічний марксизм: безумовний імператив звільнення» (Ethical Marxism: The Categorical Imperative of Liberation). Пет Харді (Pat Hardy), член Техаської ради освіти, вирішив внести цю книжку до списку заборонених книжок за її критику капіталізму та американського суспільства. Причиною  такого рішення Харді стала плутанина з іменами та прізвищами: насправді він і гадки не мав, що обидва Мартіни не були ані родичами, ані знайомими. Також Харді не спромігся перевірити зміст книжки та її мистецьку цінність.

Від обережності до холівору один крок
З невеликим відривом від четвірки лідерів у списку поширених причин для заборон книжок йдуть “окультизм” та “пропаганда гомосексуалізму”. Щодо останньої маємо дуже яскравий приклад. Протягом кількох років до топ-10 найбільш репресованих книжок в США стандартно входить історія «І Танґо робить тріо» (And Tango Makes Three). Оповідка вийшла друком 2005 року у видавництві Simon & Schuster. Історія створена  професором психіатрії Колумбійського й Корнельського університетів Джастіном Річардсоном (він також є автором книжки «Усе, що ви ніколи не хотіли, щоб ваші діти знали про секс (Але боялися, що вони запитають)» (Everything You Never Wanted Your Kids to Know About Sex (ButWere Afraid They’d Ask)), драматургом Пітером Парнеллом та ілюстратором Генрі Колом на основі реальних подій, що сталися 1998 року в зоопарку.

Двоє пінгвінів-самців Рой і Сіло весь час проводили разом, відколи помітили один одного. Вони навіть намагалися висидіти яйце, обравши в його якості звичайний камінь. Звичайно, що природа їм не дозволила мати нащадків: вони – «нетрадиційна» пара. Утім один із працівників зоопарку підкинув пінгвінам яйце іншої, «традиційної» пари пінгвінів. Невдовзі в Роя й Сіло «народилася» Танґо. Згідно з книжкою, відтоді татусі Рой і Сіло дбають про своє пінгвіненя й товаришують з іншими пінгвінами.

Попри неабияку художню вартість ілюстрацій та оформлення, книжка відлякує багатьох читачів своїм змістом. Батьки і педагоги розпочинають навіть щодо неї певні «культурні війни». Адже книжка порушує питання не тільки мультикультурного плану й проблематику соціальної справедливості, але й ідеологію родини, а саме – змушує дорослих відповідати дітям, що таке традиційна родина, і чи є таке поняття взагалі, а чи воно створювалося й змінювалося залежно від суспільної думки. Офіційні причини для заборони: суперечить релігійним віросповіданням, не відповідає віковим групам, спонукає до розуміння «заборонених» речей. Утім тут же важливо зазначити, що книжку було відзначено кількома престижними преміями, зокрема нагородою Асоціації американських бібліотек.

За даними ALA, 2004 року з десяти найбільш дискримінованих в США книжок три торкалися теми гомосексуалізму. Боротьба проти такої літератури в окремих штатах досягла рівня законодавчих ініціатив. Наприклад, в лютому 2005 року законодавець штату Алабама Джеральд Аллен активно лобіював законопроект, згідно з яким шкільні бібліотеки не мали права закуповувати книжки, в яких є натяки на гомосексуальні стосунки, або ж якщо їхніми авторами є геї. За такою логікою молодь позбавляли права познайомитися з творами Теннессі Вільямса, Трумена Капоте, Гора Відала та ін. Конгресмен Аллен також закликав здійснити ревізію класики літератури, зокрема заборонити окремі тексти Шекспіра. У відповідь на запитання, що він зробить із “більше непотрібними” книжками, Аллен відповів: “Я думаю, нам слід було б викопати велику яму, скласти їх туди й поховати”.

Утім справжні “священні війни” в США розпочинаються навколо тих чи тих книжок у жанрі фентезі чи містики, звинувачених в окультизмі ревнителями з окремих релігійних груп. Українські читачі добре пам’ятають резонанс у ЗМІ навколо подібних закидів убік “Гаррі Поттера”. А от американцям та британцям довелося свого часу стати свідками щонайсправжнішого спалення романів Роулінг. Такі інциденти регулярно фіксувалися з 2001 по 2005 роки в США та Великобританії. У серпні 2003 року у репортажі з однієї з таких акцій цитувалися слова пастора з Мічигану, який стверджував, що книжки на зразок “Гаррі Поттера” “прославляють заняття магією й чарами та приводять людей до поклоніння сатані”. Ще раніше, в січні 2002 року в центрі уваги ЗМІ опинилася одна з церков в Нью-Мексико, в якій романи Роулінг демонстративно спалили після того як пастор виголосив проповідь “Немовлятко Ісус чи Гаррі Поттер?” Сам пастор пізніше зізнався, що не читав жодної з чотирьох написаних на той час книжок про хлопчика Гаррі Поттера, проте “детально дослідив їхній зміст”. Останніми роками пальму першості  у кількості звинувачень в окультизмі перехопила тетралогія Стефані Маєр на вампірську тему.

Літературний критик та журналіст Елізабет Кеннеді, що спеціалізується на темі цензури, узагальнює підстави для книжкових репресій до чотирьох причин: сімейні цінності, релігія, політичні погляди, права меншин. Їх захист та відстоювання в США, як і будь-де, схильні набувати радикальних форм, одним із наслідків чого стає цензура в дитячій літературі.

Боротьба за право читати
Проявами цензури в США занепокоєні ряд впливових і потужних організацій, як-то Американська бібліотечна асоціація, Американська спільнота журналістів та авторів, Асоціація американських видавців, різноманітні правозахисні групи тощо. Проблема активно висвітлюється в ЗМІ, де навколо цієї теми нерідко здіймається гіпертрофований і навіть дещо комічний галас. Громадський контроль та обмеження з одного боку й відстоювання базових демократичних цінностей з іншого нагадують дві потужні хвилі, що накочуються одна на одну й здіймають шумовиння. Наприклад, коли одного разу школа в Міссурі зняла зі своїх полиць “Бійню номер п’ять” Курта Воннегута, це в три миги переросло в національний скандал. А Меморіальна бібліотека Курта Воннегута відразу запропонувала всім учням школи безкоштовні копії “забороненої” книжки.

Американська бібліотечна асоціація, засуджуючи заборони щодо читання, відстоює позиції свободи вибору та свободи вираження своєї думки, навіть якщо ця думка може вважатися нетрадиційною або непопулярною. ALA підкреслює важливість доступності альтернативних поглядів через книжки для всіх, хто хоче їх читати.

ALA збирає та систематизує всю інформацію щодо виявів цензури в США та щорічно оприлюднює списки найбільш дискримінованих у країні книжок. Переглянути їх можна на офіційному сайті Асоціації.

Однією з ініціатив ALA разом з низкою інших організацій є проведення щорічного Тижня заборонених книжок (Banned Books Week (BBW)). Захід покликаний стверджувати право на вільний та відкритий доступ до інформації й висвітлювати шкоду від цензури в Сполучених Штатах. Уперше BBW відбувся 1982 року у відповідь на різке зростання кількості витіснених зі шкіл, книгарень та бібліотек книжок.  2012 року Тиждень заборонених книжок проходитиме в США з 30 вересня по 6 жовтня. У цей час “скривдженим” книжкам приділятимуть особливу увагу в освітніх закладах та бібліотеках, відбуватимуться публічні читання не тільки в книгарнях, але й онлайн: читачів активно заохочують начитувати улюблені “заборонені” книжки на відео та завантажувати його на спеціальний канал в YouTube.

Кілька організацій із захисту права на вільне читання виникли в Сполучених Штатах у відповідь на особливо жорсткі вияви цензури. Наприклад, відразу після інцидентів із цькуванням “Гаррі Поттера” було організовано kidSPEAK, що позиціонує себе як “голос дітей у боротьбі проти цензури”. Організація стверджує: “Діти мають права, гарантовані Першою поправкою, і kidSPEAK допомагає їх відстоювати” Членом організації може стати будь-яка дитина. kidSPEAK бере на себе просвітницьку місію щодо дитячих прав та виявів цензури.

Важливо розуміти, що боротьба проти цензури в жодному разі не означає в США заперечення права батьківського контролю. Як писав видатний американський правозахисник Гордон Конабл, який очолював Фундацію свободи читання, “батьки мають цілковите право направляти своїх дітей в читанні книжок, перегляданні телевізора та різних медіа так, як вони вважають за потрібне. Публічна бібліотека може сприяти в цьому, надаючи потрібні консультації, рекомендовану літературу та інші сервіси в позитивний, дієвий спосіб. Що бібліотеки не повинні робити, так це діяти іn loco parentis – з позиції батьків: ані обмежувати доступ до матеріалів чи сервісів, керуючись виключно “невідповідним” віком читача, ані намагаючись посилювати контроль за читанням дітей з подачі батьків”.

Підсумувати ж американський підхід до відстоювання інтелектуальної свободи можна відомими словами Джона Ф. Кеннеді: “Якщо ця нація хоче бути такою ж мудрою, як сильною, якщо ми сподіваємося знайти свою долю, тоді нам потрібно більше нових ідей в головах більш мудрих людей, що читають іще кращі книжки в іще доступніших бібліотеках. Ці бібліотеки мають бути відкриті для всіх, окрім цензорів. Ми повинні знати різні факти й чути всі варіанти, і вислухати всі критичні зауваження. Треба радо сприйняти всі контроверсійні книжки та всіх суперечливих авторів. Бібліотеки стоять на сторожі наших прав не згірше за наш Білль про права”.