Хай живе дружба?

Українська літературна періодика нашого часу займає у літературному процесі досить маргінальне місце. І причина тут не тільки в кількості (мало журналів і газет), а й у якості та мережі розповсюдження. Точніше — у її відсутності. З газетних кіосків на нас дивляться політики і моделі, зірки спорту й шоу-бізнесу, але не письменники. Грошові мішки, з яких через двадцять літ залишаться в історії хіба спортсмени. Українські літературні журнали виходять нерегулярно, до того ж кожен із них прирікає себе на маргінальність ще й тим, що публікує матеріали лише авторів певного кола.

Журнал «Дзвін», котрий двадцять років тому користувався шаленою популярністю серед читачів та котрий досі значиться як часопис і «літературно-мистецький», і «громадсько-політичний», уже давно став одним із найменш читаних. Як громадсько-політична трибуна це видання цілком оніміло – предметних матеріалів про поточну суспільно-політичну ситуацію у ньому немає (і в цьому не бачу нічого поганого). Схоже, «громадсько-політичний» статус редакція виправдовує історичними матеріалами. Мистецька частина журналу хоча й дихає, проте не дуже помітно. А от літературним журналом «Дзвін» таки залишається.

Віднедавна, до речі, з’явилася в інтернеті сторінка цього часопису: http://dzvinua.blogspot.com/. Там, щоправда, є тільки частина матеріалів, друкованих у журналі. Та вже з неї можна довідатися, на які рубрики журнал багатий: «Поезія» (16 публікацій у 4 числах 2012 року), «Есеї» (13), «Рецензії» (12), «Проза» (9), «Події» (2), «Історична розвідка» (1), «Галерея» (1). Це не всі рубрики, що функціонують у журналі, а лише загальна картина. Як бачимо, художня література, критика й есеїстика істотно переважають. Про них, власне, й говоритимемо в цьому огляді.

Левову частку літературно-критичного блоку матеріалів становлять тексти членів Львівської обласної організації Національної спілки письменників України, зокрема, членів редколегії. Ось і в перших чотирьох числах часопису друкуються Роман Дідула (заступник головного редактора), Юрій Коваль (відповідальний секретар), Володимир Вознюк, Василь Гей, Олесь Лупій, Ігор Павлюк, Микола Петренко, Степан Пушик, Левко Різник, Тарас Салига, Михайло Шалата (усі – члени редколегії). Коли додати до переліку ще низку публікацій, присвячених членам редколегії з нагоди якихось дат або й просто так, то пересвідчимося, що працівники часопису знають собі ціну.

Основний сенс «дзвонівського» битія полягає в тому, щоб нагадувати: Україна ще не вмерла, національні традиції живуть. Ми пам’ятаємо, любимо і шануємо. Кохаємо і поважаємо. Не забуваємо і в душі плекаємо… Особливо нав’язливо, як дзвін у вухах, звучать ці тавтологічні мотиви в поезії та публіцистиці. Найгірше, звичайно, з тою поезією. Ось беззаперечний авторитет, колишній заступник голови Національної спілки письменників, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1994) і Заслужений діяч мистецтв України (1998), уродженець Львівщини Олесь Лупій пише: «Де герої, де аристократи, / Де звитяжці повстанських зірниць? / Може, досить вже падати ниць / Перед жезлом захланних сатрапів? // Піднімися з колін, Батьківщино, / Не дозволь, щоб загарбники знов, / Як гієни, пили твою кров, / А вони нападати готові. // Маєш горде ім’я – Україна, / Батьківщино моя, укріпись, / Батьківщино моя, усміхнись, / Усміхнися, моя Батьківщино, / І пророка свого народи!». Читаючи такі рядки, думаєш: яка держава – така і поезія; ніби й не живемо у світі, де був якийсь модернізм, якесь бароко, якийсь романтизм. Ми ніби малі діти, які тільки-но навчилися робити словесні кроки й вигадали собі гру римування. Учасників цих ігор часом важко розрізняти, настільки вони подібні між собою за мотивами, поетикою, тож фотографії віршувальників у журналі стають дуже доречними, бо маркують зміну авторів на сторінках видання. (Якщо думаєте, ніби я перебільшую, то прочитайте, наприклад, розташовані поряд у третьому номері добірки О. Лупія та Я. Шумляківської.)

До речі, застереження щодо «браку власного тону, власної індивідуальності» звучить в одній із цьогорічних статей «Дзвону». Тільки що належать ці слова Франкові, якого у львівському журналі глибоко шанують, матеріали про нього залюбки друкують, але чомусь не завжди прислухаються до його порад і зауважень. Якби прислухалися, то мали б друкувати тільки самобутніх авторів. Серед поетів, чиї твори опубліковано в одному з чотирьох чисел журналу, я назвав би такими Марію Шунь, Ігоря Павлюка, Миколу Петренка, Ярославу Павличко. Тоді як про більшість поетичного матеріалу можна, перефразувавши Павлюка, сказати, що це «українські танці на протезах рим».

Особливо вражає поетичне честолюбство професорів. Адже це люди, які систематично передають своє розуміння літератури молодому поколінню – студентам філологічних факультетів, котрі завтра самі стануть викладачами і вчитимуть ще молодших. Не маю жодних претензій до Михайла Шалати – професора Дрогобицького педуніверситету – не знаю цього чоловіка. Патріотичний біль у його текстах може викликати до нього повагу як до людини. Але до чого тут поезія? Такі вірші ліпше тримати в родинному архіві. Якщо в педуніверситетах поезією вважають заримовані банальності, то дітям із художніми задатками краще іти вчитися в зооветеринарну академію. А патріотизм, як на мене, ліпше втілювати в конкретику, а не в загальні фрази. Поет-професор пише про історичні реалії, доходить до Чорнобиля, а про сучасність – лише оплески: «Така пора відродження чудова! / Хоч не розцвів ще наш державний сад, / Та для добра вже добра є основа. / Яка лиш благодать – свобода слова! / Хай запанує над безладдям лад!». Так ніби про сучасність більше немає чого сказати. Ось Президент пообіцяв прямим текстом зробити територію України небезпечною для життя. Чим не тема для громадянської лірики? Недавно на фейсбуці гуляли паліндроми: «Вор Азаров» і «Чи воняє Янович» – коротко, актуально і в рідкісному поетичному жанрі.

Тепер про критику. Якось на «ЛітАкценті» Олександр Бойченко в інтерв’ю сказав: «Яка література, така і літературна критика». Журнал «Дзвін» підтверджує правдивість цих слів. Рубрика «Огляди, рецензії, відгуки» складається переважно з компліментарних матеріалів, що нагадують ювілейні (єлейні) статті про друзів. Аналізу в таких публікаціях мінімум, зате загальних патетичних фраз — хоч греблю гати. Ось, наприклад, стаття Левка Різника про покутського письменника Василя Стефака. На початку її автор ставить проблему: «Як насправді розглядати творчу постать з іменем – Василь Стефак – в іпостасі «титана» чи відмовити йому взагалі в існуванні?» Проблема скидається на надуману, та це тільки початок. У висновку читаємо: «Отже, чи є Василь Стефак «титаном» чи ні? – питання риторичне, важливо, що такої потуги творча особистість входить до ядра будь-якої славної літератури, а української – безперечно!». Можливо, письменник, про якого йдеться, справді заслуговує на увагу (я його не читав), але чи конче переконувати читача суперлятивами? Тим паче, коли аргументи автора статті не цілком переконливі. «Одним із основних позитивів роману, який відразу зайняв у літературному процесі поважне місце», стало те, що письменник «доводить, що українська мова настільки багата, що не поступається красою і комунікативною виразністю перед мовами «міськими», колоніальними». (Йдеться про роман «Що нового під сонцем».) Якщо це один із головних позитивів роману, то чи багато читачів статті побіжать шукати той роман?

Переобтяжена патетикою і загальними фразами й низка інших критичних публікацій. На початку рецензії на збірку поезій Ольги Кіс «Тривання таїни» Данило Чайковський пише: «Що передусім вражає у цих, здавалось би, невеликих книжечках? Незвичайно широка тематика, глибокі філософські медитації над непростими життєвими проблемами та явищами, багаті тропи, цікава звукова організація поетичної мови та оригінальний поетичний синтаксис». Ось, подумав я, добрий початок: чітко, без манівців, одразу бика за роги. І що ви думаєте? А далі рецензія бовтається між цитатами з віршів і прозріннями на кшталт: «Сьогодні, коли з’яничарені чиновники заганяють у глуху резервацію українську мову, поява живого, свіжого поетичного українського слова – це зброя на захист українськості, українського духу, українського світобачення».

Серед літературно-критичних матеріалів варто виділити рецензії Богдана Пастуха. Вони вирізняються не лише кількісно (три публікації у чотирьох номерах), а передовсім наявністю посутнього аналізу, подекуди досить гострого.

Трапляються у «Дзвоні» і приклади фахових рецензій на наукові видання. Наприклад, відгук Василя Івашківа про монографію Романа Кирчіва «Двадцяте століття в українському фольклорі»; відгук Євгенії Сохацької про дослідження Василя Горбатюка «З-під трави забуття. Подільські шляхи українських письменників».

Прозовий блок у «Дзвоні» виглядає трохи краще, ніж поетичний. Оскільки проза переважно тримається на сюжеті, а не на поглядах і почуттях, як статті та вірші, то це обмежує потрапляння ідеологічного шлаку в оповідання, повісті та романи, що публікуються на сторінках журналу. Повноцінними романами, щоправда, цьогорічний «Дзвін» похвалитися не може. Замість них маємо «роман-есей» і «роман-мозаїку». До речі, дрібнюсінький шрифт, яким друкуються у часописі всі публікації, особливо дратує під час читання великих текстів.

Найбільшим матеріалом, опублікованим у перших чотирьох числах цьогорічного «Дзвону», є «Доктор і професор, або На шляху поступу» Левка Різника. Головними героями цього роману-есею (визначення авторське) виступають Іван Франко та Михайло Грушевський. Цей факт, безперечно, має викликати певний інтерес. Роман побудовано на основі біографічних відомостей про життя Франка і Грушевського, їхніх творів та матеріалів дослідників. Особистість Франка, мені здається, представлено живіше, безпосередніше, тоді як Грушевський перебуває трохи на відстані. Твір переповнений діалогами, і це трохи віддає штучністю, надуманістю. Жвавіше читаються ті сторінки, де Л. Різник ризикнув передати внутрішнє мовлення Франка, його сумніви й скепсис. Тут можна згадати критику Франка власного роману «Лель і Полель», коментарі «про себе» під час промов на урочистостях з нагоди його ювілею тощо. Побільше б такого іронічного тону – тоді у роману з’явилися б шанси стати об’єктом зацікавлення не лише франкознавців із грушевськознавцями.

«Роман-мозаїка» «Час і пора» Романа Дідули названо романом, можливо, за іменем автора цих мемуарних і не тільки есеїв. Жартую, звичайно. Крім натяжки в жанровому визначенні, впадає у вічі те, що головним героєм цього твору є не хто інший, як сам пан Роман Дідула. Інші персонажі (а серед них – Вінграновський, колеги по журналу або просто друзі: Роман Федорів, Юрій Коваль, Михайло Косів, Левко Різник, Андрій Содомора тощо) – епізодичні, параграф про кожного з них можна безболісно вирізати з тексту, сюжет і структура від цього не постраждають. Важко дати якусь однозначну оцінку цій «мозаїці», тому що твір дуже еклектичний. Є цікаві епізоди з життя відомих і невідомих осіб, є необов’язкові дрібні записи, читаючи котрі, ловиш себе на думці, що в авторовій пам’яті цікавих спогадів більше не залишилося, а бажання писати не вичерпалося. Трапляються фактографічні й термінологічні неточності (вибори до Верховної ради СССР датовано 1998 р., тоді як ідеться, мабуть, про 1989 р.; визначення агностицизму сплутано із теїзмом), неперевірена інформація (начебто дружина Павла Загребельного була рідною сестрою дружини Щербицького). Загалом «Час і пора» – це легке, необтяжливе чтиво, що добре смакує замість газети.

Повість Василя Терещука «Острів мороку» хоча й цілком читабельна, проте залишає після себе сумніви – чи варто стільки писати / читати задля ілюстрації однієї-двох головних думок? Ключові тези повісті можна сформулювати так: написане має властивість збуватися, хоч автор того й не хоче; письменство – це ніби буферна зона між дійсністю та потойбіччям, тож літератор ризикує потрапити за завісу життя.

Справжнім відкриттям для мене стала повість «Тиждень ненависті, тиждень любові» Юлії Бєлової. Це розповідь про чоловіка, який обіймає високу посаду в якійсь установі, та стає жертвою своєї закоханості у співробітницю, закулісних ігор у боротьбі за владу, які та затіяла, і власної легковажності. Але найголовніше у повісті навіть не реалістичний сучасний сюжет, у якому переплітається особисте й офіційне, явне й потаємне, а те, наскільки це нюансоване психологічне письмо, який самобутній стиль.

Серед малоформатної прози немало матеріалів геть другорядних. Зокрема, сентиментальні замальовки Василя Гея, невибаглива і невмотивовано розтягнута бувальщина (?) Володимира Вознюка, сюжетно безпорадні новели Данила Мокрика та новели Євгенії Божик, котрі якщо когось і зачеплять драматичним сімейно-побутовим тлом, то хіба що тих читачів, які не встигли передплатити газету «Вільне життя» зі сторінкою «Жіночі історії».

На цьому тлі можна відзначити оповідання Василя Бондара, голови Кіровоградської обласної організації НСПУ, зокрема перше і третє. Трагічні сторінки життя, стилістична вправність, детективна та містична жилки в сюжетній канві – цілком притомне чтиво.

Було б несправедливо не згадати про те, що в журналі є кілька рубрик, у яких публікуються матеріали з суміжних до літератури царин – історії, малярства, музики, театру; є також сторінка дитячої літератури. Ці рубрики невеликою мірою урізноманітнюють часопис, хоча погоди у ньому не роблять. Рубрика «Вірші наших читачів», яка з’явилася з ініціативи Р. Дідули у час перебудови, на мій погляд, зараз виглядає недоречною, навіть якщо наприкінці 1980-х вона виконувала функцію вільної трибуни.

Потрібен висновок? Естетичні критерії в журналі «Дзвін» другорядні. Основне – правильна ідеологічна спрямованість і дружні стосунки. А може, навпаки, – спершу дружба, а тоді ідеологія? Так чи сяк, а якість літературного часопису від цього не виграє. Хотілося б, щоб видання з такою яскравою історією та гучною назвою було більш відкритим до процесів, що відбуваються з літературою на початку третього тисячоліття, друкувало різноманітніші з естетичного погляду твори, залучало ширше коло авторів, висвітлювало актуальні проблеми літературно-мистецького життя.